ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
Розділ 1. «Економіко-правова характеристика банківського кредиту як форми банківського кредитування» містить три підрозділи, у яких досліджується економіко-правова природа банківського кредиту, його основні ознаки, роль та юридичне значення в господарському обігу України; здійснюється аналіз тенденцій становлення та розвитку законодавства про кредитну діяльність банків та його місця в системі господарського законодавства, уточнюється класифікація кредитів за формами та видами.
У підрозділі 1.1. «Поняття банківського кредиту та його значення в господарському обігу України» досліджено та уточнено визначення поняття банківського кредиту.
В роботі підкреслено, що банківський кредит – це необхідний інструмент стимулювання народного господарства, який передбачає передачу грошей на засадах платності та повернення. Виявлено кваліфікуючі ознаки банківського кредиту, а саме: цільовий характер, платність, зворотність, терміновість та забезпеченість, які пропонується закріпити на законодавчому рівні. З огляду на незадовільний стан повернення кредитів, що негативно відбивається на фінансово-економічних показниках діяльності банків, обґрунтовано встановлення загальної заборони щодо надання незабезпечених кредитів, окрім випадків, зазначених у законі.
У науковій літературі та законодавстві відсутня єдина позиція щодо предмету банківського кредиту: чи є ним лише гроші, чи можуть застосовуватися й інші замінні речі, або будь-яка гарантія, будь-яке зобов’язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, що надано в обмін на зобов'язання боржника відносно повернення заборгованої суми, а також на зобов’язання щодо сплати процентів та інших зборів із такої суми. У роботі доводиться, предметом банківського кредиту слід вважати зобов’язання банку надати певну суму грошей, в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також сплати процентів із такої суми. Обґрунтовано, що охоплення інших видів банківських операцій не відповідає характеру кредитного зобов’язання.
У підрозділі 1.2. “Становлення та розвиток законодавства про банківський кредит” розглянуто передумови формування законодавства про банківський кредит та визначено напрями його систематизації.
На різних етапах розвитку суспільства пріоритети правового регулювання банківського кредитування змінювалися. За часів Київській Русі регулювання порядку кредитування здійснювалось шляхом застосування торгових традицій та звичаїв, які встановлювали, головним чином, порядок оплати та повернення кредитних послуг та визначали засоби впливу на недобросовісного позичальника.
Подальший розвиток виробництва, розширення торгівлі через чорноморські та азовські порти обумовили появу банків як спеціалізованих кредитних установ. За радянських часів кредитування суб’єктів господарювання здійснювалось, головним чином, спеціалізованими банками, які обслуговували відповідну галузь народного господарства та надавали кредити суб'єктам господарювання в адресному порядку. Такий підхід обумовлював примат відомчого підходу до кредитування. Згодом банківське кредитування було позбавлено відомчого впливу. Функції координатора банківської системи було покладено на Держбанк, унаслідок чого порядок кредитування суб'єктів господарювання, які функціонували в різних галузях економіки, зазнав певної уніфікації.
З набуттям незалежності в Україні відбулося поглиблення спеціалізації банківського законодавства, яке на сучасному етапі, здебільшого, складається з численних підзаконних актів Національного банку України. Внаслідок цього законодавство у сфері банківського кредитування перетворилося на автономне нормативно-правове утворення, положення якого лише частково узгоджені з загальними нормами господарського законодавства. Зайва спеціалізація щодо порядку державної реєстрації та ліцензування банків, здійснення ними господарської діяльності, контролю та відповідальності призводить до нехтування загальними нормами цивільного та господарського законодавства та порушень прав контрагентів. Відсутність системного зв'язку із «стрижневими» нормативно-правовими актами, насамперед, Цивільним та Господарським кодексами України спричинила «розпорошення» та надмірну деталізацію правового регулювання кредитної діяльності банків. У звязку з чим, в роботі обгрунтовано систематизацїю законодавства про кредитну діяльність банків на основі Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України (в частині кредитування фізичних осіб).
У підрозділі 1.3. “Види банківського кредиту” досліджено та уточнено види банківського кредиту.
Зазначено, що кредити в господарському обігу за ознакою форми класифікуються на комерційні та банківські. Встановлено, що лізингові, іпотечні та інші кредити є видами зазначених форм кредитів, в зв’язку з чим запропоновано відповідні уточнення до ст. 347 Господарського кодексу України. Аргументовано, що така кваліфікація форм та видів кредиту, дозволить заповнити прогалини у їх правовому регулюванні шляхом застосування в разі потреби аналогії закону, що регламентує відповідну форму кредиту.
З метою пожвавлення консорціумного кредитування в регіонах обґрунтовано залучення до створення банківського консорціуму, поряд із банками, їхніх відокремлених підрозділів (регіональних відділень та філій), за умови що відокремлений підрозділ банку має право виступати учасником лише одного банківського об’єднання, створеного для надання консорціумного кредиту.
