Попсуєнко Л.О. Правовий статус християнської церкви за Римським імператорським законодавством ІV сторіччя

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

         У Вступі обгрунтовуються актуальність теми дослідження, його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються його мета та завдання, його об’єкт та предмет, наукова новизна та методологія, характеризуються науково-теоретична та джерельна бази дослідження, оцінюються теоретичне та практичне значення одержаних результатів.

         Перший розділ „Історіографія питання” присвячено оглядові літератури та першоджерел стосовно відомостей про передумови, чинники формування та сутність правового статусу християнської церкви, її організацію, значення та характеристику імператорського законодавства у цьому процесі. При огляді джерельної бази, здійснено умовний поділ усього масиву літератури на дві групи: 1) першоджерела; 2) наукові дослідження у галузі історії держави і права, насамперед, романістики та візантиністики.

         Зазначається, що серед першоджерел основні відомості про правовий статус християнської церкви містяться у Кодексі Феодосія – в одинадцяти титулах книги ХVІ, в широко відомих класичних виданнях Т. Момзена, а також в англійському перекладі Кодексу, здійсненому К. Фарр спільно з       Т. Девідсон і M. Брун. Крім Кодексу Феодосія, було використано також інші кодифіковані законодавчі акти.

          Значної уваги у контексті досліджуваної проблеми приділено працям церковних істориків: Сократа Схоластика, Євсевія Кесарійського, Сульпіція Севера, Теодорита Кирського, Амміана Марцеліна та ін., предметом наукових розвідок яких є історія християнської церкви, обгрунтування її історичної місії. У творах таких християнських істориків як А. Карташев,    О. Шмеман, Й. Лортц, М. Поснов піддаються аналізові Вселенські собори      IV ст., які були визначальними у становленні християнської церкви, формуванні її статусу, основні положення і роль Міланського едикту, яким визначено принципи релігійної політики імператора Костянтина, з різних сторін оцінюється роль держави у становленні християнської церкви, неоднозначно оцінюється одержавлення церкви, яке відбулося за правління Костянтина Великого тощо.

           Серед нехристиянських джерел виокремлюються праці І. Бердникова,       О. Бриліантова, присвячені безпосередньо питанням формування правового статусу християнської церкви, П. Соколова, який досліджував питання становлення майнових відносин в аналізований період, М. Суворова, який вважається засновником російської науки церковного права, що здійснював, дослідження проблем сутності церкви, її взаємовідносин з державою тощо. Поміж праць останніх років аналізові були піддані, зокрема, праці з історії християнства С. Головащенка, А. Ніколіна, В. Ципіна.

           Зазначається, що наукових праць, які було би присвячено формуванню та сутності правового статусу християнської церкви, фактично не існує. Лише деякі питання проблематики розглядалися в контексті досліджень власне римського права серед праць О.А. Підопригори і Є.О. Харитонова.

           Серед науковців, які займалися дослідженням проблем, пов’язаних з відносинами християнської церкви та римської держави у IV cт. н. е., згадуються М.М. Казаков, Н.В. Пігулевська, С.Г. Лозинський,                      І.С. Свенцицька, А.Д. Рудоквас.

           Загалом, огляд історіографії проблеми свідчить про недостатню вивченість в історико-правовій науці перебігу формування та інституціоналізації правового статусу християнської церкви, його змісту та проблем реалізації.

            Другий розділ „Передумови формування та сутність римського імператорського законодавства про церкву” присвячений аналізу чинників та передумов формування та нормативного оформлення правового статусу християнської церкви у ІV ст. н. е.

            У підрозділі 2.1. „Суспільно-політичні трансформації у Римській імперії IV ст. н. е.” досліджуються саме ті суспільно-політичні трансформації, які підготували підгрунтя для визнання ролі і значення християнської церкви з боку держави.

            В роботі зазначаються причини та обставини, що привели до виникнення (І ст. н. е.) та швидкого поширення християнства, яке стає універсальною, новою релігією.        

