| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовується актуальність теми, формулюються мета, основні завдання та теоретико-методологічні засади дослідження. Вступ містить також стислу історіографію питання, що висвітлюється.
У першому розділі – “Питання становлення української фольклористики у періодичних виданнях першої половини ХІХ століття: елементи теорії фольклору, методика збирання та вироблення принципів публікації зразків народної творчості” – проаналізовано виникнення передумов до наукового вивчення української усної словесності, які були тісно пов’язані з розвитком гуманітарних наук загалом, впливом романтичних ідей Заходу, формуванням національної ідеї в контексті загального слов’янського відродження та певними суспільно-політичними чинниками (Велика французька революція, наполеонівські війни, зростання громадської активності, яка реалізувалася, зокрема, у заснуванні Кирило-Мефодіївського товариства). Важливе значення для розвитку української суспільної думки мали регіональні навчальні заклади: Харківський університет, Ніжинська гімназія вищих наук князя Безбородька, Київський університет. Навколо Харківського університету групуються різні кола інтелігенції, що розпочинають видання перших українських журналів, про зміст яких зауважувала пізніше С.Русова: “Відчувається палке почуття любові до рідного краю, що єднає всіх його постійних співробітників, бажання пізнати його та познайомити з ним читача. Місцева історія, географія, етнографія складають головний його зміст”.
Уже в перших харківських часописах О.Склабовським, Р.Гонорським, П.Гулаком-Артемовським, Іваном Срезневським порушуються питання про потребу дослідження української усної народної творчості. Вони виявились в редакційних зверненнях, публікаціях власних та перекладних статей фольклорно-етнографічного спрямування. Такий підбір матеріалу вказує на виникнення передумов до поширення фольклористичних досліджень в Україні і може бути визначений як перший етап у процесі становлення науки про усну словесність, що відобразився на характері “Украинского вестника” (1816) та “Украинского журнала” (1824).
На початку 30-х років ХІХ століття в Харкові формується група активних дослідників усної народної творчості на чолі з Ізмаїлом Срезневським. Метою їх діяльності була активна збирацька робота та залучення до неї широких кіл громадськості. Перші результати їх праці були представлені в “Украинском альманахе” (1831) добіркою народних пісень та власними літературними творами з яскраво вираженою фольклорною основою. Публікація записів, яка характеризувалася певним узагальненням, що вказувало на відсутність критеріїв жанрового розмежування народнопісенних творів, активізація збирацької діяльності, вироблення серед тогочасних фольклористів спільних завдань щодо розвитку науки про усну народну творчість вказують на формування другого етапу в становленні української фольклористики.
Із середини 30-х років у передмовах, коментарях до фольклорного матеріалу, загальнотеоретичних статтях, що публікувалися в часописах, з’являються методичні вказівки стосовно збирання зразків усної народної творчості. М.Максимовичем у передмові до альманаху “Киевлянин”, К.Сементовським у розвідці “Замечания о праздниках малороссиян”, автором статті “О важности народных преданий”, М.Костомаровим в “Обзоре сочинений, писанных на малороссийском языке” наголошувалось на важливості точних записів без будь-яких втручань у текст, скеровувалась увага на дослідження українських міфів, казок, переказів та повір’їв як найдавніших пластів усної народної творчості, у яких, за твердженням згаданих авторів, на інтуїтивному рівні відобразилася специфіка “народного духу”, пошук якої утвердив вироблення нового підходу до вивчення фольклору з особливим розумінням його історизму. Огляд опублікованого на сторінках періодики фольклорного матеріалу дозволяє зробити висновки про використання стаціонарного та експедиційного методів записування. Започатковані в першій половині ХІХ століття, вони в поєднанні є досить дієвими і в сучасній фольклористиці.
