ПОНЯТТЯ СИТУАЦІЇ У ФІЛОСОФСЬКІЙ АНТРОПОЛОГІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

       У Вступі обґрунтована актуальність проблеми дослідження, виявлений ступінь її наукового опрацювання, вказані об'єкт і предмет дослідження, проаналізовані застосовані в ньому методи і принципи, сформульовані мета, завдання та наукова новизна положень, що виносяться на захист, розкрито теоретичне й практичне значення роботи, наведені дані про апробацію дослідження, а також про структуру дисертації.

       У першому розділі «Феномен ситуаційності людського існування: теоретико-методологічна основа концептуалізації» запропоновано аналіз феномена ситуаційності людського існування у межах фаталістично-волюнтаристських опозицій конституювання життєсвіту в залежності від певних типів світосприйняття людини. Для конкретного і багатовекторного дослідження генеалогії такого феномена необхідним виявилося залучення широкого історико-філософсько контексту, внаслідок чого було доведено неабияку роль ситуаційного підходу для ілюстрації повсякденного життєсвіту людини.

        Підрозділ 1.1 «Джерельна база та методологічні засади дослідження»  містить обґрунтування певного ряду методів, які використовувалися протягом написання дисертаційного дослідження. Окрім того, детального аналізу зазнає джерельна база використаної літератури із метою конкретного висвітлення обраної проблематики – експлікації поняття ситуації у філософській антропології.

       На сьогодні поняття ситуації вже давно набуло універсального непроблематичного вжитку. У будь-якому реґіоні нашого буття ми потрапляємо у ситуації і визначаємося у них. Вони є неуникним модусом, тлом або горизонтом нашого повсякдення. Ми зазнаємо соціальних змін різного штибу  лише як  наслідок змін ситуаційних на мікро- чи макрорівнях. Осмислення такої ситуаційної динаміки актуалізувало необхідність ситуаційного аналізу, який має лягти в підґрунтя будь-якого методологічного аналізу.

       Загалом методологічна основа дослідження ґрунтується на таких методах: порівняльно-типологічному, системного підходу, герменевтичному, феноменологічному, методі контекстуального аналізу понять, методологічних принципах наратології. За допомогою порівняльно-типологічнго методу проаналізовано історію розвитку та становлення феномена ситуаційності людського існування у контексті протоантропологічних філософських традицій (Платон, Аристотель, Августин, Н. Мак’явеллі, М. Монтень, Ґ. Ляйбніц, І. Кант, А. Шопенґавер, Ф. Ніцше, М. Бахтін). Системний підхід дозволив синхронізувати концепт ситуації, виявивши його основні складові. Теоретичним фундаментом реалізації цього методу стали праці не лише філософського спрямування, але й творчий доробок вчених-психологів (І. Маноха, А. Маслоу, К. Д. Роджерс, Е. Рягузова, К. Ясперс, Л. Бінсванґер). Герменевтичний метод разом із методологічними принципами наратології посприяли виявленню контекстуальної взаємозумовленості поняття ситуації та її наративного вираження у розгортанні філософсько-антропологічного дискурсу. Така взаємозумовленість була виявлена на основі текстів П. Рикера, Г. Арендт, Г. Блюменберґа, Ґ. Ґарфінкела, Ж. Женета, Ю. Лотмана, Р. Рорті, Н. Чепелєвої.   Ситуаційне конституювання особистісного досвіду визначено, зокрема, за допомогою трансцендентального аналізу, де ситуація є тим безумовно-очевидним фактом нашого існування, який не потребує жодного логічного доведення та подальшого обґрунтування. До такого висновку авторка прийшла, проаналізувавши філософські концепції Ж.-П Сартра, К. Ясперса, А. Шюца, М. Гайдеґера, Е. Соловйова.      