            У ІІ ст. відбувається зміна ідеології раннього християнства: все менше йдеться про те, що лише бідні достойні Царства Небесного і формулюється теза про те, що треба „віддати кесареве кесарю, а Богове – Богові”. У ІІІ ст. остаточно складається загальна церковна організація для всієї імперії, але цей період є важким в історії християнської церкви, відомим як період великих гонінь на християн, повязаний з правлінням імператора Діоклетіана. Уряд вбачав у християнській церкві не лише носія протесту проти існуючого державного порядку, але й небезпечного конкурента.

           Після Діоклетіана політику переслідувань християн продовжує правитель Галерій, який, дещо змінивши погляди, у 311 р. видає едикт, в якому була засвідчена відмова влади силовими методами обмежити поширення християнства або знищити його взагалі. Цей едикт став моральною та політичною підготовкою славнозвісного Міланського едикту 313 р., за яким християнам та всім іншим надавалася повна свобода сповідати ту віру, яку вони хочуть. Будь-які переслідування християн скасовувалися.

           Таким чином, з початку IV ст. у житті Церкви настає нова епоха. Із церкви гнаної (ecclesia pressa) вона перетворюється на дозволену та рівноправну, а у подальшому – на привілейовану і навіть панівну.

           Важливим моментом у цьому процесі є зміна цивілізацій. Результатом аналізу та характеристики зазначених трансформацій є висновок, що вони взаємопов’язані із процесами формування Візантійської цивілізації на теренах Східної Римської імперії.

  В роботі визначається низка об’єктивних чинників, які зумовили зміцнення позицій християнської церкви і переростання християнства на державну релігію.

У підрозділі 2.2. „Юридичні передумови формування правового статусу церкви” дослідженню піддається юридичне оформлення статусу християнства, яке визначається у римському імператорському законодавстві про церкву.

У системі імператорського законодавства норми, що визначають правовий статус церкви, як зазначається, є основними. Пояснюється це, насамперед, тим, що попри появу християнства ще у І ст., його правовий статус не було визначено, воно було незаконною релігією (religia illicitai), оскільки побудова та організація церкви, зміст її вчення перебували у гострій суперечці з нормами римського права, різноманітні аспекти християнського віровчення не було врегульовано жодними нормами права, навіть заборонного характеру.

Досліджується процес юридичного оформлення християнської релігії, початком якого, як уже зазначалося, був едикт Галерія 311 р., яким припинялося будь-яке переслідування християн. Його можна вважати першим законодавчим актом, що поклав початок легалізації християнської церкви, конституюванню її правового статусу.

Основну увагу приділено Міланському едикту 313 р., яким християнству було надане право легального існування у Римській імперії. Поява цього документа стала можливою внаслідок сукупності об’єктивних чинників, які склалися на початку ІV ст. і які обумовили союз християнства та Римської імперії.

Піддається аналізові сам документ і зазначається, що він започаткував процес формування та оформлення правового статусу церкви, а його завершенням слід визнати антипоганські закони Феодосія Великого 391 р.

          Таким чином, із цього часу спостерігається взаємодія світської та церковної влади, зокрема певна обмеженість імператорської влади по відношенню до останньої.

          У підрозділі 2.3. „Кодекс Феодосія як нормативне підґрунтя оформлення правового статусу церкви” встановлюється, що імператорське законодавство складається з імператорських конституцій, що містяться у Кодексі Феодосія. Цю кодифікацію здійснено візантійським імператором Феодосієм ІІ Великим. Вона є першою офіційною кодифікацією імператорських конституцій.

          У роботі характеризуються етапи, коли відбувалася розробка кодексу, його структури, чинників, що спричинили його прийняття. Так, Кодекс Феодосія був далеко не випадковим явищем для своєї епохи. У ньому підбивалися підсумки розвитку суспільства протягом ІV ст. Його 16 книг, в яких було зібрано всі імператорські укази (едикти), починаючи від Костянтина Великого, аж до появи Corpus Iuris Юстиніана, цілком слушно можна вважати найважливішою спробою кодифікації права.

