ПРЕЗУМПЦІЇ У ПРАВІ: ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризується ступінь наукової розробки проблеми, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, мета і завдання дослідження, визначається об’єкт, предмет і методологія дослідження, фор­мулюється наукова новизна одержаних результатів, особистий внесок дисертанта, висвітлюється теоретичне та практичне значення результатів дисертаційного дослідження, наводяться дані про їх апробацію та публікації автора за темою дисертації, її структуру та обсяг.

Розділ перший «Загальнотеоретичні засади дослідження презумпцій у праві», що складається з чотирьох підрозділів, присвячений визначенню теоретичних засад дослідження, зумовлених специфікою презумпцій у сфері права.

У підрозділі 1.1. «Історіографія з проблематики презумпцій у праві» аналізуються основні етапи дослідження презумпцій у правовій науці та дається характеристика джерельної бази. Проведений історіографічний аналіз праць з проблематики презумпцій, в результаті чого здійснено їх систематизацію на дореволюційний, радянський і сучасний періоди, виявлено найбільш суттєві результати досліджень та їх прогалини. Окремому історіографічному огляду піддано праці зарубіжних авторів, що дозволило з’ясувати стан вивчення загальнотеоретичних аспектів презумпцій, зважаючи на зарубіжний досвід.

Наголошується, що представниками різних галузей юридичних наук було зроблено значний внесок у дослідження категорії «презумпція у праві»: з’ясовано її сутність, запропоновано класифікацію презумпцій, розглянуто їх види та особливості використання. Водночас, серед вчених немає єдності щодо визначення поняття презумпції. Крім того, залишились поза увагою дослідників такі важливі питання як: ознаки, функції презумпцій, їх практичне застосування та вивчення зарубіжного досвіду з даної проблематики, що мають важливе теоретичне та практичне значення і вимагають більш глибоких загальнотеоретичних досліджень.

У підрозділі 1.2. «Природа та зміст презумпцій» обґрунтовано, що презумпція є складною науковою категорією і може розглядатись у  філософському, соціальному, логічному та правовому аспектах.

Філософським підґрунтям утворення та існування презумпцій є всезагальний причинно‑наслідковий зв’язок предметів і явищ оточуючого світу. В результаті тривалих спостережень за відповідними об’єктами, людина отримує знання про їх властивості, що дозволяє їй припускати наявність таких властивостей у інших подібних об’єктів.

Соціальна сутність презумпції полягає у тому, що вона є універсальним регулятором поведінки і діє в усіх сферах людської діяльності. Презумпції зароджуються і розвиваються в рамках людського суспільства, в них відображаються різні соціальні процеси і людські настрої.

З позицій логіки, презумпція є індуктивним і дедуктивним умовиводом, що має вірогідний характер.

Витоки презумпції як правової форми розкриваються у процесі правотворчості та правозастосування. Правові презумпції базуються на особливому досвіді, що складається в результаті наукових дискусій, практиці вирішення спорів судовими та адміністративними органами, а також при проведенні аналізу та тлумаченні існуючих правових норм. До суб’єктів, що створюють правові презумпції, відносяться органи законодавчої, виконавчої та судової влади.

Характерною особливістю правових презумпцій є те, що можливість і процес їх спростування закладений у правових нормах, де також зазначаються і умови за яких презумпція вважається спростованою. Однак, незалежно від кількісного співвідношення підтверджень і спростувань презумпції, вона продовжує діяти до тих пір, поки не буде відмінена компетентним органом в установленому законом порядку.

У підрозділі 1.3. «Загальна характеристика ознак презумпцій у праві та визначення їх поняття» проведено ґрунтовний аналіз ознак презумпцій у праві. Серед них: вірогідність – висновок із презумпції ґрунтується на спостереженні повторюваних аналогічних за змістом явищ, подій, фактів, але може допускати виключення. Ступінь його вірогідності залежить від перевірки чи доведення  базового факту, який є основою презумпції; раціональний зв’язок між базовим фактом та фактом, що презюмується – завдяки тривалим спостереженням виявляється стійкий зв’язок між фактами, тому при появі одного факту існування іншого, пов’язаного з ним, презюмується. Крім того, цей зв’язок повинен відповідати цілям, для яких ця презумпція була утворена; умовне прийняття за істину – презумптивні положення зазвичай є достовірними і неодноразово підтверджуються на практиці і тому приймаються в якості істинних, поки не буде доведено протилежне; спростовний характер – презумпції можуть допускати виключення, тому у кожному конкретному випадку слід перевіряти їх відповідність тій чи іншій ситуації; нормативність – презумпції розраховані на певний вид суспільних відносин, закріплюють типові правила поведінки, діють невизначену кількість разів. Крім того, вони є обов’язковими для учасників правовідносин (за виключенням фактичних презумпцій).

