ПОДАТКОВА ПРАВОСУБ\'ЄКТНІСТЬ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У всту­пі об­ґру­н­то­ву­єть­ся ак­ту­а­ль­ність об­ра­ної те­ми дисертації, визна­ча­ють­ся ме­та й завдання до­слі­джен­ня, стан наукового опрацювання пробле­ми; характеризуються об’­єкт, предмет і ме­то­ди до­слі­джен­ня; розкрива­ють­ся отри­ма­ні внаслі­док наукових пошуків ос­но­в­ні резуль­та­ти дослі­джен­ня, їх наукова новизна, теоретич­не і прак­ти­ч­не зна­чен­ня, наводиться інфор­ма­ція про форми їх ап­ро­ба­ці­ї.

Роз­діл 1 «Фізичні особи як зобов’язані суб’єкти податкових правовідносин» скла­да­єть­ся з трьох під­роз­ді­лів.

У під­роз­ді­лі 1.1 «Правові підстави виникнення податкового обов’язку фізичних осіб» зазначається, що окрему групу у видовій різноманітності суб’єктів податкового права складають індивідуальні суб’єкти – фізичні особи, які можуть вступати у податкові відносини з приводу сплати податків та зборів. При цьому суб’єктами податкового права можуть бути не тільки громадяни України, а й іноземні громадяни, особи без громадянства та біпатриди. За загальним правилом, правоздатним, тобто суб’єктом права, може бути тільки людина. Ані речі, ані тварини не можуть мати ані повноважень, ані прав, ані обов’язків.

Ст. 67 Конституції України, що розміщена у розділі «Права та свободи людини і громадянина», закріпила обов’язок кожного сплачувати податки і збори в порядку та строки, визначені законом. При цьому частина друга цієї статті встановлює, що всі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом. Окрім певного звуження зобов’язаних суб’єктів за рахунок не включення до їх кола юридичних осіб, на яких також поширюється універсальний податковий обов’язок, коло фізичних осіб – платників податків штучно звужується до громадян..

Щодо дефініції терміна «місце проживання», який використовується як підстава для визначення критерію резидентства, автор звертається до спеціального законодавства. Законодавство України лише наводить поняття «місце знаходження» і «місце перебування», для диференціації яких застосовується різний строк проживання на території конкретної адміністративно-територіальної одиниці: до 6-ти місяців і понад 6 місяців відповідно. Ст. 5 Закону України «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання в Україні» передбачає, що законними підставами для знаходження на території України іноземців та осіб без громадянства є їх реєстрація, тобто внесення відомостей у паспортний документ про місце знаходження або місце перебування. Отже, для самостійного визначення власного резидентського статусу іноземна особа повинна подати заяву в податковий орган із проханням вважати її резидентом з метою оподаткування з доходів фізичних осіб.

У підрозділі 1.2 «Класифікація платників податків – фізичних осіб та правові наслідки цього» зазначається, що, крім поділу на податкових резидентів та нерезидентів, фізичних осіб – платників податків можна класифікувати і за багатьма іншими критеріями. Так, за особливостями податково-правового статусу всі фізичні особи – платники податків поділяються на тих, що володіють загальним, та тих, що володіють спеціальним податково-правовим статусом.

Спеціальним податково-правовим статусом, що обумовлює особливості реалізації податкового обов’язку платником податків, володіють самозайняті особи. Відповідно до пп. 14.1.226, 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України самозайнятою особою визнається платник податку, який є фізичною особою – підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником у межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежною професійною діяльністю вважається участь фізичної особи в науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, адвокатів, аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою – підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.

Отже, самозайняті особи, по суті, включають два різновиди фізичних осіб: фізичних осіб – підприємців та осіб, що здійснюють незалежну професійну діяльність. Фізичні особи як самозайняті підлягають обов’язковій реєстрації в органах державної податкової служби. Вони беруться на облік незалежно від наявності обов’язку зі сплати того чи іншого податку або збору. За результатами здійснення реєстраційних процедур органами державної податкової служби ведеться Реєстр самозайнятих осіб, який є складовою частиною Державного реєстру фізичних осіб – платників податків.

