ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУДОВИХ ВИТРАТ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її наукової розробленості та науково-теоретична основа; зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначається об’єкт, предмет, мета, завдання й методи дослідження, його основні нормативно-правові джерела; висвітлюються наукова новизна, емпірична база, методологічна основа й практичне значення отриманих результатів, а також форми їх апробації.

Розділ 1 «Теоретико-правові засади визначення судових витрат в адміністративному судочинстві України» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Становлення і розвиток інституту судових витрат в Україні» зроблено історичний екскурс до пам’яток права, що розкривають еволюцію інституту судових витрат, у тому числі, й в адміністративному судочинстві.

Вивчення становлення й розвитку інституту судових витрат в українському судочинстві дозволяє констатувати наявність перших згадувань про нього у Стародавньому світі, говорити про його еволюцію разом із системою судочинства: починаючи із першого нормативно-правового закріплення в Руській Правді і представлення в усіх наступних пам’ятках права, які діяли на території України в польсько-литовську добу, козацький та гетьманський періоди, у часи імперського панування, у радянську епоху і в сучасній незалежній Українській державі. Встановлено, що судові витрати мали різний розмір (який, зазвичай, залежав від суми позову) або чітко фіксовану суму. Метою їх введення завжди було наповнення державної казни і забезпечення здійснення судочинства. Серед безлічі різновидів судових платежів історично виокремилися судовий збір і витрати на провадження у справі. Підґрунтям для цього стали різного роду мита, що справлялись при здійсненні судочинства.

Підсумовано, що більшість нормативно-правових актів, які торкались питань судових витрат, за період становлення і розвитку Української держави (від примітивних платежів у формі дарунків до технічно відшліфованої системи судових витрат у сучасному законодавстві) тією чи іншою мірою ґрунтувалися на принципі рецепції й удосконалення вже наявної нормативної системи, звичаїв та правозастосовної практики, чим і пояснюється їхнє тривале й ефективне функціонування.

У підрозділі 1.2 «Поняття й загальна характеристика судових витрат в адміністративному судочинстві» аналізується сутність судових витрат в адміністративному судочинстві.

Наголошено, що невизначеність з приводу поняття судових витрат у законодавстві, яке регулює відносини по здійсненню адміністративного судочинства, викликає наукову дискусію щодо їхньої дефініції, вживання в теорії права, спонукає вчених до пошуків шляхів уточнення їхньої сутності. Дослідження різних точок зору щодо визначення судових витрат дозволяє стверджувати, що для формулювання цього поняття слід використовувати такі критерії: визначення місця судових витрат у системі загальнообов’язкових платежів, мету їх стягнення, ознаки і функції. При законодавчому регулюванні судових витрат в Україні переслідуються як приватноправові (відновлення порушеного під час участі в процесі майнового становища особи), так і публічно-правові цілі (вплив на процесуальну поведінку осіб – учасників процесу). Загальною метою правового регулювання судових витрат є фінансове забезпечення здійснення адміністративного судочинства. Мета використання інституту судових витрат зумовлює функції останніх як основні напрями їхнього правозастосування: відновлювальну, правозабезпечувальну і попереджувальну.

Дано авторське визначення судових витрат в адміністративному судочинстві як спрямованих на здійснення передбачених КАС України дій матеріальних (грошових) затрат компенсаційного характеру адміністративного суду і осіб, що беруть участь у справі, які підлягають стягненню з однієї або обох сторін (третіх осіб) чи з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету) у порядку, встановленому законом. Виділено характерні ознаки судових витрат в адміністративному судочинстві України.

У підрозділі 1.3 «Місце судових витрат серед правових гарантій адміністративного судочинства» розкрито значення судових витрат в адміністративному судочинстві, яке визначається їхнім впливом на останнє.

Стверджується, що судові витрати безпосередньо пов’язані із правовими гарантіями здійснення адміністративного судочинства в Україні, виступаючи при цьому складовими реалізації останніх. Вказані витрати, з одного боку, забезпечують фінансову й організаційну можливість здійснення судочинства в адміністративних справах, а з іншого – відіграють роль обмежувальних заходів щодо безпідставного звернення до суду.

Зроблено висновок, що у механізмі реалізації правових норм, які регулюють судові витрати в адміністративному судочинстві, виділяються такі форми: 1) витрати на судочинство самою особою; 2) сплату судових витрат державою. Судові витрати можуть бути як добровільними, так і примусовими. За характером дій суб’єктів, що здійснюють затрати на адміністративне судочинство, формами реалізації інституту судових витрат виступають: дотримання, виконання, використання, застосування правових приписів, що врегульовують підстави і порядок сплати судових витрат.

