РЕЦЕПЦИЯ МИФОЛОГИЧЕСКИХ МОТИВОВ И ОБРАЗОВ В ПОЭЗИИ РУССКОГО ПРЕРОМАНТИЗМА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено предмет, об’єкт, теоретико-методологічну базу й основні методи аналізу, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, представлено етапи апробації результатів дисертації.

Перший розділ – «Проблеми дослідження російського літературного преромантизму» – включає три підрозділи, у яких викладено наукові основи дисертації. Представлено огляд критичних та літературознавчих матеріалів з аналізованих питань; визначено ступінь досліджуваності проблеми; розроблено теоретичні аспекти й основні положення дисертаційної роботи.

У підрозділі 1.1. «Російський преромантизм у науковій рецепції» акцентовано дискусійний характер художньої природи російського преромантизму. В оформленні літературознавчої концепції преромантизму виокремлено три етапи.

На першому етапі (1910 – 1940-ті рр.) виникає термін «преромантизм» (Д.Морне, П.Ван Тігем), під яким розуміють складний комплекс явищ і тенденцій у розвитку літератури й мистецтва XVIII – початку XIX ст., що передували романтизму. На цьому та наступному (1950 – 1970-ті рр.) етапах дослідження феномен преромантизму типологічно співвідноситься з історико-культурною ситуацією національних літератур. Підсумком студіювань стає утвердження терміну «преромантизм» у світовому літературознавстві, з’ясування його хронології, виокремлення його структурних компонентів та опис жанрово-стильової системи (праці Д.Морне, П.Ван Тігема, В.Жирмунського, Г.Гуковського). У 60-ті роки ХХ століття ведуться дискусії відносно диференціації в історії російської літератури понять «сентименталізм» та «преромантизм», розв’язується питання про визначення преромантизму як явища, напряму, течії, естетичного комплексу, про хронологічні рамки преромантизму в російській літературі та авторів, чию творчість можна розглядати у межах цього періоду (К.Крейчи, Р.Нойхойзер, М.Фрідман, О.Гуревич, Г.Архипова, В.Троїцький, Л.Кулакова).

На третьому етапі, початок якого дисертант відносить до середини 1970-х років, актуалізуються інтенції на виокремлення російського преромантизму як самостійного літературного феномена в його типологічній співвідносності з європейським преромантизмом (В.Западов, В.Касаткіна, В.Сахаров, В.Луков, О.Пашкуров, А.Разживін, Т.Федосєєва). Інтерес до перехідних явищ різного рівня: від чергування літературних стилів до перехідних культурних епох (С.Аверинцев, Ю.Лотман, Д.Ліхачов, О.Панченко, М.Липовецький, Г.Мережинська, В.Силантьєва, О.Бондарева, Н.Ільїнська), – притаманний межі XX – XXI ст., робить актуальною думку про дослідження преромантизму як перехідного культурного явища (М.Ладигін, І.Вершинін, Н.Соловйова, В.Луков). У підрозділі окреслено такі ознаки перехідності, як: зміна концепції особистості, картини світу; «поліфонична єдність» та «дифузність» у літературному процесі різних стильових тенденцій, зміна типу художньої свідомості від традиціоналістської до індивідуально-творчої, – чим характеризується російський преромантизм.

Синтезуючи чільні точки зору, дисертант відзначає, що розв’язання проблеми російського преромантизму здійснюється в кількох аспектах: 1) преромантизм розглядається як опозиція / альтернатива Просвітництву; 2) художньо-естетичне явище, корелятивне сентименталізму як тотожнє чи більш вузьке поняття, один із напрямів сентименталізму; 3) сукупність доромантичних (світоглядних, естетичних, стилістичних) тенденцій, у повній мірі зреалізованих у романтизмі. Новітнім дослідженням властиве прагнення інтегрувати названі позиції з метою формування єдиного комплексу поглядів на преромантизм як відкриту, динамічну систему (протосистему), перехідне культурно-історичне явище. Враховуючи існуючі підходи, автор дисертації обирає в якості провідного вивчення преромантизму в парадигмі перехідних епох.

У підрозділі 1.2. – «Витоки преромантичних тенденцій у російській літературі: запозичення чи типологічна подібність?» – охарактеризовано авторитетні наукові концепції й точки зору на генезу преромантичних тенденцій у російській літературі.

Типологічний підхід як один із шляхів базується на концепціях О.Веселовського, В.Жирмунського, М.Конрада, Ю.Лотмана про стадіальність культурного розвитку й типологічно схожих явищ світової культури. Прихильники іншого підходу декларують запозичений характер російського преромантизму, визначаючи його генезу як результат міжкультурних і міжлітературних зв’язків та впливів (К.Крейчи, Р.Нойхойзер, Д.Чижевський, науковці школи академіка М.Алексєєва, В.Сахаров).

Узагальнюючи названі концепції, дисертант відзначає, що в останній третині XVIII століття російська література внаслідок інтенсивного розвитку перебуває на тій самій стадії, що й європейські. Поза сумнівом є факти запозичення на рівні окремих елементів преромантичного комплексу (масонство, оссіанізм, цвинтарна поезія), але «зустрічні течії» в російській літературі дозволяють їй швидше і повніше засвоювати привнесені тенденції і трансформувати їх згідно з власною культурною традицією. На основі моделі культурного діалогу (Ю.Лотман) автором дисертації описано механізм сприйняття преромантичного комплексу російською поезією.

У підрозділі 1.3. – «Специфіка міфотворчості в російській преромантичній поезії» – виділено й описано структурно-семантичні моделі рецепції міфу художньою свідомістю другої половини XVIII – початку XIX ст.