Таким чином, конкретизуються завдання фольклористів. Перехід від періоду нагромадження записів усної народної творчості до її систематизації зумовив появу перших класифікаційних систем українського фольклору. В “Львівському Пілігримі” Д.Зубрицький поділяє уснопоетичний матеріал за тематикою та за географічно-територіальним принципом. Більш детальну систему подав І.Срезневський у статті “Взгляд на памятники здешней (украинской) народной словесности”, яка була опублікована, зокрема, і в “Полтавских губернских ведомостях”. Раніше певну спробу класифікації фольклорного матеріалу вчений зробив у “Запорожской старине”. Очевидно, що в статті, яка подавалась у губернській газеті, запропоновано більш детальний, різнобічний поділ усної народної творчості. Такі зміни свідчать про постійну працю вченого в цьому напрямі.
Широке використання порівняльного аналізу фольклорного матеріалу слов’янських народів, спроби з’ясування витоків усної словесності, увага до міфології, виявлення історизму в народній творчості вказують на зародження міфологічної та культурно-історичної шкіл у фольклористиці.
Окреслюються три основні центри розвитку фольклористичної думки, які були також найважливішими видавничими осередками в Україні в першій половині ХІХ століття: Харків, Львів, Київ.
Огляд фольклорного та фольклористичного матеріалу, опублікованого на сторінках губернських газет, альманахів “Утренняя звезда” (1834), “Русалка Дністрова” (1837), “Ластівка” (1841), “Сніп” (1841), “Киевлянин” (1840, 1841, 1850), “Молодик” (1843, 1844) дає підстави робити висновки про формування третього етапу в становленні української науки про усну народну творчість, який можна охарактеризувати як початок наукового осмислення фольклору з виробленням чіткіших принципів його збирання та класифікації.
У становленні української науки про усну народну творчість помітну роль відіграли М.Максимович, І.Срезневський та члени його гуртка, Л.Боровиковський, С.Писаревський, М.Костомаров, брати Сементовські, члени “Руської трійці”. Значна кількість імен тогочасних фольклористів залишається невідомою через відсутність на початкових етапах становлення науки чіткої системи фіксації усної народної творчості та відомостей про записувачів. І все ж завдяки систематичній праці в царині фольклористики науковцям першої половини ХІХ століття вдалося виголосити та частково реалізувати певні завдання, а саме: потребу збирання та публікації зразків усної словесності, необхідність класифікації зібраного матеріалу та теоретичного осмислення окремих жанрів усної народної творчості, утвердження ідейно-естетичних вартостей фольклору та його використання як джерела історичних досліджень і літературної творчості. Такий підхід учених до усної словесності свідчив про зростання наукового рівня української фольклористики. Це викликало гостру критику В.Бєлінського, який розглядав Україну лише як інтегральну частину Російської імперії, а тому будь-яке наукове визнання української науки про усну словесність чи літератури було неможливим. Українські альманахи, зокрема “Ластівка”, на яку була негативна рецензія російського критика, вміщеними там фольклорними записами та літературними творами свідчили про безпідставність закидів щодо неможливості самостійного розвитку української літератури та фольклористики.
У другому розділі – “Питання формування жанрології усної народної творчості в контексті розвитку української фольклористики” – на основі поданих у часописах фольклорних та фольклористичних матеріалів характеризується своєрідність формування жанрології української усної словесності, розглядається історія публікації окремих фольклорних записів та визначається їх роль для укладачів майбутніх збірок.
Трактування вченими першої половини ХІХ століття усної народної творчості як джерела розуміння історії народу, витоків його становлення та національної специфіки спрямовувало їх діяльність на вивчення найдавніших жанрів фольклору, і серед них – замовлянь та ворожінь. Позитивним кроком до зрозуміння характеру замовлянь як жанру усної народної творчості можна вважати публікацію рубрики в “Полтавских губернских ведомостях” “Простонародные особенности лечения некоторых болезней”, де подавалися тексти: “От глазу”, “От зубной боли”, “От укуса змеи”. Дослідники виділяли замовляння лікарські, інтимного характеру (кохання, розлучення, ревнощі), господарські. У розвідках такого спрямування простежуються головні теоретичні висновки: розуміння архаїчності названого жанру фольклору, його взаємозв’язку з календарною обрядовістю українського народу, а також із дохристиянськими віруваннями слов’ян.
