ПОЕТИКА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ КОЛИСКОВОЇ ПІСНІ: МОТИВИ, ФУНКЦІЇ, ОБРАЗИ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність та наукову новизну розробки дисертаційної теми, зазначено її зв’язок із науковими проблемами кафедри фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, сформульовано мету й завдання дослідження, розкрито його об’єкт та предмет, теоретико-методологічну базу, матеріали, використані в перебігу підготовки роботи, визначено її теоретичне значення та практична вартість отриманих результатів, форми їхньої апробації, структуру й обсяг роботи.

Перший розділ – «Колискова пісня як об’єкт фольклористичних досліджень» – присвячений розгляду історико-фольклористичних, теоретичних та методологічних проблем аналізу колискової пісні як об’єкта фольклористики і складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «До історії збирання, досліджень та публікацій українських колискових пісень (історико-фольклористичний аспект проблеми)» подається аналіз відбиття української та – ширше – східнослов’янської колискової поезії в дослідженнях та публікаціях, починаючи з ХVI – XVII ст. до нашого часу, у фольклорознавчих, етномузикознавчих та етнографічних публікаціях, зокрема, з етномузикознавства за матеріалами академічних видань, часописних публікацій, архівних фондів тощо. Відзначається, що записи й дослідження української колискової пісні мають давню традицію – починаючи від перших записів «Русалки Дністрової» та закінчуючи сьогоденними дослідженнями В. Бойка, Н.Шумади, Й.Федаса, Г.Довженок, В.Головіна, Т.Дмитрієвої та ін. Записи та дослідження української колискової пісні, на жаль, часто здійснювались епізодично, проте доробок українських фольклористів у цій галузі досить вагомий. Як слушно зазначив історик української та російської фольклористики М.Азадовський, «теоретичному зростанню науки про фольклор відповідає й зростання, а також характер накопичення фольклорних матеріалів». Сучасна ж  точка зору полягає в тому, що «в українській філологічній науці ще в романтичний період, тобто у перших десятиріччях ХІХ ст., зародилися наукові ідеї, які за своїм семантичним наповненням відповідають загальноєвропейським культурно-історичним вимогам, а інколи й перевершують їх. Найвизначнішими виразниками цих ідей були відомі українські фольклористи-етнографи М.Максимович, О.Бодянський, П.Куліш та М.Костомаров» (Я.Гарасим). Внесок учених – дослідників української «етнографії дитинства» – отримав новий імпульс із відкриттям у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, під егідою якого вийшли друком визначні праці М.Костомарова, М.Драгоманова, В.Антоновича з українознавства, видане семитомне зібрання українського фольклору, записаного експедиціями П.Чубинського до Західно-Руського краю (1869-1870). Після закриття Відділу народознавча робота групувалася навколо двох основних центрів – часопису «Киевская старина» в Києві та Наукового товариства Шевченка (НТШ) у Львові. Результатом аналізу різнобічних експедиційних матеріалів та наукових розвідок трьох поколінь українських фольклористів та етнологів стали праця М.Дерлиці «Селянські діти» (1898); узагальнююча етнолого-фольклористична праця отця Марка Грушевського «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу. Матеріали з полудневої Київщини» (1912), яка була видана (із доповненнями) Зеноном Кузелею за дорученням Етнографічної комісії Наукового Товариства Шевченка і є взірцем академічного видання наукових робіт із супроводом багатого й розгалуженого поняттєвого апарату: вступ, примітки, паралелі, бібліографія; дослідження Н.Заглади «Побут селянської родини» (1929).

Підрозділ 1.2 «Питання жанрової атрибуції колискової пісні (теоретико-фольклористичний аспект проблеми)» містить розкриття жанрової своєрідності колискової пісні, дискутивність щодо віднесення її до «дитячого фольклору», виявлення суперечностей дослідницьких позицій щодо ґенезиса та функціонування цього жанру в масиві усної народної лірики (Г.Довженок, В.Бойко, Й.Федас, Л.Копаниця).

