Пушняк О.В. Категорія \"час\" у правовому вимірі

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, встановлюється мета та завдання дослідження, його об’єкт і предмет, зазначаються методи, за допомогою яких можна досягти поставленої мети, характеризується теоретична й емпірична бази дослідження, формулюється наукова новизна роботи, з’ясовується практичне застосування основних положень дисертації й одержаних висновків, указуються ступінь апробації результатів дослідження, наявність публікацій за темою дисертації та структура наукової роботи.

Розділ перший „Час у правовій системі” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Методологічні засади дослідження правової системи в часі. Правовий час як один з найважливіших проявів часу в правовій системі” проаналізовані існуючі в науці погляди на час, проведене розмежування форм часу, які пов’язані з існуванням правової системи, виділено та досліджено правовий час як окрему її форму.

Зміна підвалин сучасної науки, пов’язана з переглядом існуючих уявлень про час, його місце у науковій картині світу, внаслідок якої в центрі уваги опиняються такі поняття як процесуальність, змінність, перетворює час, як форму змінності, на ключову проблему. Пріоритетне місце в одвічному спорі з концепцією абсолютного часу займає концепція відносного часу. Виходячи з цього, час розглядається перш за все як залежне від реальних процесів явище, сутнісно пов’язане з рухом, розвитком, становленням, як форма, що виражає не тільки кількісні, але й якісні характеристики процесів.

Рух матерії на соціальному рівні її існування утворює особливу об’єктивну форму часу – соціальний час, під яким розуміється час існування, функціонування і розвитку суспільства як цілісної сукупності соціальних систем. Несамостійність, обумовленість часу відповідною специфікою руху того чи іншого соціального об’єкта дає підстави виокремити й особливу форму соціального часу – час правовий, що не збігається з часом фізичним (астрономічним, календарним), та може бути визначений як система часових параметрів (тривалість, послідовність, ритм, темп) існування, тобто розвитку і функціонування певного юридичного об’єкта.

В юриспруденції час традиційно сприймається саме як час фізичний (а точніше як фізичний час макрорівня існування матерії). Використання такого розуміння часу є безумовно важливим, оскільки дає змогу виміру, порівняння, координації часових параметрів суспільних відносин за допомогою єдиної універсальної міри – астрономічного часу і відповідної загальновизнаної системи його обліку – календарного часу.

Разом з тим календарний час є зовнішнім по відношенню до об’єктів дослідження юридичної науки, а тому не дає повної картини часового виміру правової реальності. У цій формі час виступає як абсолютне вмістилище правової системи. Відносне ж розуміння часу передбачає, що він породжений явищами, які належать до цієї системи. Процеси, що тривають у правовій сфері, мають свої темпоральні параметри, так би мовити створюють власний час (визначають властиву тільки їм відповідну послідовність станів певної тривалості з характерними ритмом, темпом). Зіставлення певного процесу з календарним часом не дає уявлення про характер протікання такого процесу. Тому своє органічне відбиття динаміка об’єктів правової системи безпосередньо знаходить у особливому правовому часі, тільки за допомогою якого вона може бути „виміряна” з достатньою глибиною.

Отже, правову систему слід розглядати не тільки у співвідношенні з календарним часом, але й із часом соціальним, а також з особливим правовим часом, який породжений правовими об’єктами. Соціальний час (і тут він виступає в значній мірі як абсолютне явище) здійснює вплив на власне правовий час. Аналогічний стан речей існує у часових проявів усередині правової системи: час елемента вищого рівня спрямовує формування часових властивостей об’єктів, що входять до його складу, та підпорядкованих і взаємопов’язаних із ним елементів. Натомість соціальний і правовий час, як явищ відносних, у розглянутих випадках виступають як „результуюча”, синтез підпорядкованих часів, формуються з останніх і таким чином визначаються ними.

Новий підхід у темпоральних дослідженнях юридичної дійсності потребує створення в юриспруденції відповідного поняттєвого апарату, до якого доцільно включити такі поняття, як актуальний час, елементний час, системний час, час правової системи. Усі ж часові прояви у правовій системі (як часу астрономічного, так і соціального, правового) можна охопити збірним поняттям „час у правовій системі”. Також сюди слід віднести й поняття часу функціонування та часу розвитку (історичного часу), оскільки правовий час включає дві складові, які розмежовуються за характером та масштабом відображуваних змін, одиницями виміру. Винятково важливими і теоретико-правовому аналізі правової системи є поняття реального, перцептуального і концептуального правового часу.

