Попрас В.О. Штраф як вид покарання за кримінальним правом України

Краткое содержание

У Вступі міститься інформація, що наведена вище при загальній характеристиці роботи.

Розділ перший «Штраф у кримінальному законодавстві України: історія та сучасність» складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. «Штраф в історії кримінального законодавства України» дисертант досліджує положення про штраф у таких основних історичних пам’ятках вітчизняного кримінального права як: Руська Правда; Статут Великого Князівства Литовського (Литовський статут); Судебник 1497 року; Судебник 1550 року; Соборне укладення 1649 року; Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року; Укладення про покарання кримінальні і виправні 1845 року; Кримінальне укладення 1903 року; Кримінальний кодекс УСРР 1922 року; Кримінальний кодекс УРСР 1927 року; Кримінальний кодекс УРСР (України) 1960 року.

8

На підставі їх вивчення дисертант приходить до наступних висновків. По-перше, штраф є традиційним видом покарання впродовж всієї історії українського кримінального законодавства, який в окремі періоди домінував над іншими покараннями, в інші – знаходився на другорядних ролях, проте завжди визнавався законодавцем. По-друге, вітчизняне кримінальне законодавство дійшло до того етапу розвитку, коли загальні положення про всі види покарання, в тому числі й щодо штрафу, визначаються в спеціальній статті Загальної частини. По-третє, впродовж значного періоду вітчизняної історії штраф як вид покарання визначався в тій грошовій одиниці, яка на той чи інший момент знаходилася в обігу, і тільки в період гіперінфляції початку дев’яностих років ХХ ст. законодавець почав використовувати для визначення розміру штрафів певні умовні розрахункові одиниці. По-четверте, історія довела необхідність визначення в санкціях статей Особливої частини кримінального законодавства як мінімального, так і максимального розмірів штрафу як виду покарання. По-п’яте, витримали перевірку часом положення про необхідність встановлення в Загальній частині: мінімального та максимального розміру штрафу; можливості призначення цього покарання в якості як основного, так і додаткового тільки за умови, що воно передбачене в санкції відповідної статті Особливої частини КК; механізмів заміни штрафу іншими заходами впливу при неможливості його сплати тощо.

У підрозділі 1.2. «Загальна характеристика штрафу як виду покарання за чинним КК України» послідовно досліджується низка загальних положень, що стосуються даного виду покарання. Зокрема, у пункті 1.2.1. «Поняття штрафу» на підставі критичного аналізу чинних законодавчих положень та поглядів вчених-криміналістів автор формулює наступне доктринальне визначення штрафу: «штраф – це захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні її права власності на певну суму грошових коштів». Далі у пункті 1.2.2. «Місце штрафу в системі покарань» дисертант, порівнюючи ступінь суворості правообмежень штрафу і таких покарань, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю та громадські роботи, приходить до висновку, що штраф є більш суворим покаранням, порівняно з названими. Це пояснюється, перш за все, тим, що в сучасних умовах значущість права власності є для особи вищою порівняно з правом вільного вибору виду занять. Крім того, інші покарання, що мають майновий характер (виправні роботи, конфіскація майна) визнаються законодавцем більш суворими порівняно зі згаданими. У зв’язку з цим пропонується перенести штраф в статті 51 КК з першої на четверту позицію. Після цього у пункті 1.2.3. «Штраф як кримінальне покарання, як адміністративне стягнення і як вид забезпечення виконання цивільно-правового зобов’язання: питання співвідношення» дисертант вказує на ознаки, що відмежовують штраф як вид покарання від згаданих однойменних заходів, що регулюються іншими галузями права. Наступні два пункти присвячені загальним проблемам визначення розміру штрафу як виду покарання. Спершу у пункті 1.2.4. «Одиниця виміру штрафу» дисертант, критично оцінюючи відомі історії вітчизняного кримінального права та сучасному кримінальному праву зарубіжних країн способи обчислення штрафу як виду покарання, приходить до переконання, що найбільш ефективним з них є встановлення в законі штрафу безпосередньо у національній грошовій одиниці – гривні. Цей висновок зумовлюється тим, що в сучасний період зникли причини, які обумовили використання в КК умовних розрахункових одиниць; необхідністю зняття ускладнень та суперечностей у застосуванні КК та іншими аргументами. Далі у пункті 1.2.5. «Мінімальний і максимальний розміри штрафу» дисертант, звертаючи увагу на особливості сучасного стану злочинності та рівня доходів переважної більшості осіб, що вчиняють злочини, на підставі матеріалів судової практики, а також з урахуванням досвіду зарубіжних країн, висловлює судження, що мінімальний розмір штрафу як виду покарання в КК є обґрунтованим. З урахуванням пропозиції про перехід на обчислення штрафів у національній валюті пропонується встановити мінімальний розмір штрафу у сумі 500 грн. Обґрунтовується також, що максимальний розмір штрафу має бути імперативно встановлений в Загальній частині (без допущення можливості виходу за нього в статтях Особливої частини, як це є нині) на рівні 50000 грн. Закінчується підрозділ пунктом 1.2.6. «Штраф і судимість», в якому дисертант звертає увагу на те, що відповідно до п. 5 ст. 89 КК судимість особи, засудженої до основного покарання у виді штрафу, погашається через рік після виконання цього покарання. Це правило не узгоджується з чинними положеннями пунктів 3 і 4 цієї ж статті, відповідно до яких, особи засуджені до більш суворих покарань у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, службових обмежень для військовослужбовців або тримання у дисциплінарному батальйоні, вважаються не судимими з моменту відбуття цих покарань. Дисертант доводить, що порядок погашення судимості особи, яка відбула основне покарання у виді штрафу, має знаходитися в прямій залежності від ступеня суворості даного виду покарання та бути узгодженим з порядком погашення судимості осіб, що відбули інші види основних покарань.

