ПРАВОВИЙ СТАТУС ГОЛОВИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ: ПИТАННЯ ПРАВОВОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми  дослідження  визначається політико-правовим значенням  посади Голови Верховної  Ради України як „другої особи” держави в Україні, що є  парламентсько-президентською  республікою.  Голова Верховної Ради України не є суто „адміністративним” керівником, цілковито залежним від парламенту та парламентських фракцій. Він являє собою реальну та значиму політичну фігуру, яка очолює самостійний у конституційному відношенні, єдиний законодавчий та найвищий представницький орган Української держави – Верховну Раду України. Він тим самим уособлює законодавчу владу в державі, представляє її як усередині країни, так і за кордоном.

Парламент України володіє представницьким та колегіальним статусом у державі. Проте це не применшує ролі та значення одноосібного керівника в парламенті: він спроможний справляти суттєвий, інколи вирішальний вплив на прийняття тих чи інших законодавчих актів. Існують й інші вагомі причини, що зумовлюють високий правовий статус Голови Верховної Ради України як одноосібного керівника.

Конституційне законодавство України формулює численні повноваження Голови  Верховної  Ради  України,  його права та обов’язки, які змістовно не тотожні компетенції парламенту як органу державної влади. Саме такі повноваження Голови  Верховної  Ради  України роблять його самостійним суб’єктом конституційно-правових відносин, утворюють осердя  його особливого  конституційно-правового статусу, який  вимагає  глибокого  науково-теоретичного  осмислення.

Практика  парламентської діяльності, яка склалася в Україні упродовж останніх  років,  демонструє   неусталеність правового  статусу  голови україн-ського  парламенту,  що  зумовлює  необхідність розробки та здійснення проду-маних і реалістичних пропозицій щодо посилення ролі та значення Голови Верховної Ради України, підвищення його реальної участі у формуванні та здійсненні не лише власне парламентської діяльності, але й державної політики загалом.  Це, у  свою  чергу,  зумовлює проведення всебічного, комплексного аналізу природи та особливостей правового статусу Голови Верховної Ради України, особливостей і співвідношення його прав, обов’язків, відповідальності, механізмів  заміщення цієї посади та засад правової відповідальності даної посадової особи. 

Актуальність  обраної  теми  дослідження  також  об’єктивно  зростає  у зв’язку з тим, що новітня  практика  номінування (обрання) Голови Верховної Ради України тісно пов’язана з діяльністю коаліції депутатських фракцій у парламенті, ґрунтується на чіткому партійному зв’язку Голови Верховної Ради України з політичними партіями та їх парламентськими утвореннями – депутатськими фракціями.

Подібна практика, утім, не призводить і не повинна призводити до реального зменшення ваги та ролі Голови Верховної Ради України в управлінні парламентом як складноорганізованим органом державної влади. Голова Верховної Ради України, по суті, має стати внутрішньо парламентським арбітром політичних конфліктів та міжфракційних домовленостей.

Багато в чому саме від його творчої державницької позиції залежать активізація законодавчого процесу, успішне виконання парламентом інших конституційних функцій. Зрештою, іноді сама доля всього парламенту може бути поставлена в певну залежність від позиції Голови Верховної Ради України (зокрема в разі ініціювання процедури дострокового припинення повноважень парламенту Президентом України і проведення відповідних політичних консультацій з цього приводу).

Подібна практика, що посилює політико-правове становище Голови Верховної Ради України, потребує докладного наукового опрацювання з точки зору розвитку та вдосконалення конституційної форми державного правління сучасної України, забезпечення оптимального функціонування всього парламентського механізму, зміцнення засад парламентаризму в державному апараті України.

Пропонована дисертація ґрунтується на широкій інформаційній базі, що включає насамперед фундаментальні наукові праці вітчизняних та зарубіжних авторів, присвячені актуальним проблемам розвитку парламенту й парламентаризму, дослідження статусу парламенту як самостійного органу державної влади, його місця в системі поділу влади, ролі та значення голови парламенту в парламентському та  державному механізмах.

