ПОЭТОЛОГИЧЕСКАЯ КОНЦЕПЦИЯ Н.С. ГУМИЛЕВА: ИСТОРИЯ СТАНОВЛЕНИЯ И ФОРМЫ РЕАЛИЗАЦИИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, вибір предмета дослідження, окреслено зв’язок із науковою проблематикою установи, в якій виконано роботу, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено методологічну основу роботи, її наукову новизну, показано теоретичну і практичну значущість отриманих результатів та форми їх апробації.

У першому розділі дисертації «Літературно-критична спадщина М. Гумільова як об’єкт філологічних досліджень» проаналізовано науково-критичну літературу, присвячену вивченню творчості поета, виділено дискусійні питання, систематизовано науково-критичні оцінки творів М. Гумільова.

Специфіка гумільовознавства зумовлена біографічними та історичними чинниками, що дозволяє виділити в ньому такі періоди: 1) прижиттєвий – 1905-1921рр., 2) неофіційний – 1921-1986рр., 3) інформаційний – 1986-1992рр., 4) період узагальнення та систематизації матеріалу – з 1992р. до теперішнього часу. Вивчення творчості поета почалося у 1900-х роках ХХ сторіччя, що відображено в рецензіях І. Анненського, В. Брюсова, М. Волошина, С. Городецького, В’яч. Іванова, М. Кузьміна. Головні тенденції досліджень окреслюються ще в прижиттєвий період (орієнталізм, витоки образів, екзотика, впливи). Найбільш вивченою є поетична творчість М. Гумільова, різним аспектам якої присвячено роботи В.С. Баєвського, І.П. Калініної, О.С. Конькової, Т.Л. Красіної, Р.О. Мазур, Є.Б. Мамич, І.В. Рибенцева, С.В. Сипченко, О.А. Смагіної, М.М. Уразова. Роль М. Гумільова в акмеїзмі розглядають М. Баскер, Л.Г. Кіхней, О.А. Клінг, О.А. Лєкманов, Р.Д. Тіменчик. Про вплив М. Гумільова на поетів другої половини ХХ сторіччя писали Т.А. Пахарєва та Д.В. Соколова. Недостатньо уваги приділяється критичній та теоретичній спадщині М. Гумільова, що заважає цілісному осмисленню його творчості. Крім того, в сучасному гумільовознавстві помітна тенденція до вивчення окремих складових його художньої системи, в той час як їх єдність розмивається.

Концептуальною основою дисертаційної роботи є ідея інтегральності М. Гумільова, фундаментальною засадою якої є органічна єдність життєтворчості та творчості поетичної.

У другому розділі «Становлення поетологічної концепції М. Гумільова» досліджуються етапи формування поглядів поета, розглядається питання про вплив російської релігійної філософії та символізму на світогляд М. Гумільова, порівнюються його літературні погляди з літературно-критичними принципами В. Брюсова, В’яч. Іванова, А. Бєлого. Розділ складається з шести підрозділів.

Початок ХХ сторіччя в Росії – період «всеобщего расплава и сдвига» (В’яч. Іванов), передчуття хаосу. Всупереч катастрофі, яка насувалася, особливої гостроти набуло суспільне прагнення до цілісності. Філософи, поети та письменники, люди, які чутливо сприймали «глибинні тектонічні процеси» (О. Блок), віднаходили свої шляхи до єдності: О.П. Блаватська («синтез віри та знання»), М.Ф. Федоров («філософія спільної справи»), К.Е. Ціолковський, О.О. Чижевський («космічна єдність»), В.С. Солов’йов, С.М. Булгаков, П.О. Флоренський («філософія всеєдності»), А. Бєлий, В. Брюсов, В’яч. Іванова (символізм).

Поети та філософи прагнули практичного, особистісного втілення цієї ідеї. М. Гумільов не був винятком. Прояв його інтегральності відчутний у єдності різних аспектів світогляду поета. З одного боку, його концепція є своєрідною варіацією «філософії всеєдності», що наближає її до «молодших символістів». Але з іншого боку, для нього більш характерною є позиція протистояння стихійності, що й відрізняє поета від символістів, для яких хаос був «рідним» (О. Блок, В’яч. Іванов).

Прагнення до встановлення «порядку з хаосу» виявлялося у М. Гумільова як поетичний мотив («Поема початку», «Шосте відчуття»), так само як у поглядах на поетичні твори. Так, у статті «Анатомія вірша» він пише, що вірш складається з чотирьох рівноправних частин: фонетики, стилістики, композиції та ейдолології, але при цьому є живим організмом. У сучасному літературознавстві ця ідея корелює з теорією цілісності, згідно з якою поетичний твір, незважаючи на структурність його організації, сприймається як єдиний організм, а сама цілісність – це «повнота буття», «первісне поєднання всіх буттєвих змістів» (М.М. Гіршман), «єдність, що виявляється як множинність» (В.І. Тюпа). Цьому частково відповідають погляди М. Гумільова, які він висловив, наприклад, у вірші «Слово»: «В Слове скрытое материнство // Отыскало свои пути: // Уничтожиться как единство // И как множество расцвести». Таким чином, М. Гумільов передбачає певні тенденції сучасного літературознавства, в якому осмислення проблематики цілістності / роз'єднаності виявляється актуальним.