       Вагому частину джерельної бази дослідження складають критичні джерела і статті вітчизняних та англомовних авторів. На вітчизняних теренах суміжною проблематикою  позначені дослідження А. Лоя, В. Єрмоленка, А. Богачова, В. Приходька, М. Мінакова, Л. Газнюк, В. Роменця та ін. Критичні англомовні джерела були зорієнтовані на нагальні суспільно-історичні розвідки ситуацій у контексті макрорівня (Б. Бабіч, К. Кортні, А. Фелд, М. Лінч, Дж. Замміто). Такий вектор дослідження посприяв реалізації феноменологічного методу, який через конкретизацію та аналіз одиничних феноменів виявив сутнісні ознаки ситуації.

       У підрозділі 1.2 «Формування уявлень про фаталістичний вплив ситуацій на людське існування» представлене розгортання філософських передумов для осмислення ситуаційності людського існування. Такий процес становлення концепту ситуаційності відбувався під впливом фаталізму, чи то неуникності певного призначення у вигляді долі.   

       При цьому слід наголосити, що ні Античність, ні Середньовіччя не знали поняття «ситуація».  Поняття situs (від якого походить лексема «ситуація») окрім основного значення “положення” “розташування”, мало також значення “тривале лежання”, “нерухомість”, “бездіяльність”, “в’янення”, “одряхління”, “гниль” (тобто мало, скоріше, деструктивний сенс). Найбільш близькими за змістом поняттями, які розкривають феномен ситуаційності людського існування є поняття  eventum (подія, що відбулася; зовнішня властивість, випадкова ознака) і – ще точніше -  eventus (результат, успіх, вдача, пригода,  випадок, участь, доля), що вказують на фаталістичне сприйняття обставин людських вчинків.

       Міфологічне світосприйняття, створюючи найбільш семантично багаті, енергетичні і такі, що мають силу прикладів, образи дійсності,  підпорядковує людину природі, богам, надприродним сутностям тощо. У навколишньому середовищі і в собі вона помічає поляризовані опозиції: макрокосмос-мікрокосмос, життя-смерть, смерть - безсмертя, душа світова - душа індивідуальна. На цьому етапі особиста свобода детермінована реальною та жорстокою долею, не зацікавленою в жодному приватному бутті, та деструктивною волею богів. Ідея долі виключає смисл і мету. Крізь одиничні події, що відбуваються із людиною тут-і-тепер проглядає вимір божественного скрізь-та-завжди, який ототожнюється із богинями долі і присуду Мойрами (Платон «Держава») або фатумом-долею, що організовує життя  як природну плинність подій у вченні стоїків (Сенека «Про Провидіння»). Коли ж індивід намагається діяти в категоріях вільного вибору або власного рішення (Аристотель «Нікомахова етика»), джерела цих діянь убачають у «фортуні» чи «випадку» (Аристотель, II книга «Фізики»).

       Протиставлення двох способів життя (святого і гріховного) у  середньовічній філософії дістало концентроване вираження у теорії божественного і людського топосу (Авґустин «Про свободу волі»). Гостра непримиренність до всього людського і світського, примат душі над тілом, ідея Бога як найвищої мети та ідея ієрархічності  ладу небесного і земного – усе це упорядковувало людське буття в одностайності архітектонічної споруди. Проте,  якщо у долі (для тих, хто вірив в неї) є лише реальність і немає «істинності» (тому її можна лише вгадати  методами ворожіння, мантики), то теологічне розуміння детермінації вже пов’язане з ідеєю свободи; людині пропонується побачити буття як нескінченну глибину сенсу, як істину. Усе це створює ситуацію людського становища, яка згодом спричинить посилення інтересу до персональної мотивації людських вчинків.              

