Пристінський Іван Олександрович. Адміністративно-правовий статус релігійних організацій в Україні

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказується на зв’язок роботи з науковими планами МВС України, визначені мета й завдання дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача, апробація результатів дослідження, перелік публікацій, в яких відображені основні положення дисертації, структура роботи.
Розділ 1. «Теоретичні засади місця та ролі релігійних організацій в системі суб’єктів адміністративного права» складається з двох підрозділів і присвячений висвітленню методологічних засад місця та ролі релігійних організацій серед суб’єктів адміністративного права, дослідженню суттєвих ознак релігійної організації, визначенню поняття «релігійної організації», та їх класифікації, поняттю та змісту адміністративно-правового статусу релігійних організацій.
Підрозділ 1.1. «Поняття та класифікація релігійних організацій» присвячений розгляду таких понять як «суб’єкт адміністративного права» та «релігійна організація», що є необхідними для визначення в подальшому безпосередньо адміністративно-правового статусу релігійних організацій. Проаналізовано наукову літературу, присвячену даному питанню, досліджено етимологічне походження зазначених понять. Релігійні організації автор відносить до колективних суб’єктів адміністративного права. Зазначається, що існуючи в юридичній літературі та законодавстві визначення «релігійна організація» не є універсальними та не відображають всіх притаманних їм ознак. Серед основних ознак релігійних організацій автор виділяє: спільне сповідання та поширення віри, добровільне членство, здійснення богослужінь, інших релігійних обрядів і церемоній, навчання релігії та релігійне виховання своїх послідовників. Окремо в якості однієї з основних ознак релігійної організації автор вирізняє некомерційність. На підставі встановлених ознак сформульоване авторське визначення поняття «релігійна організація». Розглянуті існуючі класифікації релігійних організацій за різними критеріями. Разом з тим автором запропоновані й інші критерії класифікації релігійних організацій (за порядком створення, за місцезнаходженням керівних центрів, за органом реєстрації статуту, за строком діяльності).
У підрозділі 1.2. «Загальна характеристика адміністративно-правового статусу релігійних організацій» увага приділяється дослідженню наукових джерел стосовно загальної теорії правого статусу, а також адміністративної правосуб’єктності релігійних організацій, та її складових елементів: адміністративній правоздатності, дієздатності релігійних організацій, а також моменту їх виникнення. Здійснене дослідження вітчизняної та зарубіжної наукової літератури дало змогу встановити складові адміністративно-правового статусу релігійних організацій та сформулювати його авторське визначення, як системи закріплених у законодавстві ознак, які визначають місце та роль релігійних організацій серед інших суб’єктів адміністративного права, порядок створення та припинення їх діяльності, встановлюють їх права, обов’язки, організаційно-структурну будову та заходи відповідальності, що можуть застосовуватися до них за порушення законодавства. На підставі аналізу законодавства різних країни світу, зокрема, Франції, Англії, Японії, США та ін. надана характеристика моделей побудови відносин держави та релігійних організацій. Автором, на підставі положень Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», законопроектів та інших нормативно-правових актів в сфері свободи совісті, прокоментовані існуючи права та обов’язки релігійних організацій. При цьому, запропоновано розділяти обов’язки релігійних організацій на загальні та спеціальні.
Розділ 2. «Адміністративно-правове регулювання діяльності релігійних організацій» складається з трьох підрозділів, присвячених правовому регулювання створення, діяльності та припинення релігійних організацій, окремо розглянуті вимоги до статуту релігійної організації, а також структура і повноваження органів управління релігійної організації.
Підрозділ 2.1. «Порядок створення та припинення діяльності релігійних організацій» висвітлює процедуру створення релігійних організацій, що складається з трьох взаємопов’язаних стадій: підготовчої, організаційної та реєстраційної. Висловлюється думка про те, що процедуру створення релігійних організацій слід розглядати саме, як різновид установчого провадження, яке охоплює й інші види проваджень.
