Поляков І.І. Організація та діяльність судових органів Таврійської губернії за Судовою реформою 1864 року (60 - 90-ті роки XIX ст.)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовуються актуальність, наукова новизна, практична значущість дисертаційного дослідження, визначаються мета і задачі дослідження, його методологічна і теоретична основа, відображається апробація результатів дослідження.

            Розділ перший “Історіографія Судової реформи 1864 р. і джерельна база дослідження” складається з трьох підрозділів.

            Підрозділ 1.1 “Історіографія Судової реформи 1864 року” – це огляд літератури з зазначеної проблеми.

            Історіографічна база Судової реформи 1864 р. у кількісному відношенні численна. Вже у перші пореформені десятиліття були написані фундаментальні праці О.М. Філіпповим, А. Тимановським, М.С. Таганцевим, А.Н. Карабеговим, І.Я. Фойницьким, Й.В. Гессеним, Г.А. Джаншиєвим, Н.В. Давидовим, М.М. Полянським,
А.Ф. Коні, що присвячені багатьом аспектам реформи. Дослідження цих та інших авторів праць про Судову реформу 1864 р. містять цінний матеріал з усіх без винятку питань судоустрою, судочинства, передбачених Судовими статутами 1864 р. У наші дні погляди юристів ХІХ – початку ХХ ст. є актуальними і корисними в умовах реформування судової системи сучасної України.

            Дисертантом використано також наукові праці, присвячені безпосередньо реалізації Судової реформи 1864 р. у Таврійській губернії. В.П. Кенігсон, спираючись на практичний досвід, показав поділ судової та адміністративної влади, виділив механізм, який забезпечував незалежність суддів шляхом застосування принципів виборності – для мирових суддів і незмінюваності – для суддів окружних судів. У роботі цього автора подано також аналіз суду присяжних.

            У дослідженні М.І. Холєва розглядається хід реалізації Судової реформи 1864 р. на прикладі Керченського округу протягом 10 років. Автором узагальнено досвід роботи мирових судів, її позитивні результати та недоліки.

            Велику допомогу для дисертанта надала збірка матеріалів, присвячених 50-річчю Судової реформи, яка була опублікована у “Відомостях Таврійської Вченої Архівної Комісії”. У збірці аналізуються структура та склад Сімферопольського окружного суду, його діяльність у перші пореформені роки.

            У радянській історико-правовій науці фундаментальне вивчення Судової реформи 1864 р. розпочалося з другої половини 1950-х років. Свій внесок у дослідження цієї реформи зробили відомі фахівці-юристи М.О. Чельцов-Бебутов, В.А. Шувалова, Б.В. Віленський, Т.У. Воробейкова, А.Б. Дубровіна, П.Ф. Щербина. У працях цих та деяких інших учених розроблено історіографію Судової реформи, розглянуто історію створення й прийняття Судових статутів 1864 р., досліджено норми цих законодавчих актів. Цікаві думки стосовно різних аспектів Судової реформи 1864 р. містяться у працях відомих істориків М.П. Єрошкіна, П.А. Зайончковського, М.А. Троіцького. Не заперечуючи певного внеску радянських істориків та істориків права у вивчення Судової реформи, слід зазначити, що червоною ниткою через їх праці проходить намагання показати насамперед негативні моменти цієї реформи. Таке ставлення дослідників до Судової реформи 1864 р. у Росії пояснюється пануванням у радянській історичній та історико-правовій науці протягом багатьох десятиліть догматичної марксистсько-ленінської методології, яка вимагала висвітлювати історію державних установ Росії дорадянського періоду здебільшого у негативному аспекті.