       У підрозділі 1.3 «Розвиток концепцій волюнтаризму та самовизначення особистості “у-ситуації”» досліджуються протоантропологічні ідеї особистісного самовизначення людини, які набувають якісно нового зрізу у філософській традиції, починаючи з Відродження.    Антропоцентрична філософія епохи Ренесансу нівелює фаталістичний вплив ситуації і постулює самопокладання та самовизначення особистості «у-ситуації». Прийняття рішення фундується боротьбою мотивів, внаслідок чого свідомість  перетворює альтернативу на мету, якої треба досягти за допомогою засобів. Тобто, на перший план виходить людська свобода вчинку, яка, проте, не позбавлена доленосних векторів (Н. Мак’явеллі «Державець»). Ґ. Ляйбніц убачає у волі людини єдину причину її діяння, прийняття рішень, орієнтації у ситуаціях тощо («Теодіцея», «Монадологія»). Вольовий аспект практичної дії радикалізується у А. Шопенґавера («Світ як воля та уявлення»), беручи до уваги також емоційну та інтелектуальну компоненти дії. Далі Ф. Ніцше абсолютизує ситуаційно-мовний характер «суто людських» буттєвих феноменів, надаючи значної ваги інтерпретаційній здатності людського розуму. Оскільки поняття дії є одним із центральних у філософській антропології, то не можна було оминути «філософію вчинку» М. Бахтіна, яку було проаналізовано у світлі ситуаційного підходу як теоретичну предтечу концептуалізації поняття ситуації у екзистенціальній філософії.

       Авторка висновує, що становлення феномена ситуаційності людського існування імпліцитно збігається із передумовами розвитку філософської антропології як самостійного філософського напрямку ХХ сторіччя. Тому такі поняття як «фронесис» у Аристотеля, концепт «теперішнього» у Шопенгавера, ідеал «самоствердження» в межах «явленої» реальності у Ніцше, особиста відповідальність за персональний вчинково-дієвий осередок у Бахтіна відображають ситуаційне розуміння людини у своєму існуванні як сутнього, оскільки воно є сутнім (Аристотель), так і за своєю сутністю (Шопенгавер, Ніцше). Загалом, філософсько-антропологічний аналіз вищенаведених феноменів ілюструє спосіб конституювання буття людини, яке може відбуватися лише у ситуаціях різної типіки.

       Другий розділ – «Актуалізація  поняття ситуації  у проекті екзистенціальної антропології» присвячений дослідженню концептуальної актуалізації поняття ситуації. У зв’язку із виникненням у ХХ ст. філософської антропології, яка розглядає людське існування у його цілісності та конкретності, нагальною стає дескрипція буття «із особистісної точки» на противагу однобічним філософським позиціям раціоналізму або емпіризму, де людину розуміли як продукт діяльності певних першопринципів.

       У підрозділі 2.1 «Ситуаційне покладання смислової дійсності» розглядаються умови можливості покладання смислової дійсності за верховенства ситуаційної складової у філософській концепції Карла Ясперса. Мислитель абсолютизує ситуацію індивідуальної точки відліку. Так звана «особистісна точка відліку» відстоює ситуацію безумовної людської дії, яка  надає дійсності смислової єдності. Ясперс запровадив  у екзистенціальній філософії поняття граничної ситуації, пов’язане із комплексом проблем у культурі духовного самовираження сучасної людини у критично-межових ситуаціях.

       Характеристика граничних ситуацій засвідчує антиномічне становище людини у світі. Воно провокує людину або на особистісний злам, або на опір, або на пасивне сприйняття життєвого процесу. Розв’язання та спротив перебувають у діалектичній взаємодії, не завжди усвідомленій, але фактичній у житті. Конкретні ситуації постійно змінюються, формальна сторона крайніх ситуацій повторюється знову і знову. Реакції на них досить різноманітні, відповідно до форми, в якій  розгортається подібний життєвий процес. Цей процес може приходити до позірного спокою, який виявлятиметься у певному світоглядному догматизмі, як наприклад, в однобічному оптимізмі чи песимізмі. Так виникають різноманітні витвори типів духу. У реакціях на окремі крайні ситуації життєвий процес виступає як щось загальне і незмінне. Його слід розглядати як форму, що завжди повторюється за допомогою різних засобів.

