ПОСТМОДЕРНІСТСЬКЕ ТЕОРЕТИЗУВАННЯ В СУЧАСНІЙ СОЦІОЛОГІЇ

Краткое содержание

У вступі сформульовано актуальність теми дослідження, вказано зв’язок роботи з науковими програмами, визначено мету і завдання дослідження, окреслено наукову новизну результатів роботи, їх практичну значущість, особистий внесок здобувача, наведені дані про апробацію результатів та публікації.

Перший розділ “Генеза постмодерністських ідей в сучасній теоретичній соціології” присвячено з’ясуванню соціально-історичних і теоретико-методологічних джерел постмодерністського теоретизування в  соціології.

Виконання зазначеного завдання передбачало з’ясування конкретних змін у життєдіяльності західного суспільства, що дозволили постмодерністським теоретикам твердити про появу нового постмодерного суспільства, яке  прийшло на зміну модерному, сформованому на цінностях доби Просвітництва — модерної доби (від поняття “модерн”, яким найчастіше характеризують Новий і Новітній час). Автор підкреслює, що в соціології модерне суспільство ототожнюється з індустріальним. Основними ознаками модерного суспільства, яке остаточно сформувалось на Заході у 50-х роках ХХ століття,  вважаються індустріальна капіталістична економіка, демократична політична організація і соціальна структура, що грунтується на поділі суспільства на соціальні класи. Проте вже у 70-х рр., внаслідок прискорення інтеграційних, насамперед, економічних процесів, образ модерного суспільства починає швидко змінюватись. Дисертант виокремлює, і коротко характеризує ці постмодернізаційні процеси, які з часом призвели до  глобалізації та  інформатизації, і зазначає, що їх наслідком стали кардинальні зміни, що відбулися в усіх сферах суспільного життя, які призвели до культурного зсуву в системі цінностей,  до появи постмодерного суспільства й виникнення постмодерністського теоретизування.

Аналізуючи зміни в економічних системах західних суспільств, автор звертає увагу на те, що вони були спричинені, насамперед, зміною методів виробництва і маркетингу, які сталися на підприємствах ТНК, завдяки впровадженню новітніх технологій. Фордистські методи організації виробництва, типові для модерного суспільства, поступилися постфордистським, що викликали якісно новий етап суспільних відносин. На відміну від жорстких фордистських методів масового виробництва товарів для масових ринків, постфордистські методи ─ це гнучкі методи спеціалізованого виробництва невеликих партій товарів для сегментованих ринків, які орієнтуються на конкретних споживачів. Автор зазначає, що гнучкі системи виробництва створюють матеріальні можливості для індивідуального вибору стилю життя чи тотожності. Наголошено, що саме перехід до нових методів організації виробництва надав підстав розглядати економічну систему західних  суспільств як постіндустріальну. Дисертант звертає увагу на взаємовплив економічних змін і розвитку і розповсюдження нових інформаційних технологій (ІТ). Підкреслюється, що в умовах поширення машинних технологій комунікації основним фактором виробництва стає інформація, що піддає сумнівам значення капіталу та зменшує роль праці у процесі підвищення ефективності виробництва.

Розглядаючи зміни у соціальній сфері автор констатує  ускладнення соціальної структури, внаслідок формування, під впливом глобалізації та інформатизації, нового принципу соціальної стратифікації. Звертається увага на те, що основним критерієм соціальної стратифікації в західних суспільствах стає рівень освіти і знань, на противагу критерію володіння засобами виробництва, що зумовлює зростання значення високоосвіченої і висококомпетентної технологічної еліти, котра прагне контролювати процеси соціального виробництва і сприяє розколу соціуму на різнорідні соціальні групи. В ситуації постмодерну, коли на передній план суспільного життя висувається сфера культури, соціальні класи втрачають колишнє значення. Соціальна структура стає більш фрагментованою й складною, з’являється цілий ряд нових  підстав для диференціації, яка  крім класу, включає стать, етнічність, вік тощо. 