У підрозділі 2.1. «Роль В. Брюсова у формуванні літературно-критичних поглядів (листування 1906 – 1920 гг.)» досліджується процес становлення світогляду та естетичної позиції М. Гумільова. Перші критичні твори молодого поета розглянуто на тлі його висловлювань у листах до В. Брюсова, інтенсивне писемне спілкування з яким відбувалось упродовж шести років. Вже на цьому етапі становлення М. Гумільова як критика та поета помітне його прагнення до технічної досконалості, до опанування засобами художньої виразності. Незважаючи на те, що В. Брюсов – його вчитель, М. Гумільов дозволяє собі не погоджуватися з авторитетним поглядом maitr’a (а саме, про будову вірша, різновиди рим та віршовані розміри). Стиль автора «Листів про російську поезію», його суворість та іронія вже помітні в цих висловлюваннях.

Листування з В. Брюсовим підготувало М. Гумільова до ролі критика. Не дивлячись на невпевненість, із якою молодий поет висловлює свої думки в листах, його статті того часу свідчать про достатню зрілість літературних поглядів. Починаючи з перших критичних робіт, він розбирає ідею вірша, його будову, розмір, рівновагу частин, все те, про що потім буде говорити у своїх лекціях, про що буде писати в статтях та «Теорії інтегральної поетики». Після повернення до Росії в 1908 році молодий поет обирає свій власний шлях, він відходить не лише від символізму, але й від метафізичних крайнощів. Він називав В. Брюсова європейською, західною частиною слов’янської душі, а сам намагається досягнути синтезу «Заходу» та «Сходу». Формування М. Гумільова-критика, його теорії поезії відбувалося під знаком відходу від символістів, зокрема, від В. Брюсова, свідчення чого ми спостерігаємо вже в 1907-1908рр.

Підрозділ 2.2. «Вплив В’яч. Іванова на оформлення поетичної концепції М. Гумільова». Значно вплинуло на поетичний світогляд та розвиток М. Гумільова спілкування з В’яч. Івановим. Еволюцію їх стосунків простежено на основі матеріалів протоколів засідань у Поетичній Академії, спогадів, листування, критичних статей. В період Проакадемії (1908 – початок 1909 р.) вони – учень та вчитель. Але вже в кінці 1909 року молодий поет перестає підкорятися авторитету В’яч. Іванова та веде з ним полеміку як з ідейним супротивником. Їхні дискусії сприяли вдосконаленню аргументації М. Гумільова, винайденню точніших визначень його позиції та поглядів. Сучасники відзначали, що В’яч. Іванов не мав до М. Гумільова особистої ворожості, незважаючи на суперечності, але у 1911 році вони припиняють спілкування. М. Гумільов остаточно визначає своє ставлення до В’яч. Іванова: він ставить його на один щабель із філософами та філологами, але не поетами, пояснюючи це тим, що така поезія – лише засіб для висловлювання ідей, що обумовлює її умоглядність та «примарність» поетичних образів. Отже, має місце відмінність не лише творчих принципів М. Гумільова та В’яч. Іванова, але й відхід М. Гумільова від символізму загалом. Для М. Гумільова В’яч. Іванов – так само, як і В. Брюсов, втілює одну з крайнощів слов’янської душі, але, на відміну від В. Брюсова – східну. М. Гумільов же обирає власний шлях, долаючи крайнощі своїх вчителів.

У підрозділі 2.3. «М. Гумільов і А. Бєлий: прихована полеміка» зіставлені погляди двох поетів і теоретиків. Незважаючи на те, що статті останнього М. Гумільов читав у «Вєсах» разом із роботами В. Брюсова та В’яч. Іванова, відзначав його геніальність, він не називав А. Бєлого своїм учителем. В їхніх теоріях є багато спільного: обох надихала ідея життєтворчості, обидва зверталися до вчення О.О. Потебні, вони обмірковували «мертві слова» та можливості їх відновлення. Обидва поети надавали великої ваги ритму та, так званому, жесту, вважали, що форма активно формує зміст, що інтонація та ритм можуть так само, як і слова, передавати суть. Але на спільній теоретичній основі помітна різна практична спрямованість. Для того, щоб передати єдність ритму й змісту, А. Бєлий експериментує в області строфіки, тоді як М. Гумільов – в області метрики, розробляючи тактовик (В. Баєвський). М. Гумільов не висловлювався з приводу теоретичних робіт А. Бєлого, але дав критичний відгук на його збірку «Урна», яка була практичною частиною трактату «Символізм». З рецензії можна зрозуміти, що шлях А. Бєлого М. Гумільов не сприймав, а твердження про те, що свій геній А. Бєлий «згубив», говорить про негативну оцінку реалізації його концепції. Можливо, ця рецензія є відлунням їхньої усної полеміки, яка, за спогадами А. Бєлого, проходила на «башті» В’яч. Іванова та допомогла М. Гумільову в розробці теоретичних основ акмеїзму.