Дослідження правового часу передбачає виокремлення його властивостей. До них відносяться: об’єктивність; обумовленість процесами, які протікають у правовій системі, в основі яких лежить юридична діяльність; упорядкованість; одномірність; односпрямованість і незворотність; конструктивна спрямованість; відносна зворотність; неоднорідність, багатовимірність; системність часових проявів юридичної дійсності; нерівномірність; єдність перервності та безперервності; накопичувальна властивість.

Поняття „правовий час” є узагальненням ряду часових показників реальних процесів, а тому може бути конкретизований за допомогою низки часових понять, серед яких: тривалість, послідовність, ритм, темп, які сутнісно пов’язані з категорією становлення – основою темпоральності.

Найважливішим поняттям, що передає особливість часу як форми буття матерії слід визнати поняття „становлення”. Саме з його врахуванням і стає максимально можливим точне визначення категорії „час”, а також часових понять, які охоплюються останньою. Становлення – одна з основних категорій діалектики, що виражає діалектичну концепцію розвитку. Вона означає появу нового, процес розвитку, субстанційну зміну. Своє найближче вираження становлення отримує в часі як характеристиці послідовності явищ і їх станів. Час як послідовність указує на співвідношення розташування станів у процесі існування явища. Тривалість виступає як продовжуваність існування, вона виражає собою збереження існування. Таке поняття як ритм є виразом повторюваності в розвитку. Повторюваність ця є чергуванням певних явищ, подій, яке пов’язане з закономірним характером розвитку і обумовлює певну періодичність розвитку. Поняття темп виражає в порівнянні ступінь швидкості протікання соціальних і правових процесів.

Правовому часу притаманний ряд власних функцій, до яких можуть бути віднесені: сприяння розвитку соціальної та правової системи; стримування цього розвитку; регламентації часових параметрів суспільних відносин; кореляції (узгодження зазначених параметрів); оціночна; установча.

У підрозділі 1.2. „Час у правовому регулюванні” аналізуються окремі аспекти правового регулювання темпоральних характеристик суспільних відносин.

Автором підтверджується думка про те, що час у правовому регулюванні також не є виключно календарним часом, як це традиційно підкреслюється в літературі. У ході темпорально-правового регулювання також постає потреба у зверненні до понять соціального та правового часу. Залучення згаданих понять нормотворцем має місце не тільки при використанні оціночних понять, але й у інших випадках, зокрема, при юридичному датуванні правової діяльності шляхом вказівки на появу (зникнення) певного факту.

Норми права, здійснюючи темпорально-правове регулювання (предметом якого є саме часові параметри суспільних відносин), виконують ряд функцій. До їх кола слід додати також і такі функції: гарантування існуючої структури соціального та правового часу; стабілізації і уповільнення динаміки суспільних відносин; сприяння їх розвитку. Перераховані функції здійснюються за допомогою низки загальноюридичних способів та засобів. Серед останніх – такі часові поняття, як датування, тривалість, повторюваність, одночасність, послідовність і наступність та ін.

У підрозділі 1.3. „Суб’єктивний правовий час” розкривається питання про суб’єктивну складову часу у правовій системі, яка постає як часовий зріз правосвідомості та правової культури.

Суб’єктивний правовий час може бути визначений як відображення в індивідуальній і суспільній свідомості реальних часових властивостей, параметрів (йдеться як про календарний час юридичної дійсності, так і про соціальний та правовий час) юридичних об’єктів, у тому числі й самого суб’єкта.

Розглядуване явище являє собою по суті „часову складову” правосвідомості. Правосвідомість (індивідуальна та колективна) включає в себе уявлення, погляди, почуття з приводу часових параметрів юридичних явищ, які відіграють суттєву роль щодо правосвідомості як фактора правотворення та правореалізації. Ця „часова складова” зазначеного явища і є позначенням за допомогою традиційної юридичної термінології такого явища як суб’єктивний правовий час.

Характеристика правосвідомості за її часовим зрізом є важливим показником і правової культури в цілому. Остання стосовно кожного зі своїх видів так само містить темпоральний аспект.

Серед показників, які характеризують рівень темпорально-правової культури особи, значне місце займають її ставлення до правового часу, його модусів; часова орієнтація; темпоральна перспектива, глибина та зв’язність останньої; знання темпоральних характеристик різноманітних юридичних явищ та процесів; знання та розуміння норм, за допомогою яких здійснюється темпорально-правове регулювання поведінки, здатність тлумачити їх зміст, уміння визначати часову сферу дії норми права; ставлення до встановлених правом вимог щодо часових параметрів діяльності учасників правовідносин; вміння використовувати перелічені знання у власній діяльності; звичка, готовність дотримуватися названих приписів нормотворця; ступінь активності по відношенню до часу, навички керувати тривалістю та послідовністю своїх дій у часі, структурувати їх, контроль за власним часом, гнучкість розпорядку та планування часу тощо, тобто те, наскільки особа є „суб’єктом часу”.