Вченими була помічена подібність замовлянь їх синкретичними характеристиками (поєднанням слова з дією) до ворожінь. Серед опублікованих на сторінках періодики відомостей про названий жанр особливо відзначається стаття “О гаданиях у малороссиян” за підписом “А.М.”. Автором згаданого дослідження є Опанас Маркович – видатний діяч історії української культури 40-70-х років ХІХ століття. Цінними є зафіксовані дослідником словесні формули, що супроводжували ворожіння.
У статтях В.Даля, К.Сементовського, О.Марковича, де розглядались українські замовляння та ворожіння, підкреслювалася складність дослідження названих жанрів усної народної творчості, яка зумовлювалася давністю, езотеричністю та сакральністю, що ставали на перешкоді їх фіксації.
Увага до замовлянь та ворожінь, їх записи та спроби аналізу мали важливе значення для розвитку фольклористичної думки. Адже історія їх вивчення є досить короткою. Дослідження найдавніших жанрів, започатковані в першій половині ХІХ століття, майже припинилися за часів тоталітарного більшовицького режиму, і лише сьогодні ця прогалина заповнюється новими науковими розвідками. Тому матеріал, опублікований на сторінках губернських газет, може бути використаний і в сучасних студіях.
Не менш важливе значення для розвитку української фольклористики мали публікації пареміографічного матеріалу. Уже в “Украинском вестнике” дослідник творчості Г.Сковороди Г. де Кальве наводить декілька “досить дивних”, за його словами, виразів українського мислителя, які на підставі саме цієї публікації були надруковані в збірнику прислів’їв та приказок М.Номиса.
Помітною в розвитку пареміографічних досліджень в Україні була публікація “Народних пословиць” Л.Боровиковського в альманасі “Ластівка”. Незважаючи на те, що упорядником добірки не подавалися теоретичні судження щодо прислів’їв та приказок як жанру усної народної творчості, все ж вона дає можливість зробити певні узагальнення. Паремії були надруковані у віршованому вигляді, що дає підставу вважати Л.Боровиковського одним із перших дослідників їх ритмомелодики, хоча спеціальні студії окресленої проблеми почалися лише з останньої чверті ХІХ століття. Крім того, згадана підбірка засвідчує популярність у першій половині ХІХ століття алфавітного принципу публікацій паремій. Подані тексти залишилися важливим надбанням фольклористики навіть після виходу ґрунтовної збірки М.Номиса. Різний рівень цензурування дав можливість надрукувати в “Ластівці” ті прислів’я та приказки, які були вилучені з відомого видання М.Номиса. Таким чином, деякі з відібраних до друку Л.Боровиковським зразків названого жанру усної народної творчості залишилися на десятиліття їх єдиною публікацією.
Дослідниками був помічений зв’язок прислів’їв та приказок з іншими жанрами фольклору. Щодо сказаного цінними є їх публікації на сторінках “Зорі Галицької”, “Киевских губернских ведомостей”, “Черниговских губернских ведомостей”, де привертають увагу коментарі про походження окремих висловів, особливо тих, які в основі мають народний переказ, оповідання, анекдот.
Аналіз надрукованих на сторінках періодичних видань прислів’їв і приказок засвідчує варіативність у визначенні назви цього жанру. Виокремлюючи їх як певне словесне явище, автори статей та публікацій називають їх “досить дивними виразами” (Г. де Кальве), “народними пословицями” (Л.Боровиковський), “малорусскими пословицами” (автор розвідки в “Киевских губернских ведомостях”), “народними пригадками” (автор статті в “Зорі Галицькій”).
