Размєтаєва Ю.С. Права людини як фундаментальна цінність громадянського суспільства

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, характеризується ступінь її наукової розробки і зв’язок з науковими програмами, сформульовано мету і основні завдання, об’єкт, предмет і методологічні засади дослідження; висвітлено наукову новизну положень, що виносяться на захист, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, представлено відомості щодо апробації останніх.

Розділ 1 «Ціннісний вимір прав людини» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття та види прав людини» досліджується зміст і сутність прав людини, аналізуються їх основні властивості, на підставі чого уточнюється визначення прав людини як можливостей, що реалізуються у певному просторі свободи (як від держави, так і від інших осіб), межі якого окреслюються відповідними просторами свободи інших власників прав.

Обґрунтовується, що виділення із загального поняття прав людини окремо прав і свобод не завжди виправдане інакше, ніж історичною традицією, тому пропонується розрізнити поняття прав у «широкому» розумінні, що до них включаються будь-які відповідні можливості, та у «вузькому», які відповідають конкретним можливостям, здебільшого реалізованим за участі держави. Визначається зв’язок прав та обов’язків людини як елементів, рівнозначних у тому сенсі, що вони не можуть існувати один без одного. Це підтверджується не тільки зв’язаністю кожного конкретного права з обов’язком іншої людини не порушувати таке право або не перешкоджати його здійсненню, а й тим, що наявність у кожного індивіда прав, як представника людського роду, породжує обов’язок іншого носія прав ставитися до нього як до такої ж людини, тобто як до рівного. Проводиться аналіз класифікацій прав людини за різними критеріями: часом виникнення, характером суспільних відносин, предметом правового регулювання, ступенем абстракції виражених у них можливостей, способами реалізації, можливостями обмеження.

Висвітлюються основні способи обґрунтування прав людини: через свободу, коли власнику прав надається можливість вчинків, незалежних від чиєїсь волі; через інтерес, коли права надають власнику можливість здійснення та захисту своїх інтересів; через «справедливість як обмін» (Дж. Ролз). Найбільш аргументованою і точною визначається теорія «справедливості як обміну», що передбачає дворівневий стан суспільства, де першому рівню (до відмови від необмежених прав) відповідає простір усіх прав, частина якого заблокована необхідністю постійного захисту, а інша частина пересікається з правами інших осіб; а другому рівню (після відмови від необмежених прав) – частина простору прав людини, межі якого є початком чужого простору свободи.

Підрозділ 1.2. «Права людини і право» присвячено аналізу головних підходів до розуміння прав людини – природно-правового та позитивного, а також спробам їх поєднання у вигляді виправдання права через справедливість (Дж. Ролз) або мораль (Л. Фуллер), теорії складних справ (Р. Дворкін) чи легитимного суспільного порядку (О. Ґьоффе), лібертатно-юридичного праворозуміння (В.С. Нерсесянц). Визначається, що права людини виступають поєднанням природного та позитивного у праві внаслідок своєї ціннісної сутності та особливого юридичного захисту. Висвітлюється питання позитивування прав людини як надання їм юридичного змісту через закріпленння у відповідних міжнародно-правових актах та національному законодавстві. Основними наслідками тут виступають, з одного боку, можливість державного гарантування й захисту прав людини, з іншого – вразливість прав, підвладних державі, яке зумовлює необхідність обмеження держави у повноваженнях стосовно зміни та звуження змісту і обсягу прав людини.

Як сучасне продовження суперечностей названих підходів аналізується проблема належності прав людини до права, співвідношення їх загальносоціальної та юридичної сутності. Зокрема, визначається, що соціальна природа прав може бути розглянута у контексті належності індивідам, які є учасниками відповідних суспільних відносин. Трактування ж прав людини як лише загальносоціальних явищ виводить їх за межі механізму правового регулювання, юридичного забезпечення й захисту, а тому, по суті, виводить проблематику прав людини за межі юриспруденції. Нехтування юридичними проявами прав може призвести до стирання грані між правовими вимогами, що повинні виконуватися, незалежно від ставлення зобов’язаних суб’єктів, та іншими суспільними вимогами, для яких є характерною можливість поступитися чимось незначним з точки зору спільноти в ім’я загальної мети або блага.

У підрозділі 1.3. «Аксіологічна природа прав людини» вирішуються теоретичні проблеми ціннісного виміру прав людини, вирізняються риси прав як фундаментальної цінності громадянського суспільства, розглядаються питання універсальності та культурної особливості прав людини, їх обмеження.

