ПРАВО ЛЮДИНИ НА СВОБОДУ СОВІСТІ: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність проблеми, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дисертації, методологія дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, наводяться дані щодо характеру апробації результатів дослідження і структури дисертації. Сформульовані концептуальні положення дисертації, винесені на захист.

У першому розділі „Свобода совісті: загальнотеоретичний аспект” розробляється методологія дослідження, теоретико-методичні аспекти вивчення свободи совісті. У розділі визначається поняття „свобода совісті”, виявляється його специфіка і взаємозв'язок з широким спектром суспільних відносин. У розділі також розглядається сукупність нових підходів до визначення поняття свободи совісті, виділяється специфічний характер свободи совісті як явища соціального і політичного життя.

У підрозділі 1.1. „Теоретичні та методологічні аспекти аналізу проблеми свободи совісті” цей феномен аналізується в різних сферах суспільних відносин і виділяються аспекти вивчення свободи совісті. Найсуттєвішими аспектами свободи совісті, на думку сучасних дослідників, є: правовий, економічний, етичний. До зазначених аспектів свободи совісті додається філософський, при якому питання про свободу совісті розглядається у зв'язку з проблемою совісті взагалі; соціологічний, що враховує зв'язок проблеми свободи і свободи совісті. Розглядається гносеологічний аспект дослідження поняття свободи совісті, безпосередньо пов'язаний із світоглядними і суспільно-політичними підставами.

Аналізуючи літературу з проблеми дисертаційного дослідження, автор вважав за потрібне поділити її на кілька частин:

Першу групу джерел, на наш погляд, складають нормативно-правові акти та документи, а також їхні проекти, в яких: проголошується свобода совісті людини; розкриваються її зміст, структура; передбачено юридичні засоби реалізації, охорони і захисту свободи совісті й, зокрема, окремих її елементів (можливостей). У цій групі джерел виділяються: всесвітні та регіональні міжнародні акти з прав людини; національне законодавство України; нормативно-правові акти, які діяли на території України до проголошення нею незалежності; нормативно-правові акти різних держав світу; проекти законів про свободу совісті, представлені органами влади та окремими народними депутатами України.

Другу групу складають джерела, де висвітлюються правові аспекти свободи совісті людини, зокрема її юридичне забезпечення в Україні та в інших державах, а також стан та сучасні тенденції взаємовідносин держави й релігійних організацій. Аналізуючи наукову літературу з проблеми дослідження, нами виокремлені: 1) радянські дослідження проблеми свободи совісті; 2) праці зарубіжних учених щодо означеної проблеми; 3) наукові концепції проблеми свободи совісті у сучасному українському праві.

Третя група джерел – видання релігієзнавчі й філософські. До них належать: 1) філософські та релігієзнавчі словники, вони використовувалися, для з’ясування суті таких понять, як „совість”, „віра”, „віросповідання”, „переконання”, „релігія” та деяких інших; 2) підручники з релігієзнавства, географії та психології релігії; сюди ж ми віднесли праці зарубіжних учених-правників і релігійних діячів різних конфесій з питань свободи совісті; це, зокрема, богословські аспекти релігійної свободи і прав людини; 3) філософські та релігієзнавчі праці, присвячені феноменам: релігія, віра, свобода совісті, свобода віросповідання.

Четверту групу джерел становлять різні періодичні видання (релігійні, наукові, правові), де висвітлюються окремі правові аспекти свободи совісті людини, стан і тенденції розвитку державно-релігійних відносин в Україні та інших державах, а також наводяться певні соціологічні і статистичні дані, що стосуються дисертаційного дослідження

П’ята група джерел – матеріали юридичної практики: інформаційні звіти, різноманітні статистичні дані Державного комітету України у справах релігій, матеріали судової практики, рішення Європейського суду з прав людини і т.д.

У підрозділі 1.2. „Виникнення та розвиток уявлень про свободу совісті” автор розглядає виникнення елементів свободи совісті ще в епоху родоплемінних відносин, хоча деякі вчені вважають, що ідея свободи взагалі, так само як й ідея свободи совісті, зародилася в античну епоху. Відсутність у давніх східних державах – Вавилоні, Шумері, Єгипті – філософських учень компенсувалася релігійно-міфологічними традиціями. Крізь усе розмаїття міфів народів Стародавнього світу проглядається ідея божественного гаранта існуючих у суспільстві порядків. Поступово формується ідея природного божественного права, згідно з якою земний правопорядок є складовою світового космічного порядку. Найважливішою причиною релігійної терпимості, домінуючої у суспільстві, було типове для всіх народів обожнення природи, що сприяло розвитку політеїзму. Наявність політеїзму створювала сприятливі умови не тільки для утвердження ідей релігійної терпимості до інших культів, а й для проголошення ідеї вагомості людини у світі, яка знайшла своє втілення в культі героїв. Однак культ героїв, як і обожнення правителів, призвів до протиставлення їх звичайним людям: значимою вважалась не сама людина, а її ставлення до влади – божественної або державної.

