| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження; з’ясовується ступінь наукового розроблення проблеми, визначається мета, завдання, об’єкт, предмет дослідження, а також викладаються методологічні засади роботи; формулюються основні положення, що характеризують її наукову новизну; пропонуються найважливіші результати дослідження, пояснюється їх теоретичне та практичне значення, наводяться дані про апробацію результатів роботи.
Розділ 1 “Культурна спадщина як об’єкт адміністративно-правової охорони” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню правової природи та сутності категорії “культурна спадщина” у взаємозв’язку із суміжними категоріями, а також аналізові стану нормативно-правового забезпечення охорони культурної спадщини України.
У підрозділі 1.1 “Природа культурної спадщини” досліджується питання поняття культурної спадщини з позицій соціально-філософського, правового та доктринального її розуміння.
Дослідивши правову природу сутності поняття культурної спадщини, дисертантом зроблено низку висновків: по-перше, дефініція терміна “культурна спадщина”, що міститься в спеціальному Законі України “Про охорону культурної спадщини”, не відповідає основним лінгвістико-правовим правилам – лаконічності, ясності термінології, та утворена з порушеннями правил побудови теоретичного апарату; по-друге, для національного законодавства характерним є використання поряд з категорією “культурна спадщина” інших суміжних термінів, зокрема “культурне надбання”, “пам’ятки історії і культури”, що потребують чіткого їх визначення та офіційного тлумачення; по-третє, аналогічний стан правового регулювання притаманний і міжнародно-правовим актам.
Розглянувши зміст категорій “пам’ятки історії і культури”, “культурні цінності”, “культурне надбання”, “культурне багатство”, що є суміжними категорії “культурна спадщина”, аргументовано наявність єдиного змістовного й нерозривного зв’язку між ними. Водночас унаслідок аналізу положень правових актів, зауважено про відсутність такого зв’язку між означеними термінами в їх нормативних трактуваннях.
На основі етимологічного аналізу категорій “культурні цінності” й “історичні цінності” доведено, що при формулюванні визначення поняття “культурна спадщина” необхідно послуговуватися терміном “історико-культурна спадщина”.
Підрозділ 1.2 “Класифікація об’єктів культурної спадщини” присвячено дослідженню різновидів об’єктів культурної спадщини та їх класифікації.
При визначенні видів об’єктів культурної спадщини зауважено, що чинним Законом України “Про охорону культурної спадщини” закріплено лише один з їх різновидів – нерухомі об’єкти. Водночас на підставі аналізу положень вітчизняного та зарубіжного законодавства дисертантом виокремлено інший важливий вид об’єктів культурної спадщини України – рухомі об’єкти, під якими розуміються предмети, що є результатом або свідченням творчості людини чи еволюції природи, та які втілено в об’єктивованих матеріальних або духовних цінностях, можуть переміщатися у просторі без втрати їх цінності та збереження своєї автентичності. До цього виду об’єктів автор аргументовано відносить: Музейний фонд України, Бібліотечний фонд національної бібліотеки України, Національний архівний фонд України.
Ґрунтуючись на виділенні двох основних видів об’єктів (рухомих і нерухомих) культурної спадщини дано авторське визначення поняття “пам’ятки культурної спадщини” як об’єкта культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, музейного фонду України, бібліотечного фонду національної бібліотеки України, національного архівного фонду України.
На основі дослідження національного законодавства, що регламентує правовий статус широкого кола різновидів рухомих та нерухомих об’єктів культурної спадщини, класифіковано останні за такими критеріями: 1) за можливістю переміщення у просторі (без втрати їх цінності при збереженні своєї автентичності); 2) джерелом походження; 3) типами; 4) ступенем суспільного значення; 5) формами власності; 6) статусом належності до відповідних реєстрів (фондів); 7) унікальністю (винятковістю); 8) можливістю приватизації.
У підрозділі 1.3 “Правові засади регулювання культурної спадщини України” проаналізовано стан нормативно-правового забезпечення охорони культурної спадщини.
Унаслідок аналізу культуроохоронних положень правових актів конституційного, галузевого, спеціального та міжнародного законодавства автором виділено низку основних недоліків, що характеризують загалом нормативно-правове забезпечення охорони культурної спадщини: 1) неузгодженість положень нормативно-правових актів між собою (зокрема, закони України “Про охорону культурної спадщини” і “Про ліцензування окремих видів господарської діяльності”); 2) невідповідність положень галузевих законодавчих актів (КУпАП, Земельний кодекс України, Цивільний кодекс України) та окремих актів спеціального законодавства про охорону культурної спадщини (Закон України “Про природно-заповідний фонд України”) сучасній термінології та положенням базового Закону України “Про охорону культурної спадщини”; 3) законодавча неврегульованість охорони таких важливих об’єктів культурної спадщини, що включені або запропоновані для включення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО; 4) відсутність підзаконного правового регулювання окремих видів відносин у сфері охорони культурної спадщини, зокрема, щодо порядку здійснення таких важливих процедур, як приватизація, концесія, оренда та страхування об’єктів культурної спадщини.