Підрозділ 2.4. «Російська релігійна філософія у художньому світогляді М. Гумільова» присвячено з’ясуванню проблеми впливу російської філософської традиції на формування провідних ідей М. Гумільова. Так, концепція життєтворчості, дуже важлива для всіх поетичних напрямків початку ХХ сторіччя, була філософськи багато в чому обумовлена вченням В.С. Соловйова про рух людства шляхом удосконалення. Схожі також і гносеологічні позиції поета та філософа, які вважають, що пізнання одного предмету може призвести до пізнання всього світу, стверджуючи цим єдність всього сущого. Так, у вірші «Дитинство» М. Гумільов описує своє раннє сприйняття світу, яке цілком можна назвати «ідеальним спогляданням чи уявою» за В.С. Соловйовим. Теорія М. Гумільова про чотири касти, що послідовно змінювали одна одну в ході історії, частково співзвучна з ідеями історичного розвитку, які висловлені в «Філософських основах цілісного знання» В.С. Соловйова.

Погляди М. Гумільова на мистецтво перегукуються з твердженнями С.М. Булгакова, зокрема, з думкою про те, що кожній ідеї притаманна особлива форма, та передати цю ідею можна не багатьма різними способами на вибір, а лише одним. Обидва називали завданням людини вдосконалення за допомогою творчості. Як і С.М. Булгаков, М. Гумільов у своїй програмній статті «Спадщина символізму та акмеїзм» попереджав про небезпеку окультизму, називаючи спроби «пізнати непізнане» гріховними, саме цим стверджуючи розходження з символізмом.

Російська релігійна філософія була органічною складовою світогляду М. Гумільова та, як показано у дисертації, допомогла йому виробити самостійну концепцію в полеміці з символізмом.

У підрозділі 2.5. «М. Гумільов і російські формалісти» «Теорією інтегральної поетики» М. Гумільова співвіднесено з концепціями Б.В. Томашевського та Б.І. Ярхо. Подібність визначається у ставленні до будови вірша. М. Гумільов, як і формалісти, виділяє схожі рівні у творі. Наприклад, «поетична лексика» Б.В. Томашевського за своїм змістом відповідає «стилістиці» М. Гумільова: як у одного, так і в іншого автора до цих розділів входять пояснення понять «слово» і «мова», «варваризми», «діалектизми», «неологізми»; характеристика типів метафори, речення та порядку слів. Порівняльна метрика Б.В. Томашевського (різні системи віршування та головні віршові розміри) частково співпадає з фонетикою М. Гумільова (метрика, ритміка, евфонія та римологія). Тематику та літературні жанри Б.В. Томашевського можна зіставити з ейдолологією та композицією М. Гумільова. Рівні, які виділяє в тексті Б.І. Ярхо, майже ті самі, що й у М. Гумільова. Б.І. Ярхо називає ідейно-образний рівень та відзначає, що це те саме, що й топіка, тематика, іконіка чи ейдо(ло)логія інших авторів. Сюди ж він включає і композицію, яку, на відміну від М. Гумільова, не відокремлює. Стилістичний та фонетичний рівні наявні в концепціях обох авторів. Відрізняється їхній підхід до ролі стилістики, яку формалісти виокремлювали серед інших рівнів, а М. Гумільов вважав лише однією з рівноправних частин твору, а також те, що вірш у концепції М. Гумільова є живим організмом, і формальна досконалість була не метою, а лише засобом для створення такого організму.

У підрозділі 2.6. «Зіставлення понять життєтворчості М. Гумільова та ідей М.М. Бахтіна» виявлено певну схожість між поглядами М. Гумільова та М.М. Бахтіна. Зокрема, думки про «поетичну психологію» як невід’ємну частину поезії, про життєтворчість, про єдність світоглядної позиції перегукуються з ранніми працями М.М. Бахтіна: «Мистецтво та відповідальність» та «До філософії вчинку». М. Гумільов теж вважав, що поет і людина повинні не механічно, а органічно бути поєднані в одній особистості. Тому він стверджував, що поет повинен багато знати та вміти, створювати не лише вірші, але й своє власне життя, тобто безпосередньо брати участь у подіях, доводячи факт своєї незмінної причетності до буття, як про це писав М.М. Бахтін. Є також підстави для співвіднесення концепції інтегральності М. Гумільова з теорією діалогічності М.М. Бахтіна: усвідомлення діалогічної природи слова, контекстуальність художнього мислення, відтворення «діалогу культур» в літературному творі.