Актуалізацію міфу художньою свідомістю перехідного періоду дослідники мотивують різними причинами, одна з яких – прагнення побачити в ньому джерело нової образності й іншого бачення світу, набуття моральних і естетичних орієнтирів через апеляцію до духовного досвіду людства. Останнім часом дослідження взаємозв’язку літератури і міфу, започатковані в працях Є.Мелетинського, О.Фрейденберґ, С.Токарева, Ю.Лотмана і З.Мінц, розглядають і періоди розвитку літератури, коли міф традиційно вважався не продуктивним (В.Топоров, Г.Гачев, О.Корнієнко, Л.Дербеньова). З цих позицій російська література XVIII століття привертає увагу дослідників як процесами створення культурних міфологій (Ю.Лотман, Б.Успенський, В.Живов, Р.Уортман, А.Зорін, Т.Абрамзон), так і специфікою функціонування міфологічної образності.

Зміна типу художньої свідомості на межі XVIII – XIX ст. модифікує характер рецепції міфу в художній практиці російської літератури, спричиняє різні форми використання міфологічного матеріалу в системі класицистичної поетики та в стильових течіях, що перебувають у процесі становлення. Це дозволяє авторові дисертації виділити такі структурно-семантичні моделі рецепції міфу: 1) алегорико-емблематичну; 2) умовно-поетичну; 3) міфотворчу.

У межах першої моделі сприйняття міфологічної образності здійснюється у формі алегоричних та емблематичних образів, однак наділених варіативною семантикою, чим уможливлено їхнє функціонування як у нормативній поетиці класицизму, так і в індивідуальних поетичних системах початку XIX століття. Ця модель, що домінувала в епоху риторичного традиціоналізму, стає маргінальною на межі століть, коли становлення індивідуально-творчого типу художньої свідомості та розвиток ідіолектів спричиняють руйнацію емблем і відмову від алегорій, що і віддзеркалює поетичний процес межі XVIII – XIX ст.

Друга структурно-семантична модель представляє рецепцію міфу у формі умовно-поетичних образів, якими описано ідилічні «loci topici» (зефір, Аврора, німфи, фавни) або які слугують елементами «поетологічного топосу» (Аполлон, музи, грації).

Третя модель, що втілює індивідуальну рецепцію міфу, є домінантною для нового, індивідуально-творчого типу художньої свідомості. Вона характерна для антологічної лірики, де використання міфологічних образів виконує декоративну функцію. Відносно вільне поводження з матеріалом міфу продукує виникнення еклектичних сполучень міфологічної образності різних культур. Більш глибокий рівень реалізації цієї моделі актуалізує архетипні значення міфу, що здобувають нову семантику, проте корелюють із провідними категоріями міфологічної свідомості. На думку дисертанта, цю модель, що стала підґрунтям для ключових стратегій міфотворчості XIX – XXI ст., започатковано саме в преромантичний період розвитку російської літератури.

У другому розділі – «Модифікації міфологеми Золотого віку в ситуації перехідності», – який складають три підрозділи, простежено модифікації міфу про Золотий вік, визначено моделі його рецепції.

У підрозділі 2.1. «Рецепція міфологеми Золотого віку одичною поезією другої половини XVIII – початку XIX століть» прослідковано варіанти художнього втілення міфу про Золотий вік в одах І.Богдановича, М.Хераскова, В.Майкова, М.Муравйова, досліджено їх мотивні складові та характер рецепції міфологічного матеріалу, акцентовано прояви нових, преромантичних тенденцій (масонський ірраціоналізм, елементи міфотворчості; звернення до фольклору; інтерес до екзотики інонаціональних культур, етноспецифіки; висування на перший план образу приватної людини).

Констатується, що в одичній поезії, присвяченій Катерині II, розробляються політичні конотації міфологеми, яка в контексті державного міфу набуває статусу ідеологеми. Актуалізація міфологічної складової відбувається внаслідок укоріненої в російській ментальності сакралізації образу монархині. Імператриця створює новий світ, початок її правління кореспондує з міфом творіння, з вічною весною Золотого віку. В образі Катерини втілено архетип Великої матері (використання одичного топосу материнства / синівства), архетип культурного героя, виражений: 1) у перетворенні держави на райський сад, міф про який виступає одним із варіантів міфологеми Золотого віку; 2) у сприянні наукам і мистецтвам; 3) у захисті від зазіхань іноплемінників (війна з Турцією) заради збереження миру і спокою Золотого віку. Відмічено, що в художній свідомості російських одописців турки співвідносяться з образом сатани, це підтверджується застосуванням до них негативно конотованої біблійної лексики: «геенский яд», «Агареин род», «предерзкий род» (М.Херасков). Зображаючи турків в образах гідри (В.Майков), дракона, Тартару (М.Херасков), наділених у національній свідомості інфернальною семантикою, поети актуалізують драконоборницький міф, акцентують обранство Росії через монархиню, покликану позбавити від всесвітнього зла «места священны».

Золотий вік локалізується у різних темпоральних модусах. Показовою є відмова поетів-масонів від номінації цариці як Астреї на користь зображення її в образі «премудрої» Мінерви, що репрезентує алегорико-емблематичну модель рецепції міфу. Проявом преромантичного еклектизму виступає поєднання в образі монархині елементів біблійної, античної та масонської міфологій (М.Херасков); поєднання мотивів політично конотованої міфологеми Золотого віку з апокаліптичною образністю (М.Муравйов, ода 1772 р.).

У контексті характерного для преромантизму звертання до фольклору розглянуто реалізацію міфологеми Золотого віку у віршовому уривку В.Майкова «Во златой век на Севере…». Білий вірш у поєднанні з «русским складом», фольклорні кліше, негативний паралелізм включають твір у ряд стилізацій під російську народну поезію. Показовими є також переплетіння інонаціональної міфологічної образності та етноспецифічної стилістики, моделювання історії у формі фольклорної пам’ятки, що демонструє елементи міфотворчості.

У жанрах «філософічної» оди (В.Майков, М.Херасков) та філософсько-дидактичної поеми (І.Богданович) віршотворці інтерпретують міфологему Золотого віку у форматі масонської міфології, актуальної для преромантизму з його тяжінням до ірраціональності. Міфологема наближена до протообразу перших днів Творіння (мотиви миру, вічної весни), у її трактуванні акцентовано масонську аксіологію (доброчинність, справедливість) (М.Херасков, В.Майков), дидактичність (І.Богданович). Інтерпретуючи Золотий вік як блаженні часи стародавності, поети бачать причину його кінця та подальшої недосяжності в марнославстві людини, її невдячності по відношенню до Творця.