Найбільш рішучі перші кроки до розриву з цією традицією зробили давньогрецькі мислителі. Відзначено, що в античному суспільстві релігійно-міфологічна ідеологія розглядалася не як особиста справа громадян, а як суспільна справа, тому за дотриманням релігійно-міфологічних традицій стежила громадянська держава. Послідовники Протагора, софісти, говорячи про суттєвість античної демократії, відзначали, що кожна влада санкціонує ту справедливість, ті права, які для неї є вигідними. Представники софістики заклали уявлення про ідеї природного стану, природного права, суспільної угоди, що знаходили втілення у вченнях про релятивістський характер ідей і штучне, а не божественне, походження законів, моральних та правових норм. Кініки проголосили природну рівність усіх людей, незважаючи на їх соціальний стан і стать.

Світовий вплив Римської імперії став помітно слабнути під натиском кочових племен, народів завойованих провінцій, громадянських війн і численних виступів рабів, починаючи з І по ІІІ ст. н.е. Формування й зміцнення централізованої імператорської влади вимагало ідеологічного забезпечення, нових форм державної релігії. Отже, необхідно було нейтралізувати або викоренити існуючі в народі язичницькі культи, запропонувавши щось нове, здатне консолідувати всі верстви імперії, все її населення. Такою релігією стало християнство. Першим правовим актом, який, по суті, проголосив свободу сповідання релігії, був едикт, підписаний у 313 р. імператором Костянтином відомий в історії як „Міланський едикт про віротерпимість”, а союз між рабовласницькою державою і християнською церквою офіційно був закріплений І Нікейським собором у 325 р. Християнство було проголошено державною релігією Римської імперії.

Утвердження християнства як домінуючої релігії у Європі супроводжувалось придушенням будь-яких намагань інакомислення, що вважалися єрессю. У дисертації зазначається, що християнство займало занадто жорстку позицію щодо будь-яких ідей та уявлень, які підривали його соціально-політичний статус. Воно використовувало засоби психологічного тиску та державного переслідування, доходячи до прямого фізичного знищення супротивників. Складніше було впоратись з масовими єретичними рухами, що відображали соціально-економічні суперечності епохи. В цих рухах популярні були ідеї раннього християнства, концепція обману, згідно якої істинна релігія була прихована священиками. Також висувалися вимоги щодо відновлення рівності між членами релігійної громади й визнання цієї рівності як норми.

Ранні буржуазні революції, що відбувались у Європі, стали закономірним продовженням ідеї Реформації. Сутність та походження християнського світогляду пояснювались наявністю в природі надприродної Божої сили, а в природі людини – потреби вірити в цю силу. Виходячи з такого статусу релігії, свобода релігійної совісті отримала свій секуляризований статус як особисте право та громадянська свобода кожного, при цьому лише атеїзм виключався з перерахованих свобод і цивільного права. Однак розуміння свободи совісті розширювалось й поглиблювалось разом із прогресивними перетвореннями в суспільстві.

Далі дисертант розглядає основні напрями формування та розвитку уявлень про свободу совісті й віросповідання на теренах України, зазначаючи, що православ‘я, яке прийшло в Україну – Русь (862 р.), мусило стверджувати себе у боротьбі з традиційною релігією стародавніх слов‘ян на новій для нього території (не зважаючи на те, що християнство проникло на історичні території України ще на початку І ст.). Воно змушене було вдаватися до асиміляції місцевих культів і це призвело до створення специфічного релігійного напряму – українського православ‘я. Утворення українського православ‘я стало міцним, постійно діючим чинником розвитку української свідомості,  культури та державності впродовж ІХ-ХУІІ ст.ст. В Україні потреба захисту власної релігійної самобутності, ототожнюваної у минулому з культурно-національною самобутністю, ставала причиною масових народних повстань, національно-визвольних воєн і важливим фактором у зовнішньополітичних відносинах. Правове регулювання релігійно-церковного життя в українських землях, що у 1569-1772 рр. входили до складу шляхетської Речі Посполитої, мало специфічні дискримінаційні риси. Державна політика щодо церкви в Україні визначала модель правової та соціальної диференціації за схемою: домінуюча роль – католикам, другорядна – православним, греко-католикам, тобто місцевому українському населенню. Волею історії та всупереч національним інтересам з ХУІІІ ст. значна частина України змушена була розвиватися у межах російської православної самодержавності та самодержавної церковності, де церква виконувала роль слухняного службовця при державі.

Після жовтневого 1917 року комуністично-більшовицького перевороту в Росії, до складу якої входила більша частина України, склалася складна соціально-політична ситуація, що не дозволила здійснити в повному обсязі демократизацію держави. Наступні десятиліття ще далі відсунули вирішення цієї проблеми, а в умовах панування комуністично-більшовицької ідеології, войовничого атеїзму, культу особи, волюнтаризму й командно-адміністративної радянської системи управління відбулася серйозна деформація основ соціалістичної демократії, що відбилося й на практиці здійснення свободи совісті.

Дисертант підкреслює, що принцип толерантності, який закладений у гуманістичних ідеалах, із незаперечною чіткістю підходить до контексту демократизації суспільства, який почався в Україні після проголошення її незалежності. Впровадження його у практику суспільного та державного життя допомагає розв‘язати проблеми співробітництва в суспільстві, яке поряд із переважною більшістю громадян держави, що вірують в Господа Бога, співживуть із частиною громадян, які не сповідують жодної релігії. Не викликає сумніву бажання обох частин суспільства співпрацювати одна з одною в розбудові української держави,в реалізації українського шляху.