ПСИХОСЕМАНТИЧЕСКАЯ РЕГУЛЯЦИЯ ФУНКЦИОНАЛЬНЫХ СИСТЕМ ЧЕЛОВЕКА

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується вибір теми, об’єкта, предмета дослідження, визначається його актуальність та новизна, теоретична та практична значущість, окреслюється мета, гіпотеза та основні завдання, методи дослідження. Наведено відомості про апробацію роботи на конференціях різного рівня.

У першому розділі роботи «Означаюча природа активності функціональних систем, що реалізують психічні явища: аналіз літературних джерел» обґрунтовувались можливість і доцільність розглядати активність функціональних систем, що реалізують психічні явища, саме як активність означаючу. Показано, що автоматизовані форми поведінки людини, які є адекватними тільки в умовах рутинного, незмінного середовища, в умовах постійного повторення подразників, можна пояснити наявністю в нервовій системі уже або генетично (як у випадку безумовно-рефлекторних відповідей), або онтогенетично (як у випадку умовно-рефлекторних відповідей) сформованих нейронних шляхів від сенсорного входу до моторного виходу, по яким біоелектричні імпульси, в залежності від локалізації та характеру подразника, реалізують активність жорстко відповідних цим подразникам м’язових ансамблів. У цих випадках немає доцільності в формуванні нової інформації в силу незмінності середовища і вже сформованої пристосованості організму до нього. Тут адекватними і достатніми є автоматизовані форми поведінки (О.Р. Малхазов), що функціонують як алгоритми на основі вже сформованих нейронних мереж.

Враховано, що людина є істотою, яка спроможна відповідати з першого ж разу на зовсім нові подразники принципово новими, як за своєю руховою структурою, так і за своїми смисловими характеристиками (О.Р. Малхазов) поведінковими актами. Подальше дослідження стимулювало питання: яким чином, у випадку, якщо людина відповідає на новий подразник з першого ж разу новим і, тим не менш, адекватним поведінковим актом, ми можемо пояснити те, як біоелектричні імпульси, що є управляючими сигналами, які рухаються від відповідних сенсорних структур до відповідних м’язових ансамблів, можуть знаходити відповідні цій адекватності нейронні шляхи від сенсорного входу до моторного виходу? Адже ці шляхи ані генетично, ані онтогенетично ще не могли бути сформовані в силу новизни або подразника, або руху. В ході проведення аналізу було виявлене протиріччя: адекватні відповіді на нові подразники новими поведінковими актами принципово не можуть сформуватись, якщо описувати активність нейронних мереж мозку лише в рамках рефлекторної парадигми. Було встановлено, що у відповідності до цього протиріччя дослідники цієї проблеми у 20-му сторіччі поділились на дві групи: перша з них (І.П. Павлов, Ч. Шеррінгтон та ін.) спиралась на об’єктивні дані активності мозку, не беручи до уваги суб’єктивний досвід суб’єкту, інша (В. Джемс, О.О. Ухтомський та ін.) наполягала на ключовій ролі психічних явищ у формуванні поведінки людини. Тоді, як на думку              М.Г. Ярошевського, необхідно було знаходити шляхи до виявлення функцій суб’єктивних процесів в рамках об’єктивної активності мозку.

Тож було виявлено, що хоча рефлекторна парадигма безумовно адекватно описує поведінку живих істот в незмінних умовах середовища, вона  неспроможна пояснити те, яким чином досвід минулого, накопичений протягом життя живою істотою, може обумовлювати (детермінувати) її поведінку в майбутньому, яким чином на основі минулого, накопичуваного протягом життя досвіду, можуть формуватись поведінкові відповіді на нові подразники? Адже теорія ймовірності не допускає можливості пояснити те, яким чином в реакції на новизну з першого ж разу відбувається формування множини синаптичних міжнейронних зв’язків, що формують нейронні шляхи для біоелектричних імпульсів в нейронних мережах мозку від сенсорного входу до відповідних м’язових ансамблів, які б забезпечували нову, адекватну або біологічно, або соціально, поведінкову відповідь на новизну середовища.