У підрозділі 2.2. «Модифікації міфологеми Золотого віку в ідилічній поезії преромантизму» на матеріалі творчості В.Майкова та М.Муравйова продемонстровано особливості реалізації міфологеми у так званій «поемі про сільську садибу» та у віршах, що містять мотиви раніше табуйованої для поезії сфери приватного життя.

Наголошено, що «садибно-пасторальна» модифікація міфологеми Золотого віку не лише актуалізує наскрізні мотиви, характерні для панівної традиції (А.Кантемир, В.Тредіаковський, М.Ломоносов), а саме: вічну весну; невласновільну родючість землі та щедрість її плодів; ідилічне життя на лоні природи; не обтяжене працею існування; спокій; справедливість, – але також привносить нові, етноспецифічні риси в розробку міфологеми. Ця преромантична тенденція яскраво проявляється, наприклад, в апеляції до садово-паркового мистецтва як невід’ємної складової російської культури того часу. Так, опис архітектурних елементів, приналежних до різних національних стилів, реалій пейзажу виводить оди В.Майкова за межі класицистичної поетики. На мотивному рівні творчому завданню поета відповідають уведення «преромантичної опозиції» (Ю.Манн) місто – село, акцентуація мотивів «дружества», природності.

У творчості М.Муравйова зафіксовано ключові мотиви індивідуальної рецепції міфологеми Золотого віку: мотив родового гніздечка, спадкоємності поколінь, патріархальності (образ «древних пенатов»); мотив райського саду, в образі якого постає садиба. Нарощування преромантичних тенденцій виражається у введенні орієнтального та національного колориту, у створенні образу садиби на перетині оречевленого та символічного планів.

У поетиці М.Муравйова виокремлено й інші модифікації міфологеми Золотого віку: це «природнє» життя, одухотворене радістю творчості, доповнене мотивами ідилічного злиття з Натурою, «цвинтарними» компонентами елегії межі XVIII – XIX ст.; мирне існування. Знаком кінця Золотого віку стає розірвання родинних зв’язків, що актуалізує притаманні преромантизму есхатологічні мотиви. Ідилічна рецепція міфологеми здійснюється за умовно-поетичною та міфотворчою моделями засвоєння міфу.

У підрозділі 2.3. – «Міфологема Золотого віку на межі XVIII – XIX століть: трансформація та деміфологізація» – накреслено індивідуальні інтерпретації міфологеми і прослідковано її руйнування в поезії з розмитими жанровими кордонами (Г.Державін, М.Львов, М.Карамзін, С.Бобров).

Відзначено, що поетична рецепція міфологеми Золотого віку Г.Державіним сполучає жанрові ознаки одичної та ідилічної поезії. Наслідуючи традиції, поет наділяє сакралізований образ Катерини II космогонічними функціями, зображує монархиню в образі Астреї / Феміди. Новаторство Г.Державіна полягає: у використанні колористики; у наскрізних для міфологеми Золотого віку мотивах достатку, справедливості, тиші, райській топіці, доповнених просвітницькою акцентуацією природності; в оригінально вираженому через інтерпретацію міфу про Орфея мотиву розквіту мистецтв, де монархиня виступає в невластивому їй амплуа фракійського співця. Втрата людством «невинности, равенства, свободы, покоя и счастья» перегукується з масонськими уявленнями про кінець Золотого віку, а протиставлення блаженних часів «Орфеева века» теперішньому «железному» свідчить про падіння валентності міфологеми.

Посилення преромантичних тенденцій, руйнівних для усталеного канону, зафіксовано в еонічних одах М.Львова та С.Боброва. Блаженству Золотого віку, вираженому традиційним комплексом мотивів (мир, правда, любов, родючість), росіяни завдячують «російському Богу» – одному з втілень преромантичного «духу нації» (М.Львов). Міфологема Золотого віку реалізується в емблематичному образі прийдешнього століття як крилатого сина вічності, виписаного С.Бобровим на тлі космічних картин, реалізованих у категорії «Жахливого Піднесеного» (О.Пашкуров).

Звернення до міфологеми Золотого віку в одичній поезії М.Карамзіна актуалізує відповідні метрику, строфіку, топоси. Проте висока «концентрація» в художньому просторі преромантичних тенденцій продукує появу нових конотацій та розширення лексичного змісту. Так, М.Карамзін наголошує на етичних якостях монарха, бачить у ньому приватну людину, вводить мотив «дружества», акцентує чутливість, використовує преромантичну лексику, еклектично поєднує різні культурні та міфологічні традиції (християнську символіку й образність міфу про Золотий вік). Неоднорідність філософсько-естетичної позиції М.Карамзіна виражається в близькій до масонської рецепції міфологеми, де втілилися типологічно подібні моменти біблійної міфології, сенсуалізм Е.Кондильяка і проекти «вічного миру» Б.Сен-П’єра і Ж.-Ж.Руссо.

У творчості М.Карамзіна виділено оригінальну просторову інтерпретацію міфологеми Золотого віку, яка міфотворчо виражена в образі старозавітної «долини Іосафатової». Цей ідеальний локус своєю недосяжністю і ключовими характеристиками (спокій, мир, тиша) схожий на «острови блаженних» деяких міфологічних систем. У такому трактуванні долина Іосафатова розташована в просторі взаємоперетину міфологем Золотого віку і Смерті, сприйняття котрої як «тихої пристані» притаманне художній свідомості історіографа.

У ліриці М.Карамзіна, що успадкувала традиції М.Муравйова, відбувається деструкція міфологеми Золотого віку. Набуваючи конотацій втраченої молодості, міфологема трансформується в метафору «златые дни» і в такій якості функціонує в преромантичній та романтичній елегії початку XIX століття (М.Гнедич, М.Мілонов, М.Язиков, О.Пушкін). Інші варіанти деміфологізації, зокрема травестування провідних мотивів міфологеми, окреслено також у І.Богдановича («Стихи к деньгам»), М.Карамзіна («Гимн к глупцам»).