           Результати оцінки значення Кодексу Феодосія в імператорському законодавстві про церкву, дають право сказати, що він є першою пам’яткою права, в якому релігійні питання є не лише предметом правотворчості, але й виділені в окрему групу. Усі вони зібрані у книгу ХVІ, що має назву „Про універсальну або католичну церкву”. У Кодексі зазначається, що християнською церквою є церква нікейська, що вона є частиною державного апарату, частиною держави, організацією, що не може існувати окремо від держави, оскільки питання її культу, внутрішньої структури та ієрархії  вирішуються імператором.

         Третій розділ „Загальна характеристика правового статусу християнської церкви” присвячений розгляду питань формування правового статусу християнської церкви, визначенню його змісту та характеру взаємовідносин церкви з іншими релігійними конфесіями за римським імператорським законодавством.

          У підрозділі 3.1. „Поняття правового статусу церкви за римським імператорським законодавством” з’ясовується правова природа християнської церкви, роль римського права в оформленні, разом із канонічним правом, і самого процесу легалізації християнської церкви, і тих форм, в яких ця церква виступала ззовні як певна організація.

          Досліджується процес історичного розвитку і становлення поняття „юридича особа”. Піддаються характеристиці терміни, що найчастіше зустрічаються у римському праві для позначення юридичних осіб: „corpus”, „collegium” і „universitas” та їхня відмінність між собою.

          У процесі дослідження стосовно християнської церкви поняття „правовий статус”, зазначається, що ця категорія також формувалася у римському праві. Дається загальнотеоретичне поняття „правового статусу”, його правової природи.

          Поява християнської церкви як організації не могла не вплинути на формування юридичних осіб у римському праві. Як зазначає М.С. Суворов, в органічних розгалуженнях церкви виник зовсім новий вид союзів, визнаних як такими й імператорським законодавством. Церква та її розгалуження за всіх часів розглядалися не лише як спілки віруючих, як союзи осіб, але й як установи для віри, що виконують протягом століть волю свого Засновника. Охоплюючи сукупність віруючих в єдине ціле, церковна організація виводила свої повноваження на керівництво церковними справами взагалі і на управління церковним майном, зокрема, не з уповноваження товариства, а з вищої засновницької волі. Ця воля має складати, так би мовити, трансцендентний, надчуттєвий центр. Із цього випливав погляд на церковний суб’єкт, з яким державою пов’язується майнова правосуб’єктність, як на Богом встановлену і репрезентовану біскупом установу спасіння, хоча в законах першого християнського імператора церква ще уявлялась як союз, як одна з тих колегій, що були добре відомі римському праву.

          Зазначається, що визнання християнської церкви державною релігією мало наслідком визнання установ юридичними особами приватного права. Церковні установи здобули право отримувати майно за договорами та за заповітом, бути кредиторами, виступати у суді тощо. Потім таку цивільну правоздатність визнають за різноманітними приватними (недержавними) благодійними установами – шпиталями, притулками тощо, оскільки вони перебували під наглядом церкви. Християнська церква, таким чином, являла собою ієрархічну сукупність церковних установ, що були визнані суб’єктами цивільного права. 

          У підрозділі 3.2. „Зміст правового статусу церкви за римським імператорським законодавством” надається поняття традиційного розуміння змісту правового статусу як юридичної категорії.

           Зазначається, що зміст правового статусу церкви, з точки зору сучасної юриспруденції, включає декілька блоків, має певну структуру елементів, що його складають. По-перше, йдеться про правосуб’єктність християнської церкви, її права та обов’язки, а також можливість впливати на законотворчість (тобто здатність бути учасником процесу правотворчості). Ці елементи є первинними, сутнісними, оскільки саме завдяки їм церква отримала винятковий статус у державі. Однак, поряд із цими елементами є вторинні, до яких належать: 1) ієрархічна система; 2) територіальний устрій; 3) право внутрішньої нормотворчості.