Досвід, накопичений психологією за останнє сторіччя, свідчить про можливість формування принципово нових форм пояснення поведінки на основі інтеграції минулого особистісного досвіду, що психіку можливо трактувати «у вигляді деякого ментального простору, котрий можна розглядати як області, що використовуються для об’єднання певної інформації» (Н.В. Чепелєва) про минуле, на основі якої і формуються нові психічні, суб’єктивні уявлення про майбутнє (С.Д. Максименко). В англомовній літературі (B.J. Baars, P.S. Churchland) такий феномен одночасної доступності суб’єкту в принципі всієї інформації, фіксованої в «його» мозку, характеризується поняттям global access (глобальний доступ), що і уможливлює функціонування постульованого Н.В. Чепелєвою «ментального простору» як «простору» (в англомовній літературі «workspace»), де відбувається переробка інформації завдяки «присутності» в ньому феномену суб’єктивності (суб’єкта) як деякого оператора, спроможного суб’єктивно оцінювати інформацію з позиції її біологічної або соціальної вагомості та спроможного відбирати її із свого досвіду для «побудови» психічних моделей саме бажаного майбутнього. Було виявлено, що функціональні системи мозку людини, які реалізують психічні явища, повинні певним чином фіксувати в своїй просторово-часовій структурі досвід суб’єкта, тобто кодувати інформацію саме за посередництвом процесу означення, який реалізується під впливом феномену суб’єктивності. Таким чином, об’єднання, інтеграція вже фіксованої у мозку інформації для отримання нової інформації, що відповідає запитам новизни середовища, відбувається саме як суб’єктивний процес. Тобто нейронні системи мозку повинні функціонувати на основі феномену означення. Адже фіксація інформації в нейронній мережі про певне явище і є свідченням про те, що ця нейронна мережа означує собою це явище саме під впливом фактора суб’єктивності, в якому зафіксована біологічна або соціальна значущість явища. Ця нейронна мережа є тим, що представляє це явище в системі пам’яті суб’єкта як суб’єктивно значуще. До того ж в психології вже давно є відомим факт того, що запам’ятовування інформації людиною відбувається за допомогою психічного процесу, а саме, сприйняття               (В.Ф. Ганзен, Дж. Гібсон), яке і може бути тим психічним процесом, який безпосередньо бере участь в здійсненні означення функціональними системами мозку, що реалізують функцію пам’яті, об’єктів і явищ об’єктивного світу.

В розділі було здійснено спробу відшукати у літературі дані про наявність феномену означення в функціонуванні мозку людини та її психіки, що реалізується мозком. На основі твердження про те, що одна з функцій психіки полягає у проектуванні майбутніх взаємодій людини та її середовища (С.Д.Максименко) було встановлено, що будь-яке проектування (моделювання, прогнозування) може відбутись тількі у сфері процесу, що діє як означаючий. Означаюча природа можливості людини відображати майбутнє демонструється застосуванням в англійській мові слова design, в якому, як корінь функціонує морфема sign – знак. В багатьох же значеннях слова design (план, задум, мати намір, припускати) демонструється знакова зверненість цього слова до майбутнього. Це вказує на те, що ця зверненість відбувається не за рахунок нейронних процесів самих по собі, а за допомогою фіксованої в них інформації, що суб’єктивно оцінюється. А сама об’єктивна активність нейронних мереж лише забезпечує інформаційні процеси, в сфері яких і відбувається зверненість суб’єкта до майбутнього. Тож основним поняттям нашого дослідження і є поняття «означення», яке описує не просто кодування тими чи іншими явищами інших явищ, а саме кодування в мозку суб’єктивно значимої інформації. Тільки при наявності у живої істоти можливості суб’єктивно щось оцінювати в неї з’являється і можливість бажати якогось майбутнього та формувати на основі свого минулого моделі цього майбутнього.