Наведені дані соціологічного опитування, проведеного автором, які підтвердили висновки про те, що процедура реєстрації та припинення діяльності релігійних організацій потребує вдосконалення (більшість опитаних віруючих осіб (67,0 %) та атеїстів (52,0 %) відповіли «так» на питання щодо необхідності вдосконалення цих процедур). На підставі аналізу чинного законодавства автором встановлено коло осіб, в тому числі і юридичних, які можуть бути засновниками релігійних організацій.
До того ж, автор, спираючись на різні наукові підходи до визначення поняття «місцева» релігійна організація надає власне визначення даного поняття, як організації, члени якої проживають в одному населеному пункті (селі, селищі, місті, районі) та відвідують один і той же храм, церкву тощо. Обґрунтовується думка щодо необхідності обов’язкового повідомлення компетентних органів про створення релігійної громади та запровадження адміністративної відповідальності за порушення даного обов’язку.
Надається характеристика системи органів уповноважених здійснювати державну реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, до яких законом віднесені: обласні державні адміністрації, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, Уряд АР Крим та Державний орган у справах релігій. Автор дійшов висновку, що процедура створення та реєстрації релігійних організацій на всіх етапах супроводжується наданням уповноваженими органами держави адміністративних послуг.
Крім того, аналізуючи положення законодавства та судову практику господарських і адміністративних судів, автор дійшов висновку про необхідність розгляду справ щодо припинення релігійних організацій в порядку, передбаченому Кодексу адміністративного судочинства України за заявою прокурора чи органа реєстрації.
У підрозділі 2.2. «Статут (положення) релігійної організації як документ, що визначає її адміністративно-правовий статус» визначаються установчі документи релігійних організацій та їх значення. Зокрема, автором детально розглянуті вимоги, що пред’являються вітчизняним та зарубіжним законодавством до статутів релігійних організацій. Із посиланням на чинне законодавство обґрунтовується необхідність складання установчих документів релігійних організацій державною мовою. Також розкривається процедура ухвалення установчих документів релігійною організацією її вищим органом управління. Разом з тим визначається і порядок внесення змін та доповнень до статуту релігійної організації. В підрозділі підкреслено важливість статуту релігійної організації, як документу в якому фіксується об’єм її правоздатності та пропонується авторське визначення поняття «статуту» релігійної організації.
Підрозділ 2.3. «Структура органів управління релігійної організації, порядок їх формування та повноваження» містить дослідження структури, порядку формування та повноваження органів управління релігійної громади, як найпоширенішого різновиду релігійної організацій. Визначена найбільш розповсюджена структура органів управління релігійної громади, до якої входить: вищий орган управління, виконавчо-розпорядчий та контрольно-ревізійний органи. Надається аналіз ключових понять, необхідних для вирішення питання, стосовно складу органів управління релігійної громади. Цілком виправданим, на думку автора, було б закріплення на рівні закону положення про вступ до релігійної організації на підставі відповідної заяви до вищого органу релігійної організації. Вказані висновки підтверджені результатами проведеного автором соціологічного дослідження, відповідно до якого 72,0 % віруючих різних конфесій та 53,0 % опитаних атеїстів вважають, що членство у релігійних організаціях повинно бути фіксованим.
Автором сформульовані визначення понять «член» та «засновник» релігійної громади. Також, на підставі аналізу чинного законодавства та наукової літератури надано визначення поняття «священнослужитель» та встановлені критерії, за наявності яких останні можуть визнаватися службовими особами.
Розділ 3. «Гарантії забезпечення законності в діяльності релігійних організацій» складається з двох підрозділів, в яких розкриваються проблеми юридичної відповідальності релігійних організацій за порушення законодавства та державного контролю та нагляду за діяльністю релігійних організацій.