Таким чином, під впливом преромантичних тенденцій, зумовлених зміною типу художньої свідомості, продуктивна у другій половині XVIII століття міфологема на початку XIX століття втрачає актуальність і руйнується, трансформуючись у метафору.

Третій розділ – «Міфопоетична танатологія російських поетів рубежу XVIII – XIX століть», – що включає три підрозділи, присвячено аналізу художніх утілень міфологеми Смерті в російській преромантичній поезії, виокремленню її основних варіантів, жанрово-стильових модифікацій та способів рецепції міфу.

У підрозділі 3.1. «Персоніфікація Смерті в художній свідомості російських поетів кінця XVIII – початку XIX століть» розглянуто трансформації в преромантичній поезії образів Смерті античної, слов’янської та скандинавської міфологій, середньовічної іконографії. Аналіз обширного поетичного матеріалу (Г.Державін, М.Львов, М.Карамзін, С.Ширинський-Шихматов, С.Бобров, Г.Буніна, Г.Каменєв, О.Мещевський, О.Востоков, М.Мілонов) дозволяє дисертантові описати узагальнений «портрет» антропоморфної Смерті, властивий російській поезії межі XVIII – XIX ст., що включає такі художні деталі як крижане дихання, зуби, залізні руки з пазурами, скелет, «злобную улыбку». Ставлення до смерті висловлено негативно конотованими епітетами: «лютая», «грозная», «безжалостная», «свирепа», «хищная», «алчна». Автором роботи проаналізовано атрибутику Смерті та її можливі міфологічні джерела (бог-громівник, Аполлон-Феб, вершник Апокаліпсиса) та іконографічні (мисливець, цариця). У батальній поезії (С.Ширинський-Шихматов, М.Херасков, З.Буринський, К.Батюшков) образ Смерті створено в такі способи: метонімічним перенесенням характеристик Смерті на різні види зброї; персоніфікацією Смерті в образі головного героя.

Фольклорне коріння образу Смерті, живлене різними традиціями, зреалізовано в жанрі преромантичної та романтичної балади і творчості у «народному дусі» (К.Морозова). Рецепція Смерті в образі нареченого / нареченої з потойбічного світу майже автентична в перекладних творах (Г.Каменєв, В.Жуковський), проте суттєво видозмінюється в оригінальних (О.Мещевський) через акцентування етноспецифіки (М.Грамматін, В.Жуковський, П.Катєнін), іронічне обігрування фольклорного сюжету (В.Жуковський). Преромантичне звертання до фольклору стимулює творчість у «народному дусі», прислів’я та приказки нерідко слугують підґрунтям літературної байки. У рамках цього жанру відбувається зображення Смерті в образі кістяка (І.Богданович, М.Львов), а апеляція автора до іронії призводить до рецепції образу в межах народної сміхової культури.

Персоніфікація Смерті в межах античної міфології реалізується в образах Аїда (Гадеса, Плутона), загалом не властивого російській преромантичній поезії, та Парки / Парк. Останні під впливом іконографічного та емблематичного образів Смерті частково втрачають свою міфологічну функцію богинь долі. Аналіз поетичних текстів свідчить про збереження за Парками відпочаткової міфологічної семантики переважно в перекладах, тоді як в оригінальній творчості здебільшого поети контамінують образи Парки та Смерті (С.Бобров, О.Мещевський, М.Мілонов, К.Батюшков), використовуючи як алегорико-емблематичну, так і міфотворчу моделі рецепції міфу. Персоніфікацію Смерті в образі скандинавської Гели (Хель) зафіксовано в ліриці В.Жуковського, К.Батюшкова, що свідчить про преромантичний вектор художніх шукань поетів, але як наслідок недостатньої інформованості про міфологію давніх скандинавів у художньому втіленні образу домінує міфотворча модель.

У російській поезії рубежу XVIII – XIX ст. Смерть доволі часто персоніфікується в образі ангела / духа / генія, що віддзеркалює властиву преромантизму еклектичність у рецепції міфологічної образності. Образ ангела смерті, створений художньою свідомістю російських поетів, постає контамінацією античних Танатоса, Генія, християнського ангела: це крилата безплотна істота, що приносить смерть або ж супроводжує у потойбіччя. Світлий ангел / геній смерті, наділений функцією психопомпа, присутній у поезії М.Мілонова, М.Карамзіна, К.Батюшкова, образ генія смерті, що тужить над могилами, спостерігаємо в А.Тургенєва, К.Батюшкова. У міфопоетиці С.Боброва Смерть втілено в образах: 1) грізного ангела Смерті; 2) інфернальної цариці; 3) апокаліптичного «всадника бледного»; 4) Сатурна; 5) світського чепуруна. Серед танатологічних мотивів поезії С.Боброва – відродження через смерть, усезагальна рівність перед Смертю, причому останній марковано як властивий поезії рубежу століть (Г.Державін, М.Карамзін, М.Дмитрієв-Мамонов).

У підрозділі 3.2. – «Танатична емблематика в російській преромантичній поезії» – досліджуються емблематичні образи, наділені конотаціями смерті, простежено шляхи їхньої подальшої трансформації в російській поезії.

Емблематика, засвоєна російською культурою на початку XVIII століття, вкорінюється в художній свідомості поетів і проявляє себе у творчості як свідомо, так і як відзвук культурної пам’яті, що виражається у поетичних текстах алюзіями на емблеми чи окремі їх елементи. З-поміж основних емблематичних образів, наділених конотаціями смерті, виокремлено образи зів’ялої / зрізаної квітки, згаслого смолоскипу / світильника і падаючої зірки / метеора. Так, образ метеора, який поєднує в собі семантику життя та смерті, спостерігаємо в поезії С.Боброва, М.Мілонова, О.Беницького. Перетворення емблематичного образу смолоскипа, наділеного первинною семантикою смерті, на романтичний символ «животворного пламени» генія досліджено на прикладі творчості О.Востокова. Найбільш затребуваною танатичною емблемою є  образ зів’ялої / зрізаної квітки, яку часто зображено у вигляді троянди, лілії та фіалки, міфопоетично пов’язаних зі смертю (М.Муравйов, М.Карамзін, Г.Каменєв, М.Гнедич, К.Батюшков).

