ПРЕДСТАВНИЦТВО В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Інтереси України як самостійної незалежної демократичної держави вимагають створення чітко визначеної законодавчої бази, яка дасть можливість нашій державі інтегруватись у європейський та світовий простір.

На сучасному етапі розбудови української державності, проведення системних правових реформ, одним з головних завдань є така організація громадського життя, при якій усіляко полегшуються і розширюються можливості набуття, здійснення та захисту суб’єктивних прав і виконання обов’язків. Ефективним засобом такого розвитку суспільства є цивільно-правовий інститут представництва.

Значення цього інституту в суспільному житті зумовлено тим, що за допомогою інституту представництва створюються додаткові можливості для здійснення прав і виконання обов’язків учасниками цивільних правовідносин, забезпечується більш повний захист їхніх суб’єктивних прав, підвищується ефективність встановлення економічних зв’язків між суб’єктами господарювання.

Громадяни нерідко звертаються до представництва, вчиняючи правочини, здійснюючи свої права (при отриманні заробітної плати, поштового переказу і т.п.), а також виконуючи обов’язки батьків (усиновлювачів) та опікунів відносно малолітніх чи недієздатних осіб.

Цивільно-правовий інститут представництва об’єднує різноманітні за своїм змістом відносини з участю фізичних та юридичних осіб, державних та громадських організацій. Сфера застосування представництва охоплює всі галузі економіки нашої держави. Саме тому інтерес до дослідження проблем, пов’язаних з розкриттям правової природи представництва, його змісту, видів та інших питань проявляють як науковці, так і практики.

Дослідженню окремих питань представництва та довіреності присвячено низку праць таких відомих українських та російських вчених-цивілістів дореволюційного, радянського і сучасного періодів, як: М. М. Агарков, В. К. Андрєєв, А. Г. Басистов, І. А. Бірюков, Д. В. Боброва, С. М. Братусь, А. Г. Власова, М. В. Гордон, А. Г. Домбругова, Ю. О. Заіка, В. М. Зубар, О. С. Йоффе, Л. О. Казанцев, О. О. Красавчиков, П. А. Крупко, С. О. Крилов, І. М. Кучеренко,
О. Л. Невзгодіна, Н. О. Нєрсєсов, А. І. Пергамент, О. А. Підопригора, З. В. Ромовська, В. О. Рясенцев, Ю. К. Толстой, С. Я. Фурса, Р. О. Халфіна, Є. О. Харитонов,
Б. Б. Черепахін, Я. М. Шевченко, І. В. Шерешевський та ін.

Варто зазначити, що останніми роками в Україні на монографічному рівні питання цивільно-правового представництва досліджувались в дисертаційних роботах Н. В. Федорченко, І.О. Гелецької, С. Г. Керимова, але, незважаючи на певні досягнення в цьому напрямку, залишилась спірними низка теоретичних положень, пов’язаних з представництвом у цивільному праві. Мають місце протиріччя в системі законодавчих актів, норми яких регулюють суспільні відносини щодо представництва. Залишається недостатньо визначеною роль держави в захисті прав малолітніх та недієздатних осіб, які постраждали від протиправної діяльності опікунів, чи інших осіб, причетних до представництва щодо них.

Саме тому проблеми правового регулювання суспільних відносин, пов’язаних з представництвом у цивільному праві, набувають все більшого значення. Їх вирішення слугуватиме захисту прав особи в державі – все це і визначило вибір теми та вказує на актуальність даної дисертаційної роботи, її теоретичне і практичне значення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Національної академії внутрішніх справ України (протокол від 27 травня 2003 р. № 5). Роботу виконано відповідно до планів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України у межах тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002–2005 рр., затвердженої Наказом МВС України від 30 червня 2002 р. № 635 «Про заходи щодо організації проведення науково-дослідних робіт та впровадження їх результатів у практичну діяльність органів внутрішніх справ України».

Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є комплексне наукове опрацювання основних закономірностей розвитку механізму здійснення цивільно-правового представництва України з наступними висновками і науково обґрунтованими пропозиціями щодо удосконалення законодавства України по здійсненню представництва.

