Подколзін І.В. Збитки та їх відшкодування в договірному праві України

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі розкривається сутність та обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження; визначаються його об’єкт та предмет, мета і основні завдання; формулюються основні положення, що відображають наукову новизну одержаних результатів; розкривається практичне значення одержаних результатів, відомості про апробацію та можливості впровадження в законотворчу,  практичну та викладацьку діяльність.

Розділ 1. “Загальна характеристика збитків у цивільному праві” складається з двох підрозділів, у яких висвітлюються визначальні засади збитків у цивілістичній доктрині та цивільному законодавстві.

У підрозділі 1.1 - ”Поняття та ознаки збитків у цивілістичній науці та в цивільному законодавстві” - досліджується поняття збитків в загальнотеоретичному значенні, дискусійні погляди на поняття збитків, їх зміст, співвідношення з іншими суміжними категоріями.

У цивілістичній доктрині збитки розглядаються як багатоаспектне явище, щодо якого існують різні погляди, дається різне тлумачення відповідним законодавчим нормам тощо.

Однак за всього розмаїття поглядів на поняття “збитки” визначальним для усіх дослідників є постулат, сформульований ще в римському приватному праві, згідно з яким майновою шкодою (збитками) вважалося “обчислене в грошах будь-яке зменшення наявного майна та інше ущемлення майнового інтересу однієї особи, заподіяне протиправними діями іншої особи, яке складається з двох елементів — втрат наявного та втраченої вигоди”. Така конструкція збитків у тій чи іншій інтерпретації зберігається в цивільному законодавстві України та правових системах інших країн. Зрозуміло, що на формування концепцій розуміння збитків впливали умови відповідного періоду розвитку тієї чи іншої країни та їх легальне відображення в законодавстві. Відповідно, в цивілістичній доктрині домінуючою стала “майнова” концепція збитків. Власне вона відображена також у ст. 22 ЦК України, в якій визначені негативні майнові наслідки порушеного цивільного права у формі реальних збитків та упущеної вигоди. Однак у багатьох випадках законодавчого визначення поняття збитків може бути недостатньо для виявлення їх правової природи та змісту.

Стверджується, що збитки мають подвійну правову природу, адже вони є економічною і юридичною категорією. Проте не будь-які економічні (майнові) збитки набувають ознак юридичної категорії.

Відповідно, «чистими» економічними збитками мають вважатися негативні наслідки у формі зменшення майнових благ, не обумовлені діяльністю фізичних чи юридичних осіб, за настання яких не наступає примусовий обов’язок третіх осіб їх відшкодувати чи компенсувати. Що ж до розуміння збитків як юридичної категорії, то ними мають вважатися лише ті, які виникають внаслідок порушення в межах цивільних чи інших правовідносин, уповноважений учасник яких має право вимагати від зобов’язаної особи відшкодування таких збитків.

У новому ЦК України майнова шкода іменується переважно збитками. Проте законодавець не завжди оперує категорією збитків у разі заподіяння майнових збитків. Наприклад, у ч. 2 ст. 393 ЦК, зокрема, записано, що власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта, а у разі неможливості такого відновлення власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди. У наведеному випадку законодавець вирішив за недоцільне майнову шкоду іменувати збитками. Взагалі ж можна виявити певну тенденцію у застосуванні досліджуваних термінів, яка полягає у тому, що майнові негативні наслідки іменуються збитками, як правило, у разі їх заподіяння суб’єктами договірних правовідносин, а шкодою – у разі її заподіяння в деліктних та деяких інших позадоговірних зобов’язаннях (статті 1166, 1161, 1162, 1165 ЦК України). Такий підхід є виправданим, адже у цих випадках мова йде про негативні наслідки, пов’язані з життям, здоров’ям фізичної особи, а відтак тут є доцільним застосування терміну «шкода», який об’єднує усі види майнових і немайнових негативних наслідків.

У доктринальному сенсі пропонується визначити збитки як грошове вираження втрачених, додатково витрачених або недоотриманих майнових благ особою внаслідок порушення відповідного цивільного права іншою особою, зокрема, стороною договірного зобов’язання, які підлягають відшкодуванню.

У підрозділі 1.2 - ”Відшкодування збитків в системі механізму захисту цивільних прав” - висвітлюється місце відшкодування збитків у системі способів захисту порушених цивільних прав та його функцій.