З’ясування основних ознак презумпцій у праві надало можливість визначити поняття останніх, а саме: презумпція у праві – це припущення про наявність чи відсутність факту, що ґрунтується на спостереженнях за повторюваними аналогічними явищами, подіями, фактами та раціональному зв’язку між ними, спрямоване на регулювання суспільних відносин, формулюється у законодавстві або/та в акті застосування права, може допускати виключення, але умовно приймається за істину, поки не буде доведено протилежне.

У підрозділі 1.4. «Функції презумпцій у праві» за допомогою функціонального методу визначено та проаналізовано функції презумпцій у праві. Встановлено, що функції презумпцій виявляються у їх регулюючому та охоронному впливі на суспільні відносини. Презумпції як регулятор суспільних відносин встановлюють єдиний підхід до життєво важливих ситуацій, заощаджують правове регулювання, спрощують процес розляду справ, що полягає у встановленні фактів, які підлягають доказуванню та розподілі тягара доказування між сторонами. Охоронний вплив презумпцій полягає у тому, що вони спрямовані на захист прав та інтересів суб’єктів правовідносин.

Метою формулювання та використання презумпцій є досягнення формальної визначеності права і регулювання суддівського розсуду. Цінність презумпцій полягає у їх корисності для окремого індивіда та держави в цілому. Соціальна цінність презумпцій полягає у тому, що вони сприяють розвитку суспільних відносин, вносять стабільність і порядок у ці відносини. Інструментальна цінність презумпцій зводиться до того, що презумпції виступають в якості інструменту для вирішення завдань правового регулювання.

Наголошено, що в окремих випадках презумпції виконують роль принципів права, будучи виразниками правових ідей і цілей, що закріплені у правових нормах та прийому юридичної техніки, скорочуючи та спрощуючи процес доказування.

Розділ другий «Види презумпцій у праві», що складається з трьох підрозділів, присвя­чено аналізу теоретичних засад класифікації презумпцій та визначенню сутнісної характеристики окремих видів презумпцій у праві. Проаналізовано особливості закріплення презумпцій у законодавсті України.

У підрозділі 2.1. «Теоретичні засади класифікації презумпцій у юридичній науці» здійс­нено аналіз існуючих в юридичній науці класифікацій презумпцій, що дало змогу поглибити розуміння їх сутності та змісту. З’ясовано, що в ході розвитку правової науки класифікація презумпцій удосконалювалась. Аналіз різних класифікаційних критеріїв презумпцій, запропонованих зарубіжними та вітчизняними дослідниками, дозволив дійти висновку, що виділення фактичних, законних, спростовних і неспростовних презумпцій є загальноприйнятим. Вітчизняні вчені законні презумпції поділяють на: прямі та непрямі; публічно‑правові та приватно‑правові; загальноправові, галузеві та міжгалузеві; матеріальні та процесуальні; диспозитивні та імперативні. У англо‑американській правовій системі їх класифікують на презумпції з основним фактом та без основного факту. У країнах романо-германської правової системи, зокрема у Іспанії та Франції, виділяють судові презумпції.

З огляду на розмаїття видів презумпцій, що функціонують у сфері права, пропонується за фактом правового закріплення розрізняти фактичні та правові презумпції. Шляхом класифікації здійснюється процес поділу правових презумпцій на групи за різними критеріями: за ступенем вірогідності; за можливістю спростування; за можливістю захисту суспільних інтересів; за способом вираження у нормах права; за роллю у правовому регулюванні; за функціональним призначенням; за формою бажаної поведінки суб’єкта; за сферою дії.

