ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “ВСТУПІ” розглядається актуальність дисертаційного дослідження, обґрунтовуються мета і завдання, а також способи їх вирішення, конкретизуються об’єкт, предмет і методологія роботи, визначається практичне значення отриманих результатів, їх наукова новизна, формулюються основні положення, які виносяться на захист, вказуються форми апробації результатів дисертаційної роботи і публікації по темі, що досліджується.

Розділ перший – “МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ” – складається з трьох підрозділів. В підрозділі 1.1 - “Визначення поняття та методів дослідження політичної міфології” – дисертант аналізує зміст вихідних науково-філософських принципів і понятійний інструментарій даного дослідження. Якщо говорити про вихідні науково-методологічні принципи, то вони представлені сукупністю наступних методів і підходів:

- діалектичний метод у роботі підкреслює взаємозалежність і особливість взаємозв’язку виробництва духовних цінностей з матеріальним життям. Його застосування дозволяє характеризувати духовне життя як виникнення, рух, зміну та розвиток ідей, поглядів, уявлень та інших духовних утворень;

- структурно-функціональний метод розглядає суспільство як систему, яка володіє складною структурою, кожен елемент якої діє відповідно до програми, заданої самою структурою, виконуючи свої особливі функції, що задовольняють певні потреби й очікування системи;

- синергетичний, згідно з яким, розвиток суспільства (а також зміни у багатьох інших органічних і неорганічних системах) відбувається під впливом великої кількості випадкових факторів. Політична система, перебуваючи у фазі розгалуження можливих шляхів розвитку (стані нестабільності), точці біфуркації, може почати розвиватися за одним з можливих сценаріїв, який визначається випадковим фактором, який вплине на неї в цей момент.

- системний підхід дозволяє розглядати міф як цілісну, складно організовану, саморегулюючу систему, що перебуває в постійній взаємодії із суспільством і людиною;

- історичний метод вимагає вивчення всіх явищ життя в послідовному тимчасовому розвитку й виявленні зв'язку минулого, сьогодення й майбутнього, що розглядає міф у розвитку, як явище історичне;

- порівняльний метод, заснований на зіставленні однотипних явищ для виділення їхніх загальних рис і специфіки, дозволяє плідно використати наявний досвід для знаходження оптимальних шляхів досягнення поставлених при дослідженні міфу завдань;

- епістемологічний принцип передбачає такі складові: розрізнення (усвідомлення, що ситуацію та час, в яких перебуває дослідник, з одного боку, і всі інші стани та часи, як об’єкти його дослідження може розділяти певний семантичний простір); врахування контексту (об’єкт дослідження неможливо виривати з оточуючого середовища); трактування політики як процесу (аналіз зв’язку між політичними подіями та феноменами у часі).

Крім того у даному підрозділі проаналізовані ключові для розкриття теми дослідження поняття: “міфологія”, “політика” та її атрибути (влада і держава), “політична свідомість”, “міфологізація політичної свідомості”, “політичний процес”, “духовне життя” як виникнення, рух, зміна та розвиток ідей, поглядів, уявлень та інші духовні утворення, діалектичний взаємозв’язок суспільного буття та суспільної свідомості.

У підрозділі 1.2 – “Історичний екскурс розвитку нормативно – символічних конструкцій образу влади та держави” – автором простежено ґенезу нормативно-символічних образів влади та держави у філософських напрямках і концепціях різних періодів розвитку суспільства (східна філософія: ведизм, джайнізм, буддизм, даосизм, конфуціанство, легізм; античність: погляди і концепції Алкмеона, Фразімаха, Платона, Аристотеля; середньовіччя: Августин, Фома Аквінський, Егідій, Боніфацій VIII; Відродження: Н. Макіавеллі, М. Фічіно та ін.; Новий час: Т. Гоббс; ірраціоналізм XIX століття: А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон). Проаналізувавши філософські доктрини Стародавнього світу, Античності та Середньовіччя, зроблено висновок про те, що розвиток політичної міфології на цьому етапі носить латентний (прихований) характер. Нормативно-символічні конструкти образу влади та держави цього періоду можна розділити на два види: провладний (конфуціанство, легізм, Платон, переважна більшість античних філософів, Фома Аквінський, Егідій Римський та ін.) та аполітичний (брахманізм, джайнізм, буддизм, даосизм, апологетики, Августин). Критерієм такої класифікації можуть слугувати орієнтації людини на участь або неучасть в політиці.