Обґрунтовується положення, що самі по собі збитки як економічна категорія не здатні виконувати захисні функції. Вони набувають юридичних ознак у разі їх стягнення з порушника у примусовому позовному порядку за допомогою юрисдикційних органів або у добровільно-претензійному порядку, за яким відшкодовуються збитки потерпілій особі. Іншими словами, збитки – це статика їх економічного стану, відшкодування збитків – це їх динаміка юридичного стану, в процесі якої забезпечується реалізація юридичного призначення та функції збитків шляхом звернення потерпілої особи до порушника з вимогою їх грошової компенсації.

Вперше здійснено оптимізацію дії різноманітних функцій збитків, сформованих цивілістичною доктриною, яка полягає у тому, що:

а) до моменту порушення цивільного права сторін договірного зобов’язання відшкодування збитків, як закріплена в цивільно-правовій нормі санкція, здійснює щодо обох сторін виховну, регулятивну, охоронну, превентивну функції;

б) з моменту настання порушення застосування санкції у формі відшкодування збитків відіграє функцію відновлювально-компенсаційну для потерпілого і репресивно-штрафну щодо майна особи порушника.

Досліджені положення про оперативні санкції, застосовувані односторонньо уповноваженою особою без звернення до юрисдикційного органу і які прямо не визнані такими в ЦК України, але знайшли юридичне закріплення в ГК України, і відповідно виявлені прорахунки у їх врегулюванні в ГК України. Вони полягають у тому, що, по-перше, відповідно до ст. 235 ГК застосування оперативних санкцій можливе лише у разі їх передбачення в договорі (за ЦК це можливо у разі їх встановлення як договором, так і законом), по-друге, помилковою є норма ч. 3 ст. 237 ГК України про можливість одночасного застосування оперативних санкцій і відшкодування збитків (у ЦК така норма відсутня), адже перші використовуються в позасудовому, а другі – в судовому порядку.

Розділ 2. “Складові елементи збитків за цивільним законодавством України“ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 - ”Поняття складових елементів збитків” - досліджуються конкретні вади негативних майнових наслідків, які підлягають відшкодуванню як збитки, виявлені відмінності у визначенні поняття збитків та їх видів порівняно з ЦК України та ГК України.

На підставі аналізу норм ЦК про відшкодування збитків дисертант зробив висновок, що в ст. 22 збереглися як випробувані практикою положення ЦК УРСР, так і з’явилися істотні новели, обумовлені новим соціально-економічним розвитком України.

Порівняльний аналіз наведених двох законодавчих конструкцій визначення змісту збитків дає підстави вважати наявність у них як спільних ознак, так і істотних розбіжностей, встановлення яких може сприяти більш ефективному і всебічному виявленню поняття збитків, їх правової природи та їх відшкодуванню.

По-перше, у новому ЦК більш повно визначено ознаки збитків у формі «втрат» та «витрат», які одержали законодавчу назву реальних збитків. Думається, що юридично обґрунтованою є відмова розробників нового ЦК від введення в нормативний обіг такого поняття, як «позитивна шкода» («позитивні збитки»), широко використовуваного в цивілістичній літературі радянського періоду, адже будь-яка шкода, заподіяна особі, аж ніяк не може розглядатися як позитивне явище, а швидше всього є негативне явище у цивільних правовідносинах. Новелою ст. 22 ЦК України порівняно зі ст. 203 ЦК УРСР щодо змісту витрат потерпілої особи є те, що у першому випадку витратами мають вважатися як ті витрати, які вже фактично такою особою понесені, так і ті, які мають бути нею понесені у майбутньому для відновлення порушеного майнового права.

По-друге, в ст. 22 ЦК України неодержані особою доходи названі упущеною вигодою, яка як різновид збитків може застосовуватися не лише в зобов’язальних правовідносинах (так було за ст. 203 ЦК УРСР), але і в інших правовідносинах.