Таким чином, еволюція ранніх поглядів М. Гумільова дозволяє зробити наступні висновки: подолання символізму відбувається у творчому усвідомленні М. Гумільова з позиції інтегральності, яка активно формується з початку 10-х років на світоглядній основі російської релігійної філософії, передбачаючи, з одного боку, принципи російської формальної школи, а з іншого – філософсько-естетичні ідеї М.М. Бахтіна.

Третій розділ «"Теорія інтегральної поетики" як основа художньої системи М. Гумільова» складається з шести підрозділів і присвячений узагальненню поетологічних поглядів М. Гумільова, літературознавчому коментарю до неопублікованих рукописів з теорії вірша. Світогляд М. Гумільова представлено як єдність слова та числа, поезії та поетики, а головне – як єдність життя та творчості, що дозволяє сприймати всі висловлювання, вчинки та твори автора як єдине ціле. Це, з одного боку, дає можливість зробити спробу реконструкції його «Теорії інтегральної поетики», а з іншого боку, осмислити світоглядну концепцію поета з точки зору інтегральності.

В підрозділі 3.1. «Розвиток принципів інтегральності в "Листах про російську поезію"» розглянуто статті, в яких відображено поетологічну концепцію М. Гумільова. Його критичні роботи складають своєрідну енциклопедію літературного процесу періоду 1908 – 1915 років і мають певні специфічні риси. На відміну від об’ємних відгуків, які були характерними для журналів кінця XIX – початку XX сторіччя, його статті лаконічні, ясні та логічні. Вони цікаві самі по собі та належать до особливого різновиду критики – естетичного. М. Гумільова вважали діячем європейського типу, який несе порядок і культуру. Очевидно, що аналізуючи поетичні збірки, М. Гумільов не розробляє критерії для кожного автора окремо. Він застосовує канони «Теорії інтегральної поетики» – свої власні постулати – для всіх авторів, тобто бачить у конкретних текстах прояви універсальних законів поетики. Разом з тим, кожна рецензія не чітко відповідає пунктам канонічного плану, а передає, перш за все, враження поета-критика. Риси імпресіонізму можна також віднайти в інтонаціях та стилістиці – як врівноваження схематичності та логіки органічністю та ліризмом. Специфічні цілі його критичної діяльності полягали в тому, що він намагався сформувати новий тип читача, читача-друга, навчивши широку аудиторію розуміти поезію.

Підрозділ 3.2. «Втілення інтегральної стратегії в художніх творах М. Гумільова» присвячено творам, у яких максимально проявились положення поетологічної концепції М. Гумільова. Принцип інтегральності, який декларував поет, передбачав творчу комбінаторику – трансформацію традиційних стилів, образів, прийомів, концептів тощо в єдине художнє ціле. Крім того, М. Гумільов постулював сутнісну ізоморфність частини та цілого, що ми бачимо, розглядаючи кожен його вірш як мікрокосм, який має властивості макрокосму. Від цього прагнення поета приділяти однакову увагу всім компонентам твору, виявляти змістовність форми, а також автоінтертекстуальність його творчості.

Аналіз першого вірша зі збірки «Шлях конквістадорів» дозволяє відрефлектувати аспектологію принципу інтегральності. На образному рівні спостерігається змістова інтегральність: радянські літературознавці відзначали в ньому войовничість та агресивність, сучасні дослідники – православне бачення світу. На фонетичному рівні помітне прагнення автора до семантизації звуку.

У вірші «Єгипет» має місце спроба нетрадиційної семантизації метру (трьохстопний анапест, стрімкий, за визначенням автора, використовується для опису традиційно статичних об’єктів: єгипетських пірамід, Сфінкса, що надає віршеві певної напруги, динаміки). Також спостерігається автоінтертекстуальність (перегукування з віршами «Камінь», «Трамвай, що заблукав», «Стокгольм», «Пам'ять», перекладу вірша Т.Готьє «Два обеліски») та суміщення різних планів оповіді (Єгипет очима туриста, нічний, стародавній, сучасний). Це допомагає зрозуміти авторську позицію та підкреслює інтегральність як принцип не лише образного плану вірша, а й усієї творчості поета.