            Якісно новий етап у дослідженні Судової реформи 1864 р. почався у 1990-х роках, коли до її вивчення звернулися не тільки історики права, але і фахівці у сферах судоустрою та судочинства як у Російській Федерації, так і в Україні. У дисертації подано огляд праць сучасних науковців з Російської Федерації, зокрема О.І. Чистякова, В.В. Віленського, Ю.П. Титова, М.І. Сизикова, Н.А. Семидеркіна, В.М. Куріцина, Н.Н. Єфремової, С.М. Казанцева, М.В. Немитіної та інших, а також істориків права України – Л.О. Зайцева, О.Л. Копиленка, В.С. Кульчицького, П.П. Музиченка, А.Й. Рогожина,
О.Д. Святоцького, М.М. Страхова, Б.Й. Тищика, І.Б. Усенка,
В.А. Чеховича, О.Н. Ярмиша та ін. Водночас треба підкреслити, що, незважаючи на значну кількість досліджень багатьох складових Судової реформи 1864 р., фундаментальних наукових праць саме про реалізацію положень цієї реформи в більшості регіонів Російської імперії у другій половині ХІХ ст. немає. Відсутні такі дослідження і стосовно організації та діяльності судових органів Таврійської губернії у пореформений період. Тому звернення до історії судових органів цього регіону сучасної України цілком виправдано.

            У підрозділі 1.2 “Джерельна база дисертації” аналізуються різноманітні документальні джерела, в яких відображено різні аспекти організації та діяльності судових органів Таврійської губернії у 60 – 90-х роках ХІХ ст.

            Серед першої групи джерел у дисертації зазначено передусім Судові статути 1864 р. як у “чистому вигляді”, так і з ґрунтовними коментарями. Наступним важливим джерелом законодавчих актів (ХІХ ст.), використаних у роботи, стало Повне зібрання законів Російської імперії, а також Звід законів Російської імперії.

            Важливим джерелом при написанні дисертації стали матеріали довідкового характеру – адресні книги, матеріали і звіти про резонансні кримінальні і цивільні справи, які розглядалися судовими органами Таврійської губернії.

            Вивчення історії реформування Судової системи Таврійської губернії у 60 – 90-х роках ХІХ ст. стало також можливим завдяки використанню великого обсягу неопублікованих архівних матеріалів, які автором уперше введено до наукового обігу. У дисертації йдеться про матеріали Державного архіву Автономної Республіки Крим, зокрема фонди окружного суду, прокурора окружного суду, губернського прокурора, мирових судів, губернського правління.

            У цілому різноманітні опубліковані джерела у поєднанні з архівними документами, історичною та історико-правовою літературою створили досить ґрунтовну базу для глибокого наукового дослідження історії організації та діяльності судових органів Таврійської губернії у 60 – 90-х роках ХІХ ст.

            У підрозділі 2.3 “Методи дослідження” наводяться методи розв’язання головного завдання дисертації, подається загальна методика проведення дисертаційного дослідження.

            У другому розділі “Підготовка до проведення Судової реформи 1864 року” розглянуто зміст дореформеної судової системи, її основні недоліки. Проведений аналіз дав змогу стверджувати, що в Таврійській губернії були істотні відмінності у проведенні реформи, пов’язані передусім з національним складом населення і порівняно невеликою частиною кріпосних селян. Тому реформи тут проходили більш швидко і з меншою кількістю недоліків.

            Проте основні вади дореформених судів Російської імперії мали місце і в Таврійській губернії. Так, через недосконалість законодавства виникали випадки, коли один і той же самий закон застосовувався по-різному, і можна було абсолютно “законно” ухвалити різні, іноді навіть протилежні рішення. Як і по всій Росії, у Таврійській губернії спостерігалися зволікання у вирішенні справ.

            Автор розглянув сукупність організаційних заходів щодо підготовки Судової реформи. Серед них аналізуються діяльність Державної ради Росії по підготовці проекту Статуту цивільного судочинства, комісії Міністерства внутрішніх справ з розробки головних засад реформування судових закладів Росії, а також організація збору пропозицій і зауважень щодо основних проектів документів Судової реформи.

            Уперше комплексно вивчено питання діяльності дореформеної прокуратури Таврійської губернії, яка проіснувала до 1869 р.

            У дисертації проаналізовано діяльність державних органів Росії, зокрема в Таврійській губернії, стосовно підготовки і відкриття нових судів. У Криму ця робота розпочалася в листопаді 1868 р. з ревізії діловодства Таврійського цивільного суду, яка засвідчила суттєві недоліки щодо строків і якості розгляду судових справ, матеріально-технічного забезпечення судів, підготовки приміщень судів для роботи в нових умовах. У квітні 1869 р. у м. Сімферополі було відкрито Сімферопольський окружний суд, який активно розпочав роботу в губернії.