Платник податку, що отримує доходи від особи, яка не є податковим агентом, та іноземні доходи, зобов’язаний включити суму таких доходів до складу загального річного оподатковуваного доходу та подати податкову декларацію за наслідками звітного податкового року. У цьому вбачається певне поєднання обов’язку з податкового обліку та обов’язку з надання податкової звітності, адже, якщо тільки платник не є суб’єктом господарювання, він не має в обов’язковому порядку підтверджувати ці доходи документами встановленої форми. Таким чином, певні відмінності в порядку реалізації податкового обов’язку мають фізичні особи – платники податку на доходи, що є підприємцями або провадять незалежну професійну діяльність. Натомість фізичні особи-підприємці зобов’язані вести облік отриманих сум доходу.

У підрозділі 1.3 «Особливості правосуб’єктності фізичних осіб як платників єдиного податку» зауважується, що у світлі реформування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності окрему увагу слід приділити фізичним особам – платникам єдиного податку. З 01 січня 2012 року набули чинності зміни до Податкового кодексу України, що стосуються спрощеної системи оподаткування, обліку і звітності. У зв’язку з цим результати діяльності фізичних осіб – платників єдиного податку підлягають оподаткуванню за новими вимогами. Єдиний податок, по суті, становить спеціальний податковий режим, який можна визначити як пільговий. Відповідно до ст. 291 Податкового кодексу України спрощена система оподаткування, обліку та звітності – особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати декількох податків і зборів на сплату єдиного податку в порядку та на визначених умовах, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

Принципово новий підхід закріплюється при визначенні фізичних осіб, які можуть бути платниками єдиного податку. Вся сукупність платників єдиного податку розподілена на чотири групи – фізичні особи можуть виступати представниками лише перших трьох груп. Спрощена система оподаткування, обліку та звітності може застосовуватись лише до фізичних осіб – підприємців, які можуть самостійно її обрати, якщо такі особи відповідають встановленим вимогам та реєструються платником єдиного податку у визначеному законом порядку.

Від того, до якої групи платників єдиного податку належить фізична особа, залежить розмір ставки, вид діяльності, що передбачає застосування спрощеної системи оподаткування, порядок ведення податкового обліку і звітності. Належність до конкретної групи платників єдиного податку – фізичних осіб (першої, другої або третьої) визначається відповідністю такого суб’єкта господарювання низці встановлених критеріїв, із наявністю яких законодавець і пов’язує можливість застосування пільгового податкового режиму. До таких критеріїв належать: а) обсяг доходу за календарний рік, що передував переходу на спрощену систему оподаткування; б) кількість найманих працівників; в) види діяльності, що провадяться.

Законодавством встановлені певні обмеження щодо видів проваджуваної діяльності при застосуванні спрощеної системи оподаткування. Не можуть використовувати спрощену систему оподаткування такі фізичні особи – підприємці, які здійснюють: 1) діяльність з організації, проведення азартних ігор; 2) обмін іноземної валюти; 3) виробництво, експорт, імпорт, продаж підакцизних товарів (крім роздрібного продажу паливно-мастильних матеріалів в ємностях до 20 літрів та діяльності фізичних осіб, пов’язаної з роздрібним продажем пива та столових вин); 4) видобуток, виробництво, реалізацію дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, в тому числі органогенного утворення; 5) видобуток, реалізацію корисних копалин та ін.

Розділ 2 «Правосуб’єктність фізичних осіб як учасників податкових відносин» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Вихідні засади визначення податкової правосуб’єктності. Поняття «право-обов’язку» зазначається, що в межах загального поняття про податкову правосуб’єктність виділяється спеціальна правосуб’єктність окремих учасників податкових правовідносин. Традиційно податкова правоздатність розуміється як встановлена нормами податкового права здатність набувати права і нести обов’язки щодо об’єктів податкових правовідносин. Другим елементом податкової правосуб’єктності є податкова дієздатність – передбачена нормами податкового права здатність особи своїми діями набувати і реалізовувати належні йому права і виконувати покладені обов’язки. Правоздатність – це ще не саме суб’єктивне право, а можливість правоволодіння. Така можливість реалізується за наявності певних фактів, які відповідно до закону є підставами виникнення суб’єктивних прав. Зміст правоздатності становить сукупність прав та обов’язків, які суб’єкти можуть мати відповідно до чинного законодавства. Наявність податкової дієздатності дозволяє учасникові правовідносин своїми законними вольовими діями реалізовувати належні йому права й виконувати покладені на нього обов’язки. Іншими словами, податкова дієздатність – це передбачена нормами податкового права здатність суб’єкта своїми діями створювати і реалізовувати права й обов’язки.