           Зазначається, що правосуб’єктність християнської церкви пов’язана з її релігійною доктриною, яка формувалася також протягом ІV ст., і правилами поведінки. Релігійна доктрина відображується у правосуб’єктності християнської церкви. Сукупність норм і положень, про які йдеться, має важливу специфічну рису: вони відображені не лише у церковних правилах і положеннях, що є обов’язковими лише для віруючих, але й у законах держави. Тим самим релігійна доктрина має обов’язковий характер для населення усієї держави, при цьому не має значення, чи є особи прихильниками, чи супротивниками такої доктрини, чи притримуються зовсім іншої доктрини. Так, аналізові піддаються Перший та Другий вселенські собори, які відбулися за вказівкою імператора Костянтина Великого і визначили предмет християнської віри, що мало велике значення для християн. Правову силу рішення собору набули шляхом видання імператорських законів. У цей період починається формування канонічного права, в процесі якого вирішального значення набувають не сам символ християнської віри та інші норми, прийняті християнами, а ті нормативні акти, в яких їх відображено.

           В роботі аналізуються питання впливу християнства на римське право в період правління перших християнських імператорів, а також активного впливу християнської церкви на формування імператорського законодавства і створення нових, відмінних від існуючих, праворозуміння і правосвідомості.

           У підрозділі 3.3. „Виникнення та припинення церковних організацій” надається характеристика тим вимогам, яким повинна була відповідати юридична особа та традиційним способам створення первісних юридичних осіб: розпорядчому, дозвільному, нормативно-явочному. На цих визначеннях демонструється зв’язок порядку створення юридичних осіб у сучасному праві із таким порядком у римському праві.

           Констатується, що римське право часів імперії вимагало особливого дозволу влади для виникнення кожного громадського союзу.

           Щодо дослідження питань виникнення релігійних інститутів, зазначається, що церковні інститути виникали в особливому порядку, на підставі акта волі приватної особи. Наполягати на виконанні таких актів шляхом подання позову і взагалі будь-якими законними способами могли адміністратори установ, біскупи, у разі необхідності митрополіт, патріархи, цивільні магістрати і, нарешті, кожен громадянин, оскільки заснування релігійного інституту і благочинної (богоугодної) установи має не приватний, а публічний характер. Таким чином, заснування церкви або благочинного закладу є актом волі приватної особи, якій надавалася публічна санкція, що містила одночасно і дозвіл на існування і права юридичної особи.

            Щодо припинення релігійних установ, вони вважалися такими, що діють безстроково, є довічними. Однак, не виключається можливість припинення місцевих релігійних інститутів внаслідок випадкової загибелі майна, яким забезпечувалось існування цього інституту. Зазначається також припинення церковних інститутів внаслідок зміни їхньої мети: мета церковного інституту може змінюватися, і замість одного інституту може виникнути інший.

             У підрозділі 3.4. „Взаємовідносини християнської церкви з іншими релігійними конфесіями” здійснюється аналіз правових норм, що регулюють взаємини церкви з іншими релігійними об’єднаннями.

              Так, щодо єретиків і поганців законодавство має репресив-              но-заборонний характер, який можна порівняти з характером римського законодавства, присвяченого релігійним питанням до виникнення християнства стосовно самого християнства до 313 р. Відмінність цих характерів полягає лише у тому, що законодавство не має вибіркового характеру, як раніше, навпаки, санкціям піддається вся сукупність об’єднань та осіб, які не притримуються ортодоксального християнства.

              Закони не допускали можливості взаємин між християнами та представниками інших віросповідань, тому основним принципом була заборона будь-якого роду взаємин. На цій основі церква виробила внутрішні санкції стосовно віровідступників.