            Як зазначається у дисертації, ще однією проблемою у підготовці до проведення Судової реформи було закриття дореформених судів з одночасним спрощенням діловодства в них і наближенням їх до пореформених. У Таврійській губернії цією підготовкою керував уповноважений сенатор Шахматов. При здійсненні такого процесу чини судових закладів керувалися виданими 10 березня 1869 р. Правилами та Інструкцією від 13 березня 1869 р. про закриття колишніх судових установ. Підготовка до закриття судів у Таврійській губернії почалася з приведення в порядок відповідно до Указу від 14 грудня 1866 р. діловодства Ялтинського і Дніпровського повітових судів. Протягом 1867 – 1869 рр. усі старі судові установи було закрито; справи, що провадилися в них, передавалися в нові судові установи або закривалися і передавалися в архів. Це слід вважати регіональною особливістю у межах Таврійської губернії.

            Третій розділ “Сімферопольський окружний суд” присвячено аналізу формування та діяльності Сімферопольського окружного суду, суду присяжних засідателів, адвокатури, інституту слідчих, прокуратури, перебудови їх на засадах незалежності суду від адміністрації, принципів гласності, змагальності, заміни теорії формальних доказів на оцінку доказів за внутрішнім переконанням суддів.

            У Таврійській губернії, що належала до округу Одеської судової палати, перебудова органів судочинства розпочалася у 1865 р. із затвердження Тимчасового штатного розпису працівників судових органів. Цей нормативно-правовий документ встановив також і структуру округів. До Сімферопольського окружного суду належали Сімферопольський, Євпаторійський, Перекопський, Ялтинський і Феодосійський повіти Таврійської губернії, тобто весь Кримський півострів. Дніпровський повіт Таврійської губернії належав до округу Херсонського окружного суду, а Мелітопольський і Бердянський повіти – до округу Таганрозького окружного суду.

            Ще однією проблемою впровадження положень Судової реформи 1864 р. у судоустрій Таврійської губернії був підбір кадрів штатних працівників Сімферопольського окружного суду. Це були досвідчені і високопрофесійні працівники, здатні ефективно втілювати в життя основні вимоги Судових статутів 1864 р. Середній вік членів Сімферопольського окружного суду складав 36 років.

            Дисертант, докладно аналізуючи діяльність Сімферопольського окружного суду, дійшов висновку, що з 1886 р. основний тягар боротьби зі злочинністю брали на себе мирові суди. Звільняючи окружний суд від багатьох дрібних справ, вони сприяли правосуддю і законності, давали необхідний час для чіткого і всебічного розгляду справ як з участю присяжних засідателів, так і без них.

            У дисертації діяльність Сімферопольського окружного суду досліджується на прикладах вирішених ним окремих резонансних кримінальних і цивільних справ. Так, однією з таких справ була справа про вбивство Сабіних, яка розглядалася Сімферопольським окружним судом 27 – 29 листопада 1885 р. за участю присяжних засідателів.

            Аналізуючи діяльність Сімферопольського окружного суду по розгляду окремих кримінальних справ, дисертант звертає особливу увагу на участь у ньому присяжних засідателів, дає об’єктивну характеристику цього демократичного інституту Судової реформи
1864 р. У дисертації наведено конкретні дані про кількісний і якісний склад присяжних засідателів Сімферопольського окружного суду.

            Досліджуючи діяльність Сімферопольського окружного суду, дисертант встановив, що більша частина свідків майже не знала або зовсім не розуміла російської мови, і тому доводилося залучати до участі у процесі перекладачів. Це слід вважати однією з регіональних особливостей функціонування судових органів Таврійської губернії.

            Судові статути 1864 р. детально регламентувати правовий статус судових слідчих.

