ПРОБЛЕМА ТОЛЕРАНТНОСТІ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми, розкрито стан наукової розробки проблеми, зв’язок роботи з науковими програмами, мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, методологічну основу, наукову новизну, теоретичне і практичне значення результатів, подано відомості про кількість наукових публікацій, а також дані про апробацію та структуру дисертації.

 У першому розділі «Інформаційний простір: сутність, структура і зміст» з’ясовано специфіку сучасних досліджень інформаційного простору у політології, журналістикознавстві, теорії комунікацій та інших міждисциплінарних розробках. Подано визначення, структуру, сутність і зміст понять “інформаційний простір”, “глобальний інформаційний простір”, “національний інформаційний простір”, запропонованих вітчизняними та іноземними дослідниками. Серед них: В. Бабенко, О. Баранов, І. Бінько, В. Бондаренко, А. Дешко, В. Заболотський, С. Михайлов, О. Литвиненко, І Підлуська, В. Потіха, Г. Почепцов, А. Слівак, О. Соснін, О. Сусська, А. Чічановський, В. Шкляр, Р. Юсупов.

 Обґрунтовано необхідність удосконалення термінологічного апарату у цій галузі, зокрема запропоновано розуміти поняття “національний інформаційний простір”, як інформаційний простір, що об’єднує всю українську політичну націю, усіх громадян України, не виокремлюючи їхню етнічну приналежність.

 У першому підрозділі першого розділу «Глобалізація і проблеми розвитку національного інформаційного простору» особливу увагу приділено розкриттю процесів глобалізації інформаційного простору, пов’язаних з бурхливою інформатизацію сучасного суспільства. Адже глобальний інформаційний простір, як якісно нове середовище функціонування і розвитку міжнародних відносин, органічно містить у собі економічні, політичні, соціальні й культурні процеси, а самі інформаційні технології стають значною змістовною характеристикою цих процесів, створюють принципово нові умови функціонування й розвитку інформаційних ресурсів.

 Визначено, що вирішення проблем розвитку національного інформаційного простору України полягає у необхідності подолання негативних тенденцій у створенні в правовому і організаційному плані логічно завершеної системи управління, формування, розвитку, використання й захисту інформаційних ресурсів, ліквідування відставання у розвитку інформаційного законодавства.

 Вказано на те, що чинне законодавство не визначає правовий статус інформаційного простору України, який, на нашу думку, є важливою ознакою й передумову формування інформаційного суспільства, входження України у світове інформаційне співтовариство, одним із головних чинників збереження інформаційного суверенітету, зміцнення державності та забезпечення національної безпеки України.

 Відзначено, що права, обов`язки і відповідальність кожного суб`єкта інформаційних відносин мають бути визначені як національним законодавством, так міжнародними правовими нормами. При цьому наголошується, що найпринциповіші проблеми у регулюванні в Україні правовідносин в інформаційній сфері, пов`язані з невизначеністю, або великою розбіжністю в розумінні та практичному застосуванні таких важливих понять для системи інформаційного права, як “інформаційний суверенітет України”, “інформаційний простір України”, “інформаційна безпека України”, “національні інформаційні ресурси”.

 Доведено, що без визначення на рівні актів законодавства цих важливих політико-правових понять та правових норм щодо їхнього забезпечення неможливе встановлення цивілізованих міжнародних інформаційних відносин і подальше системне вдосконалення інформаційного законодавства України.

 У другому підрозділі першого розділу «Інформаційна політика і безпека» подано визначення, сутність і зміст понять «інформаційна політика», «інформаційна безпека», «інформаційний суверенітет» запропонованих вітчизняними та іноземними дослідниками. Окреслено головні проблеми, що пов’язані із поширенням інформаційних технологій, при цьому основну увагу приділено проблемам толерантності, етики, моралі, впливу на духовний світ людини.

 Обстоюється думка, що протистояти інформаційній експансії можна, розробивши лише теоретичні і методичні основи захисту і наступу в цій галузі й маючи для цього економічні й технічні можливості.

 Зазначено, що у загальній системі захисту інформації дослідники вирізняють такі напрями:

- законодавчо-нормативне забезпечення, що передбачає розробку відповідних законодавчих актів, нагляд за виконанням законодавства з боку правоохоронних органів, судовий захист;

- організаційно-технічне забезпечення, що розкриває систему заходів, спрямованих на недопущення реалізації загроз безпеці інформаційного ресурсу;

- страхування інформаційних ризиків, що прийнятне лише для недержавних установ.

 Проаналізовано законодавчо-правовий аспект гарантування інформаційної безпеки України. Відзначено, що на сучасному етапі інформаційна політика України здійснюється в умовах, коли концепція національної інформаційної безпеки ще перебуває на стадії формування, тобто концептуально й законодавчо в Україні не визначено поняття “інформаційна безпека” як системного комплексу взаємопов`язаних запобіжних заходів захисту інформаційного суверенітету та інформаційного простору України.