З огляду на загальне визначення цінності як духовного чи матеріального явища, що має позитивну чи негативну значущість, яку суб’єкт надає об’єктові, співвідносячи його з образом належного, права людини можуть бути визначені як духовні явища, що володіють позитивною значущістю. Визначається, що структуру ціннісних проявів прав людини як окремих правових явищ можна розкрити через три рівні. Соціальна (загальнолюдська) цінність прав полягає у тому, що права здатні бути об’єднуючою суспільною силою, засобом подолання конфліктів у відносинах між окремими індивідами, їх групами та державою; можуть виступати підставами порозуміння представників будь-яких культур; втілюють загальнолюдські цінності, такі як свобода, рівність, справедливість. Інструментальна цінність прав означає, що вони виступають як підстави для реалізації певних потреб та інтересів їх власників. Власна (особистісна) цінність прав проявляється у тому, що права акцентують на гідності і самоповазі людини; проголошують цінність кожної окремої людини нарівні з будь-якими іншим індивідом.

У окремих суспільствах права людини не набули цінності повною мірою. При цьому вони впливають на формування ціннісної системи індивідів, їх груп та суспільства в цілому, і у той же час, утверджують власну цінність, як на загальному (закріплюються й гарантуються нормативними актами), так і на індивідуальному (стають частиною правосвідомості) рівнях сприйняття.

Обґрунтовується, що права людини можуть виступати універсальною правовою цінностю, а неприйняття деякими державами універсальності прав як конкретних формулювань міжнародно-правових актів не виключає універсальності ідеї прав людини як міри її свободи та гідності. Співвідношення універсальності та культурної особливості прав людини не є усталеним, а постійно змінюється, що пов’язано з динамікою суспільних відносин, зокрема, у сфері визнання та реалізації прав.

Розділ 2 «Реалізація прав людини у громадянському суспільстві» складається із чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Об’єднання громадян як основа реалізації прав і свобод людини і громадянина» докладно аналізується взаємодія прав людини з інституціями громадянського суспільства, з огляду на те, що носій прав виступає тут одночасно як об’єкт впливу інституцій і як суб’єкт участі у них, а права опосередковують цю участь і складають частину власної системи цінностей особи. Виділено, за способами взаємодії, такі прояви прав людини у відносинах з інституціями громадянського суспільства: право – підстава створення і функціонування інституцій громадянського суспільства; право – засіб реалізації інтересу (індивідуального чи співпадаючого); право – принцип визначення меж втручання держави у простір громадянського суспільства; право – принцип розподілу меж простору свободи індивідів, включених до громадянського суспільства. При цьому ціннісне значення прав людини у громадянському суспільстві виражається як на індивідуальному рівні (складають систему цінностей окремої особи), так і на рівні інституцій (утверджуються як цінності для певної групи осіб).

Обґрунтовується, що об’єднання громадян є основою реалізації прав через інституції громадянського суспільства. Виділено два напрямки їх діяльності: сприяння реалізації прав індивідів-учасників відповідного об’єднання; сприяння реалізації прав людини в цілому. При цьому основною метою діяльності деяких об’єднань громадян є допомога у реалізації та захисті прав людини (правозахисні організації). Визначається, що для громадянського суспільства характерна не тільки наявність певної кількості впливових об’єднань громадян, а й згуртованість їх у питаннях контролю над втручанням держави у простір такого суспільства, досягненні відповідних загальносоціальних інтересів, спрямованості на максимальну реалізацію прав індивідів тощо. У цьому сенсі об’єднання громадян є не просто сукупністю індивідів, а своєрідною якісною спільністю, що заснована на окремих інтересах, проте спрямована на співвіднесення їх з інтересами інших осіб та відповідних інституцій, а також на реалізацію і захист прав.

Підрозділ 2.2. «Основні особливості реалізації прав людини у громадянському суспільстві» присвячено встановленню головних особливостей реалізації прав людини у громадянському суспільстві, зумовлених наявністю специфічних інституцій і відносин, а також більш широкими й різноманітними, порівняно з іншими типами суспільств, засобами захисту прав. Механізм реалізації прав людини визначається як сукупність відповідних об’єктивних чинників, зокрема, наявність відповідної законодавчої бази, органів державної влади й органів місцевого самоврядування, і суб’єктивних – усвідомлення себе власником права, виховання поваги до права іншої особи, суспільно-правова активність.

Доводиться, що права людини є спільною цінністю і об’єктом реалізації та захисту для громадянського суспільства і правової держави. Останні використовують різні механізми й засоби захисту прав, що знімає питання главенства одного з названих суб’єктів у реалізації прав людини. Так, держава законодавчо закріплює перелік прав і свобод, механізми їх реалізації й захисту, створює органи державної влади, а громадянське суспільство використовує відповідні способи реалізації та захисту прав – від обговорення через засоби масової інформації, до звернення до національної системи правосуддя і міжнародних механізмів, – у межах урегульованих правом суспільних відносин.