            У дисертації докладно досліджується інститут судових слідчих, який став першим кроком у реформуванні судової системи Таврійської губернії. У 1864 р. було остаточно затверджено штатний розпис, структуру слідчих дільниць і діловодства, систему звітності. Але практика роботи слідчих показала недосконалість поділу слідчих дільниць, тому в 1872 р. за поданням прокурора Сімферопольського окружного суду межі слідчих дільниць було змінено та введено їх цифрове найменування, яке скасували у 1879 р. Наступний перерозподіл слідчих дільниць було здійснено у 1881 р. Автор аналізує динаміку слідств, порівнюючи роботу слідчих протягом 18 років. За всіма показниками звітності робота слідчих мала динаміку до поліпшення, хоча обсяг роботи судових слідчих завжди був значним – близько 90 – 100 справ на рік у кожного слідчого Сімферопольського окружного суду.

            У дисертації досліджується організація та діяльність складової структури Сімферопольського окружного суду – прокуратури. При цьому простежено реалізацію в її діяльності таких принципів, як ієрархічна підлеглість, єдність, єдиноначальність. Встановлено, що обсяг роботи прокурора Сімферопольського окружного суду, його товаришів був стабільно значним. Це зумовлювалося тим, що до компетенції прокуратури входили нагляд за проведенням слідства і законністю у всіх ланках судової системи, а також підтримання обвинувачення по карних справах і нагляд за виконанням вироків. Особлива увага прокурорів була звернена на нагляд за арештованими. Окремим указом було затверджено право осіб прокурорського нагляду на безперешкодний вхід до в’язниць. Згодом функції прокуратури розширювалися, особливо у бік посилення нагляду за судами й адвокатурою. Так, згідно із законом від 25 травня 1874 р. прокурори набули права порушення дисциплінарного провадження проти приватних повірених за їх протиправні дії.

            У дисертації аналізуються склад прокурорських працівників Таврійської губернії, їх освітній та професійний рівні, основні наукові погляди вчених щодо функціонального призначення прокуратури пореформеного періоду. Зроблено висновок, що сама реорганізація прокуратури мала суперечливий характер. З одного боку, це був крок уперед у порівнянні з пасивною дореформеною прокуратурою, яка просто не змогла б існувати поруч із новими судами і адвокатурою. З іншого ж боку, нова прокуратура залишилася органом, що ретельно охороняв інтереси царського самодержавства, державним механізмом контролю за судовою владою.

            Судові статути 1864 р. ввели новий для Російської імперії інститут – адвокатуру. Вона засновувалася у вигляді колегій присяжний повірених при окружних судах і судових палатах. Присяжні повірені судового округу обирали зі свого складу раду, що діяла при судовій палаті. Адвокати поділялися на дві категорії: присяжні повірені та приватні повірені. У Таврійській губернії присяжними повіреними могли бути особи, не молодші 25 років, з вищою юридичною освітою, що мали не менше п’яти років стажу роботи на посаді чиновника судового відомства або помічника присяжного повіреного. Але, як дослідив автор, ці законодавчі обмеження привели до того, що у 1870 р. у багатьох судах Таврійської губернії було багато вакансій присяжних повірених, а стан приватної адвокатури був незадовільним.

            Кращому розумінню специфіки діяльності адвокатури сприяє проведений дисертантом аналіз правового статусу присяжних повірених. Судові статути детально регламентували права, обов’язки і відповідальність присяжних повірених.

            У дисертації аналізуються діяльність помічників присяжних повірених у Сімферопольському окружному суді, зміни в їх складі протягом кількох років.

            Завершується розділ дисертації дослідженням організації та діяльності судових приставів Сімферопольського окружного суду. В Таврійській губернії інститут судових приставів почав створюватися з 1869 р. Пристави повинні були забезпечувати виконання судових рішень, водночас охороняти інтереси сторін і, по можливості, покараних осіб. До претендентів на ці посади ставилися досить суворі вимоги: приставами не могли бути іноземці, боржники, особи, що перебували на державній або виборній службі, обмежені у правах або які були під слідством за злочини чи протиправні дії. Але вирішити повністю кадрову проблему судових приставів у 60 – 90-х роках ХІХ ст. у Таврійській губернії не вдалося. Наведений у дисертації якісний склад свідчить про те, що серед перших судових приставів Сімферопольського окружного суду жоден не мав юридичної освіти. Така ж ситуація спостерігалася серед судових приставів і в подальші роки. Це негативно позначилося на їх роботі. Судові пристави допускали суттєві недоліки в роботі, грубі технічні помилки, неуважність, порушення дисципліни.