У підрозділі 3.1. «Юридична відповідальність релігійних організацій за порушення законодавства» автор аналізує вітчизняну та зарубіжну наукову літературу, останні зміни в чинному законодавстві стосовно питання юридичної, в тому числі, і адміністративної відповідальності юридичних осіб.
Визначаються підстави адміністративної відповідальності релігійних організацій, якими є адміністративні проступки, що співпадають із підставами для припинення релігійної організації в судовому порядку, передбаченими Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Використовуючи досвід зарубіжних країн, автор наводить систему адміністративних стягнень, що можуть бути застосовані до релігійних організацій. Зважаючи на те, що в чинному законодавстві про свободу совісті та релігійні організації передбачене лише одне стягнення – припинення релігійної організації в судовому порядку, автором пропонується введення альтернативних, менш суворих заходів адміністративної відповідальності: попередження та тимчасового зупинення діяльності. При цьому, результати проведеного автором соціологічного опитування демонструють, що 57,0 % опитаних віруючих осіб та 64,0 % – атеїстів підтримують встановлення альтернативних видів стягнень. До того ж, пропонується авторська дефініція поняття «припинення релігійної організації в судовому порядку», як адміністративного стягнення. Доводиться різниця між поняттями «ліквідація», «припинення в судовому порядку», «заборона» релігійної організації.
Автором розглянуте і таке явище як релігійний екстремізм та його характерні риси. Крім того, запропоновано визнати релігійний екстремізм однією з підстав для припинення релігійної організації в судовому порядку. Проаналізовані склади адміністративних проступків, скоєння яких релігійною організацією може бути підставою для її припинення в судовому порядку.
Підрозділ 3.2. «Державний контроль та нагляд за створенням, діяльністю та припиненням релігійних організацій» висвітлює існуючі в сучасній юридичній науці погляди на сутність, спільні та відмінні риси «контролю» та «нагляду». Проведений аналіз повноважень суб’єктів уповноважених здійснювати реєстрацію статутів релігійних організацій дав змогу автору дійти висновку про те, що зазначені органи не є контролюючими в «чистому» вигляді, а виконують змішану контрольно-наглядову функцію. До речі, встановлено, що Державний орган України у справах релігій не наділений законодавством контрольними функціями. Автором обґрунтована позиція щодо необхідності існування державного органу у справах релігій та наділення його законом відповідними контрольно-наглядовими повноваженнями (проведення перевірок релігійних організацій, притягнення їх до юридичної відповідальності). Ця точка зору знайшла свою підтримку і у громадськості, серед якої 59,0 % віруючих та 68,0 % атеїстів виступають за існування в Україні державного органу, уповноваженого здійснювати державний контроль та нагляд за діяльністю релігійних організацій. Між іншим, органи місцевого самоврядування, які відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» уповноважені здійснювати контроль за діяльністю релігійних організацій, відповідних повноважень фактично не мають. Результати соціологічного опитування стосовно виконання контролюючих функцій органами місцевого самоврядування показали, що лише 41,0 % опитаних віруючих та 38,0 % атеїстів відповіли позитивно на це питання.
Значну увагу приділено засобам контролю на стадіях створення, діяльності та припинення релігійних організацій. Як один із ефективних засобів контролю, розглянуто релігієзнавчу експертизу. Запропоновано закріплення в законодавстві підстав та порядку здійснення релігієзнавчої експертизи, не тільки під час реєстрації статутів релігійних організацій, але й у подальшій їх діяльності у встановлених випадках. Проведення релігієзнавчої експертизи, пропонується покласти на експертні ради, які б могли діяти при органах реєстрації статутів релігійних організацій.
Проаналізовані повноваження органів, що здійснюють державний контроль та нагляд за повсякденною діяльністю релігійних організацій (державний пожежний нагляд, санітарно-епідеміологічна служба, митні та податкові органи, тощо). Окремо, автором розглянуті наглядові повноваження органів прокуратури в діяльності релігійних організацій.