У вірші «Я і Ви» також наявні принципи, характерні для концепції М. Гумільова: автоінтертекстуальність (посилання на «Поему початку»), змістова інтегральність (вірш може бути прочитаний як зразок любовної лірики, як поетичне credo автора, як зіставлення символізму та акмеїзму). Крім того, розгляд цього твору крізь призму інтегральності дозволяє  уточнити його адресацію (на основі образної побудови та ліричного сюжету у співвідношенні з контекстом основних ціннісних домінант можна зробити висновок, що М. Гумільов звертався до О. Блока).

Таким чином, аналіз поетичних творів М. Гумільова показує, що теоретико-літературні принципи, які декларував М. Гумільов, були органічною складовою його особистої творчості.

Підрозділ 3.3. «Відображення концепції інтегральності в мемуарних джерелах». Однією з головних особливостей мемуарних джерел є їх суб’єктивність. Інтерпретація подій багато в чому залежить від сприйняття автора, від віддаленості у часі. Тому критерієм достовірності спогадів, що передають погляди М. Гумільова, було прийнято їх відповідність його поетичним, літературно-критичним та теоретичними творам. Він вважав, що мета поезії – удосконалення людської душі, а поетика і поетична психологія – це те, з чого складається поезія. Надаючи великого значення досконалості форми, він стверджував, що поету необхідно вчитися техніці своєї справи так само, як і художнику чи музиканту. Саме поетику він мріяв зробити точною наукою, але питання про поетичну психологію фактично не торкався як мало вивченого. Він також говорив, що все в житті призначене для творення поезії, тому життя треба зробити гідним поетичного втілення, стверджував, що поети – найкращі представники людства. В цих твердженнях помітне віддзеркалення ідей як В. Брюсова, так і В.С. Солов’йова, чим ще раз відзначається інтегральність мислення М. Гумільова, який урівноважує раціоналізм першого та профетичний пафос другого. Серед сучасників та дослідників сформувалась думка, що для М. Гумільова поет перш за все майстер. Однак порівняльний аналіз його творів та висловлювань показав, що майстерність та натхнення були двома органічними складовими поетичної творчості в концепції М. Гумільова.

Інтерпретація усних висловлювань М. Гумільова, їх співвідношення з тими думками, які містяться в його статтях і літературних текстах, дозволяють уточнити версію акмеїзму М. Гумільова.

У підрозділі 3.4. «Невтілені задуми М. Гумільова: продовження інтегральної стратегії» введено до наукового обігу його рукописи з теорії вірша. Подано літературознавчий коментар до неопублікованого плану статті «Драматургія», який є узагальненням поглядів поета на драматичне мистецтво, рукопису «Фонетика», начерку «План аналізу вірша». Зроблено спробу реконструкції-коментаря до плану трактату «Теорія інтегральної поетики». Виокремлення інтегральної поетики вбачається необхідним не лише в теоретичному плані, але й для характеристики самого М. Гумільова, як ключ до його розуміння його особистості, оскільки теоретико-літературні погляди поета були невід’ємною частиною його художньої творчості.

Пункт 3.4.1. «План статті "Драматургія": узагальнення поглядів на драматичне мистецтво». До теорії поетичної драми М. Гумільов звертався регулярно протягом всього свого творчого шляху, аналізуючи як свої п’єси, так і твори інших авторів. План статті «Драматургія» є спробою узагальнення поглядів поета на драматичне мистецтво. Драма також близька до акмеїзму як втілення діючого начала, і стаття могла бути спробою осмислення місця драми в мистецтві саме з такого погляду. В статті він мав намір визначити місце драми серед літературних родів, розглянути її головні елементи, класифікацію та мету; проаналізувати три роди драми; висвітлити їх поєднання. М. Гумільов спирається на досвід дослідників цього питання від Аристотеля до Ф. Ніцше, творчо переосмислюючи відомі концепції відповідно до своїх поглядів. Так, у М. Гумільова була оригінальна теорія про місце драми серед літературних родів. На відміну від традиційного підходу, за яким об’єктивне начало епосу та суб’єктивність лірики поєднуються в драмі, М. Гумільов вважав, що спочатку панує лірика, потім дія спричиняє драму, а потім із спогадів про дію народжується епос. Для ілюстрування своїх положень М. Гумільов планував використати твори Мольєра, В. Шекспіра та О. Пушкіна. Драми М. Гумільова є різновидом ліричної драми, на відміну від містерій символістів. Аналіз драми «Гондла» відповідно до плану статті «Драматургія» показав, що практика й теоретичне усвідомлення в його творчості доповнювали одне одне. В п’єсі присутні риси драми фатуму, положень та характерів, спостерігається зовнішнє та внутрішнє розкриття характеру, а також ознаки «переходу з характеру в характер» на прикладі вовків-ярлів, Гондли та Лєри-Лаїк. Головний герой – ідеал поета за М. Гумільовим, «індивідуальний герой», який виконує своє призначення «вести сердца к высоте». Тут також має місце розвиток тези про поезію як зв’язок із Богом, оскільки саме поет Гондла приводить язичників-вовків до християнства, що підкреслює зв’язок драматичних творів М. Гумільова з його світоглядом.