У політичній сфері перехід від модерного суспільства до постмодерного, на думку дисертанта, проявляється у зникненні всесилля великих урядових структур, скороченні комунальної власності, а також ─ у появі в економічній політиці постмодерних держав  протилежних тенденцій, коли підтримується самостійність, конкурентноспроможність, ринкове і приватне підприємництво. У результаті значно скорочується соціальна програма державної допомоги малозабезпеченим верствам населення, кількість яких швидко зростає, що свідчить про занепад держави всезагального добробуту. Дисертант зазначає, що із зникненням класів, спостерігається криза партійних систем. Своєрідними “пунктами влади” постмодерного суспільства стають  масові партії, які  намагаються виражати інтереси всього суспільства, що обумовлює схожість їх програм.  Зазначається, що внаслідок занепаду класових ідеологій, чинниками  політичного вибору стають культурні відмінності, уподобання та орієнтири. Автор зауважує, що інформатизація соціального життя спричинила новий погляд на демократію в західних суспільствах. Йдеться про виникнення концепції “комп’ютерної демократії”, в якій інформація та знання втілюють владу.

Аналізуючи культурну сферу дисертант зазначає, що у західних суспільствах спостерігається поява нових культурних факторів, що демонструють: збільшення значення так званої культури індустрій; зростаючу естетизацію повсякденного життя; формування ідентичності на грунті індивідуального вибору, а не за допомогою традиційної аскрипції; фрагментацію індивідуальної ідентичності у відповідності зі зміною обставин особистого життя й навколишнього соціального середовища; відмінності у досвіді часу й простору. Автор підкреслює, що ці зміни в культурному житті деякі соціологи (Р.Інглхарт) пов’язують з фундаментальним зсувом в системі цінностей західної людини – зсувом від “матеріалістичних до постматеріальних цінностей”, який характеризується як “ціннісний синдром постмодерну”.  Стверджується, що якщо аграрне суспільство і індустріальне були сформовані цінностями виживання, то постмодерне суспільство з’являється завдяки постматеріалістичним цінностям, які характеризують якість життя чи суб’єктивний добробут, таким як можливість самовираження, політична участь, міжособистісна довіра, терпимість тощо. Ці цінності, як наголошується, утворили ядро того зсуву постмодерну, який переформовує політичний світогляд, релігійні орієнтації, гендерні ролі і сексуальні норми західного суспільства, внаслідок чого відбувається занепад традиційних політичних, релігійних, соціальних і сексуальних норм.

Розглянувши в основних рисах процеси глобалізації та інформатизації,  автор  узагальнює спричинені ними істотні зміни  у природі західного суспільства, а саме:  1) виникнення глобальної інформаційної економіки, що грунтується на постфордистських методах організації виробництва і характеризується як постіндустріальна; 2) зникнення держави всезагального добробуту, що свідчить про відхід від ідеалів Просвітництва; 3) зникнення класів та ускладнення соціальної структури у зв’язку із зміною стратифікаційного критерію; 4) зростання значення технологічної еліти, котра претендує на панівну роль у суспільстві; 5) зникнення класових ідеологій, децентралізація політичної влади, виникнення “комп’ютерної демократії”, за якої поінформованість ототожнюється з владою; 6) зміна ціннісних орієнтацій західної спільноти, котра сповідує споживацьке та гедоністичне ставлення до життя, акцентуючи при цьому якість життя і можливість самовираження; 7) зростання ролі культури — культури споживання, насамперед, перетворення її на панівну сферу суспільного життя. Проаналізувавши ці нові реалії, які надають підстав трактувати розвинуті суспільства Заходу як постмодерні, тобто як такі, що радикально відрізняються від модерних, дисертант робить висновок, що їх можна розглядати як соціально-історичні витоки постмодернізму.

Дослідивши теоретичні джерела, автор прийшов до висновку, що в сучасній соціології існує певна концептуальна спадкоємність, оскільки постмодерністське теоретизування в соціології з’явилось завдяки ідеям філософського постмодернізму,  критичним ідеям феноменології, теоретиків Франкфуртської школи, аналізові суспільних змін в концепціях постіндустріального суспільства. Основним джерелом соціологічного постмодернізму дисертант вважає деконструктивістсько-постструктуралістський комплекс ідей (Ж.Дельоз, Ф.Гваттарі, Ж.Дерріда, М.Фуко). На думку автора, саме в його межах були сформульовані засадничі принципи, як філософського  так і соціологічного постмодернізму — принципи плюральності й ототожнення реальності з текстом і розроблені методологічні установки на деконструкцію та децентрацію. Опертя дослідників на ці методологічні принципи та установки, на погляд дисертанта, свідчить про їхню приналежність до постмодернізму.