Проте публікацією прислів’їв та приказок пареміографічні дослідження не обмежувалися. В альманахах “Ластівка” та “Вінок русинам на обжинки” були опубліковані загадки та перші спроби їх теоретичного осмислення. Варта уваги характеристика цього жанру усної словесності, подана І.Головацьким та І.Срезневським. Дослідниками підкреслювалися тематичне і художнє багатство, дидактична та розважальна функції, а також самобутність українських загадок. Надруковані в періодиці зразки названого жанру фольклору стали джерелом для майбутніх збірок О.Сементовського (1851) і М.Номиса (1864).
Серед багатьох жанрів українського фольклору однією з перших привернула до себе увагу обрядова поезія. Публікації на сторінках періодики засвідчують початок її цілеспрямованого вивчення. Важливу роль тут відіграв альманах “Русалка Дністрова”. Частина записів пісень календарної та родинної обрядовості була вперше опублікована на його сторінках. Важливим є розрізнення західноукраїнськими дослідниками колядок та щедрівок як окремих видів пісень календарно-обрядового циклу. Підібрані ними до друку зразки належать до різних тематичних груп. Вони були призначені для виконання господареві, парубку, дівчині. Один з них (“Була в батенька нова світлонька”) супроводжувався приміткою, що вказувала на існування в друці його варіантів: “Приміри. Песни малороссійськія изд. Мих. Максимович. Москва 1827”. Цікаво, що варіант згаданої колядки був опублікований у розвідці О.Сементовського на сторінках “Киевских губернских ведомостей”. Порівняльний аналіз текстів колядки, записаної І.Вагилевичем та О.Сементовським, дає можливість простежити регіональні особливості фольклорного матеріалу, які виявились як у діалектних особливостях твору, так і в певних змістових відмінностях.
З обрядової пісенності упорядниками “Русалки Дністрової” до публікації були вибрані колядки, гагілки, ладкання. Однак варто зазначити, що навіть на час виходу названого видання члени гуртка М.Шашкевича не обмежувалися дослідженням лише трьох видів пісень календарної обрядовості. Уже в “Передговорі” І.Вагилевич чітко розмежовував колядки та щедрівки, веснянки, русальні, купальські пісні. Отже, можна стверджувати, що обрядовий фольклор виділявся членами “Руської трійці” в особливий жанрово-видовий підрозділ народної поезії.
Загалом у періодиці першої половини ХІХ століття представлені календарно-обрядові твори, весільні пісні, записані членами “Руської трійці”, І.Гамалією, М.Стафієвським, одне з перших досліджень родинної обрядовості В.Пассека, пов’язане з народженням дитини. Огляд такого матеріалу є додатком для з’ясування історії вивчення цих жанрів усної народної словесності.
Народні думи на сторінках періодичних видань уперше були надруковані в “Украинском альманахе” (1831). До часу появи названого видання їх записи та дослідження обмежувалися виходом збірок поза межами України. Тексти дум “Про Олексія Поповича” та “Про Азовських братів” стали єдиною репрезентацією нових варіантів творів українського історичного епосу, які з’явилися з 1819 по 1849 рік. Крім “Украинского альманаха” на сторінках періодики думи публікувалися в “Русалці Дністровій” у розділі “Думи та думки”. Такий поділ був запозичений у В.Залеського. Зокрема, у збірці “Пісні польські і руські люду галіційського” (1833) згаданий дослідник, аналізуючи тематику народних пісень, поділяє їх на чоловічі (думи) з переважаючими епічними компонентами, яким властиве утвердження героїки подвигів, та жіночі (думки) – сумні ліричні пісні з притаманним їм відображенням особистих переживань. Таким чином, в альманасі не були представлені нові підходи до вивчення дум, але мають цінність тексти, подані у виданні. Запис думи про Коновченка став першою публікацією одного з варіантів досить поширеного на всій території України фольклорного твору, який, за словами Б.Кирдана, є його найбільш давньою формою. Аналіз опублікованих на сторінках періодики текстів дум дає підстави для висновків про те, що їх дослідження в першій половині ХІХ століття розвивалось одночасно з появою в друці думових текстів. Окреслений період не можна охарактеризувати як час систематичного вивчення дум, але все ж необхідно зазначити певні позитивні кроки в дослідженні згаданого жанру усної народної словесності.