Таким чином, теорія М. Гумільова про драму послідовно втілювалась ним на практиці, а інтегральна стратегія проявлялась у спробі створення нового типу п’єс.

Пункт 3.4.2. «Рукопис "Фонетика": реалізація принципу інтегральності у поетиці». Неопублікований рукопис поета «Фонетика» є частиною цього ненаписаного трактату, вступними статтями до якого мали бути «Анатомія вірша» та «Читач». Рукопис розділу «Фонетика» не повністю відповідає пунктам плану трактату, який зберігся в лондонському архіві поета. Так, пункт плану «Правильне поєднання розмірів» залишається невисвітленим у рукописі. План не передбачає докладного) аналізу ямба, тоді як §§ 12 – 16 рукопису присвячено розгляду цього питання. Опис ямбів дозволяє припустити, що далі мав бути такий самий опис інших основних метрів. М. Гумільова, як і інших поетів його часу, цікавило питання про співвідношення метра та ритму. Порівняння «Науки про вірш» В. Брюсова і «Фонетики» М. Гумільова показує, що їх погляди на це питання не співпадали. М. Гумільову ближча концепція А. Бєлого. Варто уваги те, що В’яч. Іванов, ще один учитель М. Гумільова, вважав підхід В. Брюсова до проблеми віршованої мови формально-метричним, а всю його систему – громіздкою та штучною. М. Гумільов не вдавався до складної термінології, його підхід був більше художнім. Рукопис свідчить про те, що практичний досвід і створення нових розмірів йшли поряд із теоретичним осмисленням. Практичне ж використання полягало для нього не лише у формальному вживанні того чи іншого розміру, але й у встановленні більш чи менш інтенсивного зв’язку між семантикою, емоційною побудовою вірша та його розміром, що підтверджується на прикладах із поетичної творчості. Погляди М. Гумільова на фонетичний рівень вірша демонструють його постійне прагнення виявити змістову сутність форми.

Пункт 3.4.3. «Місце начерку "План аналізу вірша" в оформленні "Теорії інтегральної поетики"». Начерк «План аналізу вірша» є характерним для М. Гумільова. Цей рукопис, як і інші його статті, починається з опису початкових елементів, а в цьому разі з характеристики Слова. В першому пункті він планує розглянути три його сторони: жест, графіку та звук. Пункт другий присвячено віршованому ритму. Третій пункт мав висвітлювати два методи аналізу вірша: описовий та історичний. У четвертому пункті розкрито два моменти описового методу: вірш і його створення. Далі йде розгляд твору з чотирьох точок зору (тобто анатомія вірша), розподіл фонетики на метрику, ритміку, евфонію та рифмологію, а також пункти, подані в §§ 7 – 16 рукопису «Фонетика», та характеристика різних типів віршування. Це одна зі спроб викласти власні погляди у найкращий спосіб. Варіації на цю тему зустрічаються в рукописах і начерках М. Гумільова в різні періоди його творчості та свідчать не про спроби скласти свою концепцію, якої ще нема, а про можливі варіанти втілення вже існуючої системи поглядів, що підтверджується на прикладах реалізації принципів його концепції в критичній та художній творчості, починаючи з 1908-1909 років.

Пункт 3.4.4. «Реконструкція-коментар до незавершеного трактату "Теорія інтегральної поетики"». Здійснено реконструкцію трактату за тезами та пунктами плану, який зберігся в записах поета. Для цього було використано тексти М. Гумільова різних періодів (поетичні твори, теоретичні та критичні статті, усні висловлювання, зафіксовані сучасниками, лекції), які відповідають розділам рукопису. Головні принципи поетологічної концепції М. Гумільова (інтегральність як цілісність всієї творчості, взаємодія між частинами та цілим за принципом мікро/макрокосма, декларація рівноправності всіх частин твору) виведено з комплексного аналізу його художніх і літературно-критичних творів як частин єдиного цілого. Розробкою теоретичної основи для створення власних художніх творів М. Гумільов займався з 1907 року. В листах до В. Брюсова він постійно звертається до питань поетики. Ненаписаний трактат був глибоко обміркований, і його положення ілюструвались численними усними висловлюваннями, з’являлись у статтях, розмовах, художніх творах. На нього він спирався, аналізуючи поетичні твори. Лекції М. Гумільова 1919 – 1921 років побудовані за планом, який був написаний для трактату. Це дає підставу для висновку, що теорія інтегральності була ключовою для всієї поетологічної концепції М. Гумільова.