У підрозділі 2.2. «Характеристика видів презумпцій у праві» наведено сутнісну характеристику фактичних, законних, підзаконних, судових, договірних та презумпцій, що містяться у міжнародно‑правових актах. Фактичними презумпціями є не закріплені у нормах права припущення, про наявність чи відсутність певних фактів, що формулюються на основі спостережень та в результаті практичного досвіду, можуть застосовуватись у судовій чи слідчій практиці за внутрішнім переконанням правозастосовників. Законними є припущення, що прямо або непрямо закріплені у законах, встановлені на основі раніше доведених фактів, з якими закон пов’язує існування презюмованого факту, що спричиняє настання конкретних юридичних наслідків. Підзаконними є презумпції, що закріплюються у підзаконних нормативно‑правових актах та формулюються органами, до компетенції яких належить прийняття цих актів, за умови, що вони не відтворюють зміст законних презумпцій. Підзаконні презумпції не можуть суперечити встановленим у законах положенням. Судові презумпції формулюються в актах застосування норм права в результаті їх тлумачення уповноваженими на це судовими органами в межах їх компетенції, мають загальнообов’язковий характер для всіх, хто застосовує положення, що роз’яснюються. Договірні презумпції мають обов’язковий характер для сторін – учасників договору та передбачаються умовами договору. Презумпції, що містяться у міжнародно-правових актах встановлюються з метою врегулювання відносин, що потрапили у сферу дії відповідного міжнародного документа. Якщо презумпція закріплена у міжнародно-правовому акті, що ратифікований Верховною Радою України, то вона є обов’язковою для правозастосовників.

Характеристика зазначених видів презумпцій, дала змогу визначити їх особливості, межі регулюючого впливу та обов’язковість дії.

У підрозділі 2.3. «Особливості закріплення презумпцій у законодавстві України» на основі змістовного аналізу нормативно‑правових актів, виявлено та проаналізовано окремі презумпції, що містяться у законодавстві України. Встановлено, що особливістю закріплення загальноправових презумпцій є те, що вони містяться у Конституції України та інших нормативно‑правових актах і поширюють свою дію на більшість галузей права. Загальноправовими презумпціями у законодавстві України є: презумпція невинуватості, добросовісності, знання законів та інших нормативно‑правових актів, законності правових актів. Особливістю міжгалузевих презумпцій є те, що вони поширюють свою дію на дві чи більше галузі права. При цьому правовідносини, на які поширює свою дію міжгалузева презумпція, є подібними. Міжгалузевими презумпціями у законодавстві України є: презумпція вини, що діє у цивільному та господарському праві, презумпція необ’єктивності, що діє у нормах процесуального права і поширюється на визначене законодавством коло суб’єктів – суддю, секретаря судового засідання, експерта, перекладача, слідчого, захисника тощо. Галузеві презумпції діють в межах однієї галузі права та формулюються з урахуванням тих суспільних відносин, що становлять предмет її регулювання.  З’ясовано, що презумпції існують у межах інститутів права. Зокрема, розглянуто презумпції, що діють в межах інститутів права власності та авторського права.

 Аналіз вказаних видів презумпцій, дозволяє зробити висновок, що для полегшення їх виявлення у законодавчому масиві та застосування на практиці, законодавець, формулюючи презумпцію, повинен вказувати умови її дії та передбачати можливість її спростування.

Розділ третій «Застосування презумпцій у практичній діяльності уповноважених органів державної влади», що складається з трьох підрозділів, присвячено проблемам застосування презумпцій на практиці.

У підрозділі 3.1. «Місце та роль презумпцій у процесі правозастосування» розглянуто особливості застосування презумпцій на кожній стадії правозастосовного процесу. З’ясовано, що на першій стадії процесу правозастосування – встановлення та аналіз фактичних обставин справи – презумпції застосовуються при визначенні фактів, що включаються в предмет доказування, якщо вказівка на це міститься у відповідній нормі права. Факт, який презюмується, обов’язково включається в предмет доказування, якщо презумпція прямо стосується предмету розгляду справи, а якщо стосується  опосередковано – достатньо довести наявність фактів, які становлять основу презумпції. Крім того, на цій стадії правоохоронні та судові органи постійно використовують презумпції, що склались в результаті практичної діяльності та життєвого досвіду. На другій стадії процесу правозастосування – встановлення юридичної основи справи, що передбачає вибір і аналіз юридичних норм, презумпції слід виявляти в законодавчому масиві і співвідносити з обставинами справи. Для правильного виявлення презумпцій у законодавчому масиві та їх застосування у процесі розгляду справи,  важливо знати структуру презумпції. Третя стадія процесу правозастосування прямо пов’язана із дією презумпції законності акту застосування права, яка полягає у тому, що суб’єкт правозастосування, приймаючи рішення, повинен дотримуватися вимог законодавства та не виходити за межі своєї компетенції. Презумпція законності правового акту діє до його відміни. Спростовність цієї презумпції полягає у тому, що громадяни, посадові особи чи органи влади, у визначених законом випадках, мають право порушувати питання про незаконність окремих рішень, що набрали законної сили. Наголошується, що наявність презумпції законності рішення ніякою мірою не порушує авторитету правозастосовних актів. Можливість перегляду рішень, що набрали законної сили у процесі судового розгляду, свідчить про те, що метою правосуддя є ухвалення законних, обґрунтованих та справедливих судових рішень.