Для запобігання використанню консорціумного кредиту з метою ухилення від дотримання банками-учасниками встановлених Національним банком України економічних нормативів діяльності пропонується внести до п. 2.9. Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої постановою Національного банку України від 28.08.2001 р. № 368 доповнення такого змісту: «У разі консорціумного кредитування до розрахунку нормативу провідного банку, а також інших банків-учасників банківського консорціуму включається лише та частина кредиту, що надана безпосередньо цими банками».
Обґрунтовано, що додатковим заходом посилення контролю з боку Національного банку України за дотриманням банками економічних нормативів під час здійснення консорціумного кредитування може стати створення реєстру консорціумних кредитів, в якому здійснюватиметься реєстрація кожного учасника консорціуму та визначатиметься ступінь дотримання ним установлених економічних нормативів.
Розділ 2. «Банківське кредитування як вид господарської діяльності» містить три підрозділи, в яких аналізується та уточнюється правовий статус суб’єктів кредитних відносин, досліджуються засоби державного регулювання кредитної діяльності банків, а також розглядається порядок здійснення кредитної діяльності банкків.
У підрозділі 2.1. «Суб’єкти банківського кредитування» досліджено та конкретизовано правовий статус суб’єктів банківського кредитування.
Встановлено, що у склад суб’єктів правовідносин з банківського кредитування входять: банк (кредитор), позичальник та треті особи – суб’єкти забезпечення кредитних зобов’язань (опосередковані суб’єкти правовідносин з банківського кредитування). В роботі аргументовано, що включення опосередкованих суб’єктів до переліку суб’єктів банківського кредитування обумовлюється наявністю в них юридичної зацікавленості в належному виконанні позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором.
Скрізь призму загальних положень Господарського кодексу України щодо розподілу учасників господарської діяльності за критерієм характеру виконуваних функцій проведено класифікацію банків за рівнями. Встановлено, що до першого рівня належить Національний банк України, який є суб’єктом організаційно-господарських повноважень; до другого рівня – банки, що здійснюють безпосередню господарську, в тому числі, кредитну діяльність, які в Законі України «Про банки та банківську діяльність» визначені як «інші банки». З огляду на мету господарської діяльності, яка здійснюється цими банками, обґрунтовано уточнення їх законодавчого визначення як комерційних банків.
На підставі аналізу основних ознак банків як суб’єктів господарювання аргументовано приведення порядку їхньої державної реєстрації, який визначено спеціальним законодавством, у відповідність з загальним порядком державної реєстрації суб’єктів господарювання, а також надання статусу юридичної особи з моменту включення до Єдиного державного реєстру підприємств, організацій та установ. У зв’язку з чим запропоновано відповідні зміни та доповнення до ст. ст. 2, 17 Закону України «Про банки та банківську діяльність».
Встановлено, що у законодавстві про ліцензування банків наявна заборона щодо одночасного здійснення діяльності із залучення вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, надання кредитів, а також ведення рахунків без отримання ліцензії. Це може трактуватися як дозвіл «безліцензійного» кредитування за умови, що одночасно з ним не здійснюються вищезазначені операції. З метою усунення невизначеності правового регулювання щодо ліцензування банків запропоновано виключення з п. 1.4 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001 р. № 275 лексеми «одночасно».
З урахуванням особливостей правового статусу органів місцевого самоврядування як потенційних позичальників за кредитними договорами пропонується дозволити міським радам, незалежно від чисельності населення відповідної територіальної громади, поряд із зовнішніми запозиченнями, здійснювати й внутрішні запозичення на покриття тимчасових касових розривів, що виникають за загальним фондом та бюджетом розвитку місцевих бюджетів, у порядку, визначеному законодавством.
У підрозділі 2.2. «Засоби державного регулювання банківського кредитування» досліджено та узагальнено нормативно-правові акти щодо регулювання банківського кредитування.
Встановлено, що за критерієм характеру регулюючого впливу на кредитну діяльність банків засоби державного регулювання класифікуються на адміністративні та економічні.
З’ясовано, що найбільш ефективний регулятивний вплив на кредитну діяльність банків справляють економічні засоби державного регулювання, а саме: ліцензування, застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних та інших пільг, а також компенсацій.
В роботі обґрунтовано, що поєднання адміністративних та економічних засобів сприятиме підвищенню ефективності державного регулювання кредитної діяльності банків.
У підрозділі 2.3. «Порядок банківського кредитування» досліджено порядок банківського кредитування та обґрунтовано пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання у цієї сфері.
Встановлено, що під порядком банківського кредитування слід розуміти комплекс дій, які умовно класифікуються на такі етапи: розгляд кредитної заявки, укладання кредитного договору, виконання сторонами зобов’язань за кредитним договором.