Поняття збитків визначається також нормами ГК України. Зокрема, ст. 224 ГК концептуально відтворює положення ст. 203 ЦК УРСР за винятком двох істотних моментів. По-перше, взамін особи кредитора введено нове поняття «управнена сторона». По-друге, можливість включення неодержаних доходів до збитків має місце не лише за умови неналежного виконання зобов’язання, а й за умови недотримання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. По-третє, в ст. 225 ГК законодавець ввів взамін терміну «не одержані доходи» термін «неодержаний прибуток» як рівнозначний терміну «втрачена вигода».

Співставляючи зміст ст. 22 ЦК України та статей 224, 225 ГК, можна виявити наявність істотних суперечностей, на які вже частково зверталася увага.

Так, в ст. 22 ЦК мова йде про упущену вигоду, а в ст. 224, 225 ГК – про неодержані доходи, втрачену вигоду, неодержаний прибуток. Редакція ст. 22 ЦК дозволяє особі (за ГК – управненій особі) вимагати відшкодування витрат, фактично вже нею понесених, та присудження коштів для покриття майбутніх витрат для виправлення недоліків речі, її ремонту тощо. Натомість норми ГК України не дають гарантій відшкодування збитків у формі майбутніх витрат на відновлення порушеного права, адже ч. 2 ст. 224 ГК України дозволяє стягувати з порушника лише ті витрати, які «зроблені управненою стороною».

Оскільки ж положення ст. 224 ГК розраховані на регулювання господарських зобов’язальних правовідносин, які переважно є водночас і цивільно-правовими, то доцільно, щоб в обох кодексах поняття та зміст збитків визначалися однаково. З огляду на те, що досліджуване питання більш раціонально і ефективно вирішене у ЦК України, то, як нам вважається, в ч. 2 ст. 224 ГК України необхідно записати, що під збитками розуміються як витрати, зроблені управненою стороною, так і витрати, які мусить зробити управнена сторона для відновлення свого порушеного права.

У підрозділі 2.2 - “Поняття та зміст реальних збитків” - аналізуються питання складових елементів реальних збитків, встановлюються ті негативні майнові наслідки, які мають зараховуватися до категорії реальних збитків.

У ст. 22 ЦК України та в ст. 224 ГК України переважно лише узагальнено визначається зміст збитків. Більш менш конкретизовані в ЦК реальні збитки, які проявляються у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, та в ГК, які проявляються у втраті або пошкодженні майна. Безумовно, настання таких негативних наслідків щодо речі (за ГК – майна) в усіх випадках зменшує майновий актив потерпілої особи (кредитора, управненої сторони). Однак і тут є певні неістотні розбіжності, оскільки не можна визнати тотожними поняття «знищення» (ЦК) та «втрата» (ГК) майна.

Думається, що як в ЦК, так і в ГК у цій частині невдало визначені складові елементи реальних збитків з наступних міркувань.

По-перше, під знищенням майна необхідно розуміти повну загибель майна внаслідок дій сторін чи інших осіб, а також різних подій чи явищ. Однак зменшення майнового активу потерпілої особи може відбутися і без його загибелі, наприклад, у зв’язку з його викраденням чи загубленням, що охоплюється поняттям «втрата майна», але не враховано в ЦК України. Власне цей висновок підтверджується нормою ст. 203 ЦК УРСР, в якій збитками визнавалася втрата майна. У широкому розумінні під втратою майна можна розуміти різні способи його ліквідації, у тому числі шляхом його загублення, знищення.

По-друге, в ст. 224 ГК України не передбачено знищення майна, яке призводить до виникнення збитків. Натомість вже в ст. 225 ГК України, яка має назву «Склад та розмір відшкодування збитків», прямо зазначається, що вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна включається до складу збитків, які підлягають відшкодуванню. Отже, наявною є також суперечність між ст. 224 і ст. 225 ГК України.

З врахуванням вищесказаного можна зробити висновок про вразливість положень ст. 22 ЦК і ст. 224 ГК та необхідність широкого тлумачення складових елементів реальних збитків, до яких потрібно включати втрату, знищення та пошкодження майна потерпілої особи.

Сторонам при зверненні до суду обов’язково варто розмежовувати вимоги про стягнення основної суми боргу і збитків. Правове значення у розмежуванні основного боргу і збитків полягає у тому, що на відміну від збитків для стягнення основної суми боргу не обов’язковим є встановлення вини боржника.

