ПРОБЛЕМА ЦІЛІСНОСТІ ЛІРИЧНОГО ТВОРУ І ТВОРЧОСТІ ПОЕТА-ЛІРИКА: СИСТЕМНО-ТИПОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ (на матеріалі української поезії ХІХ – початку ХХ ст.)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність та новизну обраного матеріалу, стан його розробки; описано історію виникнення поняття “типи цілісності” та висвітлено дискутивність цього феномену в працях вітчизняних та зарубіжних літературознавців; подано теоретичне визначення таких ключових понять, як “цілісність” і “система”; визначено мету та завдання, теоретико-методологічні засади дисертації, визначено об’єкт і предмет наукового дослідження. Відомості про практичне значення роботи висвітлені в підпункті “Апробації”.

Перший розділ – “Ідея цілісності у загальнонаукових та літературознавчих дослідженнях” – знайомить з теоретичними розробками вітчизняних та зарубіжних вчених в аспекті типології цілісності та її складовими (структура та система) та із диференціацією поняття цілісності на два різні типи (гомогенний та гетерогенний).

Невід’ємними складовими категорії цілісність є поняття “структура” та “система”. Що є цілісність як система, які її функціональні особливості як окремо існуючої одиниці світосприймання, які елементи складають її структуру – ці запитання зазначені на початку розділу і зумовлюють першочерговий розгляду категорії цілісності у теоретико-літературних працях.

При детальному аналізі філософських праць у вступі виникає потреба розгляду цілісності як теоретичного поняття. Протягом багатьох років літературознавці замовчували (свідомо чи несвідомо) неоднозначність поняття цілісності і надавали йому яскраво вираженого “монолітного” (безпосередньо не диференційованого) значення, як цільного кваліфікуючого поняття.

Історично склалося, що першими до цілісного аналізу звернулися давньогрецькі мислителі, зокрема, Платон, Аристотель і Сократ. Прагнення філософів осмислити досконалість цього світу за допомогою більш універсальних понять і категорій, розкрити гармонію окремого явища через сприймання його як цілого реалізувалися в той момент, коли вони почали розмежовувати поняття цілісного уявлення про об’єкт за допомогою двох понять – “золото” (однорідний масив) й “обличчя” (різнорідний масив).

Проблема цілісності має свій відгомін і в літературно-критичних роздумах вітчизняних учених ХVІІ – ХVІІІ ст. (Ф.Прокопович, М.Довгалевський, Г.Сковорода). Літературні тенденції цього періоду – тенденції бароко – тяжіння до “універсалізації, всеохоплюваності” (визначення Д.Чижевського). Прагнення митців епохи бароко осмислити художній світ як цілісне явище означуються в їх намаганнях (послідовно йдучи за теоретичними розробками античних філософів та вчених епохи Відродження) поєднувати науку й мистецтво, релігію і мирське життя. Більшість творів епохи бароко приховують у своєму змісті конфліктність: глибока релігійність од та елегій – неприхована еротичність сонетів, а в іншому варіанті – синтез релігійних та еротичних мотивів у межах однієї збірки окремого автора. Осмислити всі сфери людської діяльності, побачити та зрозуміти їх особливості, а потім відтворити їх у незвичній поетичній формі – прихована мета мистецтва бароко (до чого неодноразово вдавалися І.Величковський, Г. Сковорода та ін.).

Послідовником літературних мислителів ХVІІ – ХVІІІ ст. став І.Франко. У його поетологічних дослідженнях присутні міркування про природу цілісності. Показовими зразками в аспекті осмислення типології цілісності є його аналітичні студіювання класичних художніх доробків німецьких (Ф.Шіллера) та англійських (В.Шекспіра) письменників. Враховуючи набутки своїх попередників, І.Франко вже оперує такими теоретичними поняттями, як цілісна система, різнорідний і однорідний, “одноцільний” (І.Франко) типи особистості, природи конфлікту й цілого твору.