    Прослідковується два етапи в законодавстві, присвячені цій проблематиці: перший етап пов’язаний із виданням правових норм, які найдокладнішим чином регламентують діяльність неортодоксальних християнських об’єднань, внаслідок чого їх не було заборонено юридично, але практичної діяльності здійснювати вони не могли через обмежену правоздатність. Обмеження не мають перманентного характеру: правоздатність відновлюється відразу ж, як тільки особа припиняє своє членство у цих організаціях і повертається до ортодоксального християнства. Триває цей етап до 80 – 90-х рр.; другий етап якісно відрізняється від першого, хоча видані в цей період правові норми ґрунтуються на попередньому законодавстві і є логічним його продовженням. Відмінність між етапами полягає в характерові приписів: імператори відмовляються від норм, що регламентують діяльність неортодоксальних християнських організацій, вони їх просто забороняють, вся їхня діяльність трактується як злочин. 

            Четвертий розділ „Сфери реалізації правосуб’єктності християнської церкви у ІV ст. н. е.” присвячено розглядові особливостей прояву реалізації правосуб’єктності християнської церкви у ІV cт. н. е. у публічно- та приватно-правовій сферах суспільного життя.

             У підрозділі 4.1. „Реалізація правосуб’єктності християнської церкви у публічно-правовій сфері” охарактеризовується один із яскравих проявів реалізації правосуб’єктності християнської церкви в публічно-правовій сфері – офіційне надання церковному суду юрисдикції у сфері цивільного судочинства, здійснене імператором Костянтином Великим. До того часу біскупи виносили свої судження лише із внутрішньоцерковних справ, які потребували оцінки морального стану християнина, зокрема, у випадку скоєння ним карного злочину – ще до того, як його буде засуджено державним судом. Відповідно, покарання, що накладалися цим судом, мали також внутрішньоцерковний характер. За часів Костянтина біскупському суду було надано безапеляційну юрисдикцію.

             Щодо кримінальної юрисдикції, то з визнанням при Костянтині Великому християнської церкви, коло її компетенції у справах про злочини значно розширилося і держава у своїй сфері стала підтримувати авторитет церковного суду.

             Зазначається, що злочини проти християнської віри і моралі з’явилися як новий вид злочинів із наданням християнству статусу державної релігії. Такими, що підлягають плкаранню, стали вважатися самогубство, порушення приписів церкви стосовно шлюбних заборон (родинні шлюби, інцест). Імператором Костянтином за ці злочини було введено смертну кару. При цьому у низці випадків римська карна юстиція стала відроджувати ідею символічного таліону, засуджуючи за злочини, пов’язані з вірою, до особливих форм смертної кари.

           У підрозділі 4.2. „Реалізація правосуб’єктності християнської церкви у приватно-правовій сфері” зазначається, що правоздатність юридичної особи взагалі, за римським правом обмежується, у приват-         но-правовій сфері майновими відносинами. Причина цього обмеження полягає в тому, що юридична особа як категорія цивільного права є вираженням саме того сутнісного елементу громадських організацій, який поєднує ці організації з цивільним правом, оскільки всі інші можливі елементи таких організацій перебувають поза сферою його дії. Щодо реалізації правосуб’єктності християнської церкви у приватно-правовій сфері, зазначається, що християнська церква як юридична особа у своїй правоздатності, як складова частина Римської імперії, містила у приват-      но-правовій сфері, крім майнових відносин, відносини немайнового характеру: шлюбно-сімейні, виховні тощо.

           В роботі встановлено, що зміни в системі статусів і спадкових правовідносин були одночасно і наслідком правової фіксації Нікейського символу віри і неодмінною умовою його правового оформлення, оскільки без якісної трансформації системи права, головним чином, статусу й правоздатності фізичних осіб, неможливим було повне визначення правового статусу церкви.