Суб’єкт правовідносин, у тому числі й податкових, характеризується не індивідуальними, а особливими ознаками, які є узагальненням властивостей конкретних їх учасників. Таким чином, суб’єкти податкових правовідносин виділяються залежно від їхньої ролі в даних відносинах: платники податків, податкові агенти, свідки та ін. Учасниками ж податкових правовідносин є конкретні фізичні особи та організації, які виступають у цих ролях. Суб’єкт права перетворюється на суб’єкта правовідносин лише шляхом вступу до таких відносин. Суб’єктом податкового права є особи, що наділені податковою правосуб’єктністю – складною юридичною конструкцією, що охоплює податкову правоздатність та податкову дієздатність.

Природа податкових правовідносин багато в чому визначається методом правового регулювання. В основі методу правового регулювання податкових правовідносин лежить імперативний метод, властивий усьому фінансово-правовому регулюванню. Метод податкового права є фінансово-правовим і передбачає використання імперативних норм, при чому йдеться про безумовний характер імперативності. Метод владних приписів визначає юридичну нерівність суб’єктів податкових правовідносин: одні суб’єкти наділені юридично владними повноваженнями стосовно інших суб’єктів. Особливість методу владних приписів у податкових правовідносинах проявляється у визначенні правового статусу платників податків та інших зобов’язаних суб’єктів, в якому переважають обов’язки.

У підрозділі 2.2 «Співвідношення прав та обов’язків у формуванні податкової правосуб’єктності фізичних осіб» зазначається, що імперативний характер податкових правовідносин передбачає розмежування владної та зобов’язаної сторони. Склад осіб, що можуть виступати зобов’язаним суб’єктом податкових правовідносин, достатньо чітко визначений податковим законодавством. Так, визначено коло осіб, що є платниками податків і зборів, представниками платників податків, податковими агентами тощо. Отже, зобов’язана сторона в податкових правовідносинах представлена системою суб’єктів. Безумовно, в першу чергу, йдеться про платника податків і зборів, однак реалізація податкового обов’язку передбачає участь у цьому процесі й низки інших суб’єктів: податкових агентів, податкових представників тощо.

Податковий кодекс України по-новому визначив перелік обов’язків платників податків. Якщо Закон України «Про систему оподаткування» , що діяв до набрання чинності Податковим кодексом України з 01 січня 2011 року, закріплював лише чотири види обов’язків платника податків (вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність і забезпечувати її зберігання в терміни, встановлені законами; подавати до державних податкових органів та інших державних органів відповідно до законів декларації, бухгалтерську звітність та інші документи й відомості, пов’язані з обчисленням і сплатою податків і зборів (обов’язкових платежів); сплачувати належні суми податків і зборів (обов’язкових платежів) у встановлені законами терміни; допускати посадових осіб державних податкових органів до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів чи пов’язані з утриманням об’єктів оподаткування, а також для перевірок з питань обчислення і сплати податків і зборів), то ст. 16 Податкового кодексу України розширює цей перелік до 13 пунктів.