Початок ХХ ст. у вітчизняному літературознавстві знаменується припиненням теоретичних розробок в аспекті типології цілісності у зв’язку із суспільно-політичною ситуацією в країні; посиленою політизацією всього культурно-мистецького життя. Естетика змісту заміщується естетикою форми. Ця зміна надає російським літературознавцям плідний ґрунт для зрощення формалістичних тенденцій у літературі (Опоязівці – В.Шкловський, Ю.Тинянов та інші, та московський лінгвістичний гурток – Р.Якобсон та інші). Ю.Тинянов та Р.Якобсон, осмислюючи предмет літературних досліджень, принципи та прийоми сприймання художнього твору, визначили системний характер літературної конструкції та історичного процесу, розробили й реалізували ідеї щодо диференціації типів цілісності, зокрема, запровадження “конструктивного принципу”, спрямованого на винайдення основного фактора (систематизуючого), який упорядковує структуру тексту, структуру його результату, якій, на нашу думку, властива цілісність.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. із відновленням системних та системно-методологічних досліджень питання цілісності знову стає актуальним у літературознавстві. Зокрема, у працях Л.Тимофєєва, присвячених системно-функціональному аналізу цілого, поняття цілісності розглядається як поліфункціональна естетико-літературознавча категорія в системі загальнонаукових понять. Подальші розробки в галузі естетики художнього твору, його гармонійної форми вказують на той факт, що твір – це “певного типу цілісність” (В.Шестакова), яка визначається за дихотомним принципом, де є лише два принципові шляхи (“або/або”). Відтак, якщо загальноестетичну ідею цілісності можна назвати моністичною і цим задовольнитися, то ідею класичної поетики слід іменувати бінарною, або дихотомною, визнавши слушним твердження чеського естетика Я.Мукаржовського.

Зважаючи на все вищесказане, можна стверджувати, що в класичному літературознавстві розрізняються явища романтичного та реалістичного способів відтворення дійсності. Відмінність результатів творчості за тим чи тим методом знаходить вираження в типах цілісності. Пропонуємо аналізувати систему художнього твору в аспекті типології цілісності за трьома структурними рівнями, що є однаково результативним і стосовно гомогенних (романтичних), і так само гетерогенних (реалістичних) систем:

1)     концепція людини – або “готова” особистість (гомогенний тип), або характер у розвитку (гетерогенний тип);

2)     природа конфлікту – тотальна опозиція, що характерна для монолітної цілісності, і внутрішньо-драматична колізія – для творів мозаїчної цілісності;

3)     структура поетичного вислову – послідовна метафорична суґестія, спрямована на монолітний цілісний ефект, та форми метонімічної експлікації, спрямовані на ефект мозаїчної єдності.

Другий розділ –“Типи цілісності ліричних творів” – присвячено розкриттю функціональних особливостей типів цілісності окремих художніх творів митців-ліриків. Ідеться про унаочнення попередніх міркувань про типологію цілісності. В цьому розділі ставиться за мету системно-цілісне прочитання за трьома структурними рівнями показових поезій зі збірок М.Бажана, М.Рильського, Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, Є.Маланюка та Д.Фальківського.

Підрозділ 2.1. – “Дихотомія типів цілісності в дії: гомогенний і гетерогенний типи” – репрезентує розгорнутий матеріал щодо диференціації типів цілісності, обґрунтування та наочні приклади принципу дихотомії в дії.

Запропонована на початку модель біполярних типологічних систем – гомогенної та гетерогенної – із відповідними функціональними рівнями вимагає окресленості для визначення характерних рис кожного з типів цілісності. Першою ознакою на рівні диференціації типів цілісності є концепція особистості, що перебуває у безпосередньому зв’язку з художнім психологізмом. Найбільшої виразності психологізм набирає в ліриці, для якої характерне суб’єктивне саморозкриття особи автора. Способи вираження в ліричному творі авторських думок, намірів, сподівань і прагнень різняться своїми типологічними особливостями залежно від типу психологічних установок (Л.Гінзбург).

Внутрішній світ індивіда із гомогенним типом цілісності – сформована особистість, “цільна” людина, яка створена з “однолитого національного матеріалу” (Є.Маланюк). Протягом дії у творі така особистість не змінюється, її уподобання залишаються тими самими, що і на початку твору, вона прагне лише заявити про себе, продекларувати свої ідеї.

Зокрема, М.Бажан у вірші “Фокстрот” через множинні напівкомічні та напіверотичні ритмічні рухи музикантів (оркестр) та танцювальних пар розкриває одноцільність музичної ейфорії фокстроту, що виявляє і пробуджує хтивість людської натури. Система тропів, зокрема експресивна наповненість твору метафорами, відверто сугестують реципієнтові музичну ейфорію фокстроту, надають зображенню певної пікантності, природної гостроти. Поетичний синтаксис і звукопис увиразнюють монотонізм і еротичну асоціативність ритміки танцю: “такт” – “тракт” – “акт”, “лахміть” – “хіть”, “корч” – “сторч”, “мюзик-холі” – “голі”. Предметна зосередженість насамперед на танці, а не на мелодії зумовлює експресивно-динамічне самовираження суб’єкта. Пафосний тон автора довершує ефект радикальної нетерпимості, яка переростає у конфліктність і набуває у творі ефекту тотальної опозиції. Відтак гостра сатиричність, гротескність, надмірна експресія чуттєвості, яку народжує мелодія фокстроту протягом усього твору, психологічна однозначність у вираженні авторського неприйняття “фокстротної” культури характеризують цю поезію як гомогенну (однорідну) цілісність.