Розділ 2 «Види судових витрат в адміністративних справах» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Правова природа судового збору в адміністративному судочинстві» розкрито поняття і зміст судового збору, особливості цього різновиду судових витрат в адміністративному судочинстві.

Відзначено, що довгоочікуване прийняття Закону України «Про судовий збір» сприяло упорядкуванню процесуальних відносин з його сплати, забезпечило поліпшення матеріально-технічної бази судів, але не вирішило низки проблемних теоретичних і практичних питань, зокрема, залишається незрозумілою правова природа судового збору через законодавчу неузгодженість податкового і спеціального законів. Серед загальнодержавних зборів судовий збір розуміється як збір, що сплачується фізичними та юридичними особами при їх зверненні до судових органів, уповноважених здійснювати по відношенню до цих осіб юридично значущі дії. Такий збір сплачується за подання заяв особами, які, по-перше, ініціюють виникнення юрисдикційної справи (позовна заява, зустрічний позов тощо), по-друге, вступають у розпочатий процес (заява третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору), по-третє, переходять до іншої (вищої) судової інстанції (апеляційної, касаційної), по-четверте, вимагають видати додаткові (повторні) копії судових документів (рішень, ухвал тощо).

Серед недоліків правозастосовної практики в адміністративному судочинстві вказано на: неправильний розрахунок розміру судового збору (як правило, відповідно до місячного розміру заробітної плати на момент звернення до суду, а не на перше січня поточного року); сплату судового збору за кожну вимогу немайнового характеру; відсутність сплати судового збору за оскарження ухвали суду, за приєднання до апеляційної скарги. Запропоновано авторське бачення шляхів удосконалення використання судового збору в адміністративному судочинстві.

У підрозділі 2.2 «Витрати, пов’язані із розглядом адміністративної справи» охарактеризовано різновиди витрат, пов’язаних із наданням правової допомоги в адміністративних справах, із прибуттям до суду сторін, третіх осіб та їхніх представників, із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів і проведенням судових експертиз, оглядом доказів за місцем їхнього знаходження та інших дій, необхідних для розгляду справи.

Зазначається, що забезпечення оплати правової допомоги в адміністративному судочинстві є важливою складовою реалізації права на захист. Тому нормативно-правова регламентація їх компенсації видається логічною і справедливою як в КАС України, так і в окремому законодавчому акті. На підставі аналізу вітчизняної і зарубіжної правозастосовної практики, результатів опитування суддів адміністративних судів запропоновано удосконалити чинне законодавство в частині витрат на правову допомогу: уточнити ч. 3 ст. 90 КАС України вказівкою на розумні межі, критерії яких закріпити в ч. 2 ст. 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу під час розгляду судами цивільних та адміністративних справ» № 4191-VІ: обсяг наданих правових послуг, характер спору і складність адміністративної справи, цінність права, що підлягає захисту, інші обставини справи, які підлягають урахуванню при її вирішенні.

При розкритті питання про витрати сторін, третіх осіб, їхніх представників, пов’язаних із прибуттям до суду, а також витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, констатується необхідність звернення до безлічі нормативно-правових актів, які регламентують зміст і особливості оплати зазначених витрат (наприклад, сім чинних постанов Кабінету Міністрів України), що створює певні труднощі для особи. Окрім того, законодавча конструкція ст.ст. 91, 92 КАС України викликає ускладнення у судовій практиці, положення окремих законів і підзаконних нормативно-правових актів узгоджуються між собою не повною мірою. У зв’язку з цим пропонується уточнена назва ст. 91 КАС України («Витрати сторін, третіх осіб та їхніх представників, що пов’язані із прибуттям до суду») й удосконалена редакція ч.ч. 1, 2 цієї статті, а також ч.ч. 1, 2 ст. 92 КАС України.

Вивчення вжитого законодавцем термінологічного ряду у ст. 93 КАС України дало підстави дійти висновку про те, що під час адміністративного судочинства можуть проводитися певні процесуальні дії, серед яких виділяється огляд доказів за місцем їх знаходження (такі дії є однопорядковими). Відсутність нормативно закріпленого переліку необхідних для розгляду справи оплатних дій зумовлює наукову дискусію й неоднозначну правозастосовну практику визначення цього різновиду судових витрат. Дослідження точок зору на цю ситуацію дозволило обґрунтувати характерні ознаки судових витрат, пов’язаних із проведенням процесуальних дій, необхідних для розгляду адміністративної справи, а також запропонувати зміни й доповнення до ст. 93 КАС України.