Важливою ділянкою українського віршового епосу є історична пісня. У розвідці “Запорожские песни, с переводом и историческими примечаниями”, що була опублікована в альманасі “Утренняя звезда”, І.Срезневський подає тексти згідно з власним визначенням історичної пісенності як окремого жанру усної народної творчості, яке він зробив 1833 року в передмові до “Запорожской старины”. Його думка мала важливе значення для дослідження названих уснопоетичних творів. Адже М.Гоголь, М.Максимович на той час трактували термін “історична пісня” в найширшому його розумінні. І.Срезневський також уперше застосував принцип аналітичного зіставлення літописної інформації і народної поезії з метою встановлення правдивості зображення історичних подій у фольклорних творах. Фактично в згаданій розвідці вчений вперше використав історико-джерелознавчий напрям дослідження фольклору. Це була не єдина публікація історичних пісень на сторінках альманахів першої половини ХІХ століття. Так, у “Русалці Дністровій” упорядниками було подано двадцять уснопоетичних творів на історичну та соціальну тематику у розділі “Думи і думки” та три пісні в розділі “Старина”. Хоча члени “Руської трійці” виявили дещо інше розуміння історичних пісень, ніж І.Срезневський, все ж вони сходились із харківським ученим у можливості залучення українського фольклору для дослідження історичних подій, що і було ними практично застосовано в розділі “Старина”. Частина із надрукованих в альманасі фольклорних зразків була першою їх публікацією, свідченням побутування на всій території України. З’ясування особи записувача дозволяє виявити коло західноукраїнських фольклористів першої половини ХІХ століття: М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький, Г.Ількевич, М.Мінчакевич, М.Козанович та інші.
З віршовим історичним епосом тісно поєднується поезія соціального циклу, серед якої особливе місце займають чумацькі пісні. Вперше в періодичних виданнях України цей жанр фольклору був опублікований в “Украинском альманахе” (1831). Серед надісланих І.Кульжинським був досить відомий уснопоетичний твір “Ой ходив чумак сім рік на Дону”. М.Костомаров назвав його одним з найпоширеніших. Підтвердженням думки вченого може бути публікація уривка згаданої пісні на сторінках “Полтавских губернских ведомостей”. У збірнику І.Рудченка названа поезія мала кілька варіантів, проте порівняльний аналіз із газетною публікацією дозволяє стверджувати, що упорядником збірки варіант із “Губернских ведомостей” не був використаний. Таким чином, деякі з надрукованих текстів чумацьких пісень можна вважати їх першим виданням, що мало важливе значення для дослідження аналізованого жанру народної творчості, адже навіть через 30 років після газетної публікації І.Рудченком була підкреслена потреба посилення збирацької діяльності фольклористів у цьому напрямі.
Важливим питанням при розгляді фольклорного матеріалу, що публікувався в часописах першої половини ХІХ століття, є висвітлення матеріалів, які стосуються баладного жанру. Щоб дати ширше уявлення про нього, слід було виокремити баладу з-поміж суміжних видів усної народної творчості.
Серед ранніх публікацій згаданого жанру усної словесності у періодиці помітним є розділ “Народные песни” в “Молодику”. І хоча в альманасі упорядниками термін “балада” не використовувався, все ж випадковим підбір таких фольклорних матеріалів до одного розділу назвати не можна. Очевидно, що укладачами була помічена жанрова своєрідність опублікованих творів, що й зумовило виникнення добірки. Незважаючи на те, що надруковані балади не супроводжувалися теоретичними узагальненнями, їх поява в альманасі засвідчила увагу фольклористів до цього жанру. Представлені тут уснопоетичні твори “Левенченко”, “Плінниця”, “Ігнатко Братко”, “Убійство” були першою їх публікацією та джерелом для вивчення, збереження й популяризації через друк.