Аналіз судової практики дає підстави для висновку про недопустимість ототожнення збитків з несплаченими за товар грошовими сумами, які іменуються заборгованістю. В одних випадках позивачі у своїх позовних вимогах враховують цю обставину, в інших - ні. Іншими словами, звернення з вимогою про оплату поставленого товару є спонуканням до виконання свого договірного обов’язку, а відтак не є мірою цивільно-правової відповідальності. Звісно у разі заподіяння позивачеві збитків внаслідок несплати непоставленого товару позивач мав право також вимагати їх стягнення з відповідача.

Додатково зроблений висновок, що з урахуванням правової природи вимог про стягнення помилково чи зайво сплачених сум на них, відповідно, мають поширюватися положення ЦК про безпідставне збагачення, а відтак вони не є збитками.

У дисертації обґрунтовується висновок про неприпустимість включати провізну плату, що сплачується за договорами перевезень, до складу збитків. Стверджується, що у разі повної втрати вантажу перевізник зобов’язаний повернути провізну плату її платнику і за своєю правовою природою вона не може розглядатися різновидом збитків, і сказане має також стосуватися багажу, пошти.

У підрозділі 2.3 - “Поняття та зміст упущеної вигоди” - визначаються ті види негативних майнових наслідків, які можуть бути включені до збитків у формі упущеної вигоди. Відзначається відсутність у цивільному законодавстві норм, які б передбачали конкретні негативні майнові наслідки для зарахування їх в категорію упущеної вигоди.

На підставі аналізу матеріалів судової практики розгляду спорів з договорів купівлі-продажу (за схемою – постачальник сировини – покупець сировини, придбаної для подальшої переробки і продажу іншим покупцям – покупці виготовлених товарів) стверджується, що у разі спричинення неотриманого доходу недопоставкою сировини або комплектуючих виробів, розмір такого доходу має визначатися виходячи з вартості (а не ціни) реалізації готової продукції, передбаченої договорами з покупцями, зменшеної на суму вартості недопоставленої сировини або комплектуючих, транспортних витрат заготівельників та інших витрат, пов’язаних з виробництвом товарів. При цьому, як нам вважається, одержана внаслідок такого підрахунку сума упущеної вигоди може бути зменшена, якщо судом буде встановлена наявність такої ж сировини, що залишилося у покупця від попередніх поставок. При встановленні розміру упущеної вигоди позивач має довести наявність у нього договірних відносин з третіми особами на реалізацію їм продукції.

Дисертант зробив висновок, що при визначенні розміру упущеної вигоди торговельних підприємств орієнтиром може слугувати торговельна націнка, але зменшена на відповідну суму витрат, які вони несуть у разі здійснення ними торговельної діяльності. Іншими словами, у таких випадках упущену вигоду буде складати лише та частина торговельної надбавки, яка становить чистий прибуток торговельного підприємства.

Розділ 3. “Загальні правові засади відшкодування збитків” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 - “Провове регулювання розмірів відшкодування збитків” - аналізується дія принципу повного відшкодування збитків та винятки з цього правила, коли збитки стягуються у більшому або меншому розмірі.

Новелою нового ЦК України (ст. 22) є пряме закріплення принципу повного відшкодування збитків (у ЦК УРСР він закріплювався опосередковано), якщо інше не встановлено договором або законом. Запропоновано схему норм ЦК, в яких закріплено принцип повного відшкодування та винятки з нього, а саме:

- по-перше, принцип повного відшкодування безпосередньо закріплений за порушення окремих договірних зобов’язань лише в кількох статтях (статті 883, 886, 906);

- по-друге, у переважній більшості статей ЦК встановлюється відповідальність за порушення окремих видів договірних зобов’язань у формі відшкодування збитків без спеціальних застережень щодо їх виду чи розміру (статті 766, 768, 773, 776, 779, 803, 830, 836, 848, 849, 852, 858, 869, 872, 849, 878, 889, 891, 923, 922, 935, 923, 952, 939, 1009, 1043, 1073, 1128);

- по-третє, у кількох випадках у ЦК передбачається відшкодування збитків за порушення окремих видів договірних зобов’язань в обмеженому розмірі (статті 900, 906, 924, 951, 988, 1142);

- по-четверте, у численних випадках у ЦК взагалі не передбачається відшкодування збитків за окремі види порушень договірних зобов’язань.