У колисковій пісні простежується розуміння великого значення «сну» та «засинання» для первинної структурації культурного топосу дитини. Як демонструють сьогоденні дослідження, малеча має провести велику внутрішню роботу для досягнення психічного комфорту, для впорядкування наявних та майбутніх уявлень про світ, та, загалом, для моделювання світогляду й естетичного смаку. Це відбувається через ритмізацію життєдіяльності (чергування сну та забавляння, годування, прогулянки) за допомогою цілого арсеналу засобів, відомих традиційній материнській культурі і таких, що  полегшують формування в дитини усталених біопсихологічних ритмів, серед яких – присинання, сон, колисання та спів колискової пісні.

Разом із біологічним пристосуванням до суспільного життя, відбувається й пристосування соціально-культурне, тобто прилучення дитини від самого народження до рідної мови та народних традицій, що є головними чинниками національного кодування. Функціонально колискова пісня призначена передусім для засинання дитини, про що свідчить її монотонний наспів, текстова та, відповідно, музична ритміка й специфічна фонетика, яка є наслідуванням перших кроків немовляти до рідної мови – стадій агукання та белькотіння («Ой люлечки-люлі, налетіли гулі»). Мабуть, саме через колискову пісню, через її сприйняття безпосередньо підсвідомістю формується фонетико-фонологічний образ материнської мови. З іншого боку, образи колискової пісні залучають дитину до культурного простору етносу, надають їй перших уявлень про світ.

Проблема жанрової атрибуції колискової пісні переконує нас у необхідності звернення не тільки до записів текстів, а й до аспектів її побутування (зважаючи на досліджений фольклорно-пісенний масив), тобто інтенціальності, спрямованості, функціональності колисанки. Тому можемо визначити колискову пісню як синкретичний жанр позаобрядової родинної лірики для дітей, функціонально призначений для стимуляції засинання (заспокоєння дитини) та введення її у простір етнічної культури, позначений домінантою ритмомелодійного начала у контексті з семантикою поетичного твору, що пояснюється квазікомунікативністю мовленнєвих структур у складі творів жанру.

У підрозділі 1.3 «Основні напрямки аналізу колискових пісень (методолого-фольклористичний аспект проблеми)» розглянуто основні підходи до вивчення колискових пісень (дескриптивний, компаративний, експланаторний) та визначено базові типи аналізу колискових пісень (фольклористичний, етномузикознавчий, семіологічний, структурно-тезаурусний, мотивний, акціональний, культурно-етнографічний тощо). На цьому наголошували ще в ХІХ ст. Й.Бодянський, О.Потебня, М.Драгоманов, П.Сокальський,  М.Сумцов, пізніше – на Заході – З.Фрейд, К.-Г.Юнг, Дж.Кемпбел. У кінці ХХ століття фольклористика розгалузила методи своїх досліджень, стала певною мірою синкретичною, залучивши дані суміжних наук – психології, філології, мовознавства, як, наприклад, у концепції російського дослідника М.Толстого та його однодумців, що наголошує на перерозподілі відношень між різними дослідницькими підходами, вибудованими у парадигму фольклористики. З одного боку, дослідження умов життя та матеріальних обставин народного побуту переходить у вивчення духовної культури, закріпленої в слові, а з іншого – вивчення концептів народної культури закономірним чином стає аналізом матеріального побуту носіїв цих концептів (на чому ще наприкінці ХІХ століття наголошували представники школи «слів та речей» Г.Шухардт, Р.Мерінгер та М.Вагнер). Сучасний стан української фольклористики як дисципліни гуманітарної приводить до необхідності синтетичних досліджень для відтворення, опису та прогнозування істинної картини побутування творів усної народної творчості, а на базі цього – розкриття системи етнічного світогляду, етнічного менталітету, етнічної картини світу, так чи інакше віддзеркаленої в фольклорі (Г.Бойко, Я.Гарасим, В.Давидюк, М.Дмитренко, Г.Довженок, Л.Дунаєвська, В.Качкан, Ф.Кейда, Л.Копаниця, Н.Малинська, В.Погребенник, С.Росовецький, І.Юдкін). Виходячи з цього, постулюється необхідність формування комплексного підходу до жанру колискової пісні, який враховував би позитивні здобутки всіх вищевказаних підходів.