       Отже, ситуація за своєю сутністю конституює не природно-каузальну, а смислову дійсність. Царина смислу найповніше розгортається тоді, коли його єдність виникає і підтримується тим, що людина у граничних ситуаціях найбільш повно усвідомлює себе, де вона порушує найглибші, остаточні питання, де знаходить творчі відповіді. Як смислова дійсність ситуація розташована між пригадуванням минулого і прогнозуванням майбутнього. У такий спосіб прогноз і пригадування виступають смисловими координатами дійсності, які перетинаються «тут-і-тепер».

       У підрозділі 2.2 «Ситуація як синтез свободи і фактичності» аналізується структура ситуації у межах нерозривної синтетичної єдності свободи і фактичності. У екзистенціальній антропології концептуально поглибив і розширив поняття ситуації Ж.- П. Сартр. Він «розклав» ситуацію на структурні елементи («моє місце», «моє тіло»,«моє минуле», «моя позиція» «моє ставлення до Іншого»), назвавши їх фактичністю ситуації. Але ця фактичність має бути подолана за допомогою проекту свободи, яка, у свою чергу, реалізується лише у ситуації. Отже, спираючись на структурний аналіз ситуації Сартра, визначено, що ситуація постає зрізом повсякденного життєсвіту, де відбувається перманентний взаємообмін між фактичністю світу і нашою свободою. Наслідком цього процесу є визначення (подолання) однієї ситуації та перебування в іншій.       

       Саме тому у екзистенціальній філософії  моменти ситуації розглядаються як вирішальні у розумінні сенсу людського буття. Тепер він не редукується до рівня абстракції емпіризму чи раціоналізму, а розглядається у всій своїй повноті і конкретності. Відповідно цьому світ постає не лише як тло людських діянь і поведінки, але і як організований та впорядкований послідовною  зміною подій універсум. Перебуваючи у тісному зв’язку із людиною, навколишній простір не залишає за нею привілею на пасивність, а потребує постійної активності, яка реалізується через орієнтацію у світі. Ми зумовлені ситуацією внаслідок її фактичності, але та чи інша ситуація завжди зумовлюється нами як наслідок нашої свободи.

       Слід погодитися із Сартром-філософом у тому, що людина є цілісністю, а не абстрактною дуальністю метафізичних сутностей. Через це єдиним вираженням людської самості виступає зовнішній вияв вчинкової поведінки або творчості, яку Сартр називає «архетипом свободної діяльності». Мається на увазі те, що не існує жодних звичок, усталених переваг, вчинків, котрі не були б нами прийняті в силу певних обставин. Кожного разу у них відчутно кристалізується первинний вибір та осмислене самовизначення, які не просто конституюються у людській свідомості, але і скеровують її. Разом з тим це завжди відбувається відносно наявного стану речей та обставин, тобто, у ситуації .Так само у своїх критично-літературних розвідках Сартр переносить акценти зі структури самого письма на окреслення границь, складу і природи того духовно-історичного підґрунтя, яке задає образ свободному вибору творця. Неповторне мистецьке бачення речей тепер може бути поясненим не просто через самосвідомість митця, а через безумовно пережиті ним події. Вони, у свою чергу, зумовлені горизонтом світосприйняття, суспільно-політичними умовами та можливостями, культурними утвореннями епохи, які переломлюються  крізь особистість у світлі обставин її життєсвіту, моральних переконань, седиментованого досвіду тощо. У межах таких проектів розгортається та конституюється конкретне буття кожної людини, допоки вона перебуває у ситуації життя.   

       Третій розділ «Інтерпретація поняття ситуації як умови досвіду у сучасному філософсько-антропологічному дискурсі» присвячений розгляду ролі ситуації на рівні інтеріоризації нашого досвіду. Це зумовлено тим, що сучасний філософсько-антропологічний дискурс радикалізує свій предмет (теоретизування з приводу повсякденності; ставлення до життя як до тексту; експлікація ситуацій як контекстів життя, карбування досвіду у біографії через самооповідування і т.д.)  і виходить на міждисциплінарний рівень із психологією, соціологією, культурологією тощо.