При застосуванні поняття «означення» в нашому дослідженні проявився й факт того, що майбутнє не існує об’єктивно, а може «існувати» тільки як наслідок функціонування інформації про минуле (семантичний аспект активності нейронних систем), яка потрібна суб’єкту (прагматичний аспект їх активності) і яка фіксована в певному матеріальному носії (синтактичний аспект їх активності) – певній нейронній мережі. Ця фіксація інформації в нейронних системах мозку і представляє собою процес означення нейронними системами явищ оточуючого людину середовища. У той же час, інформація, фіксована в тих чи інших функціональних системах мозку, може бути актуалізованою в моменти, коли ця функціональна система проявляє свою активність (W. Penfild, Н.П. Бехтерева). Тобто будь-яке моделювання майбутнього може відбутись тільки за допомогою структур, що означують собою елементи, з яких пізніше реально буде побудована майбутня проектована річ, і які є сформованими на основі минулого досвіду. Далі у розділі було з’ясовано особливості означування зовнішніх явищ мозковими нейронними процесами, яке є умовою функціонування психіки у мозку як фактора переробки ним інформації і формування на основі минулого досвіду людини психічних моделей майбутнього.

Вже у 60-х роках ХХ-го сторіччя в експериментальній американській психології висловлювалася думка щодо можливостей оцінки подій, які протікають у мозку і реалізують інформаційні функції, з позиції закономірностей процесу означування (С.С. Стівенс). Однак, опис закономірностей означення у мозку виявився «занадто боязким», і не призвів до істотних результатів. Але він вже був спроможним виділити в активності функціональних систем мозку її семантичний аспект (відношення функціональних систем до того, про що вони фіксують інформацію, тобто до об’єкта), синтактичний аспект (відношення між собою структур, що фіксують в собі інформацію) та прагматичний аспект (аспект, який виявляє феномен інтерпретатора інформації, феномен суб’єктивності, що проявляє себе в активності функціональних систем мозку). Було з’ясовано, що поняття “семантика” дозволяє пояснити, як у психіці функціонують змісти, що актуалізують інформацію про минуле (яке вже не існує об’єктивно) і моделюють майбутнє (яке ще не існує об’єктивно). Адже це поняття відображає саме сферу переробки інформації, породжувану активністю функціональних мереж мозку завдяки їх означаючий природі і яка забезпечує зверненість суб’єкта до свого минулого заради побудови свого майбутнього.

Багато дослідників вдавалось до аналізу інформаційних характеристик нейронних процесів (Ю.Й.  Александров, О.С. Батуєв, В.О. Денисов, П.Г. Костюк, Р.І. Кругліков, У. Наута, М. Фейтаг, C.W. Cotman, J.W. Geddes, J.S. Rahl, M.C. Crain, D.C. Gillespie, M.P. Stryker, G.V. Di Prisko, E. Pialstein, R. Robitail,   C.R. Gallistell, J.J. Kim, D.J. Krupa, R. Thompson, K.R. Popper, R.J.S. Wise). Це побічно вказує на їх означаючу функцію. У деяких роботах проведено дослідження кодової природи активності мозкових структур (Д.І. Дубровський). Смислова близькість (однак аж ніяк не ідентичність) термінів «кодування» і «означення» і популярність у середовищі нейрофізіологів першого з них, також привернули увагу до аналізу літератури, що досліджує нейрофізіологічну активність нервової тканини з позиції теорії інформації. У нашому дослідженні навмисне застосовується саме поняття «означування», а не поняття «кодування». Це пов’язано з тим, що поняття «код», яке первинно формувалося в сфері технічної кібернетики (К.Шеннон та ін.) не виявило в собі смислу, який би пов’язував його з таким важливим чинником нашого дослідження, яким є феномен суб’єктивності (феномен якісної оцінки інформації, що проявляє себе в термінах «позитивно - негативно», «задоволення – незадоволення»). Адже саме суб’єктивність, тобто суб’єктивна оцінка інформації, виходячи з нашого дослідження, структурує її в образи і здійснює ними означення саме тих явищ реальності, які є біологічно чи соціально значимими.