У підрозділі 3.2. «Досвід окремих зарубіжних країн щодо закріплення презумпцій у законодавстві та застосування їх у практичній діяльності» досліджено законодавство США, Іспанії, Франції та Російської Федерації щодо закріплення у ньому окремих видів презумпцій та застосування їх у практичній діяльності.

Зокрема, у США питання застосування презумпцій на практиці регулюються на федеральному рівні – Федеральними правилами про докази США, а на рівні штатів – законами, що регулюють особливості доказування. Так, нами був розглянутий Розділ 5 Кодексу про докази Каліфорнії «Тягар доведення; тягар надання доказів; презумпції та висновки», в якому окреслюються загальні засади застосування презумпцій у судовій практиці. В Іспанії особливості застосування презумпцій регулюються Цивільним процесуальним кодексом Іспанії (ст. 385, 386), а у Франції – Цивільним кодексом Франції (ст. 1349–1353). У цих правових актах більша увага приділяється законним презумпціям. Законодавством цих країн допускається також існування судових презумпцій, при цьому не окреслюється сфера їх використання. Проте, проблема застосування судових презумпцій на практиці часто висвітлюється у рішеннях Верховного та Конституційного судів Іспанії. По-іншому проблема презумпцій вирішена у законодавстві Російської Федерації, в якому презумпції містяться у різних нормативно‑правових актах, але при цьому не дається їх визначення та не встановлюються особливості їх застосування на практиці.

У підрозділі 3.3. «Стан та перспективи застосування презумпцій у судовій практиці України» на основі аналізу судової практики визначено особливості та проблеми застосування презумпцій, а також основні напрями удосконалення законодавства у цій сфері. Встановлено, що застосування презумпцій у судовій практиці пов’язане з рядом проблем: по-перше, у законодавстві не закріплюється поняття «презумпція»; по-друге, більшість законних презумпцій закріплюються «непрямо», що ускладнює їх виявлення у нормативно-правовому масиві; по‑третє, на законодавчому рівні відсутні приписи щодо порядку застосування презумпцій тощо.

При застосуванні презумпцій, що містяться у нормативно‑правових актах, слід дотримуватись правила, що презумпція розподіляє обов’язки по доказуванню таким чином, що спростовувати презумпцію повинна сторона, яка її заперечує. Інша сторона повинна надати докази підтвердження базового факту презумпції. Для того, щоб прискорити розгляд справи та спростувати презумпцію, достатньо надати переконливі докази відсутності базового факту презумпції, який послужив основою утворення самої презумпції. Тоді зникає необхідність спростовувати факт, що презюмується.

При формулюванні судових та фактичних презумпцій, судовий орган повинен роз’яснювати: який факт є базовим, а який презюмованим; чи підлягав перевірці базовий факт у минулому; чи є раціональним зв’язок між базовим фактом та фактом, що презюмується; що спонукало його до формулювання презумпції; яким чином розподіляються обов’язки по доказуванню згідно з цією презумпцією. Крім того, при формулюванні презумпції необхідно  передбачити можливість її спростування.

Зроблено висновок, що для забезпечення одноманітного підходу у застосуванні презумпцій, необхідно розробити нормативно‑правовий акт, який би регулював питання доказування (наприклад, Доказовий кодекс України), один із розділів якого присвятити презумпціям. Крім того, Верховному Суду України слід розробити рекомендації щодо порядку застосування презумпцій у практичній діяльності судів.