Зафіксовано факти створення оригінальних емблем (М.Карамзін, Г.Каменєв, К.Батюшков) на основі існуючих, що постає одним із варіантів авторської міфотворчості. Дистанціювання емблем від приватного переживання спричиняє їх зруйнування в добу розвитку індивідуальних стилів, оскільки емблеми не існують поза епохою риторичного слова. В індивідуально-творчій художній свідомості емблеми редукуються до метафор та ідіоматичних висловлювань, зберігаючи семантику цвітіння, згасання, закату.

У підрозділі 3.3. «Просторові модифікації міфологеми Смерті в російській поезії рубежу  XVIII – XIX століть» автор дисертації виділяє основні інтерпретації міфологеми Смерті в її просторовому варіанті.

«Танатичну топографію» російської поезії проілюстровано образами античної, скандинавської, біблійної міфологій, подеколи – знаками індивідуальної міфотворчості. Найяскравіше представлено античний інфернальний простір, під впливом християнства розділений на позитивний (Єлісейські поля / Елізіум) та негативний (Тартар / Ереб), інколи його опосередковано нейтральними міфонімами (Коцит, Ахерон), які слугують перифрастичними маркерами потойбіччя. Взаємозамінюваність понять Аїд і пекло («ад») свідчить про нероздільність цих категорій у російській культурі того часу. Пекло (Аїд, Тартар) найчастіше усвідомлюється митцями поза християнським світобаченням, це скоріше умовно-поетичний локус існування грішників. Власне античний Тартар з’являється лише в перекладних або в антологічних поезіях.

Еклектичність сприйняття міфологічного матеріалу продукує також синтез образів раю / небес та Елізіуму / Єлісейських полів. Елізіум, позитивний варіант потойбіччя, у російській поезії рубежу XVIII – XIX ст. постає як дарований божеством (Природою, Аполлоном) сакральний локус посмертного життя справжніх поетів, чий реєстр втілює поетологічні та естетичні погляди самого автора. Для поетів перехідної доби наскрізним є мотив мирного співіснування віршотворців різних епох, країн і «літературної орієнтації». Оповіді про поетичний Елізіум переважно реалізуються в жанрі візії (М.Муравйов, О.Востоков, К.Батюшков). На відміну від християнських видінь, що вибудовують потойбіччя по вертикалі, у секуляризованій свідомості «той світ» змодельовано по горизонталі, актуальним є його позитивний варіант, корелятивний до образу Парнасу. Зафіксовано основні елементи жанрової матриці візії, знакові деталі елізійсько-парнасського пейзажу, до яких належать: «лавровая роща»; вода, що тече; гора, храм, олтар – поняття, марковані причетністю до мистецтва поезії.

Другий варіант Елізіуму – це «Елізіум коханців та поетів» (І.Пільщиков). Аналіз «елізійських» поезій К.Батюшкова, О.Мерзлякова, П.Голеніщева-Кутузова дозволяє виділити своєрідний «елізійський топос», що включає образ проводиря; мотиви вічної весни з безліччю квітів і духмяних рослин, співами птахів і плинними водами, піснями та хороводами юних дів; закоханих у блаженстві. У реферованій роботі констатується, що міфологічний персонаж, наділений функцією психопомпа, обирається авторами внаслідок орієнтації на одну з версій розвитку елізійської теми (Венера, Амур, Муза). На відміну від О.Мерзлякова та П.Голеніщева-Кутузова, К.Батюшков посилює еротичну лінію у рецепції Елізіуму. У його ранній поезії це потойбічний язичницький рай, а інтерпретована таким чином міфологема Смерті набуває оптимістичного характеру. Відзначено, що окремі мотиви «елізійського топосу» – вічна весна, невласновільно родюча земля, раювання – входять у загальну топіку блаженних часів та земель, що засвідчує зв’язок міфологем Смерті та Золотого віку.

Еволюція елізійської теми в російській поезії першої чверті XIX століття демонструє зміну рецепції міфу індивідуально-творчим типом художньої свідомості. Якщо на початку століття Елізіум розглядається як маркування щасливої та безжурної участі по смерті (М.Карамзін, О.Востоков), то поети-романтики актуалізують семантику «Елізіума поетів», а Елізіум коханців трансформують в Елізіум друзів (А.Дельвіг). Згодом поняття Елізіум стає синонімом «райського саду», перифрастично означаючи прекрасні сади і пейзажі (О.Пушкін, Є.Баратинський).

Посмертний світ скандинавської міфології представлений у російській преромантичній поезії образом Вальхалли (Г.Державін, К.Батюшков, О.Пушкін). І якщо Г.Державін акцентує етноспецифіку, помістивши у Вальхаллу російського князя Рюрика, то К.Батюшков моделює давньопівнічне потойбіччя за аналогією з античним, наділивши образ Вальхалли рисами Елізіуму. В О.Пушкіна («Існель і Аслега») скандинавська Вальхалла поєднується з образністю «Поем Оссіана» Дж.Макферсона, що свідчить про їхню рецепцію російською поезією в єдиному контексті «варяго-російського баснослов’я». Уявлення про посмертну долю, запозичені з «Поем Оссіана», також знаходять віддзеркалення в просторовій танатології російських поетів (Г.Державін, М.Гнедич, М.Шатров).

Таким чином, рецепція російськими поетами міфологеми Смерті здійснюється шляхом залучення різної міфологічної образності (античної, біблійної, скандинавської), нерідко еклектично сполученої і трансформованої у відповідності до релігійних та етичних уподобань поета. З огляду на перехідний характер художньої свідомості в поезії преромантиків представлено практично всі моделі засвоєння міфу: алегорико-емблематичну та умовно-поетичну, які стають маргінальними внаслідок відмови від риторичної поетики, і міфотворчу, що у середині століття посідає домінуючу позицію.