Виходячи з того, що і кодування, і означення є процесами, що фіксують у просторово-часовій конфігурації своїх елементів інформацію (Г.Д. Левін,  Б.О. Парахонський, О.Р. Лурія, A. Covey, P. Storig, G.K. Humphrey,               M.A. Goodale, M. Corbetta, S. Agliotti) про своє означуване, тобто те явище, що означується, були проаналізовані літературні джерела, що досліджують просторову і часову характеристики активності нервових мереж. Таких робіт у нейрофізіології накопичилося досить багато (Р.Г. Кожедуб, І.М. Кніпст, Н.Е. Свідерська, О.Р. Ніколаев, П.К. Анохін, G. Buzsaki, F.H. Gage та ін.). З цих робіт витікає, що процес означування є наслідком фіксації информації про відображуване у структурі того, що відображує. Встановлено, що мозок, оскільки він не може адекватно проявляти активність без фіксації суб’єктивно значимої інформації, функціонує саме за допомогою процеса означення.

Встановлено, що для того, щоб психіка являла собою саме еволюційно сформований «інструмент» переробки інформації в умовах середовищної новизни, процес означення значимих подразників відбувається в мозку не тільки на рівні нейронних процесів, а і на рівні породжуваних ними психічних процесів. Г.Гельмгольц трактував відчуття як знак об'єктивно існуючих явищ, що впливають на сенсорні поверхні й означає ту або іншу їх якість. Однак неадекватна методологічна основа його досліджень і рівень наукового знання того часу не дозволили «парадигмі означування» проникнути до сфери психології і вкоренитись у ній. Розроблена значно пізніше Л.С. Виготським культурно-історична теорія вказує на те, що вищі психічні функції, відмінною рисою яких є можливість «оволодіння людиною власною поведінкою», реалізуються завдяки використанню суб'єктом сформованого в соціальних умовах культурно-історичного знака.

Відповідно, Г. Гельмгольц і Л.С. Виготський по-різному трактували зміст поняття «знак» при поясненні функціонування психіки. Якщо перший із них називав знаком психічний конструкт – відчуття, то другий знаком називав об'єктивно існуючі явища (“штучні стимули-засоби”). Однак при більш детальному аналізі цих точок зору можна виділити їх істотну смислову пов’язаність. А саме, що зовнішні, об’єктивно існуючі, «стимули-засоби» при фіксації інформації про них у мозку людини, формують означаючі структури іншої природи - нейронні системи, які фіксують інформацію про зовнішні соціальні знаки. А звідси, вони можуть відображатись в психіці в подальшому вже як відповідні психічні явища. Тобто тільки через активність функціональних нейронних систем мозку зовнішнє може интеріорізуватись до сфери психіки. Адже не зафіксувавшись у мозковому субстраті, тобто не пройшовши «процедури» суб’єктивного оцінювання, а тому і «процедури» означування нейронними системами мозку, соціально сформований знак не може стати змістом пам'яті і психіки, а потім і засобом регуляції майбутньої поведінки.

Однак, за явної можливості вказати на означаючу природу психічних явищ (наприклад: відчуття означує собою в сфері психіки певні якості явищ, предметні образи – певні предмети) майже відсутні роботи, присвячені цій темі. Це тим більш було дивним, якщо врахувати, що саме уявлення про означення зараз являє собою галузь знання з досить розвинутим категоріальним апаратом, а також тому, що пострадянська (і українська) психологія перебуває в безпосередній сфері впливу ідей Л.С. Виготського. Хоча у працях семіотично орієнтованих дослідників і були розроблені такі фундаментальні категорії, якими є “означення”, «значення», «семантика», «прагматика», “означуване”, “означаюче”, «синтактика», “прагматика” (Ч.С. Пірс, Ч.У. Морріс, Ф. де Сосюр, С.С. Стивенс). Ці поняття      дозволили нам описати в єдиному функціональному вузлі функції психічних явищ і нейронних структур, що їх реалізують. Описати ці функції як такі, що забезпечують репрезентацію фіксованої в нейронних системах мозку інформації для її суб’єктивної оцінки суб’єктом у вігляді психічних конструктів і формування  суб’єктом психічних моделей майбутнього на основі його минулого досвіду, який інтегрується суб’єктом в залежності від його цілей. A. Paivio наголошує на тому, що кодування інформації у формі образів (imagens) являє собою кодування інформації про об'єктивну реальність на основі власне ізоморфної відповідності відображуваного відображаючому. У цьому підході досить глибоко відбита структура взаємодії двох сфер означаючого процесу - образного та вербального. Далі ми, використовуючи підхід A.Paivio про функціональну роль образного та вербального означування явищ об’єктивного світу психічними феноменами та вербальними знаками, розглядали вербальний знак як засіб довільного управління суб’єктом своєю психікою, а звідси і поведінкою.