Натомість внутрішній світ особистості гетерогенного типу функціонує в постійному процесі розвитку. Психологічна установка таких індивідів спрямована на відкриття себе через усі явища, з якими вони повсякденно стикаються. Вони шукачі істини, нестійкі, непевні, перебувають у стані постійного пошуку. Зокрема, таку різнорідність думок, постійний сумнів у почуттях відтворює в мозаїці запитальних речень ліричний суб’єкт поезії М.Рильського “Шопен”. Функціонально навантаженим постає дієслово, яке практично уникає синоніміки та повторюваності, яке в поезії недоцільне. Використання полісемантичних епітетів, таких як “усмішка примхлива”, “звуків…кокетливо-свавільних”, “пробреньканих невміло”, дозволяє авторові суґестувати читачеві власне “бачення” мелодії в картинах: “срібна даль”, “сива сніжна невідомість” та інші. Тривалість мелодії в тексті поезії “Шопен” означена часопросторово. Семантичне навантаження заперечної частки “не” з дієсловами на позначення часу розкриває емоційну тривалість, векторну визначеність перебігу часу. Граматичні пари “не грав” – “не слухав”, “не виникала” – “не заблищала” виступають одночасно повтореннями й парадоксальними морфологічними запереченнями семантично стверджуваного (грав, слухав і т.д.). Білий неримований вірш також змушує вслухатися не стільки в повтори рим, у каденції вірша, скільки в мінливість емоційних тонів, що й визначає жанрову своєрідність поезії, сприяє створенню ефекту “мозаїчності”, навіть “калейдоскопічності” картин у цілісному вираженні драматичної колізії твору.

Відтак, гострота психоемоційної ситуації в обох випадках означує питання природи конфлікту, яка у письменників із гомогенним (однорідним) типом цілісності постає у формах тотальної опозиції, а у суб’єктів із гетерогенним (різнорідним) типом цілісності конфлікт реалізується через драматичну (лірико-драматичну) колізію.

Розкрити динаміку психоемоційного життя ліричного героя в художньому творі допомагає рівень образно-поетичного вислову. Кожен з авторів вдається до тих поетичних засобів, які найточніше відтворюють його мистецький задум. Зокрема, фокусування митців-романтиків на метафоричності зумовило в добу романтизму перехід цього тропу з розряду стилістичного прийому у важливий механізм вироблення смислу (Ю.Тимошенко). Для митців-реалістів характерне фокусування на метонімічних структурах, оскільки в них зміст висловлювання вмотивований світом фактів (Ю.Лотман).

Таким чином, зважаючи на системно-структурне розмежування цілісної моделі художнього (поетичного) твору на три предметні рівні, вважаємо за необхідне долучати такий вид аналізу до виявлення іманентних рис та встановлення типу цілісності окремого твору.

Підрозділ 2.2. – “П’ята симфонія” Є.Маланюка – явище гомогенної цілісності” – демонструє аналіз окремого твору в аспекті типології цілісності художнього матеріалу Є.Маланюка.

Поема “П’ята симфонія” – чи не найбільший ліро-епічний твір Є.Маланюка. Жанр поеми було обрано для предметного показу з метою поступового розкриття функціональних особливостей категорії цілісності в усіх жанрових формах: спочатку на дрібнішій формі – вірш, потім більшій – поема, а далі вже на творчості окремого митця.

Ліричний герой є втіленням образу “людини з долею”, зокрема, поняття “долі” осмислено та передано автором у романтичному ореолі. Романтичне забарвлення та психологічна установка автора на однозначність у розкритті образу головного героя зумовлюють проблематику, пафос твору – не треба покірно приймати долю, треба вміти почути “віщий стук”. Ліричний герой твору є учасником гострого конфлікту, у якому він, як особа монолітна, здатна на рішучу дію, протистоїть пасивності чиновників, їхній слабкості й нерішучості. Для Є.Маланюка визначальним є момент творення людської біографії, коли діє сформована особистість, коли вона перемагає бюрократичну байдужість. Такі міркування письменника надали майбутнім літературознавцям поважний аргумент щодо впровадження терміну “самототожність письменника”. Прагнення Є.Маланюка, як митця із монолітною типологічною установкою, привернути увагу до себе та своїх ідей реалізувалися через героїко-трагічний пафос поеми. Це психоемоційний тон “неминучого прозріння”, яке обов’язково настане. Ефект романтичного пафосу підсилюють метафоричні звороти, слова із символічним значенням, кільцеві обрамлення частин твору.

Таким чином, поема Є.Маланюка “П’ята симфонія” є інтерпретацією документально-біографічного епізоду з життя історичної постаті, поетика якої означує цей твір як гомогенну цілісність.