Четвертий розділ – «Міфологема Генія: від міфологічного образу до філософсько-естетичної ідеї», – який складається з двох підрозділів, присвячено дослідженню рецепції російськими преромантиками міфологеми Генія, її модифікаціям і жанрово-стильовим варіантам.

У підрозділі 4.1. «Трансформація міфологічної семантики генія як духа-охоронця в російській преромантичній поезії» розглянуто звернення російських преромантиків до образу Генія як свідчення становлення нової концепції особистості. Акцентовано, що поняття «геній» стає однією зі знакових поетологічних констант преромантичної та романтичної художньої свідомості. Поняття «геній», функціонуючи спершу у вигляді міфологеми, у процесі розвитку розширює своє семантичне поле і зрештою осмислюється як естетико-філософська ідея, зберігаючи при цьому первинне міфологічне значення.

Як найпоказовіші модифікації міфологеми Генія виокремлено наступні: 1) геній у вихідному міфологічному значенні як дух-охоронець людини; 2) геній як дух, посередник між людиною і Божеством; 3) геній як творчий дар; 4) геній як неординарна особистість, яка досягла досконалості в якій-небудь галузі. Перша виділена модифікація втілюється в російській поезії у двох варіантах: Геній як охоронець людини (інваріант – емблематичний образ Генія смерті) і як оберіг людства, нації (як правило, монарх).

По-різному інтерпретуючи образ Генія-охоронця, поети акцентують його етичну компоненту (М.Муравйов, М.Карамзін), зв’язок із творчістю (О.Мерзляков, М.Мілонов), подеколи об’єднуючи його з образом Музи (В.Жуковський); зображують в образі Генія коханих і подруг (М.Карамзін, І.Дмитрієв, О.Мерзляков, О.Пушкін), важливих для авторів персон (С.Бобров). Поети межі XVIII – XIX ст. часто пов’язують Генія і смерть, що втілено у створенні образів Генія смерті – психопомпа (М.Карамзін, В.Жуковський, О.Пушкін) або ж «цвинтарних Геніїв» (О.Беницький, К.Батюшков, А.Тургенєв).

Міфопоетичний зв’язок людини та її Генія-охоронця, втілений у сентиментально-преромантичній поезії, починає руйнуватися у творчості представників романтизму (А.Дельвіг). Актуалізація образу демона сприяє створенню образу «злого генія», котрий виступає не лише як супутник людини, але і як певна зла сила, фатум (В.Жуковський, Є.Баратинський, Д.Давидов).

Інший варіант рецепції образу Генія – це дух-охоронець нації, втілений у монархові (Г.Державін, І.Дмитрієв, М.Карамзін, О.Востоков). У такому контексті образ государя набуває рис локального божества чи то святого покровителя місцевості, стаючи свого роду надприродним помічником, медіумом, який зв’язує теперішнє й минуле, виражене образами духів предків. Так, Г.Державін вбачає в образі покійної великої княжни Ольги благосного духа, що оберігає «златы дни» Росії, об’єднуючи в єдиний семантичний комплекс міфологеми Золотого віку, Смерті та Генія. С.Бобров, поєднуючи античну і біблійну міфологічну образність, трансформує одичний топос богоподоби: Олександр у його поетичній свідомості – напівбог і Геній, посередник між Богом / першопредками і людьми.

У підрозділі 4.2. «Рецепція ірраціональної складової міфологічного образу Генія поетами-преромантиками» досліджуються модифікації міфологеми Генія, що розуміється як дух, провідник божественних одкровень.

Російська поезія кінця XVIII – початку XIX століття демонструє різноманітні трактування міфологеми, загальними для яких є рецепція Генія в образі духу: 1) Геній як стихійний дух; 2) Геній як дух взагалі, ірраціональна сутність, яка часто зображується в традиціях емблематики; 3) Геній як дух-персоніфікація абстрактного поняття; 4) Геній як дух, безпосередньо пов'язаний із творчістю.

Сприйняття Генія як стихійного духу походить, на думку дисертанта, від середньовічної європейської демонології. Російські преромантики змішують образи сильфа й генія в силу схожості їхніх функцій (С.Бобров, М.Гнедич); амбівалентність природи стихійних духів призводить до контамінації образів геніїв і джинів у орієнтальному контексті (В.Жуковський), водна стихія також уособлюється в образі генія («невский гений» С.Боброва). Емблематичні образи Геніїв, які виступають у ролі посланників божества, відзначені в поезії Г.Державіна, О.Востокова, таке трактування образа пародіюється І.Дмитрієвим.

Персоніфікацію в образі генія понять, важливих для творчого світу того або іншого поета, дисертант вважає обумовленою французькою семантикою слова «геній» як духу складних і збірних явищ. У російській поезії рубежу XVIII – XIX ст. зафіксовано образи «гения умственных творений» (М.Карамзін), «гения Просвещения» (В.Жуковський), «гения натуры» (А.Тургенєв), «гения испытаний» (О.Мерзляков), з’являється образ «гения дружества» (О.Мерзляков, В.Жуковський). У поетичному світі В.Жуковського образ генія стає символом поетичного натхнення («гений чистой красоты»). Актуалізація міфологічних уявлень про зв'язок генія із творчістю продукує персоніфікацію творчого дарунка в образі крилатого, часто невидимого генія-божества (С.Бобров, К.Батюшков, В.Жуковський). Рецепція генія як надзвичайно обдарованої особистості переводить поняття в галузь філософії й естетики. Ця семантика домінує в поезії початку XIX століття, тоді як міфологічний образ генія стає маргінальним.

Як бачимо, у реферованій роботі підкреслено видозміни рецепції міфологеми Генія у зв’язку зі становленням нової поетичної системи і переходом до індивідуально-творчого типу художньої свідомості.