Характеризуючи впровадження нормативно-символічних конструкцій образу влади та держави у період Відродження та Нового часу, слід зазначити, що його феномен носив антропологічну та легітимуючу сутність. Серед багатьох мислителів епохи Відродження, які звертали свою увагу на проблеми уявлення людини про державу та владу (Піко дела Мірандола, Еразм Ротердамський, Монтень, Марсиліо Фічіно та ін.), окрему й визначальну роль у розвитку політичної свідомості відіграє концепція Ніколо Макіавеллі. Якщо доктрина Н. Макіавелі відводить головне місце легітимації нумінозної сутності образу володаря, то теорії англійських просвітників XVII-XVIII сторіч (Т.Гоббс) приділяли увагу обґрунтуванню легітимації нумінозної сутності держави. В своєму розвитку політична міфологія від латентного (прихованого) проходить через антропологічний та легітимуючий етап (Відродження, Просвітництво) та набуває свого апогею в політичних доктринах “національної величі” XIX-XX століть.

У підрозділі 1.3 – “Історичні концепції інтерпретації міфу” дисертант доводить, що нарис історії інтерпретації та дослідження міфу являє собою виділення різних етапів: алегоричний та евгемеричний, “хвороби мовлення”, поетичний, ритуально-соціологічний, психологічний, трансцендентальний, структуралістський, символічний, нумінозний. У роботі автор наводить різні інтерпретації міфу по мірі зростання в них прагнення бачити у міфі не тільки казку, але певний спосіб осягнення реальності, причому зростання цього прагнення взагалі-то співпадає з послідовністю у часі означених вище типів інтерпретації. За допомогою такої типології основні ідеї міфологізації свідомості виступають чіткіше та змістовніше, що полегшує практичну постановку питань та подальший систематичний пошук.

В алегоричному баченні, наприклад у стоїків та епікурейців, міфічні історії розуміються як аналогії та персоніфікації природних сил, що є наслідком примітивної неосвіченості та загального прагнення людини інтерпретувати неосяжне за аналогією з собою. Навпаки, для евгемеричного тлумачення міфу, він є, окрім усього іншого, уславленням та обожненням попередніх царів, героїв та мудреців, яке з легкістю починається по мірі зростання їх відстані від сьогодення у часовому вимірі. Якщо осердям алегоричного та евгемеричного типу тлумачення міфу слугує деяка примітивна психологія, то в межах такого типу інтерпретації міфу, як “хвороба мовлення”, звертаються до науки про мову. Згідно з поетичним типом інтерпретації, міф не є алегорією або прозаїчною істиною, що представлена у образному порівнянні, але міф є поезією. Ритуально-соціологічна інтерпретація (У.Р. Сміт, Дж.Г. Фрезер, Дж.Е. Гарісон, Ф.М. Корнфорт, Г. Мурей та Б. Маліновський) вперше подала міф як форму буття, яка включає цілісну практичну реальність і визначає основи життєдіяльності людських спільнот. Дана реальність і дані основи кожен раз описуються за допомогою більш-менш систематичного зв’язку правил поведінки, які стосуються звичаїв приватного та суспільного життя, соціального ладу, природи, способу буття взагалі. Психологічна інтерпретація міфу (Вундт, Юнг, Фрейд, Ніцше, Шопенгауер), який розглядається в духовно-історичному аспекті, є частиною того відкриття суб’єктивності, яке поступово виявило цілий внутрішній світ на шляху картезіанського розмежування суб’єкта та об’єкта. Трансценденталізм (Гегель, Шелінг, Кассірер) подає зовсім інше тлумачення міфу: міф, навіть нерозвинений, містить у собі форми свідомості, які володіють апріорною необхідністю. З появою символічно-романтичного тлумачення міфу (Й.Г. Гердер) почали вважати, що міф можна зрозуміти як вираження такої ж божественної реальності, яка безпосередньо сприймається, що призвело врешті-решт до певної реабілітації міфу. Представники нумінозної інтерпретації міфу (У. фон Віламовіц-Молендорф, В.Ф. Отто, В. Гронбех, І. Евола, І.П. Вернант, К. Керені, М. Еліаде) поділяють переконання романтиків, що міф є виразом божественної реальності. Від романтиків, однак, вони різняться тим, що розмірковують меншою мірою образно та інтуїтивно, жорстко притримуючись феноменологічного методу. Їх розуміння міфу відображається в конструкціях, які Р. Отто описував як нумінозне, і в цьому останньому підґрунті вони вбачають коріння міфічного досвіду.