       У підрозділі 3.1. «Визначення та освоєння ситуації на рівні

повсякденності» мова йде про ситуацію як незмінний, нав’язаний елемент Тут-буття у життєсвіті (А. Шюц).  Людські діяльність та мислення виникають у межах структури донаукової дійсності, котра є самозрозумілою і непроблематично даною для кожного індивіда, який перебуває у природній настанові. Ця дійсність є верховною реальністю для кожної людини, в якій вона бере участь, неодмінно і регулярно повертаючись до неї. Повсякденний життєсвіт є тим реґіоном дійсності, в який людина може втручатися і який вона здатна змінювати завдяки тому, що вона діє у ньому через структуру своєї ситуації. Лише всередині цієї царини люди здатні до порозуміння і спільних дій, лише в повсякденному життєсвіті конституюється спільний комунікативний світ ближнього довкілля. Через це саме повсякденний життєсвіт є вихідною дійсністю людини.

       У кожній ситуації нам уже передує наявна структура світу. Вона складається із незалежних змінних, які, систематично варіюючись, створюють очевидний вплив. Сюди належать стимули, оточення, середовище, історично-астрономічна часовість. У природній настанові людина переживає власну скінченність і неминучість світового часу як нав’язані їй межі, всередині яких відбувається її діяльність. Це основна часова структура її життєвої ситуації, ситуації її попередників, її ближніх людей та її нащадків.

       Але у ситуації наявні і відкриті елементи, які уможливлюють проективність людського існування. У екзистенціалізмі ця складова ситуативності  абсолютизується, виступаючи сферою свободи у Жан-Поля Сартра або трансцендентним ідеалом самобуття у Ясперса. Натомість Шюц позбавлений екзистенційного пафосу людського волюнтаризму та теоретизує з приводу повсякденності. Він пояснює також, чому наше повсякденне мислення не переймається полярністю «істина-хиба», а рухається у нетривкому переході «імовірно-неймовірно». Наші повсякденні висловлювання релевантні лише ситуації того, хто говорить, і місцю, яке вони займають у потоці його мислення. Перебуваючи у природній настанові, наші інтенції спрямовані на отримання значимого лише для нас знання для досягнення наших практичних цілей.

       У підрозділі 3.2 «Ситуаційний контекст особистісного досвіду» проаналізовано процес становлення особистісного досвіду через інтеріоризацію ситуаційного контексту.  Це відбувається у безпосередній обмеженості власною історичною та біографічною ситуацією. Так формується універсальний ситуаційний контекст особистісного досвіду, який є рефлексивним застосуванням нашого «Я» до плинних переживань. Увагу на цей аспект досвіду звертали М. Бахтін, психологи К. Роджерс, С. Л. Рубінштейн (через поняття вчинкового осередку). Формуючись у взаємодії людини зі світом, особистісний досвід являє собою організовану структуру, вихідний матеріал для якого надають реальні життєві події.

       Також було визначено подієву характеристику нашого життя, а подія при цьому позиціонується як маркер ситуації. Подія має специфічні умови свого конституювання. Вона відбувається лише з тим, хто має антропоморфну свідомість. Той, з ким відбулася подія, повністю або частково під її впливом корегує свою біографічну ситуацію. Подія завжди модально забарвлена, вона змінює ставлення людської свідомості до світу.

       Подію має зафіксувати, описати і засвідчити спостерігач, який є учасником цієї події або її свідком. Тобто, подія тільки тоді може відбутися як подія, коли вона описана як подія. Тільки опис із необхідністю конституює подію. Подія – це не просто епізод нашого життя, але це випадок, переведений у форму, яка дає змогу розповісти про нього іншим. Посутньо подія – це значною мірою те ж саме, що розповідь про неї. Це означає, що випадок, про який нікому не розказано (хоча б самому собі), подією не є. Будь-яка подія і її вплив на нас залежать від нашої власної інтерпретації.