Розділ 3 «Процесуальні дії та рішення щодо судових витрат в адміністративному судочинстві» складається із трьох підрозділів.

У підрозділ 3.1 «Зменшення розміру судових витрат або звільнення від їх оплати, відстрочення та розстрочення судових витрат, повернення судового збору» визначається, що однією із умов забезпечення права особи на доступ до суду є її матеріальна спроможність, і для того, щоб розгляд справи в суді не ставився у залежність від майнового стану особи, державою передбачена можливість вчинення судом певних процесуальних дій щодо розміру й сплати судових витрат.

Стверджується, що перед вирішенням питання щодо вчинення певних процесуальних дій, прийняття рішень з приводу судових витрат здійснюється їх перевірка й оцінка судом на предмет дійсності, допустимості та належності.

Обґрунтовано, що при прийнятті рішення про зменшення розміру судових витрат або звільнення від їх сплати, особи, залучені до участі в адміністративному процесі з метою надання сторонам, третім особам допомоги: свідки, спеціалісти, перекладачі, експерти – не повинні нести матеріальних затрат, які мають відшкодовуватися їм з Державного бюджету. У зв’язку з цим пропонується врегулювати це питання в частині 3 статті 88 КАС України, а також доповнити вказану статтю частиною 4, у якій зазначити, що граничний розмір зменшення судових витрат встановлюється Кабінетом Міністрів України (із внесенням змін до Постанови № 590). Виділені правила щодо наслідків недотримання рішень про зменшення розміру судових витрат, часткового звільнення від їх оплати, розстрочення чи відстрочення сплати судових витрат.

На підставі аналізу застарілих положень підзаконних нормативно-правових актів, які торкаються питань повернення судового збору, дійшли висновку, що найбільш наближеним до процедури повернення судового збору є Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ (2011 р.), однак він потребує закріплення уточнювальних правил щодо повернення судового збору.

У підрозділі 3.2 «Розподіл судових витрат» висвітлено авторське розуміння розподілу судових витрат, розкрито основні принципи такої діяльності суду, характер правовідносин, що виникають при цьому, і метод правового регулювання, умови та порядок розподілу судових витрат залежно від прийнятого в адміністративній справі рішення.

Проаналізовані нормативно-правові підходи до розподілу судових витрат у зарубіжних країнах і положення окреслених в науковій літературі теорій розподілу судових витрат та підсумовано, що незважаючи на сприйняття в національному законодавстві з адміністративного судочинства положень романо-германської школи процесуального права, вітчизняна правозастосовна практика судового розгляду адміністративних справ засвідчує наявність окремих проблем у визначенні розподілу судових витрат і в процесуальній формі його закріплення. У зв’язку з цим визнається за доцільне вироблення єдиних підходів до викладення у судових рішеннях положень, які стосуються цього інституту.

У підрозділі 3.3 «Виконання судового рішення щодо судових витрат» відзначено, що виконання судових рішень в адміністративних справах загалом і щодо судових витрат зокрема відрізняється низькою ефективністю, проте виконання рішення суду є завершальним етапом захисту прав особи і повинно сприяти втіленню законів у життя та зміцненню авторитету держави в цілому.

Удосконалення практики виконання рішень суду щодо судових витрат вбачається у: 1) підвищенні ефективності прийняття судом додаткових рішень про розподіл судових витрат із власної ініціативи (за ст. 168 КАС України); 2) необхідності обґрунтування розподілу судових витрат між сторонами у судовому рішенні (внесення уточнень до п. 4 ст. 163, п. 4 ст. 206 КАС України та ін.); 3) закріпленні обов’язку суду визначати суб’єкта виконання рішення щодо судових витрат і без попередньої заяви направляти копію рішення до територіального органу Державної казначейської служби у справах про відшкодування (компенсацію) судових витрат із Державного бюджету України; 4) встановленні за окремим кодом у Державному бюджеті видатків на надання правової допомоги за рахунок держави; 5) запровадженні відповідальності органів державної влади за невиконання чи невчасне виконання судових рішень; 6) внесенні змін до Класифікації доходів бюджету щодо ліквідації витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справ в судах.