Другий розділ – “ВИЗНАЧЕННЯ ФЕНОМЕНУ МІФОЛОГІЗАЦІЇ У ПОРІВНЯННІ З ІНШИМИ ФОРМАМИ ТА АТРИБУТАМИ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ” містить три підрозділи. У підрозділі 2.1 - “Політична ідеологія і міфологія” - на підставі порівняльного аналізу сутності, характерних рис політичного міфу й ідеології доводиться, що політичну міфологію можна визначити як систему політичних нормативно-символічних конструкцій та емоційно-значущих для членів спільноти політичних орієнтирів, побудованих на основі певної архетипної та світоглядної (ідеологічної) концепції, що виступає спонукальним та координуючим чинником політичної поведінки індивідів та груп. Ідеологія належить до специфічного типу суспільної свідомості, а саме – практичної свідомості. У ній втілюється механізм переводу результатів розумової діяльності, теорії у соціальну практику. Ідеологія є ідейним осердям практичної діяльності суб’єкта. Ідеологія – це практична свідомість, у якій відображена існуюча соціальна реальність і ставлення до неї, яке складається у суспільстві, класі чи іншій соціальній групі.

Існують відмінності міфологізації політичної свідомості від її ідеологізації: гносеологічна (наявність проблемного поля між запитанням і відповіддю), легітимації (моральна обумовленість як запорука існування), онтологічна (міф як генетична основа ідеології). У міфологізації сучасної політичної свідомості з її ідеологізацією є базова спільність – це єдина генетична основа (архетип, археміф), праксеологічна функція (спонукання до мислення та дій у заданому напряму) та символічна функція (використання символу як запоруки цілісного й нуменозного сприйняття світу політики). У зрілій формі політичний міф завжди відповідає ідеології. Якщо ідеологія тяжіє до раціоналізації світобачення, то для політичної міфології характерне акцентування на емоційно-образному сприйнятті соціальної реальності, що часто призводить до посилення ірраціональної складової в ній. Відмінність політичної міфології від ідеології також у тому, що для першої більшою мірою притаманна “спонтанність” розвитку, його незалежність від волі осіб та інститутів, причетних до її створення. Ця спонтанність зумовлена тим, що політична міфологія, як уже зазначалося, формується у процесі взаємодії домінуючої ідеологічної концепції з існуючими стереотипами громадської свідомості.