 Доведено необхідність створення національного органу, здатного координувати вирішення завдань інформаційної безпеки і забезпечення інформаційного суверенітету держави.

 У третьому підрозділі першого розділу «Інформаційно-психологічна безпека особистості, суспільства і держави як чинник формування толерантного інформаційного простору» показано, що у якості регламентуючого фактору інформаційного простору виступає інформаційно-психологічна безпека, під якою слід розуміти стан захищеності індивідів, окремих груп, соціальних прошарків і людства загалом від негативних інформаційно-психологічних впливів. Підкреслено, що засоби масової інформації відіграють ключову роль в інформаційно-психологічній боротьбі, а також у масовій інформаційно-психологічній обробці населення. У зв’язку з цим виникає небезпека розвитку агресивної споживацької ідеології, тотальної комерціалізації культури, поширення ідей насильства і нетерпимості, впливу на психіку руйнівних форм міфологізованої свідомості.

 При цьому відзначено, що сьогодні на законодавчому рівні не існує достатніх гарантій захисту людини від загроз, пов’язаних із негативними інформаційними впливами. Ці загрози і захист від них, а також утвердження моральних цінностей реалізуються саме всередині інформаційної сфери.

 У другому розділі «Динаміка і константи толерантності у цивілізаційному контексті» розглянуто проблему толерантності у цивілізаційному контексті, де особливу увагу приділено дослідженню філософських витоків ідеї толерантності та її ролі у політичній культурі суспільства. Подано визначення, сутність і зміст поняття толерантності, запропоновані вітчизняними та іноземними дослідниками (Т. Алексіною, Є. Бистрицьким, А. Чічановським, В. Шпунтовим), а також використані у словниках та офіційних документах міжнародних організацій (наприклад Декларація принципів толерантності, Декларація про раси і расові упередження, ухвалені ЮНЕСКО).

 Показано, що толерантність, у всіх її проявах у міжцивілізаційних відносинах, як цінність є феноменом людської суб’єктивності і являє собою особливий вид реальності, особливий вид буття. Зазначено, що найважливішим фактором зростання толерантності є суспільна інтеграція: руйнування міжетнічних бар’єрів, створення більших соціальних систем.

 Обстоюється думка про те, що толерантність є саме активне ставлення до іншого, що передбачає свідоме визнання прав і свобод іншого, а не байдужість до нього. Тобто толерантність означає діяльне допущення існування іншого навіть за наявної можливості здійснити той чи інший вплив на це існування.

 У першому підрозділі другого розділу «Толерантність у філософському вимірі» подано огляд теорій толерантності авторів минулого і сучасного, серед яких: Р. Абдулатіпов, Т. Адорно, Ю. Бромлей, Л. Дробіжева, І.Кант, Лас Касс, М. Кузанський, Дж. Локк, Дж. Мілль, Сепульведа, Л. Скворцов, А. Скрипник, Вл. Соловйов, П. Сорокін, Г. Тавадов, В. Тишков, Л. Толстой, М. Хоркхаймер, М. Шелер, О. Шпенглер.

 Наведено різні типи толерантності, залежно від домінуючої у державі суспільної свідомості: міфологічної, релігійної, секулярної чи науково-суспільної.

 Запропоновано наступні способи розуміння толерантності:

- толерантність як байдужість, що вміщує існування думок, істинність яких не може бути доведена;

- толерантність як неможливість взаєморозуміння, яка обмежує можливість взаємодії;

- толерантність як поблажливість, що допускає перевагу у свідомості людини власної культури, можливе терпіння, але й одночасне зневажання іншої;

- терпимість як розширення власного досвіду і критичний діалог, що дозволяє і поважати чужу позицію і при цьому змінювати свою внаслідок критичного діалогу.

 При цьому у культурі толерантності є дві константи, на основі яких її можна визначити:

1) як набутий досвід лояльної взаємодії спільнот з будь-якою інакшістю - (константа “результат”);

2) як поточну діяльність – взаємодія спільнот на основі терпимості до будь-якої інакшості - (константа “процес”).

 У другому підрозділі другого розділу «Толерантність у політичній культурі» подано огляд наукових розробок цієї проблеми вітчизняними та іноземними авторами, серед яких Є. Бистрицький, М. Гулієв, А. Панарін, Л. Синельникова, А. Чічановський, В. Шалін, В. Шпунтов.

 У третьому підрозділі другого розділу «Толерантність в інформаційному просторі» досліджено роль засобів масової інформації у формуванні толерантного інформаційного простору, проаналізовано такі поняття як «інформаційний тоталітаризм», «інформаційний авантюризм», «вільний, збалансований потік інформації», запропоновані проф. А.Чічановським та проф. В. Шкляром.