У висновках узагальнено результати здійсненої роботи. В історії вивчення феномена преромантизму виділено три етапи, визначено сучасні підходи до інтерпретації цього явища в Росії, акцентовано активне використання міфу преромантичною поезією.

Унаслідок аналізу поетичних текстів другої половини XVIII – початку XIX ст. виділено структурно-семантичні моделі рецепції міфу художньою свідомістю преромантизму: 1) алегорико-емблематичну, домінантну в нормативній поетиці, коли міфологічна образність застосовується з метою художнього втілення окремих понять, ідей, топосів; 2) умовно-поетичну, де міф використовується для описання ідилічних «loci topici» та репертуару поетологічних образів; 3) міфотворчу, домінувальну для індивідуально-творчого типу художньої свідомості, що репрезентує авторську рецепцію міфу преромантичною поезією й окреслює подальші стратегії засвоєння міфу. Виділені моделі носять конвенціональний характер, вони співіснують і взаємодіють на всіх рівнях поетичного процесу та в ідіостилістиках. Видозміни характеру рецепції міфу розглянуто на матеріалі знакових для російського преромантизму міфологем: Золотий вік, Смерть, Геній.

Розгляд корпусу поезії досліджуваного періоду як єдиного семантичного поля дозволив виявити перехідний, преромантичний характер міфологеми Золотого віку. Виступаючи однією зі складових імперського міфу впродовж усього XVIII століття, з посиленням у російській літературі преромантичних тенденцій міфологема Золотого віку набуває нових семантичних відтінків, втілюючись у різноманітних жанрових формах. Так, у присвяченій Катерині одичній поезії другої половини XVIII століття (В.Майков, І.Богданович, М.Херасков) в інтерпретації цієї міфологеми домінують компліментарність, політичні конотації. Акцентовано мотиви миру, тиші, весни, розквіту мистецтв, наук, справедливої війни. Поети приписують монархині космогонічні та деміургічні функції, утілюють у її образі архетипи культурного героя, Великої матері. Домінантною моделлю освоєння міфологічного матеріалу є алегорико-емблематична, проте наявні й елементи двох інших моделей.

У філософсько-дидактичних творах поетів, що належали до ордену вільних каменярів (В.Майков, І.Богданович, М.Херасков), міфологема Золотого віку реалізується в парадигмі масонської міфології, набуваючи подоби днів на початку Творіння, позначених миром, братерством, моральною чистотою. На противагу масонським уявленням про прийдешнє «царство Астреї», поети локалізують Золотий вік у минулому, вбачаючи причину його недосяжності у втраті людством духовних орієнтирів.

В ідилічному просторі російської поезії другої половини XVIII століття (В.Майков, М.Муравйов) міфологема Золотого віку представлена в наступних модифікаціях: 1) патріархальне життя в сільській садибі, наділеній рисами «райського саду», позначеній преромантичним орієнтальним і національним колоритом; 2) мирне життя без героїв; 3) «природнє» життя як джерело творчого натхнення. В інтерпретації міфологеми зафіксовані сентиментально-ідилічна топіка, есхатологічні мотиви. Змінюються аксіологічні пріоритети, унаслідок чого периферійний у класицизмі мотив родинних зв’язків стає ключовим. Найбільш затребувані є умовно-поетична і міфотворча моделі рецепції міфу.

У преромантичній поезії межі XVIII – XIX ст. міфологема Золотого віку піддається трансформації, віддзеркаливши притаманний перехідності синкретизм просвітницьких поглядів, масонського суб’єктивізму, сентиментальної чуттєвості, а значна кількість індивідуальних інтерпретацій свідчить про використання різних моделей засвоєння міфу. Так, Г.Державін використовує міфологему переважно з метою політичного компліментування, включаючи елементи її ідилічної трактовки, у самостійну картину розгорнуто мотив розквіту мистецтв, яким актуалізовано образність міфу про Орфея. В еонічній поезії М.Львова та С.Боброва міфологема Золотого віку втілюється в образі прийдешнього століття, виражаючи преромантичну ідею «духу нації» (М.Львов), у космічних картинах з домінуванням жахливого і піднесеного в дусі преромантичної естетики (С.Бобров).

В одичній поезії М.Карамзіна міфологема використовується для реалізації імперського міфу. Зберігаючи одичні метрику і строфіку, поет використовує і традиційні топоси, проте їх семантика і лексичний зміст утілюють нові сентиментально-преромантичні тенденції. У рецепції міфологеми М.Карамзіним очевидні також масонські уявлення про Золотий вік, представлені просторова реалізація міфологеми та ідилічне її трактування як органічного життя на лоні природи, унаслідок чого міфологема набуває конотації минулої юності. У поезії межі XVIII – XIX ст. міфологема в окремих випадках деміфологізується (І.Богданович, М.Карамзін).

Поетичне осмислення міфологеми Смерті, втілюючи есхатологічні передчуття і кризовість свідомості перехідної епохи, реалізується через створення її персоніфікованого образу, еклектичного за суттю, оскільки поєднує риси як різних міфологічних систем, так і культурних епох. У художньому втіленні міфологеми поетами уподобані алегорико-емблематична та міфотворча моделі рецепції міфу, які взаємодіють у творчій свідомості. У персоніфікованому антропоморфному образі Смерті актуалізується образність античної, скандинавської, християнської міфологічних систем, слов’янських народних вірувань. Смерть виступає в алегоричному образі скелета, причому цей іконографічний образ пізнього середньовіччя в російській преромантичній поезії модифікований в образах як західноєвропейського (наречений-мрець) (М.Грамматін, О.Мещевський, П.Катенін, В.Жуковський), так і російського фольклору (постать з косою, що сприймається у межах народної сміхової культури) (І.Богданович, М.Львов). Найбільш розроблене російськими поетами античне уособлення Смерті – Парка, скандинавська персоніфікація представлена образом Гели (Хель). Ілюстрацією преромантичного еклектизму слугує образ як благосного ангела смерті (М.Карамзін, М.Грамматін, М.Мілонов, К.Батюшков), так і грізного (С.Бобров), в якому поєднано риси античних Танатоса, Генія та християнського ангела.

