Попов Р.А. Державна політика України в сфері антимонопольної діяльності

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету та завдання роботи; викладено найбільш вагомі результати, що характеризують наукову новизну дослідження; відображено практичне значення та можливості застосування одержаних результатів.

У першому розділі – «Теоретичні основи державної політики України у сфері антимонопольної діяльності» – визначено поняття антимонопольної діяльності, сутність державної політики України у сфері антимонопольної діяльності, досліджено механізми реалізації державної антимонопольної політики України.

Незважаючи на різновекторність наукових поглядів щодо проблем монополізму, незначна частина фахівців формулює дефініцію антимонопольної діяльності як основи для досягнення мети реалізації державної політики у сфері антимонопольної діяльності – формування та забезпечення функціонування конкурентного середовища. Антимонопольну діяльність можуть здійснювати органи державної влади, суб'єкти господарювання і загалом суспільство.

Для визначення суті антимонопольної діяльності, принципів і постулатів її здійснення першочергового аналізу потребують об'єкти та суб'єкти антимонопольної діяльності. До основних об'єктів належать ринкова влада, ринкове становище, суб'єкти господарювання та органи державної влади як імовірні порушники конкурентного законодавства. Суб'єктами антимонопольної діяльності можуть бути окремі суб'єкти господарювання чи органи державної влади, або ж представники громадянського суспільства.

Антимонопольна діяльність є діяльністю держави, що реалізується через демонополізацію економіки, антимонопольне регулювання, застосування антимонопольного законодавства. Антимонопольна діяльність як діяльність суб'єктів господарювання та представників громадян­ського суспільства реалізується через дотримання конкурентного законодавства, активну участь у моніторингу конкурентних відносин на товарних ринках і за умови вияв­лення ознак антиконкурентної поведінки повідомлення органів Антимонопольного комітету України.

Держава зобов'язана виконувати важливі економічні, організаційні, координувальні, інформаційні функції для забезпечення ринкових умов підприємницької діяльності, розвитку приватного сектора. Стратегічне завдання державної політики у сфері антимонопольної діяльності щодо окремих ринків (галузей) полягає в збереженні балансу конкурентних і монопольно-регуляторних сил у рамках робочої конкуренції (олігополії або монополістичної конкуренції).

У зв'язку із цим основними цілями державної політики України у сфері антимонопольної діяльності є дії держави, спрямовані на оптимізацію ринкової структури, нейтралізацію монополістичної влади та різних методів її прояву, корегування невигідних для суспільства економічних результатів для вирішення двох завдань: підвищення якості життя й забезпечення конкурентоспроможності економіки. Тому ми вважаємо, що державна політика у сфері антимонопольної діяльності є комплексом заходів органів державної влади, спрямованих на демонополізацію економіки, контроль і спостереження за процесами концентрації на ринках, припинення монополістичних дій і недобросовісної конкуренції, усунення адміністративних бар'єрів і забезпечення умов для розвитку конкуренції на ринку, пропаганду і розповсюдження знань, що сприяють створенню рівних умов для всіх учасників ринку та формуванню суспільної свідомості на користь розвитку ринкових сил.

Варто зазначити, що жодні механізми державного управління не спроможні забезпечити позитивний розвиток ринкових відносин, якщо немає системи заходів з боку держави, спрямованих на функціонування ефективного конкурентного середовища. З початком ринкових реформ у незалежній Україні сформувались основи здійснення антимонопольної політики. У прийнятому Законі України «Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.) закладено основні засади політики, спрямованої на запобігання монопольній діяльності, її обмеження та припинення; визначено стратегію діяльності дер­жави щодо проведення демонополізації економіки й приватизації державного майна.

У 1999-2001 рр. в Україні змістилися акценти дер­жавної політики зі здійснення заходів демонополізації на забезпечення розвитку та вдосконален­ня конкурентного середовища. До цього часу антимонопольна політика зосереджувалася переважно на недопущенні монопольних утворень, а розвитку та за­хисту конкуренції у вітчизняній економіці приділялось менше уваги. З прийняттям Указу Президента Украї­ни «Про основні напрями конкурентної політики на 1999-2000 рр. та заходи щодо їх реалізації» від 26 лю­того 1999 р. політика захисту конкуренції почала на­бувати рис активної конкурентної політики. Правовою базою для реалізації державної полі­тики у сфері антимонопольної діяльності в Україні є законодавство про захист економічної конкуренції, яке ґрунтується на нормах, визначених Конституцією України, і складається із Законів Украї­ни «Про захист економічної конкуренції» (2001 р.), «Про Антимонопольний комітет України» (1993 р.), «Про захист від недобросовісної конкуренції» (1996 р.), а також нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів. Правові засади становлення та розвитку чесних зви­чаїв ведення конкуренції при здійсненні підприємни­цької діяльності визначає Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції».

Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р.
№ 2210-III визначає правові засади підтримки та за­хисту економічної конкуренції, встановлює перелік дій, які є антиконкурентними, а також механізми контро­лю за концентрацією та розглядом заяв і справ про надання дозволу на узгоджені дії й концентрацію суб'єк­тів господарювання, вводить нові правові норми стосов­но відповідальності за порушення законодавства про за­хист економічної конкуренції. Прийняття цього закону усунуло суттєві прогалини в правилах вітчизняної конкуренції, але існує ряд проблем, які не вирішені в чинному нор­мативно-правовому акті.

Ефективність функціонування конкурент­ного середовища залежить від належного державного контролю за сферою природних монополій. Держава повинна звести до мінімуму негативні економічні та соціальні наслідки діяльності суб'єктів природних мо­нополій. Правові, економічні й організаційні засади державного регулювання діяльності суб'єктів природних мо­нополій визначено Законом України «Про природні монополії», який було прийнято у квітні 2000 р. На сучасному етапі існує значний розрив між задекларо­ваними цілями та практично запровадженими нормами й методиками. Відсутній механізм контролю, а також відповідаль­ності суб'єктів природних монополій за дотримання існуючої нормативно-правової бази. Фактично регулю­ються лише певні фрагменти, контролюються окремі напрями, але досконалої системи у відносинах між державою, споживачами й суб'єктами природної монополії ще не існує, що, безумовно, впливає на формування та функціонування вітчизняних конкурентних відносин.

На національному рівні інституційне регулювання конкуренції здійснюють відповідні органи державної влади. Центральне місце в системі органів державного контролю у сфері економічної конкуренції займає Антимонополь­ний комітет України (АМКУ), створений у 1993 р. Правовий статус АМКУ визначає Закон України «Про Антимонопольний комітет України»: це державний орган зі спеціальним статусом, мета діяльності якого – за­безпечення державного захисту конкуренції в підприємницькій діяльності.

Крім Антимонопольного комітету України, державну політику у сфері антимонопольної діяльності здійснює також Кабінет Міністрів України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 16 травня 2008 р. № 279-VI, Кабінет Міністрів України у сфері економіки та фінансів сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіх форм власності та соціальній спрямованості національної економіки, здійснює заходи щодо демонополізації й антимонопольного регулювання економіки, розвитку конкуренції та ринкової інфраструктури.

Відповідно до ст. 33 Закону України «Про захист економічної конкуренції» у тридцятиденний строк від дня прийняття рішення Антимонопольним комітетом України про заборону узгоджених дій чи концентрації особи, визначені в частині першій ст. 26 цього Закону, можуть звернутися до Кабінету Міністрів України із заявою про надання дозволу на відповідні узгоджені дії чи концентрацію на підставі частини третьої ст. 10 або частини другої ст. 25 Закону України «Про захист економічної конкуренції». Кабінет Міністрів України приймає мотивоване рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію або про відмову в наданні такого дозволу.

Порядок надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію встановлюється Кабінетом Міністрів України та має, зокрема, передбачати: створення комісії з числа незалежних експертів для оцінки позитивних і негативних наслідків узгоджених дій, концентрації; встановлення порядку здійснення контролю за виконанням рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію.

Для розвитку законодавчих положень ч. 1 ст. 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 16 травня 2008 р. № 279-VI, ст. 33 Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р. № 2210-III з метою покращення здійснення державної політики у сфері антимонопольної діяльності та формування інституціонального забезпечення державного антимонопольного контролю пропонуємо створити спеціальну комісію при Кабінеті Міністрів України з питань антимонопольної діяльності, діяльність якої має бути спрямована на надання дозволу на концентрацію та узгоджені дії, на які Антимонопольним комітетом України було відмовлено, якщо учасники доведуть, що позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.