З метою усунення окремих прогалин правового регулювання сфери охорони культурної спадщини запропоновано зміни та доповнення до низки нормативно-правових актів, а також проекти Закону України “Про охорону об’єктів всесвітньої культурної спадщини в Україні” та Інструкції з обліку, комплектування, зберігання, використання документів, що знаходяться в бібліотечних фондах, та порядку їх списання.
Розділ 2 “” містить три підрозділи, в яких досліджуються поняття й ознаки адміністративного проступку у сфері охорони культурної спадщини, а також аналізуються об’єктивні й суб’єктивні ознаки складу порушень законодавства про культурну спадщину.
У підрозділі 2.1 “Загальна характеристика адміністративних проступків щодо порушення законодавства про культурну спадщину” встановлено, що в теорії адміністративного права відсутнє визначення поняття адміністративного проступку у сфері охорони культурної спадщини.
З метою формулювання цієї дефініції автором подається аналіз ознак адміністративного правопорушення: суспільна небезпечність, протиправність, винність, караність й об’єкт посягання. Наголошено, що суспільна небезпека правопорушення у сфері охорони культурної спадщини полягає, насамперед, у завданні шкоди чи загрозі небезпеки об’єктам національної безпеки України – культурним цінностям, сукупність найбільш значних яких становлять культурну спадщину. Пропонується виділяти таку специфічну ознаку проступків у сфері охорони культурної спадщини України, як об’єкт посягання, яким виступають суспільні відносини у сфері охорони нерухомих та рухомих об’єктів культурної спадщини. Резюмуючи, наводиться визначення поняття адміністративного проступку у сфері охорони культурної спадщини як суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на суспільні відносини у сфері охорони нерухомих та рухомих об’єктів культурної спадщини, за яке встановлено адміністративну відповідальність.
Дослідивши адміністративне законодавство у сфері охорони культурної спадщини, систематизовано адміністративні проступки у цій сфері. На підставі аналізу їх складів доведено, що кількість існуючих нині статей та їх зміст є недостатньою для забезпечення належної правової охорони культурної спадщини. Зокрема, це пов’язано з тим, що: 1) положення ст. 92 КУпАП не приведені у відповідність з оновленим Законом України “Про охорону культурної спадщини”, а тому суперечать останньому, зокрема, щодо визначення предмета адміністративного проступку; 2) законодавче закріплення правопорушень (ст. 46 Закону України “Про охорону культурної спадщини”) здійснено з порушенням правил законотворчої техніки – усі адміністративні проступки, в яких суб’єктом виступають фізичні особи, викладені лише в одній статті. Акцентовано увагу на відсутності такого обов’язкового елементу адміністративно-правової норми, як санкції; 3) адміністративні проступки у сфері охорони культурної спадщини України не охоплюють усі суспільні відносини, на які посягають правопорушники при вчиненні проступків у зазначеній сфері.
З метою систематизації проступків у сфері охорони культурної спадщини й заповнення правових прогалин щодо адміністративної відповідальності за порушення окремих суспільних відносин у зазначеній сфері охорони, запропоновано сформувати їх в окрему главу КУпАП – “Адміністративні проступки у сфері охорони культурної спадщини України”.
У підрозділі 2.2 “Об’єкт та об’єктивна сторона адміністративних проступків у сфері охорони культурної спадщини” аналізуються безпосередній об’єкт та об’єктивна сторона окремо кожного з правопорушень, передбачених ст. 921 КУпАП, ст. 44, 46 Закону України “Про охорону культурної спадщини”.
Порівняльний аналіз безпосередніх об’єктів означених складів адміністративних проступків дав змогу дійти висновку, що врегульовані правовими нормами суспільні відносини, яким може бути заподіяно шкоду суспільно небезпечним діянням, учиненим юридичною та фізичною особами, різняться.
Дослідження нормативно визначених адміністративних проступків за порушення законодавства про культурну спадщину дало змогу виокремити лише два з них, склади яких містять предмет: третій склад проступку ст. 46 Закону України “Про охорону культурної спадщини” – об’єкти культурної спадщини (нерухомості); ст. 921 КУпАП – архівні документи.
У результаті проведеного аналізу ознак об’єктивної сторони зазначено, що більшість складів адміністративних порушень законодавства про культурну спадщину є матеріальними. Серед правопорушень у сфері охорони культурної спадщини немає проступків, об’єктивна сторона яких би характеризувалася діянням із двома різними діями. Об’єктивній стороні правопорушення, відповідальність за вчинення якого встановлено ст. 921 КУпАП, притаманні діяння, що складаються з альтернативних дій. Об’єктивна сторона першого та другого складу правопорушень, відповідальність за вчинення яких встановлено ст. 46 Закону України “Про охорону культурної спадщини”, характеризуються діянням, що триває. Серед досліджуваних адміністративних правопорушень виокремлено третій склад проступку, передбаченого ст. 46 цього Закону, об’єктивній стороні якого притаманна така конструктивна ознака: місце вчинення правопорушення та наявність спеціального дозволу органу охорони культурної спадщини. |