 Окреслено аспекти, які мають допомогти з’ясувати причини нетолерантного поводження в інформаційному просторі, а саме:

1) вивчення усіх значимих впливів на ЗМІ і журналістів, що провокують інтолерантність у медійних контактах (вплив влади, бізнесу, реклами та ін.);

2) вивчення внутрішніх механізмів мас-медіа, журналістських практик, специфічних професійних прийомів відбору, опрацювання і поширення інформації, що породжує інтолерантний ефект;

3) моніторинг ставлення сучасних ЗМІ до проблем соціальної толерантності і суспільної згоди методами контент-аналітичного дослідження преси, ТБ і радіо;

4) вивчення реально існуючих установок журналістів щодо різних соціальних, політичних, конфесійних та інших конфліктів і їхній вплив на контент;

5) вивчення практик світової журналістики у висвітленні конфліктів;

6) розробка принципів професійної етично-коректної журналістики, що не провокує конфлікти;

7) освітня, пропагандистська і просвітницька робота серед журналістів з метою поширення ідей, прийомів, методів, установок толерантної журналістики.

 Показано, що ЗМІ роблять для нас відкритішими інші культурні світи і формують у сучасної людини здатність до розуміння інших культур як раціональну основу для появи співчуття і емпатії. Водночас, саме засоби масової інформації, формуючи віртуальну реальність як інтелектуальну й емоційну домінанту психіки, роблять людей байдужішими, агресивнішими і жорстокішими у реальному житті. До того ж, саме мас-медіа використовуються для розпалювання національної, релігійної, расової ворожнечі, а у деяких випадках і для розвалу самої політичної системи.

 З’ясовано, що саме домінування у ЗМІ фактів насильства і жорстокості є однією з головних проблем світового інформаційного простору. Наведено власне дослідження дисертанта, яке засвідчило, що й в українських мас-медіа (у даному випадку на телебаченні) подібні повідомлення складають чималий відсоток ефіру. При цьому, стабільно дуже високий відсоток саме міжнародних повідомлень із негативним забарвленням, адже більшість цих подій (теракти, збройні конфлікти, стихійні лиха і т.д.) відбуваються за кордоном, переважно у Близькосхідному регіоні. А серед негативної тематики, яка найширше представлена провідними українськими телекомпаніями, відзначена проблема тероризму.

 Особливу увагу приділено маніпулюванню масовою свідомістю за допомогою ЗМІ, зокрема методам такого маніпулювання (наприклад метод «інформаційного тероризму»). Розглянуто пропагандистські прийоми, що використовують насильство у мас-медіа, а також феномен пост-травматичного стресу серед репортерів, що працюють у надзвичайних ситуаціях, особливо у зонах бойових дій.

 У третьому розділі «Інформаційна війна як системний прояв нетолерантності у світовому інформаційному просторі» розглянуто проблему інформаційної війни як системного прояву нетолерантного поводження в інформаційному просторі, зокрема показано роль засобів масової інформації в інформаційних війнах.

 У першому підрозділі третього розділу «Концептуальний вимір проблем інформаційної війни: політика та ідеологія» увагу приділено сутності понять «інформаційна війна», «інформаційно-психологічна війна», «психологічна війна». Детально проаналізовано теорії інформаційної війни і різні значення терміну «інформаційна війна», запропоновані вітчизняними та іноземними науковцями.

 Зосереджено увагу і на аналізі інформаційно-психологічного впливу, як прикладу нетолерантного поводження в інформаційному просторі. Він передбачає прямий чи опосередкований вплив на системи ухвалення рішень суб’єкта (індивіда, соціальної групи, держави) шляхом зміни його психічного стану, світоглядних установок, системи знань про оточуючий світ.

 У другому підрозділі третього розділу «Роль мас-медіа в інформаційній війні. Проблема використання засобів масової інформації у сучасних збройних конфліктах» особливо відзначено проблему використання мас-медіа в інформаційній війні, а ЗМІ показано як один із видів інформаційної зброї чи засобів інформаційного впливу.

 Проаналізовано перші сплановані медіа-кампанії у збройних конфліктах, зокрема військову операцію міжнародної коаліції проти Іраку 1991 року «Буря в пустелі» та військову операцію НАТО проти Югославії 1999 року.

 Вперше у вітчизняній науці визначено сутність поняття “керування новинами” як специфічного процесу маніпулювання засобами масової інформації з боку владних структур. А також наведені приклади цієї тактики у різних військових конфліктах у світі.

 Встановлено, що якість роботи представників засобів масової інформації залежить від ступеню їхньої контрольованості з боку влади.