Усі з існуючих раніше обов’язків платників податків збережені у кодифікованому акті, проте законодавчого закріплення набули й нові. Деякі з обов’язків, що з’явилися в переліку, закріпленому ст. 16 Податкового кодексу України, носять суто процесуальний характер та кореспондують правам податкових органів при здійсненні ними контрольних повноважень. До них слід віднести, зокрема, такі обов’язки: а) подавати на належним чином оформлену письмову вимогу контролюючих органів (у випадках, визначених законодавством) документи з обліку доходів, витрат та інших показників, пов’язаних із визначенням об’єктів оподаткування (податкових зобов’язань), первинні документи, регістри бухгалтерського обліку, фінансову звітність, інші документи, пов’язані з обчисленням та сплатою податків та зборів. У письмовій вимозі обов’язково зазначаються конкретний перелік документів, які повинен надати платник податків, та підстави для їх надання; б) подавати контролюючим органам інформацію, відомості про суми коштів, не сплачених до бюджету у зв’язку з отриманням податкових пільг (суми отриманих пільг), та напрями їх використання (щодо умовних податкових пільг – пільг, що надаються за умови використання коштів, вивільнених у суб’єкта господарювання внаслідок надання пільги, у визначеному державою порядку); в) подавати контролюючим органам інформацію в порядку, у строки та в обсягах, встановлених податковим законодавством, та ін.

Під час аналізу законодавчого переліку обов’язків платників податків виникає питання про співвідношення таких категорій, як «обов’язки платників податків» та «податковий обов’язок». Відповідно до ст. 36 Податкового кодексу України податковим обов’язком визнається обов’язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи. Таке визначення в загальних рисах відповідає вже усталеному теоретичному уявленню про податковий обов’язок як систему видових обов’язків із податкового обліку, сплати податків та податкової звітності. Кожен із зазначених обов’язків, у свою чергу, є системною категорією та включає видові обов’язки нижчого рівня.

У підрозділі 2.3 «Динаміка податкової правосуб’єктності фізичних осіб – платників податків» вказано, що за своєю роллю, специфічними функціями в механізмі правового регулювання правосуб’єктність виступає як засіб фіксування (закріплення) кола суб’єктів – осіб, що володіють здатністю бути носіями суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Наділення осіб правосуб’єктністю становить першу сходинку в процесі втілення юридичних норм у соціальне життя. Вже тут норми права певною мірою реалізуються: реально визначається коло осіб, що можуть бути суб’єктами прав і обов’язків. Правосуб’єктність визначає коло суб’єктів, які можуть бути учасниками суспільних відносин, регульованих правовими нормами: той, хто володіє правосуб’єктністю, є суб’єктом права, тобто потенційним учасником правовідносин.

Змістом податкової правосуб’єктності є особлива властивість, що повідомляється податково-правовим нормами учасникам податкових відносин, яка полягає в тому, що такі особи володіють здатністю бути носіями податкових прав та обов’язків. Враховуючи загальнотеоретичні правові позиції, можна стверджувати, що податкова правосуб’єктність складається з податкової правоздатності та податкової дієздатності, в межах останньої або поряд із нею виділяють також податкову деліктоздатність.

Закріплення нормами Конституції України загального податкового обов’язку та його деталізація нормами Податкового кодексу України передбачають закріплення податкової правоздатності, тобто можливості «кожного» – усіх фізичних осіб (резидентів і нерезидентів України), юридичних осіб (резидентів і нерезидентів України) та їх відокремлених підрозділів – бути носіями обов’язків та прав платників податків. При цьому закріплення такої потенційної можливості ще не передбачає безумовного виникнення обов’язків та прав у особи. Законом встановлюється необхідність настання відповідних юридичних фактів: володіння, держання (передавання) такою особою об’єктів оподаткування або провадження діяльності (операції), що є об’єктом оподаткування, а також покладення на таку особу спеціальною податковою нормою обов’язку з конкретного податку або збору.

Можна стверджувати, що динаміка податкової правосуб’єктності проявляється в процесі її реалізації суб’єктами в конкретних податкових правовідносинах. Абстрактний обов’язок сплачувати податки стає реальністю тільки тоді, коли він стосується конкретного платника (уже реального учасника податкових правовідносин), в якого у зв’язку з визначеним об’єктом оподаткування виникають абсолютно чіткі обов’язки з податкового обліку, сплати податків та податкової звітності і який своїми діями здійснює їх реалізацію. Реалізувати абстрактний об’єктивний податковий обов’язок можна лише через систему суб’єктивних обов’язків платників під час їх участі в податкових правовідносинах. При цьому платник податків, володіючи податковою правосуб’єктністю та реалізуючи її, виступає носієм, перш за все, податкових обов’язків, а потім вже податкових прав.