У другому розділі – «Ґенезис колискової пісні (мотиви, функції, інтенції)» – здійснюється дослідження мотивів українських колискових пісень у міфопоетичному контексті, визначається їхня цілеспрямованість, описується властивість квазікомунікативності та простежується зв’язок між функціональними параметрами колискової пісні та їхньою реалізацією в слові.

2.1. Колискова пісня: мотив та сюжет. Розрізнення між сюжетом і мотивом, уперше послідовно виконане О.Веселовським та уточнене В.Проппом і О.Деєм, видається дуже важливим для аналізу колискових пісень. Так, сучасна дослідниця О.Мартинова, розрізнюючи  сюжет і мотив як структурні одиниці фольклорного тексту, декларує, що, виходячи з необхідності класифікації, їхні розбіжності можна ігнорувати, оскільки вони «нерідко поєднуються за допомогою однієї ідеї», під мотивом  розуміє «семантичне та структурне ціле, яке складає група віршів» і пропонує розглядати не мотиви як складові сюжетики колискової, а комбінації мотивів, позначаючи їх терміном «пісні», який використовував і сам О.Веселовський. Тому, за О.Мартиновою, диференціюються:

1)    одномотивні пісні, що мають стійкий формульний характер;

2)    пісні – повтори подібних мотивів;

3)    пісні – кумуляція однотипних мотивів;

4)    пісні, у яких різні мотиви складають невеличкий сюжет і «нагадують казочки».

Відсутність єдиного критерію у класифікації О.Мартинової очевидна: це і функція, і зміст, і образ, і навіть ґенезис. На думку ж дисертанта, сюжет не є структурованою послідовністю мотивів, а цілісною наративною конструкцією із системними зв’язками неадитивного характеру, а тому використання терміна «сюжет» для дескрипції семантики колискових пісень, на думку дисертанта, не є правомірним. За дослідженнями О.Дея, Н.Шумади,  Л.Копаниці, позаобрядові ліричні пісні в багатьох випадках не мають сюжетики. Це спостереження доводять і студії над іншими жанрами усної лірики. Колискова пісня, функціонально-прагматична за своєю природою, також не має сюжету, а обмежується тільки сукупністю мотивів, тобто є адитивною і  переривається у будь-який момент (коли дитина засинає). Тому правомірним у дослідженні видається використання терміну «мотив». Водночас, усі розвідки про колискову пісню, які пропонують класифікацію жанру, ґрунтуються не на аналізі мотивів, а на ознаках сюжетно-тематичного плану, тоді як ґенезис жанру колискової пісні окреслюється саме через аналіз мотивів як стійких архаїчних, нерідко формульних одиниць варіативного фольклорного тексту в його побутуванні. Відсутність робіт, які б висвітлювали саме семантику мотивів колискової пісні, пояснюється тим, що, передусім, колискові пісні вивчалися в контексті їхньої поетики, поза функціональністю творів (окрім функції засинання або етнодидактики) та зазвичай без урахування їх комунікативної специфіки. Крім того, тривалий час об’єктом уваги дослідників були семантичні нашарування у структурі колискових – ознаки соціалізації й відбиття класових та сімейно-сусідських відносин.

Ґенезис колискової пісні безпосередньо пов’язаний з міфопоетичними уявленнями давніх слов’ян. Це яскраво простежується на функціональному рівні тексту колискових та їх генетичній спорідненості із замовляннями. Так, у міфопоетиці колискової пісні спостерігаємо декілька різногенетичних угрупувань, які так чи інакше розкривають джерела її мотивів, образів та функцій:

 1) модифіковані замовляння та побажання: близькість колискових пісень до замовлянь підтверджується характерною інтонаційною манерою їх виконання, «підговором», «примовкою», наявністю притаманного замовлянням звертання (Ой-ти, коту-рябку; Ой-ти, коте муругий; Ой, коте-коточку), імперативної (Ой не ходи, коте, коло гаю; Ой ти, коту-рябку, Та вимети хатку; Ой ви, гулі, не гудіть, Дитиноньки не будіть; Ой ну-ну, люлі, люлі, бай, Засни, сіренький бабай) або побажальної (Ой біленькі ткала, Доленьку прохала, Щоб було дитя вродливе, Щоб було дитя щасливе) семантики обміну небажаного на бажане (наприклад, безсоння на сон);