Безпосереднім соціологічним джерелом постмодернізму дисертант вважає критичну теорію, оскільки постмодерністи сприйняли, підхопили і продовжили розпочату нею критику технократичного суспільства, позитивістської науки і масової культури. На переконання дисертанта, певною передумовою виникнення постмодерністського теоретизування є постіндустріальна теорія, яка, описуючи сучасне західне суспільство, акцентує свою увагу на суспільних змінах економічного і технологічного характеру, не приділяючи достатньої уваги царині культури. Автор підкреслює, що постмодернізм, на противагу теоріям постіндустріального розвитку, зосередився  на дослідженні зростаючої  ролі культури у суспільних змінах і на процесі перетворення її у панівну сферу суспільного життя.

У другому розділі “Основоположні постмодерністські концепції сьогодення” розглядаються і аналізуються основні постмодерністські концепції та теорії в сучасній соціології: соціологія знання Ж.-Ф.Ліотара, концепція гіперреальності Ж.Бодріяра та теорія постмодерну З.Баумана.

Розглядаючи ліотарівську концепцію розвитку соціологічної науки, автор виокремлює наступні її положення. Ліотар стверджує, що західні суспільства знаходяться в “ситуації постмодерну”. Її виникнення  теоретик пов’язує з новим станом знання в  найрозвинутіших суспільствах. Згідно з Ліотаром, модерністське знання ототожнюється з метанаративами, які відкидаються постмодерністським знанням. Вчений визначає постмодерн як стан суспільства після завершення епохи “великих оповідей модерну”, таких як гегельянство, герменевтика, критична теорія, марксизм та неокласична економіка. Ліотар заперечує будь-які форми узагальнюючого мислення і наполягає на відмові від розробки теорії суспільства, оскільке це призведе до конструювання гранд-теорії, а отже – до панування догматизму в теорії та тоталітаризму на практиці.

У дисертації підкреслюється, що сутність постмодерну, згідно з Ліотаром, виявляється в запереченні  тоталітаризму як у політиці так і в теорії. Заперечення  тотального є відмовою від розуміння суспільства як тотальності, що означає недоцільність системного підходу. Саме відхід від ідеї тоталітарного суспільства, на думку Ліотара, призвів  до сумнівів стосовно спроможності метанаративів — загальних, фундаментальних соціологічних теорій модерної доби. Дисертант зазначає, що замість макротеоретизування, Ж.-Ф. Ліотар пропонує розробляти малі теорії, ідентифікуючи їх з мовними іграми, які мають рівні між собою критерії та правила, що запобігає домінуванню однієї з них над іншими, наприклад, науки над позанауковими видами пізнання. У своїй моделі постмодерністського суспільства він вбачає в індивідах борців, котрі беруть участь у різних мовних іграх і досягають консенсусу на основі притаманних лише цим іграм правил. Нове суспільство характеризується ним як складне утворення, в якому функції регулювання все більшою мірою передаються комп’ютерній техніці, а основним регулятором соціальних процесів стає інформація.

Зауважується, що Ліотар  вводить в соціологію поняття постмодерну й постмодерністської ситуації, а  вітгенштейнівське поняття мовних ігор наповнює новим змістом, розуміючи під ними і метод, і соціальний зв’язок, і взаємодію, і  малі теорії.