Передусім це праці таких знаних вітчизняних авторів-конституціоналістів та юристів-теоретиків, як В.Б. Авер”янов, С.А. Агафонов, Ю.Г. Барабаш,                              О.М. Бандурка, Ю.Д. Древаль, В.І. Борденюк, Н.В. Ганжа, А.З. Георгіца,                           В.С. Журавський, Г.С. Журавльова, А.П. Заєць, П.Б. Євграфов, В.І. Кафарський, П.С. Кислий, І.О. Костицька, Л.Т. Кривенко, В.Ф. Кузнєцова, О.М. Мироненко,            В.Ф. Опришко, В.Л. Федоренко, В.Ф. Погорілко, І.В. Процюк, П.А. Рудик, С.В. Сас, В.Є. Скомороха, О.В. Совгиря, Ю.М. Тодика, В.М. Шаповал, О.Ф. Фрицький,                  О.І. Ющик та ін.

Для розуміння тенденцій розвитку правового статусу Голови Верховної Ради України та з’ясування суб’єктивного сприйняття цих тенденцій і проблем інституціалізації статусу Голови Верховної Ради України певне значення мають і суб’єктивні позиції керівників українського парламенту, висловлені ними у своїх тематичних виступах щодо напрямів і перспектив розвитку вітчизняного парламентаризму. Зокрема, автором дисертаційного дослідження були залучені до наукового обігу та проаналізовані відповідні виступи та праці І.С. Плюща,
О.О. Мороза, О.М. Ткаченка, В.М. Литвина, А.П. Яценюка, які в різний час обіймали посаду керівника в українському парламенті і діяльність яких тією чи іншою мірою прислужилася справі зміцнення правового статусу Голови Верховної Ради України, розбудові інших парламентських інститутів, розвиткові парламентаризму в Україні загалом.

У дослідженні широко використаний і чималий доробок російської конституційно-правової думки в даній сфері, зокрема роботи С.О. Авакьяна,                 О.С. Автономова, В.О. Ачкасова, М.В. Баглая, О.М. Булакова, М.В. Вітрука,                        Б.В. Гризлова, С.А. Єгорова, І.П. Ільїнського, О.Д. Керімова, О.І. Ковлера,                       Н.С. Крилової, М.А. Крутоголова, О.О. Кутафіна, В.І. Лафітського, М.І. Левіної, Ю.І. Лейбо, В.О. Лучіна, В.В. Маклакова, О.М. Медушевського, А.А. Мішина,     М.А. Могунової, М.О. Нікіфорової, Л.О. Нудненко, Л.О. Окунькова, М.Ю. Попова, Б.О. Страшуна, Ю.О. Тихомирова, Ю.П. Урьяса, Р.М. Уянаєва, Т.Я. Хабрієвої,                  В.Є. Чиркіна та ін.

Також були використані наукові праці зарубіжних авторів, присвячені питанням парламентаризму та статусу спікера, зокрема М. Амеллера, В. Бьорнзена, Т. Вюртенбергера, Дж.Ст. Мілля, М. Дюверже, Ч. Вайза, Т. Брауна, Г. Кречмера,                Ж. Зіллера, К. Хессе, К. Джадда, Д.М. Беррі, Д. Голдмана, К.В. Хула, Ж. ле Шательє,                Б. Шлоєра, Т.Д. Шона та ін.

Водночас у вітчизняній конституційно-правовій науці відсутні на сьогодні комплексні  дослідження, присвячені цілісному науковому аналізу індивідуального правового статусу Голови Верховної Ради України. Окремі ж, передусім названі вище, наукові праці в означеній сфері не дають цілісного та ґрунтовного уявлення про цю значущу та відповідальну державну посаду, нинішній правовий статус та перспективи її еволюції в контексті розвитку парламентаризму в сучасній Україні.

         Дисертація, хоч і не вичерпує всієї наукової проблематики, пов’язаної зі статусом і діяльністю голови українського парламенту, проте, є першим у вітчизняній конституційно-правовій науці дослідженням, що містить системну та розгорнуту наукову оцінку статусу Голови Верховної Ради України як державного діяча, державного керівника, окреслює історико-теоретичне підґрунтя інституціалізації та розвитку відповідного конституційно-правового інституту.