2) персоніфікації та образи викликань – Сон та Дрімота (Ходить Сон коло вікон, А Дрімота коло плота), Доля (Ой, люлі, люлі, Долі дай манюні, Влучної, щасливої...), з одного боку, та Кіт і деякі інші, зазвичай, свійські тварини (Гулі, Перепілонька, Шпак, Собака, Теляточка, Волики, Коні) – з іншого;

3) ознаки соціалізації – відображення родинних стосунків та побутових реалій (Як не стало в торбі хліба, Покинула баба діда; Ой ну-ну, кітку, Піди по тітку, А тітка в нас молода, Аж з Китай-города; Ворота скрипнули, Собаки брехнули, Телята ревнули, Сусіди почули, Попові сказали…), а також класових відносин (Засни, дитя, без сповиття, А де ж твоя мати? – Пішла панам, пішла попам Строку відробляти);

4) найближче до дитини навколишнє середовище та побутово-просторові реалії із акціонально важливим образом колиски (Повішу я колисочку на дубочку, Люлі, люлі, засни, поспи мій синочку);

5) антифрустративні компоненти – елементи голосінь або ж текстові уривки, звернені не до дитини, а призначені для зняття емоційної напруги виконавиці, зазвичай, матері (А-а, а-а, а-а, а! Пішла мати жито жати, Та не собі – пану, А-а, а-а, а-а, а!).

У підрозділі 2.2. «Інтенціальність української колискової пісні» запропоновано визначення прагматичної спрямованості колискової пісні, уведено та розглянуто поняття квазікомунікативності колисанки. Квазікомунікативність колискової пісні відзначається тим, що немовля чи малеча в ній не розглядається як свідомий комунікант (адресат), здатний до сприйняття поетичної специфіки різних текстів. Тому «сценарій заспокоювання» (В.Головін) включає до свого складу інші, позатекстові структурні компоненти паравербального та акціонального характеру (прийоми колисання, мелодійність, фонації, кінесика тощо), які слід вважати функціонально домінантними порівняно з вербальними. Виконання колискових пісень та їхній зміст варіюються відповідно до віку дитини із подальшим наростанням ролі вербального компонента та зменшенням акціональних компонентів. Саме тому в «ранньовікових» колискових піснях поширені фатичні сигнали, зорієнтовані просто на привернення уваги немовляти, але не використовувані як засіб трансляції; це й пояснює і беззмістовність більшості записів колисанок, відірваних від реального контексту виконання.

Функціональна природа української колискової пісні (аналіз міфопоетики) розкривається в підрозділі 2.3, де прослідковується зв’язок між функціональними параметрами колискової пісні та їхньою реалізацією в слові (вербалізацією) через певну систему образів.

Осмислення матеріалу колискових пісень у межах східнослов’янської фольклорної традиції (В.Бойко, Й.Федас, Г.Довженок, Н.Шумада, А.Іваницький, Г.Барташевич, К.Ігнятович, В.Головін, М.Бартмінський та ін.), орієнтувалося на інтерпретацію змісту та структури колискових у контексті традиційного народного світогляду. Саме тому головною для колискових  пісень часто була мета  заспокоєння дитини та дидактично-педагогічна функція в контексті національно-етнічного кодування (А.Вєтухов). Спроба залучення колискової пісні до репертуару дитячого фольклору належить російському дослідникові Г.Виноградову, українському фольклористу Ф.Колессі та українському літературознавцю М.Грушевському. О.Капиця особливу увагу зосередила на функціональному аспекті колискових пісень, виводячи їх слідом за В.Жуковським  із побутових материнських голосінь, які поступово (через імпровізацію в перебігу виконання) перетворювалися на більш-менш цілісні твори народної поезії. Російський дослідник М.Мельников убачав у колисковій пісні центральну «підсвідомо-педагогічну функцію», яка домінує над функцією замовляння й заспокоєння дитини, а тому вважав, що колискова пісня є первинним засобом структурації етнонаціональної та традиційно-побутової (пересічної) картини світу, що, на думку автора дисертації, є цілком справедливим.