Аналізуючи концепцію гіперреальності Бодріяра, автор звертає увагу на його твердження про кінець соціального і абсурдність існування соціології в цих умовах. Ж.Бодріяр зазначає, що доба індустріальної модерності, під час якої з’являються як поняття “соціального” так і наука, котра була покликана його досліджувати, закінчилась, оскільки зникають традиційні види праці, виробництва, торгівлі, настає кінець політичної економії, лінійного накопичення знань, існуючої класичної доби символів. Зникає, згідно з теоретиком, і модерне суспільство, яке характеризувалось вибухом виробництва товарів широкого вжитку, механізацією виробництва, розвитком технології, обміну й ринку, а натомість з’являється постмодерне, яке характеризується вибухом ре-виробництва, тобто виробництва знаків-товарів, котрий руйнує всі регіональні кордони й відмінності між ілюзією та реальністю, високою й низькою культурами, а в теорії – між асиметричними опозиціями, які  привертали увагу традиційної філософії та соціальної теорії. Міркування Бодріяра стосуються кінця “модерності”, де домінуючими були виробництво й промисловий капіталізм, а також приходу постіндустріальної “постмодерності”, яка утворилась завдяки застосуванню новітніх інформаційних технологій. Підкреслюється, що теоретик вважає технологічний розвиток головною рушійною силою соціальних змін. Розглядаючи модерність і постмодерність як соціальні процеси, Ж.Бодріяр, зазначає, що  модерність можна охарактеризувати як процес зростання диференціації сфер життя, включаючи соціальну фрагментацію й відчуження, у той час як постмодерність – як процес редиференціації, який має вибуховий характер. Відзначається, що наслідком редиференціації Ж.Бодріяр вважає кінець будь-якої об’єктивної реальності, яка поступається місцем штучній – симулятивній  гіперреальності моделей, кодів та симулякрів.

Дисертант підкреслює, що кінець соціального теоретик пов’язує з кардинальними змінами в усіх сферах суспільства, головну особливість яких він вбачає в універсальному розповсюдженні “симулякрів” – соціокультурних явищ, які мають двоїстий, неістинний характер, оскільки вони не мають жодних референтів і не існують у будь-яких інших “реальностях”, крім власної. Ці моделі й симулякри утворюються шляхом симуляції, як  Бодріяр називає процес  перетворення знаку на симулякр, що відбувається у формі “спокуси”, під час якого знищується будь-яка різниця між реальним та уявлюваним. На думку Бодріяра, внаслідок симуляції виникає гіперреальність – реальність самореференціальних знаків, яка стає найдоступнішою та найзначущою для індивідів і водночас – важкодосяжною для осмислення. У зв’язку з цим Бодріяр говорить про тріумф знакової культури.

Автор зауважує, що нове постмодерне суспільство Ж.Бодріяр характеризує як гіперреальність, що виникає в результаті процесів моделювання та кодування, які, за допомогою мас-медіа, породжують новий соціальний порядок, в якому моделі передують “реальності”. Засоби масової комунікації Бодріяр визначає як основний організуючий принцип постмодерного суспільства. У цьому суспільстві, як стверджує теоретик, панує маса, яка не має соціологічної реальності, оскільки в неї немає нічого спільного з реальним населенням. Бодріяр вважає масу однією з основних характеристик сучасності, явищем, що “не опановується ніякою традиційною практикою і ніякою традиційною теорією”. Соціолог зазначає, що у середовищі мас неможлива раціональна комунікація, оскільки  маса не сприймає смисл і “цікавиться лише знаковістю”. Бодріяр твердить, що в умовах панування мас – “недиференційованої сукупності рівнозначних індивідів” – відбувається розпад соціального, яке обов’язково передбачає розшарування суспільства на шари, страти, класи чи групи.

У дисертації зазначається, що з огляду на нові умови суспільного життя соціолог  піддає сумніву можливість існування соціальної теорії й пропонує розробляти відповідні до цих умов поняття та категорії чи переосмислювати старі. На його думку, такими поняттями можуть бути поняття гіперреальності, симуляції, симулякру, маси, спокуси, спокушання тощо.

Досліджуючи теорію постмодерну З.Баумана, дисертант наголошує, що його основна гіпотеза полягає у припущенні постійного коливання, нерівноважності соціального стану, в результаті чого відбувається неконтрольований процес постійного встановлення порядку, що виявляється локальним, емерджентним і транзитним феноменом. Це коливання, на думку теоретика, спричиняється випадковими й невмотивованими, а, отже, й непередбачуваними  діями “автономних агентів”, які унеможливлюють існування рівноважної, стабільної, передбачуваної і всеохоплюючої тотальності (соціуму) у позитивістському розумінні ─ системи, елементи якої є інтегрованими в цілісність навколо певних цінностей чи авторитету.  Саме тому Бауман стверджує, що соціологія повинна відкинути системну модель суспільства.