Підрозділ 2.2 – “Політична міфологія і утопія” - присвячений автором дисертаційного дослідження розгляду того, що однією з особливостей аналізу політичної міфології є не помічений дослідниками зв'язок політичного міфу й утопії. Тим часом зв'язок їх безсумнівний й органічний, і про нього безумовно варто сказати для повного розуміння особливостей міфологізації політичної свідомості. Міф за часту призводить до утворення політичних ілюзій. Утопія як ідеальний стан, який живиться фантазією і мріями, та здобувається за допомогою логіко-понятійних засобів, являє собою раціоналізований (наукоподібний) міф. Політична утопія є, так би мовити, “онауковлений” міф, тобто міф, під який підведено базу наукової політичної теорії. Таким чином, вже термінологічне значення слова “утопія” складне і багатозначне. При всьому різноманітті смислових відтінків основна його функція зводиться до того, щоб позначати бажане майбутнє) служити описом вигаданої країни, покликаної служити зразком суспільного устрою. І утопії, і міфи наділені інтенціональною етикою, деонтологічними функціями, можуть рівною мірою концентрувати надії, ідеали й розрахунки, але утопії, точніше певні класи утопій, збуваються, а міфи - ніколи. Утопія структурно складніше міфу. Вона, як правило, складається із трьох частин: критичної (аналіз і заперечення дійсності), проективної (ідея й проект іншої дійсності) і конструктивної, творчої (здійснення проекту, якщо воно можливо). Політичний же міф являє собою цілісне утворення й лише в схованому виді включає критику, тому що заперечує щось таке, що перебуває за його межами, але не негативну, а справжню реальність. Міф виступає в взаємозалежній трійці понять (міф-ідеологія-утопія) як система ідеальних прообразів, ідеологія - як система соціальних цінностей, що випливають із них, утопія - як уявний експеримент по реалізації цих цінностей і пожвавленню прообразів.

В підрозділі 2.3 – “Політичний міф і релігія” дисертантом аналізується взаємозв’язок таких форм суспільної свідомості як міф і релігія. Атрибутом першої і другої форми суспільної свідомості є образ і символ. Відмінність їх виявлення у вказаних формах суспільної свідомості полягає в тім, що у міфі символічність характеризується цілісним сприйняттям сутності речі, історичного факту, особистості з її формою (образом), а в релігії ідеальне не завжди збігається з реальним; релігійний символ набуває самостійного буття, відокремленого від змісту, який за ним прихований. Міф набуває нормативності, властивої релігійній свідомості тільки у політиці (ідеологічних доктринах, політичних програмах, текстах політичних лідерів). В цьому контексті політична міфологія виступає інтегративним чинником архаїчного міфу з його символічністю і емоційністю та релігії з її нормативністю. Релігійна віра, на відміну від міфічної, прагне до все більшого розрізнення ідеального й реального, символу й символізуємого, бога й буття, віруючого суб'єкта й об'єкта, у який вірять. Міфосвідомість, навпаки, не відрізняє природне від надприродного. Вона “вірить” й у те, і в інше: у своїх “священних” міфах і пов'язаних із цим ритуалах первісні люди однаково поклонялися й природному й надприродному. Тому про міфічну віру можна говорити досить умовно. У міфічній свідомості немає проблеми віри й невір'я, вона не розрізняє віру й знання й існує до осмислення їхньої протилежності. Процес міфологізації сучасної політичної свідомості включає ритуалізацію та культивацію. Ритуалізація наближує міфологічну свідомість до політики, а культивація до релігії.

Розділ третій – “ФАКТОРИ І ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ МІФОЛОГІЗАЦІЇ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ” – складається з трьох підрозділів. Підрозділ 3.1 – “Символ як спосіб вираження міфологізації сучасної політичної свідомості” – присвячений дослідженню місця та ролі символу у функціонуванні, створенні та розвитку політичного міфу, його використання у процесі міфологізації сучасної політичної свідомості.