Трактат починається зі вступу, основні пункти якого було висвітлено в статтях «Життя вірша», «Читач» і «Анатомія вірша» та опубліковано за життя автора. Концепція інтегральності – органічної єдності, без якої не буде «живого вірша», була ключовою для поета. На неї він посилався, аналізуючи поетичні твори. Кожній із частин вірша присвячено окремий розділ.

В першому розділі «Фонетика» йдеться про мелодію, метри, риму та строфу. В цьому розділі М. Гумільов говорить про те, що на читача можливо впливати чергуванням різних звукових моментів у вірші, які створюють зміст; необхідно не лише враховувати звичне значення кожного метру, але й шукати їх нові можливості. Велике значення він приділяв римі та вважав, що майстерність поета проявляється в її різноманітності. Мету сучасної поетичної творчості М. Гумільов бачив у створенні нового за внутрішніми ознаками типу вірша замість характерного для його часу пошуку нових і відновлення старих строф.

Розділ «Стилістика» присвячено виявленню ролі стиля, речення, різновидів метафори, поєднанню та змішуванню стилів. Статті, лекції та усні висловлювання показують, що М. Гумільов визначав стиль письменника як взаємодію між його внутрішнім законом і законами мови та віршування. У ставленні М. Гумільова до іменників проявляється прагнення до «воскресіння Слова», що наближає його концепцію до відомих тезисів В.Б. Шкловського.

М. Гумільов попереджає про небезпеку зловживання метафорами, що, на його думку, призвело до занепаду символістської поезії. Він особливо наполягав на розмежуванні «поєднання» та «змішування» стилів, напевно, підкреслюючи різні методи комбінування.

У розділі «Композиція» розглянуто лірику, епос, трагедію та дидактику. М. Гумільов підкреслює необхідність приділяти більше уваги цьому аспекту поетики. Далі в розділі йдеться про числа, які використовують для побудови різних типів вірша.

У розділ «Ейдолологія» включено образи, час і простір, кольори енергії. Ця частина твору є переходом від поетики до поетичної психології. Якщо три перші складові вірша багато в чому залежать від майстерності, то образне мислення – це невід’ємна частина самого поета, його світобачення. Саме образи, як підкреслював М. Гумільов, є найважливішою основою творення вірша. Їх кількість обмежена, підказана життям, і поет рідко буває їх творцем, виявляючи себе лише у ставленні до них.

Підрозділ 3.5. «Слово та число. Принцип інтегральності в поетологічній концепції М. Гумільова». На матеріалі висловлювань, поетичних і прозових творів М. Гумільова досліджено поняття єдності, яке є одним із ключових в його світосприйнятті. Поезія для нього – це неподільна єдність поетики та поетичної психології, а для поета – необхідна єдність життя і творчості. Виходячи з того, що аспект, пов’язаний із поетикою (числом), М. Гумільов розробив докладніше, деякі дослідники вважають, що основою теорії інтегральності було число. Але важливість Слова для нього безсумнівна. Поет часто говорить про це, підкреслюючи, що саме Слово було спочатку, та називає його «предводителем чисел». Числа – «розумні», здатні передати всі відтінки смислу, але – «для низкой жизни», «как домашний подъяремный скот». Це положення підтверджувалося не лише поетичними рядками, але й у прозі: зокрема, в незакінченій повісті «Веселі брати», де спроби вивести світ із цифр названі гріховними. Число для М. Гумільова було одним із аспектів світогляду. Він не протиставляє «слово» та «число», а намагається їх об’єднати. Їх єдністю забезпечується об’єднання вищого світу та світу тварного, «поетичної психології» та поетики, символізму та формалізму. Зняття цих опозицій, логоцетричну модель світу сприйняли також найближчі соратники М. Гумільова з акмкеїзму: А. Ахматова, О. Мандельштам.

У підрозділі 3.6. «Принцип інтегральності у "життєтворчій" стратегії М. Гумільова» життя та творчість поета проаналізовано з погляду ідеї цілісності, яка була центральною не лише для творчості М. Гумільова, але й для його життя в цілому. На матеріалі спогадів сучасників і віршів самого поета показано, що він, як яскравий представник свого часу, реалізовував ідею життєтворчості, одну з провідних ідей Срібного віку свідомо та цілеспрямовано, намагався втілити життя в слові, підкорити повсякденність своїй фантазії. Стверджуючи, що треба не лише народитися поетом, але й залишитися ним, він застосовував ідею життєтворчості навіть до смерті – казав, що його смерть має бути гідною Поета.

Таким чином, як представник Срібного віку, М. Гумільов вніс до теорії цілісності своє бачення, згідно з яким єдність слова та числа, поетичної психології та поетики давали можливість удосконалення, сходження людини шляхом до Бога. Але примат слова не виключав необхідності роботи над «числом», тобто поетикою, що поєднало концепцію всеєдності й ідеї формалізму, а також знайшло продовження в літературі ХХ сторіччя.