Постмодерне суспільство теоретик характеризує як індивідуалізоване. Найголовнішою його ознакою він вважає втрату людиною контролю над більшістю значимих соціальних процесів, унаслідок чого надзвичайно зростає невизначеність.  У такому суспільстві людина стає майже беззахисною перед силою процесів, які вона не в змозі контролювати, що зумовлює у неї прагнення відмовитися від довгострокових цілей і завдань заради вирішення короткострокових цілей, задоволення нагальних потреб і отримання негайних результатів, що означає радикальний перегляд всієї системи цінностей і призводить до дезінтеграції як соціального, так й індивідуального життя.

Зазначається, що соціолог характеризує стан постмодерну, як місце постійної мобільності та змін, які не мають певного напрямку. У зв’язку з цим вчений обстоює думку, що теорія постмодерну повинна звільнитися від метафори прогресу, яка надихала соціологію модерну. Бауман обстоює ідею про  необхідність створення соціології постмодернізму. Cоціологи, на думку вченого, повинні бути не “законодавцями”, а “інтерпретаторами”, тобто, вони повинні сприяти усвідомленню постмодерністських умов суспільного життя, а не підтримувати чи критикувати їх. 

У дисертації розглядається зміст нових категорій, що їх запропонував Бауман, які, на погляд теоретика, узагальнюють постмодерну соціальну реальність. Це категорії соціальності, спільноти, місця проживання [habitat] спільноти, само-монтування [self-assembly]. Відзначається, що ці категорії, згідно з точкою зору З.Баумана, повинні стати  центральними в соціологічній теорії постмодерну, так само як були ключовими в соціологічній теорії модерну категорії суспільства, нормативної групи, соціалізації та контролю.

Аналіз постмодерністських концепцій дозволив автору зробити висновок, що теоретики постмодернізму орієнтують соціологів на вивчення, насамперед, відмінностей між “модерністю” і “постмодерністю”, завдяки чому постає  одна з найдискусійніших проблем у сучасній соціології ─ проблема “модерності” і “постмодерності” як соціологічних категорій. Підкреслюється, що більшість з них ототожнює модерність із західним індустріальним суспільством і з тим типом соціальних відносин і культурних цінностей, які йому властиві. Постмодерність вони розуміють як стан того суспільства, яке йде на зміну модерному. Визначення цього суспільства дається ними через протиставлення модерному, через відмову від засад, ідеалів, сенсу та цінностей модернізму, передусім, від домінування раціоналізму та прогресизму. Постмодерністи пропонують розробляти нову епістемологію в соціологічній науці, відшукувати відповідний спосіб опису нової реальності шляхом використання багатих можливостей мови. Наголошується, що постмодерністські теоретики висувають завдання створення соціології постмодернізму, яка б описувала і упорядковувала складну, швидкоплинну і багатоманітну емпіричну дійсність, сприяючи тим самим усвідомленню нових умов сучасного життя.

Дисертант виокремлює такі ключові поняття і категорії соціологічного постмодернізму: постмодерн, постмодерністська ситуація, постмодерне суспільство, мовні ігри, гіперреальність, симулякр, симуляція, спокуса, спокушання, місце проживання [habitat] спільноти, само-монтування [self-assembly]. Наголошується, що цілеспрямоване застосування їх, у поєднанні з основними теоретико-методологічними принципами постмодернізму, дозволяє реконструювати суспільство, в якому найважливішою виявляється знакова реальність.

У третьому розділі “Дискусійний характер постмодерністських ідей в соціологічній теорії” здійснюється спроба з’ясувати ті положення постмодерністського теоретизування, що викликають дискусії й певні заперечення з боку його опонентів.