10

Розділ другий «Штраф як вид покарання в санкціях статей Особливої частини КК України» складається з чотирьох підрозділів. Підрозділ 2.1. «Деякі проблеми визначення кола злочинів, які можуть каратися штрафом» складається з двох пунктів. Спершу у пункті 2.1.1. «Встановлення штрафу як виду покарання в санкціях за злочини залежно від ступеня їх тяжкості» з посиланням на те, що в санкціях за тяжкі та особливо тяжкі злочини обов’язково передбачаються тривалі строки позбавлення волі, до яких штраф навіть у значному розмірі не може бути адекватною альтернативою, обґрунтовується, що штраф як основний вид покарання може встановлюватися виключно у санкціях за злочини невеликої та середньої тяжкості. У зв’язку з цим критично оцінюється встановлення цього виду покарання в якості основного за тяжкі злочини (ч. 7 ст. 158, ч. 3 ст. 176, ч. 3 ст. 177, ч. 3 ст. 229 КК). При цьому, якщо в якості покарання за злочини невеликої тяжкості штраф може бути встановлений без будь-яких особливих додаткових вимог, то встановлення його в санкціях за злочини середньої тяжкості має бути узгодженим з формою вини, з якою вчиняється такий злочин, та максимальним розміром покарання у виді позбавлення волі. Зокрема, штраф може бути адекватною альтернативою позбавленню волі на строк не більше трьох років за умисні злочини середньої тяжкості та позбавленню волі на строк до п’яти років за необережні злочини середньої тяжкості. Далі у пункті 2.1.2. «Встановлення штрафу як виду покарання в санкціях за корисливі і некорисливі злочини» дисертант вступає в полеміку з тими криміналістами, які вважають штраф адекватним покаранням лише за корисливі злочини, і з посиланнями на чинне законодавство та практику його застосування доводить, що штраф як основне покарання цілком обґрунтовано і доцільно встановлюється й за інші категорії злочинів, як умисні, так і необережні, якщо цілі покарання можуть бути досягнуті без використання більш суворих видів покарання.

У підрозділі 2.2. «Проблеми визначення розміру штрафів за окремі злочини» доводиться, що у чинному кримінальному законодавстві України не завжди адекватно визначаються розміри штрафу в санкціях за окремі види злочинів. З метою удосконалення цих розмірів та встановлення залежності розміру штрафу від ступеня тяжкості злочину пропонується дванадцять типових розмірів штрафу як виду покарання. Це дозволить забезпечити системний підхід до побудови санкцій статей Особливої частини КК, які передбачають штраф як вид покарання; зробить співвідношення ступеня карального впливу різних видів покарань у санкції відносно рівним; зменшить можливості зловживань та помилок, винесення неправосудних вироків при призначенні штрафу судами.