Підрозділ 2.3 – “Уривок” Д.Фальківського як твір гетерогенного типу цілісності” – присвячується аналітичному студіюванню окремого поетичного доробку з творчості українського поета-реаліста 20-30-х років ХХ ст. Д.Фальківського, поезії якого є неоднорідною цілісною системою, що спонукає дослідників його творчості висловлювати різні міркування щодо типологічної визначеності письменника.

Цей твір насамперед репрезентує епізод із життя тридцятилітньої людини, структурований як поетичне звітування за прожиті роки. Ліричний герой твору – реальна людина, яка за професійними нахилами належить до сфери мистецтва (проблематика мистецтва в собі і себе в мистецтві). Йому притаманні загальнолюдські риси, нічого виняткового в образному контексті немає. Різнорідність, поліфонію думок, нестійкість та суперечливість почуттів, якими охоплений ліричний герой, Д.Фальківський розкриває через семантику питальних речень, експресивне наповнення вставного слова “може”. Поетичної виразності, спрямованої на відтворення неоднозначності випадкової ситуації та рефлексій суб’єкта щодо неї, Д.Фальківський досягає завдяки використанню тропіки з переважанням метонімічних зворотів. Психологічну навантаженість поетичної лексики та синтаксису підтримує ритмічна структура твору, яка в даному контексті створює певні паузи для відчуття неоднозначності і можливості інтерпретації звукового супроводу.

Таким чином, керуючись установкою на різнорідне (мозаїчне) сприйняття світу: в аспекті психологізму – еволюція характеру ліричного героя; елементи біографічності – вияв часпросторового фактору; в аспекті конфліктності – внутрішня лірико-драматична колізія, підсилена метонімікою, Д.Фальківський постає митцем, який тяжіє до гетерогенної типологічної установки.

Третій розділ – “Системна цілісність ліричних циклів” – присвячено розгляду проблеми цілісності на рівні циклізації як окремого твору, так і цілого масиву творчості митців із різною типологічною установкою.

У підрозділі 3.1. – “Цілісність як системно-інтегративний фактор циклізації (загальна характеристика)” – увага зосереджується на тому, що під час студіювання окремих творів митців-ліриків не простежується повна картина цілісного сприймання автора, цілісне сприйняття всієї творчості письменника. При цьому типологічна приналежність митця до гомогенного чи гетерогенного ряду в історико-літературному процесі є неповною без актуалізації уваги на аспекті циклізації. Зокрема, саме ця сфера поетики є малодослідженою та неповно проінтерпретованою в літературознавчому аналізі.

Поняття “цілісність” і “цикл” є ланками одного ланцюжка, що сприяють гармонійному та художньому відображенню авторських задумів. Провідною функціональною особливістю циклу є мета об’єднання задуму оповідача, тематики, проблематики, головних героїв, місця та дії у творі, настроїв тощо. Водночас циклічна форма більш плідно реалізується в ліриці, ніж у прозі (зокрема, про це йдеться у працях Д.Чижевського, Л.Білецького, Г.Поспєлова, В.Жирмунського). Однак більшість сучасних дослідників (В.Смілянська, М.Кодак, О.Камінчук та інші) уже намагаються осмислити питання природи цілісності циклу.

Досліджуючи питання авторської свідомості стосовно розрізнення типів цілісності окремого твору, а також типологічної різниці творчих здобутків, діяльності митців-ліриків, можна поділити на два протилежні типи. Творчо-психологічні особливості представників одного типу тяжіють до гомогенного (однорідного) типологічного ряду (романтики, неоромантики, експресіоністи), а інших – до гетерогенного (різнорідного) типологічного ряду (реалісти, неореалісти, імпресіоністи).

Таким чином, категорія цілісності виступає системно-інтегруючим фактором циклізації, є елементом систематизації та упорядкування її елементів.

Підрозділ 3.2. – “Типологічні особливості в ліриці Лесі Українки та Івана Франка” – є практичною ілюстрацією диференціації типів цілісності на прикладі окремих циклічних форм у творчому масиві митців із різною психологічною установкою. Зокрема, під цим кутом зору розглянуті цикл “Хвилини” Лесі Українки та цикл “Осінні думи” Івана Франка.

Обидва цикли репрезентують ліричні композиції неоромантичного та неореалістичного спрямування. Ці поезії окреслюють психоемоційний стан авторів на момент створення: для Лесі Українки – це є “вершиною неробленого, не роздмуханого, зосередженого в собі ліризму” (М.Зеров), для Івана Франка – істотна боротьба із самим собою (Є.Маланюк).