На підставі аналізу запропонованої схеми нормативного регулювання в ЦК розмірів відшкодування збитків можна виявити певну нелогічність у їх закріпленні, яка може дати підстави тлумачити їх таким чином, що у разі відсутності прямої норми обов'язок сторони відшкодовувати збитки за допущене порушення умов договору взагалі може бути відсутній.

Новий ЦК України вперше законодавчо встановив загальним правовим наслідком недійсності правочину обов’язок однієї сторони відшкодувати іншій стороні завдані таким правочином збитки (ст. 216). Співставляючи норму ст. 216 та ст. 22 ЦК, можна вважати, що під збитками законодавець має на увазі усі види збитків (реальні збитки та упущена вигода), які мають відшкодовуватися у повному обсязі.

У результаті порівняльного аналізу положень ЦК України і ЦК УРСР щодо відшкодування збитків за недійсними правочинами можна відзначити, що, по-перше, в ЦК УРСР передбачалося відшкодування витрат, втрат або пошкодження майна, тобто тієї частини збитків, до якої не входять упущена вигода, відшкодування якої передбачається новим ЦК України. По-друге, в ЦК УРСР не передбачалося відшкодування за недійсними угодами збитків у подвійному розмірі. По-третє, в ЦК УРСР, на відміну від ЦК України, відшкодування збитків не встановлювалося як загальне правило, а передбачалося лише за окремими видами недійсних угод, потерпілою особою яких завжди був громадянин.

Оскільки правові наслідки у формі односторонньої чи двосторонньої реституції забезпечують баланс у захисті майнових прав обох сторін недійсного правочину, та беручи до уваги правову природу недійсного правочину, обумовленого неправомірністю дій сторін, який не призводить до виникнення очікуваних правовідносин та не здатен в принципі призвести до отримання будь-яких доходів, то немає потреби для усіх видів недійсних правочинів передбачати відшкодування усіх видів збитків. Це доцільно робити лише щодо спеціальних видів недійсних правочинів, в яких одна сторона є потерпілою внаслідок певних недобросовісних дій іншої сторони.

У підрозділі 3.2 - “Співвідношення збитків і неустойки” - висвітлюються питання порядку та умов відшкодування збитків та передбаченої договором чи законом неустойки.

Незважаючи на наявність багатьох схожих рис, збитки та неустойка розглядаються як самостійні правові інститути та міри цивільно-правової відповідальності, що обумовлює врешті наявність різних підстав для їх стягнення.

Дисертант вважає за доцільне визначати правову природу збитків і неустойки в контексті системи способів захисту цивільних прав та інтересів, передбачених статтею 16 ЦК, в якій, на думку автора, безпідставно не закріплено неустойку.

Дисертантом обґрунтовано доцільність закріплення в ЦК презумпції застосування штрафної неустойки на відміну від ГК, в якому закріплено презумпцію залікової неустойки, яка меншою мірою стимулює сторони до належного виконання ними умов договору.

У підрозділі 3.3 - “Правові підстави відшкодування збитків” - висвітлюються правові підстави для застосування до порушника договірного зобов’язання міри цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків.

Відзначається непослідовність вирішення питань цивільно-правової відповідальності в ЦК, оскільки в ньому, зокрема в ст.16 ЦК, конкретно не передбачена відповідальність за порушення цивільних прав та інтересів та не визнане відшкодування збитків безпосередньою мірою цивільної відповідальності.

У дисертації аналізуються різні погляди на концепції цивільної відповідальності, серед яких найбільш сформованою і підтримуваною є концепція складу цивільного правопорушення як єдиної підстави цивільної відповідальності. Його складовими умовами є: 1) протиправна поведінка (дія чи бездіяльність особи); 2) шкідливий результат такої поведінки (шкода); 3) причинний зв’язок між протиправною поведінкою і шкодою; 4) вина особи порушника. Відзначаючи вразливість концепції складу цивільного правопорушення, водночас дисертант на основі аналізу судової практики обґрунтовує її ефективність при розгляді цивільних спорів про відшкодування збитків.

Дисертантом виявлені норми ЦК, в яких прямо чи опосередковано передбачені окремі умови цивільної відповідальності, здійснено їх критичний аналіз.

Автором висвітлені підстави зменшення розміру та звільнення від відповідальності.