У другому розділі – «Сучасний стан розвитку антимонопольної діяльності» – проведено оцінку конкурентного середовища в Україні, проаналізовано стан розвитку конкурентного законодавства України, здійснено аналіз антиконкурентних дій органів державної влади.

Оцінити структурні передумови конкурентного середовища в національній економіці дає змогу визначення співвідношення сукупних часток підприємств, що діють на ринках різних типів, у загальному обсязі реалізованої продукції. Результати розрахунків Антимонопольного комітету України щодо ринків України, здійснені на основі опрацювання даних щодо 422 загальнодержавних та 3441 регіонального укрупнених (агломерованих) ринків, виявили, що на початок 2009 р. більше ніж половина продукції реалізовувалася суб’єктами господарювання, які діяли на ринках, де структурні обмеження конкуренції відсутні. Водночас на олігопольні ринки припадало 16,6% загального обсягу реалізації; на ринки з ознаками індивідуального домінування – 22,6%; на ринки, де структурні передумови конкуренції відсутні (частка найбільшого підприємства перевищує 90%), – 6,5%. Порівняння зі становищем на початок 2008 р. засвідчує певне зменшення секторів з конкурентною структурою та з ознаками індивідуального домінування з одночасним збільшенням частки ринків «чистої» монополії та олігопольних ринків.

До негативних тенденцій у розвитку структурних передумов конкуренції, що виявилися станом на початок 2009 р., слід зарахувати зменшення інтенсивності вступу нових суб’єктів господарювання на товарні ринки, що знайшло відображення у скороченні темпів зростання кількості підприємств, організацій та установ, які здійснюють господарську діяльність. Результати аналізу показників за 2007 – перше півріччя 2009 р. свідчать, що у першому півріччі 2009 р. інтенсивність вступу нових суб’єктів господарювання істотно уповільнилася: у цілому майже у три рази порівняно з першим півріччям 2007 р. Становище дещо покращилося у другому півріччі 2009 р., хоча інтенсивність вступу суб’єктів господарювання в цілому та в більшості галузей залишилася істотно меншою, ніж у першому півріччі 2008 р.

З особливо серйозними викликами в 2009 р. Антимонопольний комітет зіткнувся на ринках паливно-енергетичного комплексу, насамперед, світлих нафтопродуктів, на ринках зберігання, первинної обробки та транспортування зерна, у сфері проведення конкурсних процедур закупівлі за державні кошти, на ринках телекомунікацій та кабельного телебачення, на ринках медикаментів та медичних засобів, у сфері забезпечення чесних звичаїв у підприємницькій діяльності, зокрема, під час рекламування продукції, а також під час прийняття державними органами рішень, що могли вплинути на конкуренцію.

Основними ринками, на яких виявлені порушення законодавства про захист економічної конкуренції, були ринки агропромислового комплексу, житлово-комунального господарства, паливно-енергетичного комплексу, охорони здоров’я, будівництва та будівельних матеріалів, транспорту, обслуговування й ремонту автомобілів, послуг землевпорядкування, зв’язку та телекомунікацій. Структура визнаних порушень про захист економічної конкуренції за галузями подана в
таблиці.

У результаті оцінювання конкурентного середовища в Україні з’ясовано, що на сьогодні повноваження Антимонопольного комітету України щодо одержання доказів під час розслідувань у справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції визначено недостатньо чітко, механізми правового захисту його працівників значною мірою залишаються декларативними.

Механізмами антимонопольного законодавства є встановлення заборони поглинання, контролю над злиттям, концентрацією суб'єктів господарювання, впровадження гнучких механізмів контролю над концентрацією корпоративних прав, активів господарських товариств тощо. Проблема полягає в розробці єдиних підходів щодо комплексного вирішення ряду питань, які потребують законодавчого оформлення. Серед найбільш гострих: посилення системи захисту прав власності, створення ефективної системи управління об'єктами державної власності, запровадження системи державного контролю щодо здійснення узгоджених дій і концентрації суб'єктів господарювання (у тому числі встановлення порядку надання відповідних дозволів на рівні єдиного центрального органу виконавчої влади). У цьому напрямі відповідних доопрацювань вимагають Закони України «Про господарські товариства», «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»; потребують узгодження норми Цивільного кодексу України, що регулює майнові відносини учасників товариств і загальні засади їх діяльності, та Господарського кодексу України, яким встановлені правила щодо створення, здійснення господарської діяльності і припинення господарських товариств.