Таким чином, було встановлено, що в психофізіології не існує таких методологічних підходів, які б застосовувались для вирішення питання про функціональну включеність психічних (суб’єктивних) явищ в процес переробки об’єктивно активними функціональними системами мозку інформації, а звідси, і таких підходів, які б були спроможні вирішити питання про те, яким чином людина, застосовуючи свій накопичений за життя досвід, спроможна відповідати на нові подразники новими поведінковими актами. До того ж, такий аналіз літературних джерел показав, що активність функціональних систем, які реалізують психічні явища, та природа самих психічних явищ можуть вважатись такими, що грунтуються на феномені означення і що саме таке відношення до таких функціональних систем може пояснити те, яким чином людина є спроможною накопичувати протягом життя саме суб’єктивно значущий досвід і формувати на його основі адекватні моделі своєї майбутньої поведінки. Було показано, що якщо функціональні системи мозку не будуть означувати своєю структурою певні якості об’єктів та явищ об’єктивного світу, тобто не будуть певними «інформаційними представниками» цих об’єктів та явищ в сфері збереження організмом інформації на майбутнє, то інформація про них не зможе бути актуалізованою в психіці в майбутньому, коли відповідна інформація буде затребуваною для вирішення певної проблемною ситуації. А якщо певні психічні явища (відчуття, предметні образи, розумові конструкти) не будуть відображати (означувати) собою певні якості об’єктів та явищ і самі ці об’єкти та явища та їх динаміку в сфері психіки людини, то суб’єкт, якому інформація тільки і дається в цих відчуттях, образах та мисленневих конструктах, не зможе на основі інформації про минуле формувати адекватні психічні моделі своїх майбутніх взаємодій з об’єктивним світом.

Таким чином, семантичний та прагматичний аспекти активності функціональних систем мозку людини і формують собою саму “психічну тканину” (за О.М. Леонтьєвим), тобто є онтологічною основою психічних явищ, їх функціональним фундаментом. Як семантичний аспект психічних явищ тут виступає сама інформація, яка формує в психіці просторово-часову «картину» ландшафту об’єктивного світу, відображає причино-наслідкові зв’язки явищ. А як прагматичний - емоції, мотиви, потяги, тобто все те, що забезпечує структурування інформації в психіці в певні образи та її переробку (див. рис.1).

Було з’ясовано, що у спеціальній літературі ще не сформувалось теоретичне уявлення про психічні процеси і нейронні процеси, що їх реалізують, як процеси, що мають означаючу природу. Практично відсутні роботи (окрім робіт Д.І. Дубровського), в яких би було зроблено аналіз означаючої функції не окремо психічних і нейронних процесів, а аналіз, який би дозволив сформувати уявлення про те, як означаюча природа і психічних явищ, і нейронних процесів, що їх реалізують, забезпечує фундаментальну можливість людини на основі минулого досвіду формувати суб’єктивні образи майбутнього й, відповідно, на підгрунтті останніх регулювати свою поведінку, що об’єктивно сдійснюється.

З погляду на те, що основним методом дослідження роботи є «метод   виявлення функції  означення», який вказує на те, що функціонування в мозку   інформації регулюється фактором її суб’єктивної оцінки, то, відповідно, однією з теоретичних його засад є розробки Д.І. Дубровського про інформаційну природу активності мозку. Оскільки, по-перше, інформація має не тільки формальні (синтактичні), але також змістовні (семантичні) та цінностні (прагматичні) характеристики, і по-друге, інформація є фактором управління об’єктивно здійснюваної поведінки суб’єкта, цей підхід був використаний нами при розгляді фактору управлінських взаємовідносин між різними