Саме цикл Лесі Українки “Хвилини” та інші циклічні структури, які входять до збірки, є тим енергетичним цілим, тією, можливо, моделлю для всіх наступних проектів письменниці щодо розкриття концепції її неоромантичного героя. Ліричний герой циклу “Хвилини” – сформована особистість, його життєвий шлях – шлях маніфестування (ця риса найхарактерніше передана в пафосі поезії). Лірична конфліктність відчувається реципієнтом у формі антитези строф циклу, де герой протистоїть усьому світу. Кожен окремий вірш циклічної структури – це окрема хвилина життя, і для ліричного суб’єкта вислову ця хвилина є монолітною (однорідною) за своєю природою. Завдання героя – заявити про себе, що він і робить через опозицію до цілого світу. На рівні образно-поетичного вислову працює метафорична сугестія. Жанрова структура циклу є досить різнорідною, проте відтворює саме композиційний елемент романтичної тенденції в літературі. Зокрема, цикл “Хвилини” включає пісні, роздум-звертання та вірші-роздуми. Сприймання цілісної системи твору як однорідної довершує поетичну форму циклічної структури – окремий вірш є окремою хвилиною життя ліричного суб’єкта, вона цільна, “однолита” (Є.Маланюк) за своєю природою.

Лірика ж Івана Франка сповнена певної приватності, біографічності, багатоголосся; характер ліричного героя постійно еволюціонує, що є свідченням гетерогенної (різнорідної) тенденції у творчості митця. Шлях ліричного суб’єкта в поезії “Осінні думи” – це шлях досвіду, постійних шукань, герой розкриває себе через усі явища, які трапляються йому на цьому шляху, зокрема – через явища природи. Символічний образ “осіннього листя” є домінантою в ліричному циклі, тим психологічним підтекстом, спираючись на який, автор намагається більш результативно розкрити цінність усього психоемоційного моменту циклу, де злиття “осіннього листя” із ліричного героя, надає останньому більшої динаміки і процесуальності. В усіх трьох (з чотирьох композиційно означених І.Франком) віршах “осіннє листя” – мотив смутку, невизначеності, певної душевної втрати – проглядається у текстовій тканині як здогад про авторський свідомий задум. Останній вірш циклу довершує цілісне сприйняття суб’єкта свідомості: образ осіннього листя увиразнюється, набуває певної (чи більшої) об’єктивізації, більшого наближення до реальності. Внутрішньо драматичний конфлікт твору зумовлює стилістика запитальних речень, сповнених філософського змісту. Природу конфлікту в циклі увиразнює також жанровий фактор: усі (чотири) вірші ліричної поезії І.Франка “Осінні думи” можна віднести до одного виду – вірша-роздуму. На відміну від жанрової основи гомогенного типу (стихія романтичного героя та його автора), де вповні розкривається романтична емоційна загостреність, у вираженні жанрового фактора гетерогенного типу (реалістичний герой та його автор) домінує момент ліричної рефлексії. Циклічна форма віршів-роздумів підсилена метонімічною структурою образно-поетичного вислову і сприяє ефекту інтеграції різнорідних проявів ліричного героя.

Отже, зазначені поетичні цикли двох типологічно одмінних митців (Леся Українка та Іван Франко) в аспекті розробки питання ліричної циклізації демонструють можливість розгляду циклізації як фактора упорядкування цілісної системи окремого витвору письменника.

Підрозділ 3.3. – “Поетичні цикли у творчості поетів гомогенного складу (на прикладі Є.Маланюка)” – репрезентує системно-цілісний аналіз поетичних циклів у творчості поетів гомогенного типу на прикладі творів Є.Маланюка.

Представник “празької школи” поетів Є.Маланюк своєю творчістю демонструє романтичну типологічну низку ознак, прагнучи поєднати у своєму мистецтві безкінечне та конкретно-історичне (Д.Наливайко). Його творчий доробок нараховує дев’ять збірок. У дисертації запропоновано аналітичне студіювання першої з його збірок – “Стилет і стилос” (1925).

Питання війни, минулого й майбутнього України, жіноче та національне питання, ставлення до сучасників, проблема чужини – це не повний спектр тематичного розмаїття збірки “Стилет і стилос”. Поетична збірка побудована у формі великих циклів, кожен з яких окреслює елементи даної проблематики.