На підставі аналізу наукових джерел розглядається співвідношення понять реалізації, охорони та захисту прав людини. Визначається, що захист прав людини спрямований на усунення перешкод у їх реалізації, а охорона – на попередження появи перешкод. В умовах становлення громадянського суспільства більше зусиль докладається для захисту прав людини, тоді для сформованого громадянського суспільства, яке передбачає відповідний рівень правосвідомості та правової культури, впливовішими є способи охорони прав людини. Наведене не означає, що у громадянському суспільстві не виникає необхідності у захисті прав, але у багатьох випадках легальність прав людини (як закріплення у законодавстві) тут переростає у легитимність (як піднесення прав на рівень підстав діяльності їх власника).

У підрозділі 2.3. «Способи захисту прав людини і громадянина в умовах громадянського суспільства» досліджуються проблеми самозахисту порушених прав людини, використання основних та допоміжних способів захисту прав. Визначається, що самозахист (ч. 4 ст. 55 Конституції України) застосовується передусім у ситуації, що потребує швидкого реагування і державно-правові гарантії у цей спосіб не можуть бути надані. До основних способів захисту прав віднесено використання судових установ (національних і міжнародних), звернення до уповноважених державних органів і посадових осіб та органів місцевого самоврядування. Допоміжними способами захисту прав названо звернення до суспільних інституцій спеціального чи загального спрямування на реалізацію прав (правозахисних організацій чи інших об’єднань громадян), привертання уваги до порушення права на різних рівнях (через засоби масової інформації, публічні виступи, організацію акцій протесту), надання приватному інтересу із захисту права публічного статусу (ініціювання відповідних змін до нормативних актів). Встановлено, що особливе значення судового способу захисту прав людини породжує проблему надійності судових рішень, яка у громадянському суспільстві набуває нового змісту – виваженості і незмінності. Разом з тим, в умовах формування громадянського суспільства надійність судових рішень означає, перш за все, можливість їх реального виконання, яке є нагальною проблемою і українського суспільства.

Обґрунтовано, що механізм захисту прав людини спрямований на відновлення права, усунення перешкод у його реалізації, попередження порушень та відшкодування завданої ними моральної і матеріальної шкоди. У процесі дослідження міжнародних та національних способів захисту прав людини у громадянському суспільстві, виокремлено проблему верховенства одного з наведених способів захисту. Аргументовано, що, по-перше, вони мають різні підстави застосування, по-друге, належать до різних рівнів системи захисту прав, по-третє, не передбачають альтернативності у використанні, і, отже найбільша ефективність захисту, контроль за дотриманням прав, досягається при поєднанні міжнародних та національних способів захисту прав людини.

У підрозділі 2.4. «Правова активність на етапі формування громадянського суспільства» здійснено дослідження правової активності у двох аспектах: діяльнісному та правової поведінки. Діяльнісний аспект ґрунтується на двох підходах: (1) ототожнення активності з будь-якою діяльністю людини, з об’єктивованою назовні поведінкою; (2) визначення активної поведінки через діяльність людини, яка має певну мету, результат і потребує певних зусиль для їх досягнення. Виділено підстави віднесення суспільної активності до правової, а саме: наявність правового суб’єкта (фізичні особи, юридичні особи, об’єднання індивідів, що не мають статусу юридичних осіб, держава); наявність специфічного об’єкта (того, з приводу чого діють суб’єкти – реалізації прав та захисту законних інтересів); наявність правових наслідків діяльності (реалізація права, захист законного інтересу).

Пропонується розрізнити поняття правової активності у «широкому» та «вузькому» розумінні. У «широкому» розумінні вона визначається як цілеспрямована діяльність суб’єктів правовідносин, здійснювана для реалізації належних їм прав та законних інтересів. Відповідно до цього поняття, правовою активністю наділяються і такі суб’єкти правовідносин, як суспільні інституції, і держава, особливістю правової активності якої є спрямованість на реалізацію та захист публічних інтересів. Правова активність у «вузькому» розумінні є ініціативною діяльністю індивідів, що проявляється у взаємодії з іншими суб’єктами правовідносин, спрямована на досягнення позитивного результату.

Відповідно до наведеного розрізнення, правову активність у щирокому розумінні класифіковано за суб’єктами (індивідів, суспільних інституцій, держави в особі її органів та посадових осіб). Правову активність у вузькому розумінні – за суб’єктами (громадян, іноземців, осіб без громадянства); за правовими наслідками (правова активність, результатом якої є реалізація певного комплексу прав, окремого права або його частини; правова активність, результатом якої є захист певного комплексу інтересів, окремого інтересу або його частини).

Правова активність індивідів в умовах формування громадянського суспільства набуває свого змісту одночасно із створенням нематеріальної складової названого суспільства, тому підвищенню правової активності носія прав людини можуть сприяти ті чинники, що формують індивідуальну правосвідомість та правову культуру. Вирішальна роль у цьому процесі належить правовій освіті та вихованню, як обов’язковим, так і отримуваним через інституції громадянського суспільства – від сім’ї до політичних партій і громадських організацій. При цьому ціннісними орієнтирами правосвідомості повинні виступати права людини.