Так само часовий аспект присутній на кожному зі структурних рівнів правової культури суспільства. Зокрема, її рівень зумовлюється тим, що право містить технічно високоякісні, науково обґрунтовані норми, які ефективно здійснюють темпоральне регулювання і адекватно відображають потреби в регулюванні часових параметрів суспільних відносин. Масова поширеність знань часових параметрів правовідносин, норм темпорально-правового регулювання, переконаність у необхідності їх дотримання є важливою складовою суспільної правосвідомості та показником правової культури, що забезпечується високим рівнем юридичної освіти та науки. Наступним показником є те, наскільки точно і неухильно відбувається реалізація зазначеної категорії норм. Рівень „вихованості”, охайності у її реалізації, як і масовість правомірної поведінки, в якій вона втілюється, є також важливими показниками стану правової культури тієї чи іншої групи населення, цілого суспільства.

У підрозділі 1.4. „Своєчасність у правовій системі” розглядається одна з важливих проблем правової системи – проблема своєчасності.

Зазначена проблема може бути поставлена не тільки як проблема правотворчості та правореалізації, а значно ширше: як проблема взаємної узгодженості, скоординованості часових параметрів будь-яких явищ, що входять до правової системи суспільства, а також узгодження правових явищ із суміжними явищами соціальної системи в цілому. Таку узгодженість можна розглядати у різних масштабах, аспектах – стосовно правового часу розвитку та функціонування.

Одними з найважливіших аспектів проблеми своєчасності залишаються своєчасність правотворчої, правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Серед причин несвоєчасності правотворчості значне місце займають чинники, пов’язані з суб’єктивним часом суб’єктів нормотворчої діяльності. У рівній мірі подібні причини позначаються на часовій узгодженості інших видів юридичної діяльності.

Проявом несвоєчасності в правотворчій сфері разом із відставанням права є також забігання вперед, передчасність. Проте передчасність у праві слід відрізняти від тих випадків, коли правові норми виступають засобом випереджаючого відображення суспільних відносин.

Розділ другий „Дія в часі правових норм” складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Поняття дії в часі правових норм” формулюються вихідні положення дослідження дії в календарному часі норм права.

Зокрема, дається визначення поняття „дія (чинність) норми права (нормативного припису)”, яке розуміється як забезпечувана державою формальна можливість використання або формальна необхідність виконання (дотримання) юридичної норми, обмежена календарними та фактичними часовими рамками.

Розвивається ідея виокремлення двох аспектів дії в часі правових норм. Перший із них передбачає вирішення питання: протягом якого календарного періоду діє норма права; другий же вказує, на які юридичні факти, правові відносини з точки зору їх розташування у часі по відношенню до моменту набрання чинності нормою остання поширює свою дію. Ці два аспекти є різноплановими, а тому дія календарна (формальна) і фактична не завжди збігаються між собою в часі, зокрема, своїми межами.

У підрозділі 2.2. „Календарна дія в часі правових норм. Початок календарної дії в часі правових норм” аналізується відповідний аспект темпоральної дії правових норм, зокрема, розглядаються різні правила визначення початку такої дії.

Календарна дія норми права окреслена конкретними датами – з одного боку датою набрання (відновлення) чинності, з іншого боку – датою втрати (зупинення) чинності актом, в якому вона закріплюється.

Початковою точкою темпоральної календарної дії нормативно-правового акта є момент набрання ним чинності. Установлені законодавством правила визначення цього моменту спираються на загальні засади, закріплені у ст. 57 Конституції України. Існує об’єктивна потреба в поширенні на юридичних осіб принципів, встановлених вказаною статтею тільки стосовно людини і громадянина.

Норми права, втілені у нормативно-правових актах, можуть набирати чинність з дня прийняття чи офіційного оприлюднення такого акта; з моменту спливу встановленого строку з дня оприлюднення акта; з терміну чи дати настання умов, визначених у нормативному акті; а також з дня реєстрації акта у органах міністерства юстиції чи моменту спливу встановленого строку з дня реєстрації акта; з моменту отримання виконавцями при відомчій розсилці.