Характерне для Є.Маланюка бачення ліричного героя як людини особливої, людини цільної, виявляє принцип біографізму, який є наскрізною домінантою всієї творчості поета. З одного боку, ліричний герой – особистість, яка прагне до здійснення своєї мети й водночас шукає однодумців із такими самими ідеями, а з іншого – він нічому не вчиться, бо все знає і розуміє від природи, істина йому заздалегідь відома. Психоемоційний ефект боротьби за свої переконання Є.Маланюк підсилює елементами гіперболізації. Зокрема, в циклі “Біографія” поет сформулював своє творче і життєве кредо – кредо митця-романтика, яке треба виборювати зі стилетом і стилосом у руках. Бажання ліричного героя бути “паном долі”, тобто бути над обставинами, неодмінно провокує конфліктну ситуацію, яка сягає меж тотальної опозиції до світу. Такий принцип біографізму, бачення себе одноцільною особистістю простежується у подальшій творчості Є.Маланюка: “Гербарій”(1926) – масштаби боротьби набувають загальноісторичного значення; “Земля й залізо”(1930) – лише тотальна, нищівна боротьба може загартувати й зміцнити особистість. І лише остання збірка “Перстень і посох” (1972), яка виходить після смерті письменника, репрезентує головно філософські медитації.

Принцип біографізму в аспекті розкриття психоемоційного стану ліричного героя доповнює тематика війни (цикл “Ой у полі жито – копитами збито”). Наступні збірки у творчому доробку Є.Маланюка також торкаються воєнної тематики (“Держава жовтня”, “Напередодні”, “Війна” тощо), де автор повторює експеримент над ліричним героєм – зображує його в незвичайних, нетипових обставинах.

Тема “чужини”(однойменна назва циклу) хвилює Є.Маланюка не менше, ніж війна. В цьому циклі митець прагне (хоча лише частково) розкрити стан відчаю та самотності, який є гострим і болючим не лише для ліричного героя, а й для нього самого (вияв автобіографічності). Смислове навантаження теми “чужини” розширюється у наступних поетичних циклах автора. Семантичне значення вислову “чужа земля” романтизується через символіку кольору (“Під чужим небом” та інші).

У циклі першої збірки “Вічна” домінує жіноча проблематика. Є.Маланюк за допомогою символічних образів та конфліктної ситуації вдається до показу неординарної (нетипової) особистості, яка заради кохання до жінки здатна на героїчні вчинки. Продовжують низку романтичних образів жінок в житті ліричного суб’єкта героїні циклів “Один вечір”, “Ночі” та ін.

Проблема реалізації себе в мистецтві також присутня у тематичній палітрі першої збірки – цикл “Сучасники”. Для Є.Маланюка – поета і воїна – невід’ємною складовою творчого процесу є боротьба цільної особистості, що здатна перевернути світ у прагненні своєї мети, що означуються у подальших збірках (“Гербарій”, “Земна мадонна”, “Остання весна” та інші) – в циклах “Демон мистецтва”, “Ars poetica”, “Антистрофи”.

На рівні образно-поетичного вислову циклізація поетичної збірки “Стилет і стилос” репрезентує окреслену метафоричну систему. Символічні епітети, розкриті через різноманітні предмети чи явища, підсилюють ефект монолітної цілісності. Водночас яскрава кольорова палітра додає смислового навантаження лексичним структурам твору: червоний – кров і війна, чорний – смерть і безвихідь, сірий – відчай та самота, жовтий – добробут і водночас хвороба, синій – мрії та надії. Особливість поетичного стилю Є.Маланюка – своєрідне творення епітетів, поєднання різних кольорів в один епітет (“сонячно-гарячий”, “похмуро-рідний”, “божевільно-білий”); евфоніка та поетичний синтаксис містять безліч звуконаслідувань, повторень кореневих сполук, займенникових чергувань, які побудовані за принципом контрасту.

Таким чином, поетичні твори Є.Маланюка у своїй структурній цілісності репрезентують низку гомогенних типологічних ознак. Риси монолітності, однорідності відтворюються на всіх системних рівнях: цільна особистість, яка на шляху до своєї мети протистоїть світові, виразно окреслена у збірці метафорикою, гіперболізацією, символікою предметів, явищ, кольору.

У Підрозділі 3.4. - “Циклізація в ліриці поетів гетерогенного типу творчості (Д.Фальківський)” – представлений аналіз поетичного доробку Д. Фальківського, зокрема увага зосереджена на його збірці “Обрії”(1927).

Реалістична лірика розкриває душевну колізію героя у певній цілісності, у її змінах та розвитку. Одним з авторів такої лірики є Д.Фальківський – митець-неореаліст. Його активна діяльність в Україні окреслюється історичними рамками 20–30-х років минулого століття. Літературний доробок не вирізняється своєю масштабністю (як у Є.Маланюка), проте й така незначна, обірвана (розстріляний у 1934 році) діяльність визначається своєю результативністю, виразністю щодо типології цілісності, зокрема в жанрах лірики. Всі поезії автора – це лише один збірник (вийшов друком у 1989 році), котрий містить три збірки – “Обрії” (1927), “На пожарищі” (1928) та “Полісся” (1931).