       У підрозділі 3.3 «Визначальні чинники ситуацій для “становища людини”» обґрунтовуються специфічні антропологічні умови обставин людського перебування у світі. Світ не існує сам по собі, а постає для людини із її словом та ділом. Життя без мовлення та дії, як зазначає Г. Арендт, буквально мертве для світу. Воно перестає адекватно відображати ситуацію людини, оскільки не відбувається серед людей.

       Саме тому ситуацію мовлення та дії можна назвати сутнісно-специфічною ситуацією людини. Адже у мовленні та дії ми оприявлюємо свою практичну самість, виявляючи унікальну особистісну сутність. Вона потребує нашої персональної самовизначеності, на відміну від фізичної ідентичності, яка з’являється без жодної нашої діяльності в неповторній формі тіла і звучанні голосу. Таке становище людини виявляє «ким», а не «чим» ми є, тобто наші здатності, обдарування, талант чи вади, які ми позиціонуємо чи приховуємо, є у всьому, що ми робимо чи говоримо. Все це можна приховати лише у повному мовчанні, цілковитій пасивності та соціальній ізоляції. Але навіть у такому випадку це буде наш свідомий вибір, який, своєю чергою, реалізується у конкретній ситуації. Тому навіть повна автаркія не рятує нас від «надто людської» ситуації.

       Однак Ганна Арендт заперечує креативний потенціал особи щодо створення та авторства життєвої історії. Іншими словами, історії, результати дії та мовлення, виявляють посередника, але цей посередник не є одноосібним автором. Хтось історію розпочинає, стаючи її суб’єктом: агентом чи пацієнтом дії, але аж ніяк не автором. Це пояснюється нашою принциповою нездатністю виявити того, ким є мовець і виконавець дії, яка руйнує всі зусилля однозначних вербальних висловлювань. Адже у той момент, коли ми хочемо сказати, ким є хтось, наш запас слів вводить нас в оману, і, описуючи його індивідуальні якості, ми заплутуємося у анонімних типізаціях. Внаслідок такого «квазііндивідуального опису» особлива унікальність конкретної людини стає для нас невловимою.

       У підрозділі 3.4 «Наративне вираження життєвих ситуацій як умова

людського досвіду» стверджується, що значення та сенси подій фіксуються в текстах, котрі виникають на основі переживання та осмислення життєвих ситуацій. Головним пунктом у доведенні цієї позиції є розуміння особистості як суб’єкта самооповідування. Водночас, одним із найважливіших моментів  «аналізу наративу», слід вважати, слідом за Ж.Женетом,  дослідження відповідних дій і ситуацій самих по собі.  Для подальшого висвітлення цієї проблеми авторка аналізує тематизовану П. Рикером (який перебував під впливом  філософії «граничних ситуацій», «ситуацій лиха»)  практичну категорію наративної ідентичності. Суть її полягає в тому, що індивіди конституюють себе під впливом наративів, котрі стають для них дійсною історією їхньої біографії.

       Як наслідок, особистісна ідентичність конституюється самооповідуванням.  Воно є результатом упорядкування та організації життєвих подій відповідно до контексту нашої життєвої історії.  При цьому слід наголосити, що ідентичність носить суто практичний характер. Встановити ідентичність – значить відповісти на запитання хто автор. Як бачимо, для Рикера ця відповідь має очевидний характер на відміну від скептичної позиції Арендт. Тому у цьому питанні слід погодитися із Рикером, який твердить, що ідентичність може бути лише наративною ідентичністю, яка здобувається у експлікації-зрозумінні і наративному вираженні життєвих ситуацій.

       Отже, особистісна ідентичність конституюється самооповідуванням.  Воно є результатом упорядкування та організації життєвих подій відповідно до контексту нашої життєвої історії  (яка водночас є нашою біографією), що дозволяє здійснити «перезображення» (активну реогранізацію) нашого буття-у-світі.