Символ у політиці пов'язує раціональне з ірраціональним. Дія символу на свідомість прихована від того, хто занурений у політичний міф. Але вона розкривається зовнішнім спостереженням й аналізом. Саме тому символізм у політиці особливо важливий. Тут це практично єдиний шлях до утворення спільності, до об'єднання маси й еліти, емоцій та ідеології. Символізація політичної дійсності – це об’єктивація смислових та чуттєвих переживань реальності політичним суб’єктом, яка виявляється у синтезі знакової системи і образів влади та держави. Результат символізації - специфічний продукт (річ, слово), який не дає зникнути почуттю, емоції, образу, - констатація переживання політичного образу у часі й просторі. Політичний процес заснований не тільки на інтелектуальних концепціях, але й на пропаганді, а пропаганда - це мова алегорій, що гіпнотизує маси, мова міфологем і міфосюжетів. Мова, що піднімається над повсякденністю й пов'язана з духовно-моральним виміром політики, здатна до породження потужних міфологічних імпульсів. Таким чином, можна зробити висновок, що символ у політиці зв'язує раціональне з ірраціональним, колективне з індивідуальним, масу з вождем. Розрізняються культурний і психоаналітичний підходи до суті символу. У першому випадку символ є сама дійсність, найважливіша ознака соціальності; у другому - позначення якогось витиснутого зі свідомості заборонного бажання. Перший підхід відповідає глибоко вкоріненим у культурі символам, другий - кризовій формі свідомості.

В підрозділі 3.2 – “Національне – як фактор розвитку міфологізації сучасної політичної свідомості” – дисертантом виділені такі складові поняття “національне”: мова, почуття єдності, національна ідея, національна пам’ять, національний простір і час; ці складові носять міфологічний характер і об’єктивуються в політичному процесі через символізацію. Оскільки складові поняття національне носять міфологічний характер, виявляються через спосіб вираження політичної міфології (символізацію), – це дає нам підставу вважати національне фактором міфологізації сучасної політичної свідомості. При неміфічному сприйнятті нації передбачається, що громадяни мають свідомо, в ході громадянського діалогу, досягти згоди щодо тієї основи, на якій вони мають об’єднатися. Єдина національна воля є наслідком досягнення між громадянами згоди: національна держава виникає внаслідок самовизначення громадян – їхнього добровільного об’єднання у націю, яка якраз і використовує державу як засіб самоврядування. Філософським підґрунтям цього розуміння нації є раціоналізм. Поняття “нумінозної єдності”, “історичної долі”, “вічності нації” при такому підході виключаються. Нація при міфічному сприйнятті це незмінна споконвічна єдність й існує вона як ряд поколінь зв’язаних поміж собою національною сутністю. Така сутність виникнувши одного разу у священний першочас, а тому, не маючи певної хронологічної прив’язки, потім тотожно присутня на всьому протязі існування нації. Перед кожним новим поколінням національна сутність постає вже наперед заданою і об’єктивно існуючою. Національні сутності (згадувані вище елементи національного) є нуменозними навіть якщо вони безпосередньо і не пов’язані зі світом богів.

В підрозділі 3.3 “Детермінанти оптимізації розвитку міфологізації сучасної політичної свідомості” дисертантом проаналізовано, що детермінантами оптимізації розвитку міфологізації сучасної політичної свідомості виступатимуть визначальні умови, причини і наслідки найкращого варіанту історичного буття досліджуваного феномену. За характером і вектором впливу на суспільну свідомість запропоновано класифікацію таких детермінант оптимізації розвитку міфологізації сучасної політичної свідомості: семантичні (розшифрування і дешифрування; магія слів, магія мови; магія імені; відсутність безперервності і оповідальності; гіперболізація (перебільшення) або літотизація (применшення) історичних фактів, подій; пластичність, здатність політичного міфу до метаморфози, змін; нуменозність образу влади та її носіїв; образність, можливість добудови образу), пов’язані з образом героя (ілюзія дії, боротьби з ворогом; героїзація подій і суб’єктів політичного міфу, обов’язкова наявність героя і його ворога; віра в реальність сюжету, героїв, образів), соціально-історичні (циклічність часу; кризовість; класовість; спрощення реальності), ментальні (архетипність; ірраціональність;) та етичну (деміфологізація етичного і реміфологізація політтехнологій).