Найбільшу групу серед опублікованих у періодичних виданнях займає родинно-побутова лірика. Уже в першому харківському альманасі було вміщено розділ “Малороссийские песни”, куди ввійшли твори, подані І.Кульжинським, три пісні, надіслані з Обухова, та шість без зазначення записувача та місця їх фіксації. Велику добірку пісень було опубліковано в альманасі “Ластівка”, в рубриці “Народні малоросійські пісні. Зібрав С.Шерепера”. Серед них виділяються дві групи зразків родинно-побутової лірики: пісні про кохання і родинне життя та сатиричні й гумористичні пісні. На час виходу згаданих альманахів ця група фольклорних творів друкувалась у багатьох збірниках, у російській періодиці. Але навіть у такій кількості публікацій охопити все багатство ліричної творчості, безумовно, було неможливо. Тому значна частина з представлених в альманахах пісенних зразків була першою їх публікацією в Україні. На жаль, такі добірки фольклорного матеріалу не супроводжувалися теоретичними узагальненнями, не поділялися на тематичні групи і друкувались у загальних розділах. Однак вони цінні тим, що зберегли зразки народної пісенної лірики, які побутували в Україні в 30-40-х роках ХІХ століття. Важливою є фіксація в періодичних виданнях імен записувачів, зокрема І.Кульжинського та С.Писаревського. Такі дані збагачують відомості про фольклористичну діяльність згаданих осіб у цей період.
Особливе місце в українському фольклорі займають пісні літературного походження. Їх систематичне дослідження розпочинається лише в кінці ХІХ – на початку ХХ століть. Однак у першій половині ХІХ століття склалися передумови для вивчення названого жанру усної словесності. Певна роль у розгляді окресленого питання належить періодичним виданням. У статті “Отрывки из записок о старце Григорие Сковороде, украинском философе”, що була вміщена в першій книзі “Утренней звезды”, І.Срезневський звернув увагу на фольклоризацію літературних творів, подавши до друку пісню “Всякому городу нрав і права” в тому вигляді, який побутував серед кобзарів і був популярним у народі. У фольклорному варіанті пісні збільшилася вдвічі кількість строф за рахунок продовження сюжетної канви твору. Спостерігається уточнення, деталізація створених Г.Сковородою образів. І.Срезневський, зробивши власноруч запис, надав читачам “Утренней звезды” можливість для порівняння літературного твору та варіанту, що фольклоризувався. Подана в альманасі розвідка засвідчила не лише важливу роль, що належить колективові в апробації, обробці й інтерпретації літературного тексту, а й підкреслила увагу до індивідуального творчого начала в українському фольклорі.
Поряд із зразками народної лірики в періодичних виданнях публікується народна проза. Однак огляд надрукованих уснопоетичних матеріалів усе ж вказує на те, що увага до цього виду усної народної творчості та рівень теоретичного осмислення поступалися перед дослідженням пісенного фольклору. Публікації народної прози на сторінках періодичних видань та окремі розвідки, де осмислювався її характер, можна вважати першим кроком в освоєнні українською фольклористикою названого виду народної творчості. Загалом весь надрукований у періодиці матеріал, який стосується народної прози, поділяється на дві групи: народні повір’я, пов’язані з демонологією, та переважно топонімічні легенди і перекази.
Специфіка повір’їв як жанру фольклору зумовила характер їх публікації, що відзначався в друці відсутністю композиційно довершеної форми і подавався як система уявлень та поглядів без сталого вербального оформлення з авторськими коментарями.