Підрозділ 2.3. «Штраф як основне покарання у альтернативних і безальтернативних санкціях» складається з двох пунктів. У пункті 2.3.1. «Поєднання штрафу з іншими основними покараннями в альтернативних санкціях» доводиться, що штраф як основний вид покарання може поєднуватися в альтернативних санкціях з будь-якими іншими основними видами покарання, крім довічного позбавлення волі (оскільки це покарання може бути передбачене лише за особливо тяжкі злочини). При цьому, однак, конструювання санкцій, в яких передбачалися б виключно штраф та позбавлення волі як основні покарання є неприпустимим. Якщо законодавець вважає за можливе встановити в якості альтернативного до позбавлення волі покарання у виді штрафу, то з метою більшої диференціації покарання та уникнення в правозастосуванні альтернативи «штраф або позбавлення волі», в цій санкції в якості альтернативних повинні встановлюватися такі види покарань, які є більш суворими, ніж штраф, але менш суворими, ніж позбавлення волі, зокрема: виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі тощо. У пункті ж 2.3.2. «До питання про можливість існування штрафу в безальтернативних санкціях» наводяться аргументи проти встановлення штрафу в якості безальтернативного основного покарання, оскільки це звужує можливості індивідуалізації покарання, а за окремих умов і унеможливлює призначення покарання взагалі. У зв’язку з цим пропонується внести зміни до трьох нині існуючих в КК безальтернативних санкцій, що передбачають штраф (ч. 9 ст. 158, ч. 1 ст. 183, ч. 1 ст. 203).

12

Підрозділ 2.4. «Штраф як основне і додаткове покарання в кумулятивних санкціях» складається з двох пунктів. У пункті 2.4.1. «Штраф як основне покарання в кумулятивних санкціях» відзначається, що з урахуванням положень Загальної частини КК єдиним додатковим покаранням, що може передбачатися в таких санкціях, є позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. При цьому, застосування спеціальних правил законодавчої техніки при конструюванні таких санкцій, свідчить про те, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може виступати в якості додаткового покарання до будь-якого основного покарання (у тому числі й до штрафу) або тільки до певного основного покарання (яким може бути як штраф, так і інший вид покарання). У пункті 2.4.2. «Штраф як додаткове покарання в кумулятивних санкціях» критично оцінюється практично не реалізований у чинному КК потенціал цього покарання як додаткового (в такій якості його передбачають тільки ч. 1 ст. 144 та ч. 2 ст. 367 КК) і пропонуються напрямки розширення його застосування. Зокрема, висувається ідея про те, що штраф може передбачатися в якості додаткового покарання тільки до таких основних покарань, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців та позбавлення волі на певний строк. При цьому його розмір може становити від 500 до 50000 гривень, однак великі розміри штрафу (від 30 до 40 та від 40 до 50 тисяч гривень) можуть виступати в якості додаткового покарання лише за особливо тяжкі та умисні тяжкі злочини, середні розміри штрафів (від 5 до 30 тисяч гривень) – за злочини середньої тяжкості та необережні тяжкі злочини, невеликі розміри штрафів (від 500 до 5000 гривень) – за злочини невеликої тяжкості.

Розділ третій «Застосування судами штрафу як виду покарання» складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 3.1. «Загальні засади призначення штрафу» дисертант звертає увагу на те, що вимоги, встановлені ст. 65 КК, при призначенні штрафу не мають жодних винятків. Це означає, що кожного разу суд призначає штраф в межах санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується особа, що визнана винною у вчиненні злочину, з урахуванням положень Загальної частини КК, а також враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом’якшують та обтяжують покарання. Разом з тим, із КК слід усунути непотрібні дублювання загальних засад призначення покарання, зокрема слід виключити з ч. 2 ст. 53 КК вимоги про призначення штрафу з урахуванням тяжкості вчиненого злочину та майнового стану засудженого, оскільки вони вже передбачені в загальних засадах призначення покарання.