Для досягнення мети дисертаційного дослідження поставлено такі основні завдання:

– здійснити загально-теоретичний аналіз теоретичних джерел щодо визначення правової природи представництва, його суб’єктного складу та змісту;

–    визначити види представництва та їх правову характеристику і розкрити зміст кожного з них;

–    визначити сутність і правову природу довіреності в цивільному праві України;

–    специфіку кожного з видів довіреності;

–    проаналізувати підстави припинення представництва за довіреністю, скасування довіреності;

–    визначити шляхи удосконалення представництва;

–    сформулювати пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства в сфері регулювання відносин, що виникають із представництва.

Об’єктом дисертаційного дослідження є комплекс правовідносин, що виникають при здійсненні представництва.

Предметом дослідження є нормативно-правові акти, які регулюють механізм здійснення представництва в цивільному праві України, вітчизняна та зарубіжна наукова література, а також судова практика з питань здійснення представництва як однієї з найважливіших гарантій здійснення цивільних прав та обов’язків.

Методи дисертаційного дослідження. Підґрунтям методології дослідження дисертаційної роботи є загальнонаукові та спеціальні методи пізнання. Зокрема, системний метод дав змогу дослідити структуру представництва в цивільному праві України. За допомогою діалектичного та історичного методів виявлено загальні закономірності функціонування та розвитку інституту представництва в цивільному праві та його взаємозв’язок з іншими правовими інститутами. Формально-логічний метод наукового пізнання допоміг встановити сутність та зміст окремих правових конструкцій представництва в цивільному праві, зокрема, дослідити його зміст у суб’єктивному розумінні та визначитись з пріоритетними напрямами удосконалення представництва в цивільному праві України. Порівняльно-правовий метод використовувався у процесі встановлення загального і особливого у правовому регулюванні представництва в цивільному праві України та іноземних державах. Метод юридичного аналізу дав змогу дати характеристику окремим статтям Цивільного та Сімейного кодексів України (далі ЦК України та СК України). Метод моделювання уможливив не лише уявити типові випадки, за яких найчастіше відбувається порушення прав особи при здійсненні представництва, й запропонувати оптимальні шляхи їх розв’язання.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у нових наукових положеннях, запропонованих автором особисто, найважливішими з яких є такі:

1. Вперше зроблено висновок про те, що особа, від імені якої діяв представник, не може відмовлятися і не схвалювати частину правочину, що була вчинена без перевищення повноважень представника, якщо можливе самостійне існування цієї частини і вона не доведе зловмисної домовленості представника з іншою стороною. Запропоновано закріпити цей висновок у ст. 241 ЦК України.

2. Вперше обґрунтовано висновок про те, що у представництві, як правило, особа, яку представляють, висловлює власне волевиявлення представнику, а той реалізує його у відносинах з третіми особами. Волевиявлення малолітніх дітей, недієздатних осіб, які перебувають під опікою, не має юридичного значення, але у зв’язку з тим, що ці особи є правоздатними і мають значний обсяг прав і обов’язків, то опікуни для наступного підтвердження законності своїх дій зобов’язані добросовісно, справедливо і розумно здійснювати права і виконувати обов’язки підопічних.

3. На основі порівняльного та наукового аналізу теоретичних джерел, норм цивільного законодавства, актів інших галузей права доведено, що поділ представництва на договірне (добровільне) і законне (обов’язкове) не зовсім відповідає сучасним основним цивільно-правовим положенням щодо представництва. В цю систему важко вписати представництво батьків по відношенню до своїх малолітніх дітей. У зв’язку з цим вперше запропоновано поділяти цивільно-правове представництво за підставами виникнення на договірне і недоговірне.

4. На підставі попереднього висновку та аналізу положень цивільного і сімейного законодавства, з урахуванням того, що батьки управляють майном своїх малолітніх дітей, в тому числі укладають правочини щодо цього майна без спеціального на те повноваження, вперше запропоновано закріпити на законодавчому рівні обов’язок нотаріуса при посвідченні правочинів, що укладаються батьками щодо майна їх малолітніх дітей, перевіряти не повноваження батьків, а з’ясовувати, що особи, які вчиняють правочини щодо майна малолітніх дітей, є його батьками.

5. Аргументовано висновок про те, що встановлене ст. 154 СК України право батьків бути законними представниками без спеціального на те повноваження щодо захисту прав та інтересів їх повнолітніх непрацездатних сина, дочки є процесуальним представництвом, але не в нотаріальному процесі. З огляду на це, доведено, що дієздатні, але непрацездатні дочка, син можуть здійснювати свої суб’єктивні майнові права і виконувати обов’язки, в тому числі укладати правочини самостійно або з допомогою представників. Представниками можуть виступати і їх батьки, але за умови належного оформлення довіреності, оскільки у нотаріальному процесі в основному здійснюється не захист прав, а фіксація волевиявлення конкретної особи.