З’ясовано, що одним із чинників, за якими банк оцінює ступень власних ризиків від надання кредиту певному позичальнику, є кредитна історія претендента на отримання кредиту, яка формується бюро кредитних історій. Відсутність централізованого узагальнення інформації щодо позичальників, зібраної різними бюро кредитної історії або порядку обміну інформацією між ними призводить до того, що банки не отримують повної інформації за своїми запитами, оскільки у бюро, з яким укладений договір на обслуговування, може не виявитися кредитної історії конкретного клієнта, або наявна історія містить інформацію щодо відносин позичальника лише з тими банками, які співпрацюють з обслуговуючим бюро). З метою створення умов для об’єктивної оцінки кредитних заявок позичальника та забезпечення механізму взаємодії між різними бюро кредитних історій пропонується створення єдиної державної інформаційної бази у вигляді Державного реєстру кредитних історій, який містив би інформацію про клієнтів банківських та інших фінансових установ на території України. Власником цієї бази має бути Національний банк України як орган спеціалізованого державного управління у сфері банківської діяльності.
Для забезпечення належного захисту державної власності під час кредитування суб’єктів господарювання державного сектору економіки пропонується встановити обов’язкове отримання дозволу Фонду державного майна України на подання такими суб’єктами кредитної заявки та проходження процедури погодження зазначеним Фондом техніко-економічного обґрунтування як умови, за відсутності якої подані потенційним позичальником документи на отримання кредиту не повинні прийматися до розгляду.
Встановлено, що найбільша питома вага неповернень кредитів припадає на кредити, надані в іноземній валюті, що зумовлено значними ризиками, яких зазнають позичальники у зв’язку з коливаннями валютного курсу. З метою стабілізації фінансового стану банків пропонується дозволити валютне кредитування лише щодо суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності для виконання ними зобов’язань за зовнішньоекономічними контрактами.
Розділ 3. «Відповідальність за порушення законодавства про банківське кредитування» містить два підрозділи, у яких розглядаються питання щодо підстав та видів відповідальності у сфері банківського кредитування, заходів впливу до банків – порушників та контролю щодо дотримання законодавства про банківське кредитування.
У підрозділі 3.1. «Підстави відповідальності за порушення законодавства про банківське кредитування та її види» досліджено підстав господарсько-правової відповідальності за порушення законодавства про банківське кредитування та уточнено її форми.
Зазначено, що загальною підставою господарсько-правової відповідальності у сфері банківського кредитування є вчинене суб’єктом відповідних правовідносин правопорушення.
Встановлено, що, окрім загальних видів господарських санкцій, що застосовуються до суб’єктів кредитного правовідношення за порушення порядку господарської діяльності, у сфері банківського кредитування застосовуються спеціальні адміністративно-господарські санкції, які за ознакою характеру впливу на порушника класифіковано на непримусові (письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій та укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо) та примусові (розпорядження щодо: встановлення для банку підвищених економічних нормативів; підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами; обмеження, зупинення чи припинення здійснення банком кредитних операцій з високим рівнем ризику; заборони надавати бланкові кредити; призначення тимчасової адміністрації; накладання штрафів за недотримання порядку надання звітності Національним банком України; відкликання ліцензії та ініціювання процедури ліквідації тощо).
У підрозділі 3.2. «Контроль за дотриманням законодавства про кредитну діяльність банків» досліджено організаційно-господарські правовідносин із здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про кредитну діяльність банків та розроблено пропозиції щодо удосконалення їх правового регулювання.
Зазначено, що контролем кредитної діяльності банків є сукупність дій Національного банку України, інших державних і судових органів щодо перевірки характеристик процесу кредитування на його відповідність чинним вимогам і стандартам, аналіз кредитного портфеля банку та можливості проведення регулюючих заходів для усунення недоліків кредитування і недопущення виникнення значних ризиків, які можуть призвести до втрати банком ресурсів; моніторинг змін у складі власників істотної участі в банку з метою забезпечення ефективної протидії легалізації засобів, отриманих злочинним шляхом; моніторинг щодо проведення клієнтом операцій з легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом; операцій, пов’язаних із здійсненням терористичної діяльності.
Встановлено, що органами, які здійснюють загальний, опосередкований контроль за дотриманням законодавства про кредитну діяльність банків є Фонд державного майна України, Антимонопольний комітет, Контрольно-ревізійна служба, органи державної податкової служби тощо. Органом спеціалізованого контролю (банківського нагляду) є Національний банк України.
З’ясовано, що основними заходами банківського нагляду за діяльністю комерційних банків є державна реєстрація, ліцензування. Специфічною сферою банківського контролю у сфері кредитування є контроль за змінами в складі власників істотної участі в банку з метою забезпечення ефективної протидії легалізації засобів, отриманих злочинним шляхом.
| 