Підрозділ 3.2. «Спеціальні правила призначення штрафу» складається з чотирьох пунктів, в яких послідовно розглядаються встановлені КК правила призначення штрафу в окремих випадках. Так, у пункті 3.2.1. «Застосування штрафу при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом», визначається, що при застосуванні ст. 69 КК штраф може бути призначений як у тих випадках, коли він передбачений в санкції статті Особливої частини КК (нижче нижньої межі, але не менше за 30 нмдг), так і в тих випадках, коли він у санкції не передбачений – в порядку переходу до іншого, більш м’якого виду покарання. Практична нереалізованість у кримінальному законі штрафу як додаткового покарання фактично унеможливлює застосування ч. 2 ст. 69 КК щодо непризначення штрафу як обов’язкового додаткового покарання. З метою розширення можливостей суду у застосуванні ч. 2 ст. 69 КК пропонується внести до неї зміни, передбачивши повноваження суду перейти до іншого, більш м’якого виду додаткового покарання, ніж передбачене в санкції. У пункті 3.2.2. «Призначення штрафу при сукупності злочинів та сукупності вироків» зроблено висновок, що в цих випадках штраф, призначений в якості основного покарання за один із злочинів, може як звертатися до самостійного виконання, так і поглинатися іншим, більш суворим покаранням, проте в жодному випадку не може складатися з іншими покараннями. Якщо ж штраф виступає в якості додаткового покарання, то при призначенні його за сукупністю злочинів або сукупністю вироків він може бути приєднаний до остаточного основного покарання тільки в тому разі, якщо він був призначений в якості додаткового покарання хоча б за один із злочинів, що входять до сукупності. У пункті 3.2.3. «Призначення штрафу при звільненні від відбування покарання з випробуванням» піддається критиці позиція тих криміналістів, які вважають за можливе призначення штрафу на підставі ст. 77 КК і в тих випадках, коли він не передбачений в санкції статті Особливої частини КК. Доводиться, що згадана стаття не встановлює самостійної правової підстави для призначення штрафу в якості додаткового покарання, а лише визначає перелік покарань, які можуть бути призначені в якості додаткових в тих випадках, коли існують встановлені законом підстави їх призначення: чи вони передбачені в санкції статті Особливої частини, чи вони можуть бути призначені на підставі певної іншої статті Загальної частини КК. Розширення можливості застосування штрафу як додаткового покарання при звільненні від відбування основного покарання з випробуванням слід шукати не в неадекватному тлумаченні ст. 77 КК, а в розширенні використання цього виду покарання в якості додаткового в санкціях статей Особливої частини КК. Нарешті, у пункті 3.2.4. «Призначення штрафу неповнолітнім» відзначається, що цей вид покарання не повинен призначатися неповнолітньому, який не має з чого його сплатити і за якого фактично штраф будуть сплачувати батьки. Сума штрафу для неповнолітніх визначається судом в межах від тридцяти до п’ятисот нмдг. Відмінна від цього правила практика, яка свого часу мала місце, має бути визнана неправильною.

Підрозділ 3.3. «Штраф при заміні покарання» складається з двох пунктів. У пункті 3.3.1. «Заміна штрафу іншим покаранням» доводиться, що встановлені ч. 4 ст. 53 КК правила заміни штрафу іншим покаранням у випадку неможливості його сплати, не можна визнати цілком обґрунтованими. Дисертант доводить необхідність викладення цих положень в новій редакції, яка б допускала можливість заміни несплачених невеликих сум штрафу громадськими роботами, а більш значних – виправними роботами, проте тільки на строк, достатній для вирахування із заробітку засудженого суми несплаченого штрафу. У пункті 3.3.2. «Заміна іншого покарання штрафом» спершу аналізується ч. 3 ст. 57 КК і пропонується змінити в ній жорстку прив’язку розміру штрафу до строку невідбутих виправних робіт правилом про те, що в таких випадках розмір штрафу встановлюється судом з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, у тому числі й його матеріального стану, та інших обставин справи. Далі дисертант наводить аргументи проти висловлюваної деякими криміналістами думки про можливість заміни на підставі ст. 82 КК невідбутої частини позбавлення волі або обмеження волі більш м’яким покаранням у виді штрафу.

Завершується розділ підрозділом 3.4. «Проблеми звільнення від відбування штрафу», в якому визначається, що особа, засуджена до цього виду покарання, може бути звільнена від його відбування тільки на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 КК (у зв’язку зі спливом строків давності виконання обвинувального вироку), ч. 1 і 2 ст. 84 КК (у зв’язку з хворобою) та відповідно до ст. 85, 86 та 87 КК – на підставі закону України про амністію та акту про помилування.