6. Доведено, що за підставами виникнення опікунство є недоговірним представництвом, оскільки на відміну від представництва батьків щодо своїх малолітніх дітей, яке виникає з моменту народження дитини і діє без спеціальних на те повноважень до досягнення дитиною чотирнадцяти років, представництво опікунів виникає на підставі рішення суду про призначення особи опікуном, а повноваження опікуна визначаються законом.

7. На підставі аналізу законодавчих актів, матеріалів практики вперше внесено пропозицію про покладання на державу обов’язку відшкодувати майнову шкоду, завдану малолітній чи недієздатній особі з вини її неплатоспроможного опікуна, і запропоновано текст відповідних доповнень до ЦК України.

8. Вперше на основі порівняльного аналізу актів цивільного законодавства, ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», п. 152 «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» внесено пропозицію про необхідність доповнення ЦК України нормою про порядок одночасної передачі повноважень за довіреністю представнику та третім особам. Запропоновано доповнити ст. 244 ЦК України частиною четвертою такого змісту: «Передання повноважень за довіреностями може здійснюватися одночасно представнику та третім особам».

9. Вперше обґрунтовано необхідність встановлення обов’язку нотаріуса при виконанні нотаріальних дій, в тому числі пов’язаних із представництвом перевіряти не тільки дієздатність фізичної особи, а й її волездатність, тобто можливість особи керувати своїми діями та (або) розуміти їх. Запропоновано текст відповідних доповнень до Закону України «Про нотаріат», які б регламентували діяльність нотаріуса щодо встановлення дійсних намірів сторін (представника) до вчинення правочину.

10. Доведено, що видача довіреності на керування автомобілем не відповідає змісту представництва. Користувач чужим автомобілем не виступає представником власника автомобіля. Користування автомобілем може відбуватися на підставі договорів майнового найму (оренди) чи договору позички. Запропоновано проект законодавчого вирішення цієї проблеми.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в дисертації пропозиції та висновки використані в науково-дослідних цілях – для подальшої теоретичної розробки й удосконалення інституту представництва в цивільному праві України; у законотворчій діяльності – для удосконалення національного законодавства, зокрема, Цивільного й Сімейного кодексів України; у навчальному процесі – при підготовці підручників, навчальних посібників та навчально-методичних матеріалів із цивільного та сімейного права.

Апробація результатів дисертації. Головні положення і висновки дисертаційного дослідження обговорювались на кафедрі цивільного права і процесу Київського національного університету внутрішніх справ. Теоретичні аспекти роботи використовувались автором у процесі викладання навчальних курсів «Цивільне право», «Цивільний процес» та «Сімейне право». Окремі положення дисертаційного дослідження отримали апробацію у виступах автора на:

1. Міжнародній науковій конференції молодих вчених «Другі осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 14–15 листопада 2003 р.).

2.   Науково-практичній конференції курсантів, студентів та молодих науковців «Науковий потенціал майбутнього України на шляху до Європейської інтеграції» (м. Дніпропетровськ, 26 березня 2004 р.).

3.   VІ науково-практичній конференції «Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи» (м. Тернопіль, 16 квітня 2004 р.).

4.   Першій міжнародній Інтернет-конференції (для студентів та аспірантів) «Цивільне та Сімейне законодавство: теорія та практика застосування» (м. Київ, 22–23 квітня 2004 р.).

5.   Загальноакадемічній підсумковій науково-теоретичній конференції, присвяченої Дню науки «Входження України в Європейський простір» (м. Київ, 14–15 травня 2004 р.).

6.   Міжнародній науковій конференції молодих вчених «Треті осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 5–6 листопада 2004 р.).

7.   Круглому столі «Наукові засади та практика застосування нового Сімейного кодексу України» (м. Київ, 25 травня 2006 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення у дев’яти публікаціях, з яких сім – опубліковано у збірниках, що належать до переліку наукових фахових видань ВАК України, а дві у збірниках матеріалів конференцій.

Структура дисертації. Відповідно до мети та завдань дисертація структурно складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 197 сторінок друкованого тексту, у тому числі 17 сторінок списку використаних джерел, який охоплює 225 найменувань.