У легендарному епосі, представленому в періодиці, найчастіше зустрічається чудодійне перетворення на рослини, птахів чи тварин, рідше – на скелю, озеро, дерево в прозових творах локального змісту (“Дівич-гора”). Для цих фольклорних зразків характерні етіологічні мотиви, що дає підстави віднести їх до групи текстів експлікативного характеру, які мають на меті пояснити виникнення явищ, предметів, топонімів. Збережені в друці окремі тексти стали свідченням уваги фольклористів до найдавніших прозових жанрів усної народної творчості. Саме в першій половині ХІХ століття були закладені основи вивчення українською фольклористикою міфології та демонології зокрема.
Загалом на сторінках періодики 1816-1850 років було подано переважну більшість жанрів усної народної творчості. Розвиток фольклористичної думки в 10-40 роках ХІХ століття вимагав конкретних відомостей про фіксацію та джерела збереження такого матеріалу.
У третьому розділі – “Роль періодики першої половини ХІХ століття в розвитку фольклорно-літературних взаємин” – розглядається доробок українських літераторів, що публікувався на сторінках часописів, простежується його зв’язок з усною народною творчістю. Твори П.Гулака-Артемовського, І.Срезневського, О.Шпигоцького, Л.Боровиковського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, П.Куліша, О.Корсуна, С.Писаревського, В.Забіли, М.Петренка стали свідченням особистісного, індивідуального засвоєння духовної спадщини народу. Але саме звернення в літературній творчості до фольклорних джерел свідчить про розуміння українськими поетами та письменниками високої естетичної цінності усної словесності. Формування таких поглядів зумовлювалося, зокрема, становленням у всіх сферах духовної культури нової ідейно-художньої течії – романтизму. У періодиці також публікувалися теоретичні настанови про необхідність використання усної словесності в літературній творчості (статті М.Максимовича “О стихотворениях червонорусских” та М.Костомарова “Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке”). Загалом виявляються два ( за твердженням Г.Вервеса) основні способи обробки фольклору в літературі: інкрустаційний, або етнографічно-описовий, і синтезний.
Українські літературні твори, які у своїй основі мали фольклорні джерела і були надруковані в періодиці, ставали популярними в народі. Так, балада Л.Боровиковського “Вивідка” була записана майже без змін у 50-х роках ХІХ століття на Полтавщині. Згаданий твір надрукований також у збірнику М.Закревського “Старосветский бандуриста” (1860) як народний, без вказівки на автора.
На сторінках альманаху “Ластівка” вперше було подано нові твори Т.Шевченка “Вітре буйний”, “Причинна”, “На вічну пам’ять Котляревському”, “Тече вода в синє море” та уривок із поеми “Гайдамаки”. Відомі нині рядки “Реве та стогне Дніпр широкий”, початковий розділ “Причинної”, стали чи не найпопулярнішою в народі піснею поета.
Вірш “Небо” М.Петренка з альманаху “Сніп” увійшов у народний репертуар як пісня-романс “Дивлюсь я на небо”. Друга з опублікованих у вищезгаданому альманасі пісень цього автора, яка в друці мала назву “Туди мої очі, туди моя думка” стала популярною народною піснею “Де Крим (грім) за горами” (інша назва “Взяв би я бандуру…”).
Таким чином, опубліковані на сторінках альманахів твори українських поетів першої половини ХІХ століття є яскравим виявом фольклорно-літературних взаємин.
Варто зазначити, що крім народної пісні у власному творчому доробку літераторами використовувалася народна проза. Трансформовані у віршований текст народні повір’я лягли в основу добірки О.Корсуна, що була надрукована в альманасі “Сніп”.
Одним із перших, хто звернув увагу на прозово-розповідні фольклорні жанри, був Г.Квітка-Основ’яненко. Творче використання ним мотивів усної словесності дало можливість М.Сумцову стверджувати, що оповідання “Підбрехач” “є переробкою народної казки”. Літературно опрацьовані М.Костомаровим казки “Торба” та “Лови”, що опубліковані в альманасі “Молодик”, зберегли характерні риси народної казки: її цікавий сюжет, влучну характеристику персонажів, дидактичне спрямування тощо. Це дало підставу для їх внесення до збірника І.Рудченка як народних. Крім того, літературно опрацьовані зразки усної народної творчості можна розглядати як свідчення їх побутування у 20-40-х роках ХІХ століття.