Автор зазначає, що опоненти постмодерністських ідей переносять багато аспектів критики теорій постіндустріального суспільства і на постмодерністську соціологічну теорію, оскільки вона, на їхню думку, виходить із тих же засновків і їй властиві ті ж недоліки, що й теоріям постіндустріалізму. Разом з тим, автор підкреслює, що постмодерністські теорії є просуванням уперед у порівнянні з теоріями постіндустріального суспільства, особливо що стосується грунтовнішого визначення ролі культури у формуванні сучасного суспільства. Дисертант звертає увагу на те, що теоретики постіндустріального суспільства прагнуть дотримуватись таких цінностей Просвітництва, як раціональність, автономія, прогрес, часто наповнюючи їх глибокою вірою в науку і технологію. Теоретики ж постмодернізму, як відзначається у дисертації, навпаки, досить критично ставляться до ідей доби Просвітництва. Вони заперечують істину як мету пізнання та акцентують увагу на відмінностях та плюралізмі, стверджуючи, що саме цим їхня теорія є цінною для сучасної соціології. Постмодерністська концепція плюральності, яку відстоюють постмодерністські теоретики, ставить перед соціологами завдання ─ посилити свою увагу до культурних, расових, статевих та інших відмінностей. Критики постмодерністської теорії й політики, як зазначається у дослідженні,  звертають увагу на фетишизацію постмодерністськими теоретиками відмінностей та на некритичне прославлення ними вузькогрупових інтересів політичних груп, що заважає поширенню спільних інтересів та універсальних теоретичних і політичних цінностей. Дисертант зауважує, що обстоювання плюралізму постмодерністськими теоретиками, їхня відмова надати перевагу якомусь одному дискурсу має важливе теоретичне й політичне значення, оскільки підриває основи догматизму та редукціонізму, які в багатьох випадках уразили сучасну соціологічну теорію. Автор зазначає, що плюралістичні перспективи є досить важливими для постмодерністської політики, яка відмовляється надавати перевагу одному суб’єкту і захищає множинність проблем і рухів.

Встановлено, що основними дискусійними рисами соціологічного постмодернізму є: перебільшення значення тенденцій до дезінтеграції й  децентралізації суспільного розвитку та  методологічний релятивізм постмодернізму.

У висновках дисертації узагальнено результати і підведено підсумки. Основним результатом дослідження є розроблення концепції комплексного історико-методологічного аналізу різноманітних способів соціологічного теоретизування, завдяки якій стало можливим дослідити соціально-історичні та ідейно-теоретичні джерела постмодерністського теоретизування; з’ясувати його теоретико-методологічні принципи та понятійно-категоріальний апарат, визначити основні положення його методології.

Обгрунтовано, що постмодерністське теоретизування виникає як спроба зрозуміти і описати суспільство, яке радикально змінило режими свого відтворення та самооновлення під впливом інтегративних процесів в економічній сфері, які призвели до процесів глобалізації та інформатизації, що прискорили та поглибили постматеріалістичну переорієнтацію нормативно-ціннісних установок західної спільноти. Таким чином, виявлено певну обумовленість виникнення постмодерністського теоретизування цими процесами. З’ясовано, що теоретичні витоки  соціологічного постмодернізму містяться у сфері феноменології, критичної теорії, філософського постмодернізму і в концепціях постіндустріального суспільства 60-70-х років ХХ століття. Доведено, що основним джерелом постмодернізму в соціологічній теорії є філософський постмодернізм, у межах якого були сформульовані засадничі принципи та методологічні установки постмодернізму.

Показано, що стрижнем основоположних постмодерністських концепцій є твердження про виникнення нової соціокультурної ситуації ─ ситуації постмодерну, що свідчить про становлення постмодерного суспільства, в якому культура перетворюється на панівну сферу суспільного життя, котра впливає на інші сфери. На підставі здійсненого аналізу з’ясовано основні теоретико-методологічні принципи, категорії та поняття соціологічного постмодернізму, застосування яких дозволяє реконструювати суспільство, в якому найдоступнішою та найзначущою стає знакова реальність, смисл якої не схоплюється ні індивідуально, ні колективно.

Доведено також, що вплив постмодернізму на теоретичну соціологію виявляється, насамперед, у зміні методології соціологічного пізнання. Аналіз основних постмодерністських концепцій дозволив автору стверджувати, що соціологічний постмодернізм пропонує певну методологію дослідження нової соціокультурної реальності, а саме: він спростовує доцільність намагань створити єдину всеохоплюючу теорію, заперечує еврістичність системного підходу при дослідженні суспільства, визнає рівнозначність різних концептуальних підходів, закликає до знищення міждисциплінарних кордонів та до демістифікації теоретичної риторики, ігнорує проблему істини. Зазначається, що деякі теоретики постмодернізму вважають за необхідне створити соціологію постмодернізму, яка б досліджувала і аналізувала конкретні суспільні явища і процеси постмодерної доби. 

Наголошено: попри дискусійний характер і деяку суперечливість постмодерністських ідей, слід визнати їхню безперечну оригінальність та чималі пізнавальні можливості, оскільки вони спричинюють зміни у підходах до вивчення суспільства і суспільних проблем.