Слід визнати такими, що не забезпечують реальність презумпції знання закону, правила, відповідно до яких нормативно-правові акти набувають чинності з дня їх опублікування, з дати отримання нормативно-правового акта при доведенні його до відома виконавців шляхом відомчої розсилки, а також з моменту їх прийняття чи реєстрації.

У підрозділі 2.3. „Припинення календарної дії в часі правових норм” досліджуються підстави припинення темпоральної чинності норм права, аналізуються існуючі наукові та практичні проблеми з цього питання.

Нормативно-правові акти та їх приписи втрачають чинність (припиняють дію) внаслідок декількох різних юридичних фактів. По-перше, до них відноситься: а) завершення строку, на який був прийнятий нормативний акт; б) настання встановленого терміну, з яким закон пов’язує припинення дії акта; в) настання конкретного юридичного факту, вказаного в самому нормативному акті або ж у іншому акті. По-друге, таким юридичним фактом є пряме скасування нормативного акта чи окремих його приписів іншим нормативним актом такої ж чи вищої юридичної сили. По-третє, правовий акт в цілому чи в певній частині припиняє чинність внаслідок фактичної його заміни приписами новоприйнятого нормативного акта такої ж чи вищої юридичної сили або приписами міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. При розв’язанні темпоральних колізій для вирішення питання про те, який нормативно-правовий акт є попереднім, а який наступним, слід брати до уваги дату набуття ними чинності, а не дату їх прийняття. До підстав припинення чинності нормативно-правового акта не належить зникнення предмету його регулювання.

Визнання нормативно-правового акта нечинним за рішенням судового органу не відноситься до такої підстави припинення чинності як пряме скасування. Також воно в цілому не є окремою підставою припинення дії нормативних актів. Нечинність таких актів зумовлена фактичною непрямою заміною або скасуванням приписів одного нормативно-правового акта приписами іншого більш пізнього акта або акта, який володіє вищою юридичною силою. Також початкова нечинність такого акта може випливати, по-перше, з первісної його невідповідності акту вищої юридичної сили, по-друге, з того, що він не володіє всіма необхідними ознаками нормативно-правового акта внаслідок або прийняття не уповноваженим на це суб’єктом або порушення порядку його прийняття. В останніх двох ситуаціях нормативно-правовий акт взагалі не починає існувати як такий. Роль суду при цьому зводиться лише до констатації вищезазначених фактів. Про визнання нечинним нормативно-правового акта за рішенням судових органів як про окрему підставу втрати ним чинності можна говорити лише в світлі ст. 152 Конституції та ст. 74 Закону „Про Конституційний Суд України” – щодо непреюдиційних рішень Конституційного Суду про визнання неконституційними певних нормативно-правових актів.

Вказівка ж на преюдиційність у зазначеній категорії рішень фактично означає, що обов’язковість реалізації приписів відповідних актів (не тільки майбутньої, але й минулої) не забезпечена можливістю державного примусу. Отже, такі приписи не володіють однією з істотних властивостей нормативно-правових приписів і в результаті визнаються такими, що не містять норм права від самого початку свого створення. Це означає визнання їх нечинними з моменту прийняття.

Натомість є необхідним законодавче закріплення правила про те, що нормативний акт, його окремі приписи, визнані судовим органом (Конституційним Судом України, судом чи господарським судом) неконституційними чи незаконними, втрачають чинність з дня набрання ними чинності або з дня набрання чинності тим актом вищої або рівної юридичної сили, з яким вони вступають у розбіжність.

У підрозділі 2.4. „Фактична дія в часі правових норм” розкривається наступний аспект темпоральної дії правових норм, робиться спроба розмежування окремих її видів.

Фактична дія новоприйнятої норми відрізняється в залежності від того, одномоментні чи тривалі явища піддані правовому регулюванню. Відповідно вона може мати або два види: зворотну і перспективну (пряму) – стосовно одномоментних явищ, або три: зворотну (ретроактивну), негайну (пряму, звичайну) і перспективну (майбутню) – стосовно триваючих відносин. При цьому в останньому випадку старий акт відповідно припиняє чинність достроково, негайно і переживає себе.

Отже, лише щодо дії правових норм на триваючі відносини можна говорити про такий вид темпоральної фактичної дії як негайна дія. Негайна дія є звичайним, „нормальним” видом чинності нормативно-правових актів у часі. Вона має місце в усіх випадках, коли нормотворцем не встановлено порядку фактичної дії нормативного акта (також вона може бути прямо закріплена й конкретизована в нормах того чи іншого акта). У той же час зворотна та перспективна дія є винятками, що встановлюються виключно за загальною або спеціальною вказівкою правотворця.