Результати дослідження узагальнено у висновках.

1. У передчутті історичних змін багато поетів та філософів початку ХХ століття зазнали тяжіння до єдності, до створення цілісної картини світу. У творчості М. Гумільова також помітне прагнення до єдності «слова» та «числа», поезії та поетики, «Сходу» та «Заходу», до синтезу протилежних початків. На відміну від символістів, які називали хаос «рідним», М. Гумільов не занурювався у стихію, а намагався її упорядкувати, перетворити хаос на космос за допомогою Слова.

Одним із джерел його світогляду є російська релігійна філософія. В інтегральності М. Гумільова наявні принципи, співзвучні з «філософією всеєдності» В.C. Соловйова (необхідність удосконалення, творчого перетворення дійсності, єдності різних аспектів буття), що наближає його до «молодших символістів», а також до ідей С.М. Булгакова.

2. Становлення поетологічної концепції М. Гумільова проходило послідовно, у взаємодії з визнаними теоретиками символізму – В. Брюсовим, В’яч. Івановим, А. Бєлим. Листування з В. Брюсовим допомогло розвинути літературно-критичні погляди М. Гумільова. Однак листи свідчать, що формування концепції молодого поета проходило крізь подолання впливу В. Брюсова. В дискусіях з В’яч. Івановим М. Гумільов розробив власну концепцію поетичної творчості. Спільність позицій А. Бєлого та М. Гумільова була обумовлена ідеєю життєтворчості, впливом філологічних ідей О.О. Потебні, а також схожістю поглядів на форму поетичного твору. Розбіжність полягала у практичній реалізації їх концепцій: А. Бєлий експериментував у галузі строфіки, М. Гумільов – ритміки. А. Бєлий був для М. Гумільова не вчителем, а опонентом, у дискусіях із яким він створював свої теорії, зокрема, акмеїстичну.

3. Аналіз художніх творів, критичних статей, неопублікованих рукописів, висловлювань, творчої поведінки М. Гумільова дали можливість узагальнити й систематизувати погляди поета. «Теорію інтегральної поетики» названо стрижнем поетологічної концепції М. Гумільова, на яку він спирався, створюючи свої та аналізуючи чужі вірші, починаючи з періоду учнівства 1908-1910-х років й упродовж усього життя. Прагнучи до інтегральності, органічної цілісності, він намагався поєднати Слово та Число, логічне та ірраціональне, форму та зміст, життя та творчість. Власне життя для М. Гумільова не було винятком і давало привід розглядати особистість митця, що органічно об’єднав у собі риси поета, мандрівника, воїна, вчителя, з точки зору теорії інтегральності. Ці іпостасі співвідносяться з його схематичними класифікаціями каст і поетів, до числа яких він зарахував і себе. З цієї загальної картини не виключається й фігура читача: головним завданням критичної та викладацької діяльності М. Гумільова було формування нового типу читача, читача-друга, активно задіяного в загальному (інтегральному) творчому процесі.

4. В роботі подано літературознавчий коментар до неопублікованих і не введених до наукового обігу рукопису М. Гумільова «Фонетика», планів статей «Драматургія» та «Аналіз вірша», що дає можливість простежити напрямок роботи М. Гумільова в останні роки життя. Рукописи розкривають та доповнюють невтілені задуми поета. Його практичне новаторство супроводжувалось теоретичним осмисленням власної творчості та літературного процесу загалом. Історико-літературний аналіз концепції М. Гумільова показав, що поет знаходився в руслі пошуків літературознавців ХХ століття, поєднуючи риси символізму та формалізму, а також межуючи з деякими положеннями естетики М.М. Бахтіна. Ідея інтегральності М. Гумільова корелює також із актуальним сьогодні поняттям художньої цілісності, яке обґрунтовано в дослідженнях М.М. Гіршмана, Н.Д. Тамарченка, В.І. Тюпи.

Таким чином, історико-літературне дослідження літературно-критичних та поетологічних поглядів М. Гумільова показує, що його теорія інтегральної поетики, втілена у власній творчості, відповідає парадигмі естетичних пошуків синтезуючого характеру (від символізму до сучасного постреалізму, який інтегрує риси модерністської та реалістичної естетичних систем), а також до відповідного цій художній парадигмі наукового напрямку (від теоретичного обґрунтування ідеї синтезу символістами до сучасної концепції художньої цілісності). Художня тенденція синтезу різнорідних початків та адекватний їй напрямок філологічної думки, який розвивався протягом всього ХХ століття, ще не вичерпали своїх можливостей: нове художнє та літературно-критичне осмислення проблематики цілісність/роз’єднаність здійснюється в епоху постмодерну, що вказує на актуальність дослідження поетологічної концепції М. Гумільова