Однією з репрезентативних структурно-семантичних моделей рецепції образу смерті на межі XVIII – XIX ст. стає емблематична, але в силу руйнування поетики «готового слова» художнє втілення міфологеми Смерті відбувається у формі емблематичних образів. Найчастотнішими в танатичній емблематиці виступають образи зів’ялої / зрізаної квітки, згаслого смолоскипу / світильника та падаючої зірки / метеора, використання яких, як правило, гендерно обумовлено: так, образ квітки властивий для поезій, де йдеться про смерть молодих жінок, образ метеора притаманний в основному віршованим відгукам на смерть чоловіків. Емблематичний образ зів’ялої / зрізаної квітки, що набуває значення швидкоплинності життя, притаманний оссіанічним віршам російських поетів (М.Муравйов, М.Грамматін, М.Гнедич). Перехід від традиціоналістського до індивідуально-творчого типу художньої свідомості призводить до руйнування емблематичних образів, «релікти» яких існують у вигляді метафор та ідіоматичних висловів на кшталт: «загинути у цвіті років», «життя згасло», «загасла / закотилася зірка».

Дослідження просторових модифікацій міфологеми Смерті демонструє їх еклектичність. Порівняно з образами скандинавської та біблійної міфології найповніше представлений античний інфернальний простір як позитивно, так і негативно маркований; у творчій свідомості відбувається контамінація образів Аїда / пекла («ада»), Елізіуму / раю. У результаті дослідження елізійського топосу російської поезії наголошено, що античний Елізіум в преромантичній поезії осмислюється як місце посмертного існування богообраних поетів (М.Муравйов, К.Батюшков), рецепція якого відбувається переважно в жанрі візії, та як язичницький рай коханців та поетів (К.Батюшков, О.Мерзляков, П.Голеніщев-Кутузов), при чому обидва варіанти мають власну топіку. Скандинавський потойбічний світ представлений образом Вальхалли (Г.Державін, К.Батюшков).

Актуалізація в преромантичній естетиці і поетиці уявлень про оригінальність, пріоритет індивідуальної творчості відроджує поняття Генія, що осмислюється як міфологема і водночас еволюціонує до філософсько-естетичної ідеї. Розуміючи генія в докорінному міфологічному сенсі, російські поети вбачають його в образі Генія-охоронця особистості, вираженому також образом Генія смерті, або ж в образі духа-охоронця нації, втіленого в монархові. У першому випадку звернення до образу Генія реалізується переважно в жанрі послання (М.Муравйов, М.Карамзін, М.Мілонов, В.Жуковський, К.Батюшков), а в другому – оди або ж урочистої поезії (Г.Державін, С.Бобров, О.Мерзляков, О.Востоков). Рецепція міфологеми Генія здійснюється переважно через міфотворчість, хоча в окремих випадках актуальною є й алегорико-емблематична модель.

Інтерпретуючи Генія як ірраціональну сутність, російські преромантики втілюють міфологему в образах стихійних духів повітря / води, що походять з європейської середньовічної демонології (С.Бобров, М.Гнедич), джинів східного фольклору (В.Жуковський); в емблематичному образі духів-посланників божества (Г.Державін, І.Дмитрієв, О.Востоков). Французька семантика слова «геній» як духу складних і збірних явищ продукує уособлення в образі генія понять, знакових для художньої свідомості того або іншого поета (М.Карамзін, В.Жуковський, А.Тургенєв, О.Мерзляков), а міфологічні уявлення про творчу природу генія обумовлюють рецепцію образу як духу віршування, натхнення (Г.Державін, К.Батюшков, В.Жуковський, О.Пушкін). Зі ствердженням розуміння генія як дарунку поняття переходить в область естетики й використовується в поетичних текстах переважно в цьому значенні.

Таким чином, у результаті аналізу рецепції міфологем преромантичної поезії, у яких утілено константні ознаки перехідності, розмаїття їхніх модифікацій нами зроблено висновок про функціонування в російській поезії межі XVIII – XIX ст. виділених моделей засвоєння міфу, які або домінують у поетичній практиці, або ж стають маргінальними у процесі зміни типу художньої свідомості.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях:

1.    Трансформация образов эддической поэзии и «Поэм Оссиана» в русской преромантической литературе (конец XVIII – начало XIX века) // Південний архів. Філологічні науки: Зб. наук. праць. Вип. XXVI. – Херсон: Вид–во ХДУ, 2004. – С. 138-143.

2.    Античные мотивы и образы в гражданственной лирике декабристов // Південний архів. Філологічні науки: Зб. наук. праць. Вип. XXХІI. – Херсон: Вид–во ХДУ, 2006. – С. 63-68.

3.    «Чужое» как «свое»: преромантический комплекс в русской поэзии // Південний архів. Філологічні науки: Зб. наук. праць. Вип. XXХІV. – Херсон: Вид–во ХДУ, 2006. – С. 66-70.

4.    Рецепция мифологических мотивов и образов в поэзии М.Муравьева // Південний архів. Філологічні науки: Зб. наук. праць. Вип. XXХVI. – Херсон: Вид–во ХДУ, 2007. – С. 65-70.

5.    Мифологема Золотого века в преромантической поэзии М.Муравьева // Русская литература. Исследования: Сб. науч. тр. Вип. 11. – К.: Изд-во «БиТ», 2007. – С. 81-91.

6.    Модификации мифологемы Золотого века в русской поэзии второй половины XVIII – начала XIX веков // Південний архів. Філологічні науки: Зб. наук. праць. Вип. XXХVIІ – Херсон: Вид–во ХДУ, 2007. – С. 117-122.

Додаткові публікації

1.    Мифологема Золотого века в поэтической рецепции Н.Карамзина // Проблемы изучения русской литературы XVIII века: Межвуз. сб. науч. тр. Вып. 13. – Самара: Изд-во «НТЦ», 2007. – С. 252-262.