Під негайною дією розуміється поширення дії норм, що містяться у новому нормативно-правовому акті на ті правові наслідки, які хоча й випливають з юридичних фактів, що виникли під час дії старого нормативного акта, проте настають уже після моменту набрання чинності новим. Іншими словами, норми нового акта з моменту набуття ними чинності діють на права й обов’язки учасників правовідносин, які виникли до цього моменту, змінюючи при цьому на майбутнє їх зміст, порядок реалізації тощо, або взагалі припиняючи їх.

Негайна дія правових норм чітко відмежовується від зворотної дії. Загальним визначенням останньої є поширення дії норми права на юридичні факти і їх правові наслідки, які настали до моменту набрання нею чинності (на вже реалізовані або припинені, тобто неіснуючі в указаний момент права й обов’язки учасників правовідносин).

Важливою гарантією стабільності правової системи є принцип неретроактивності. Конституція України установила певне коло винятків із нього. Слід сказати, що акти, які конкретизують норми інших актів, не входять до цього кола, а тому не можуть автоматично отримувати зворотну дію. Натомість зазначений перелік має бути розширений за рахунок норм, які встановлюють більш сприятливий режим для суб’єктів права. Принаймні нормотворцю має бути надана можливість за його розсудом вводити такі норми зі зворотною силою.

Перспективною дією правових норм є їх поширення на будь-які юридичні факти, права і обов’язки учасників правовідносин, цілі правовідносини, які виникають після моменту набуття ними чинності. Перспективна дія норм має різні підвиди, які визначаються віддаленістю від указаного моменту тих явищ, на які розповсюджена їх дія: повна й обмежена (останній підвид може мати різні ступені). Указаний вид дії нововведених правових норм має місце у поєднанні з переживаючою дією скасованих правових норм. Проте він можливий і сам по собі – коли відповідні відносини стають предметом правового регулювання вперше.

Ультраактивна (переживаюча) дія норм скасованого нормативного акта – це їх дія після втрати формальної чинності таким актом. Відповідно до виду відносин, на які поширюються його приписи, така дія має два різновиди.

Сказане щодо фактичної (та календарної) дії в часі норм права є справедливим не тільки для первинного набуття чинності правовими нормами та остаточної її втрати, але й для призупинення та відновлення чинності норм. При подоланні прогалин у системі права за допомогою аналогії закону та аналогії права обов’язково повинні враховуватися правила фактичної (а так само і календарної) темпоральної дії правових норм.

У підрозділі 2.5. „Дія в часі норм міжнародних договорів – складової частини системи національного законодавства України”, який складається з двох пунктів, аналізуються особливості темпоральної дії вказаної категорії норм права.

Міжнародний договір, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, стає частиною національного законодавства з моменту набуття ним міжнародно-правової чинності для України (який визначається міжнародним правом), але не раніше дня його офіційного оприлюднення. Це пояснюється тим, що передумовою внутрішньоправової обов’язковості договору є його міжнародно-правова обов’язковість для держави. Необхідність опублікування випливає з положень Конституції і поточного законодавства, що, по-перше, називають відповідну групу міжнародних договорів частиною національного законодавства, по-друге, встановлюють опублікування обов’язковою умовою набуття чинності найважливішими актами національного законодавства.

Одна з особливостей дії в часі норм міжнародного договору – можливість їх тимчасового застосовування сторонами до набуття цим договором чинності. Слід зазначити, що внаслідок законодавчої неврегульованості в Україні відсутній механізм внутрішньої імплементації норм тимчасово застосовуваних договорів, що унеможливлює їх правомірну реалізацію у внутрішніх правовідносинах. Усе це вимагає нормативного визначення правил тимчасового застосування міжнародних договорів, установлення обов’язковості їх офіційного опублікування, як передумови застосування, визначення максимального строку такого застосування, а також видів міжнародних договорів України, які можуть застосовуватися тимчасово, у тому числі й у внутрішніх відносинах нашої держави.

У міжнародному праві на відміну від права внутрішнього існують дещо інші правила розв’язання колізій між нормами договорів. При застосуванні принципу „lex posterior derogat priori” у міжнародному праві виходять з дати підписання міжнародного договору, а не дати набуття ним чинності. Особливістю чинності норм міжнародного договору є також те, що їм може бути надана зворотна дія. По відношенню до норм договорів, що є частиною національного законодавства, зазначена специфіка їх чинності має залишатися, оскільки її незбереження може суттєво вплинути на імплементацію таких договорів, а держава не може посилатися на внутрішній акт, як на підставу невиконання своїх міжнародних зобов’язань.