Що ж до проблематики творчості поета, то провідною ідеєю в аспекті осмислення воєнної тематики є мотив об’єктивного розкриття тогочасної дійсності – психологічна боротьба окремої людини (індивідуума) з механізмом суспільного ладу. Особливості авторського сприйняття такого процесу увиразнює циклізація, що дозволяє окреслити всю різнорідність цілісного складу відчуттів і прагнень Д.Фальківського.

Літературний контекст збірки “Обрії” включає лише два цикли – “Минуле” та “Полісся”, які композиційно складають понад половину її текстового матеріалу. Система циклів у Д.Фальківського дещо відрізняється від аналогічних утворень Є.Маланюка. У Д.Фальківського поезії як конструктивні складові системи є не лише частинами циклу, а й незалежними творами, які можна розглядати й поза межами контексту. При цьому загальний зміст літературного утворення не порушується.

Цикл “Минуле” розкриває психологічну візію картин-спогадів ліричного героя (тобто автора, який у документально-біографічному стилі відтворює епізоди з бойових подій на Кобринщині в часи громадянської війни 1920–1923 рр. на Західній Україні). Ззовні Д.Фальківський репрезентує картину реальної ситуації: спочатку автор намагається за допомогою лексичної системи передати почуття “мізерності”, “дрібноти” сили вояків, призначення яких – нищити ворогів революції. У своїй боротьбі вони хоч і згуртовані, але самотні. Далі сумніви, хитання, непевність, “нерозгадані” думки ліричного героя женуть його геть від воєнних місцин, від обов’язку й служби (поезія “По кордону крок за кроком...”). Зображення психологічної дилеми: протистояння у драматичній колізії твору кохання почуттю обов’язку чекіста (цикл “І як зійде кривий молодик…”), а також інший різновид цієї дилеми: ліричний герой змушений вбивати невинних людей через зобов’язання перед суспільством (поетична візія “В степу коса збиває роси”).

Д.Фальківського – поета та колишнього чекіста – хвилює не лише доля окремої людини, а й доля всієї країни (вірші: “Одна нога в стременах..” та “Ех!.. І вдарило кляте життя”) – масштабність проблеми “людина і суспільство”, що розкрита через внутрішнє сприйняття суб’єкта твору. Засуджуючи байдужість, егоїзм, користолюбство суспільної верхівки влади, Д.Фальківський разом з ліричним героєм не ідеалізує фактів дійсності. Через поведінку суб’єкта обох поезій митець виявляє низку типологічних особливостей гетерогенної (реалістичної) цілісної системи твору: об’єктивізм, почуття співмірності, конкретизує певний аспект автобіографізму на рівні хронотопу і водночас єдність інтро- й екстравертних рис у психоемоційній поведінці й учинках героя.

Проте вже віршем “А він стояв тоді понуро” Д.Фальківський змінює рецепцію образу ліричного героя. При цьому авторський наратив не змінюється, його структура збагачується новими натуралістичними рисами. У момент кульмінації сюжетної дії поведінка ліричного героя означена почуттям слабкості: в його свідомості відбувається психологічна боротьба. Такі зміни у відтворенні ліричного героя та його характеру відбуваються і в наступних поезіях “Рука стиска розпечену рушницю” та “В кишені – літучка 2300”. Проте Д.Фальківський до кінця не визначає долі героя, залишаючи місце для читацької інтерпретації подій та дотримуючись психологічної установки на формування гетерогенної (різнорідної) цілісності твору.

В іншому циклі збірки “Обрії” “Полісся” Д.Фальківський вже змінює семантичний аспект у розкритті образу ліричного суб’єкта твору. Це тематика мирних подій (психоемоційні враження з минулого про дитинство, батьківщину, родину). Почуття інтимності – основний лейтмотив даного циклу – приваблює читацьку аудиторію, бо людське життя зображене без прикрас.

Вірш, яким розпочинається цикл, – “Мої далекі, рідні села!” – подає читачам різнорідну реакцію ліричного героя на красу природи та людського життя. Вираження світу природи через почуття суб’єкта твору – головний конструктивний задум усього циклу митця-реаліста. Автор намагається всіма засобами художньої типізації розкрити перед читачами етичні й естетичні критерії існування особистості серед різноманітних явищ та місцевого колориту. Психоемоційний стан героїв у ситуації, позначеній драматизмом, у поезії підкреслюють виразна аналітична метонімія та цілі синтаксичні утворення. Щоб підвести читачів до рецепції тієї чи тієї ситуативної картини, тих чи тих вчинків суб’єктів твору, Д.Фальківський вдається також до своєрідного внутрішнього діалогу ліричного героя зі своїми дитячими спогадами у формі запитальних речень.