            Не сприяло якісному виконанню роботи судовими приставами те, що вони мали найбільш низьку платню серед чиновників судового відомства. Міністерством юстиції Росії це становище певною мірою компенсувалося грошовими винагородами, що сплачувалися судовим приставам за позитивні результати в їх праці.

            Багато недоліків у роботі судових приставів зумовлені тим, що у перше десятиріччя їх діяльності не було докладних інструкцій, і це породжувало невизначеність та частково безконтрольність у їх роботі.

            У четвертому розділі “Мирові суди Таврійської губернії” розглядається діяльність мирових судів як основної ланки судоустрою Таврійської губернії. Дисертантом встановлено, що суди створювалися у повітах та містах і призначалися для розгляду малозначних карних і цивільних справ. Вони повинні були зняти навантаження з судів більш вищих інстанцій.

            Будучи середньою інстанцією між волосними і окружними судами, мирові судді підпорядковувалися з’їзду мирових суддів, куди і можна було оскаржити рішення мирового судді. З’їзд збирався в мировому окрузі, який звичайно охоплював повіт разом із містами, що знаходилися в ньому. Округ поділявся на мирові дільниці, де працювали мирові судді. Дільниця охоплювала одну або декілька волостей. Вищий же нагляд за всіма мировими суддями, так само як і за їх з’їздами, здійснювався Міністерством юстиції та департаментом Сенату.

            У роботі досліджується процес формування мирових судів Таврійської губернії, порядок виборів суддів, структура мирових судів.

            Апеляційною інстанцією в кожному мировому окрузі був з’їзд мирових суддів, який розглядав апеляції на рішення мирових суддів. З’їзд складався з голови, постійного члена і мирових суддів округу (дільничних і почесних).

            Фінансування мирових судів здійснювалося земствами. Автором з’ясовано, що у  1878 – 1887 рр. у Таврійській губернії витрати земств на мирову юстицію були досить значними, але набагато меншими за витрати на народну освіту, охорону здоров’я тощо.

            На основі порівняльного аналізу автор дійшов висновку, що більшість мирових суддів Таврійської губернії працювали ефективно, рішення оформлялися відповідно до вимог Міністерства юстиції та положень Судової реформи. Водночас були суттєві недоліки в роботі мирових з’їздів Євпаторійського та Перекопського повітів. Найбільш поширеними негативними результатами в роботі були порушення порядку ведення діловодства, необґрунтована затримка строків розгляду справ, зволікання, відсутність приміщень для зберігання судових документів, помилки суддів у прийнятті рішень та ін.

            Дисертантом визначено суттєві особливості в діяльності мирових судів Севастопольсько-Ялтинського округу. Цей округ деякою мірою був зразковим, адже тут знаходилися маєтки знатних і родовитих сімей Російської імперії, у тому числі й царської. Крім того, тут була і головна військово-морська база Черноморського флоту Росії – м. Севастополь.

            Проаналізований документальний матеріал дав змогу дисертантові реконструювати динаміку розгляду судових справ мирових суддів Керченського округу, яка свідчить про позитивні зрушення в роботі цих судів.

            У дисертації досліджено реалізацію одного з головних принципів мирової юстиції – принципу примирення, який було затверджено в ст. 120 Статуту карного судочинства 1864 р. і в ст.ст. 70, 177 Статуту цивільного судочинства 1864 р.

            Отже, мирова юстиція Таврійської губернії як складова частина судової системи Російської імперії відіграла важливу роль у боротьби зі злочинністю і правопорушеннями. Ліквідація мирових судів у 1889 р. була, безумовно, реакційним кроком. На думку автора, справи, підсудні мировим судам, слід було б передати у ведення загальних судів з одночасним збільшенням кількості таких судів.