Набуває поширення “українська тема” в російській (О.Сомов, О.Кольцов) та польській (А.Бельовський, С.Гощинський, А.Мальчевський, Ю.Дунін-Борковський) літературах, що було відображено на сторінках часописів.
Загальне зацікавлення українським фольклором у першій половині ХІХ століття не обмежувалось його фіксацією та використанням у літературних творах. У критичних статтях, передмовах до збірників простежується думка про трактування усної народної творчості будь-якого народу як джерела до розуміння своєрідних рис нації. Вивчення іноземного фольклору було також цілком суголосним до актуалізації досліджень української усної народної творчості. Тому в періодичних виданнях 10-40 років ХІХ століття неодноразово публікуються переклади усної народної творчості, які загалом можна поділити на дві групи: переклади іноземного фольклору українською мовою та переклади українського фольклору іноземними мовами. Так в “Украинском альманахе” подаються “Молдавські пісні” І.Срезневського, в альманасі “Сніп” – переклади чеських пісень О.Корсуна. Значна кількість уснопоетичних зразків у перекладі була надрукована в польській періодиці. Виділяються три основні центри поширення української пісні в польських виданнях 30-х років ХІХ століття: Львів, Вільно, Варшава.
Утвердилися такі основні способи передачі фольклору: переспів (“Молдавські пісні” І.Срезневського), використання мотивів (переклади О.Корсуна), власне переклад (сербські народні пісні у “Русалці Дністровій”). Незважаючи на відмінність та різний рівень авторських перекладів, все ж вони відіграли помітну роль у розвитку фольклористичної думки першої половини ХІХ століття як один із шляхів зміцнення міжслов’янських зв’язків та активізації фольклористичної діяльності серед української громадськості.
У висновках синтезовано результати дослідження. На сторінках часописів знайшли своє відображення збирацька та дослідницька діяльність вчених, розробка ними питань методики збирання та вивчення усної народної творчості, рівень осмислення теоретичних питань жанрології. Опубліковані уснопоетичні матеріали позначилися на упорядкуванні збірників фольклору в майбутньому. З огляду основних процесів, що проходили в українській фольклористиці першої половини ХІХ століття та були відображені в періодиці з 1816 року (час виходу “Украинского вестника”) по 1850 рік, можна виділити три основні етапи у становленні науки. У формуванні громадської активності в українському суспільстві, в межах якої все частіше порушувалося питання про необхідність фольклористичних досліджень та заснування українських періодичних видань, важлива роль належить регіональним навчальним закладам. Публікація зразків української усної народної творчості поряд із краєзнавчими та історичними матеріалами надала журналам та альманахам національного характеру.
На сторінках періодики першої половини ХІХ століття було представлено переважну більшість жанрів усної словесності, а їх публікація зберігає рівень осмислення вартостей народнопоетичної творчості, вироблення принципів методики їх збирання. Відзначається посилена увага фольклористів першої половини ХІХ століття до певних жанрів української усної словесності, зокрема, до календарно-обрядової пісенності, дум та історичних пісень, народних переказів та повір’їв. Частина надрукованого фольклорного матеріалу була першою його публікацією і залишалась єдиною на тривалий час.
Оцінка фольклору як джерела літературної творчості зумовлювалась становленням романтизму у всіх сферах духовної культури. Огляд літературних творів із яскраво вираженою фольклорною основою дозволяє виявити відмінність способу використання усної народної творчості різними авторами. Помітну роль у поширенні фольклористичних досліджень в Україні мали переклади уснопоетичних творів, які були опубліковані в часописах.
Результати проведеного дослідження дають підстави робити висновки про важливе значення періодичних видань першої половини ХІХ століття у становленні української фольклористики.
|