Осмислюючи поетичні візії Д.Фальківського у збірці “Обрії”, маємо підстави твердити, що цілісна структура її елементів (вірші та цикли) містить у своїй основі психологічну установку автора на різнорідне зображення й вираження на рівні концепції особистості та природи конфлікту. Виразний наратив митця-неореаліста підкреслюється системою образно-поетичного вислову, зокрема метонімічними конструкціями. Також привертає увагу низка смислових рядів, які будує автор для виразної демонстрації драматизму подій громадянської боротьби: чекіст – літучка – револьвер – смерть; воєнком – батальйон – рушниця (багнет, штик) – кров – трупи тощо, і водночас стан ліричного героя в родинному середовищі відтворюють такі смислові ряди: батько – мати – колиска – дитина – сміх; село – хата – господарство – поле – житб. Експресивність цих художніх виразів у текстах віршів автор підкреслює емблематичною контрастністю кольорів (“червоне” – “чорне” – “біле”, а іноді – “сіре”). Загалом образно-поетичному вислову Д.Фальківського притаманне звернення до замкненої композиції вірша: певний елемент замовчування, недомовленості, наявність неповних речень, які сприяють загостренню сюжету до градації.

Таким чином, цикл “Обрії” Д.Фальківського на рівні концепції особистості представляє ліричного героя як динамічний образ, якому притаманний постійний пошук нових ідей, підходів до вирішення тієї чи тієї проблеми. Конфлікт, якого суб’єкт твору не переборює, а усвідомлює, подано у формі драматичної колізії, позначеної трагізмом типової для даного моменту ситуації. Система образно-поетичного вислову знаходить вияв у авторському залюбленні градаційними структурами, риторичними реченнями та метонімічними виразами.

У ВИСНОВКАХ узагальнюються результати дисертаційного дослідження. Проаналізовані окремі художні твори та масиви художньої творчості митців-ліриків, дають можливість типологічно розрізняти одмінні постаті літературного процесу, диференціюючи їх твори в аспекті цілісності як гомогенні та гетерогенні. Проаналізувавши й осмисливши праці багатьох вітчизняних та зарубіжних учених, ми дійшли висновку, що така система типологічної диференціації є певним способом або спробою (можливістю) впорядкування цієї теоретичної категорії в межах класичної поетики. Таким способом є розрізнення (розпізнавання) типів цілісності через використання дихотомного підходу (Я.Мукаржовський).

Наведені у цьому дослідженні аргументи щодо типологічного розрізнення цілісності ліричних творів та творчості митців-ліриків пропонують певну, більш гнучку й структурно виважену схему, яка дозволяє розглядати твори різного типологічного спрямування в межах типів цілісності (гомогенної та гетерогенної).

Структурна поетика містить у своєму теоретичному інструментарії системний та цілісний аналізи, за допомогою яких було апробовано дихотомний підхід до типів цілісності твору й творчості митця-лірика. Розроблена в цьому дисертаційному дослідженні структура системно-цілісного аналізу буде актуальною й результативною теоретико-практичною базою для подальших студіювань поетичного матеріалу.

Під час дослідження було визначено, що систематизуючим фактором є циклізація, в структурі якої в тому чи тому творі виявлено два різні типи – гомогенний (однорідний) та гетерогенний (різнорідний), котрі репрезентують спектр відповідних особливостей: 1) на рівні психологізму – або “готова” (сформована), або “процесуальна” особистість; 2) на рівні природи конфлікту – антиномічна конфліктність, або драматична колізія; 3) на рівні образно-поетичного вислову – або метафоричний, або метонімічний тип викладу. За цією схемою було проаналізовано зразки гомогенного та гетерогенного типів цілісності на матеріалі ліричної поезії ХІХ–ХХ ст. (Т.Шевченко, Леся Українка, І.Франко, М.Бажан, М.Рильський, Є.Маланюк, Д.Фальківський), а також малодосліджені та проблематичні аспекти літературознавства

Таким чином, зважаючи на проведені в дисертаційному дослідженні теоретико-практичні студії та осмислення категорії цілісності в аспекті типології, констатуємо, що дана проблема потребує на сьогодні спеціального дослідження та вимагає подальшого студіювання в теоретико-літературному дискурсі, висвітлення структури та характерних особливостей циклізації ліричних творів поетів. Дослідження є спробою започаткувати роботу в аспекті типології цілісного сприйняття дійсності та його відображення в художньому матеріалі. Звернення до ліричної поезії ХІХ–ХХ ст., яка надає практичний матеріал для системного аналізу, є першим етапом у роботі над проблемою цілісності. Ця поезія містить показові зразки обох типів цілісності – гомогенний (однорідний) та гетерогенний (різнорідний). І визначальним є те, що присутність обох типів не лише в якийсь окремий історичний період, а постійний їхній розвиток у сучасному літературному процесі зумовлює існування та результативність як перетворювального, так і відтворювального підходів.