РЕГІОНАЛЬНА НОРМОТВОРЧІСТЬ У СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВОТВОРЧОСТІ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ (НА ПРИКЛАДАХ АВТОНОМНИХ УТВОРЕНЬ УКРАЇНИ І РОСІЇ)

Краткое содержание

ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасна Україна, будучи багатонаціональною державою, володіє низкою унікальних особливостей її регіонів – культурних, історичних, економічних, політичних. Відсутність на державному рівні послідовної скоординованої регіональної політики, нерішучість у виборі і використанні найбільш універсальної зі світових моделей регіонально-державного будівництва, що близька національним традиціям, нерідко призводить до загострення протиріч у різних сферах, усіляко послаблює державу.

Останнім часом, на тлі політичних і економічних криз в Україні, усе наполегливіше в наукових колах і засобах масової інформації звучать заклики до федералізації України або створення «регіональної держави» (унітарної держави з елементами федералізму). Така модель державного устрою передбачає реорганізацію сучасної унітарної України, наділення регіонів більшою самостійністю в економічній і політичній сферах, розширення нормотворчих повноважень, визначення їх меж. Певної уваги заслуговують Автономна Республіка Крим та місто Севастополь з особливим правовим статусом, що має потребу в удосконалюванні, як це прямо випливає з ряду висновків Конституційного Суду України.

На допомогу в рішенні подібного роду задач доцільно залучити досвід Російської Федерації, а також деяких європейських держав (Іспанії, Бельгії). Інтеграція України в європейський політико-правовий простір є об'єктивним процесом її стабільного і поступального розвитку, однак при просуванні держави до цієї мети важливо використовувати й практику регіонального реформування РФ, зокрема ту, що стосується проблем нормативного забезпечення функціонування автономних утворень. І хоча Україна – унітарна держава, а Росія – федеративна, вони мають істотні об'єднуючі ознаки: наявність автономних утворень та нормотворчих повноважень діючих в них представницьких і виконавчих органів влади; ідентичність стартових умов на момент створення держав у 1991 р.; подібність культурних параметрів – менталітет, мова, релігія; етнічне різноманіття соціуму й ін. Врахування досягнень сусідньої та інших держав дає змогу запобігти негативних наслідків цих процесів у нашій державі, а при проведенні політики регіоналізації виробити національну стратегію удосконалювання нормотворчості автономного утворення – АР Крим, інших регіонів як частин ієрархічної системи правотворчості держави.

Актуальність теми роботи продиктована і відсутністю комплексних загальнотеоретичних порівняльно-правових досліджень у галузі регіональної (на рівні автономій) нормотворчості України і РФ.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації увійшла до узгодженого «Переліку тем дисертаційних досліджень з проблем держави і права АПрН України» за 2007 р. Робота виконувалася у межах наукової теми ТНУ ім. В.І. Вернадського «Будування громадянського суспільства і становлення правової держави в Україні» № 0106U002381 та теми наукових досліджень кафедри історії та теорії держави і права ТНУ «Особливості територіального розвитку та устрою державних утворень в Криму» № 0104U004036.

Мета дослідження полягає у комплексному загальнотеоретичному порівняльно-правовому аналізі регіональної нормотворчості (на рівні автономій) України і РФ і визначенні її місця у системі правотворчості цих держав, моделюванні альтернативних варіантів трансформації правового статусу Севастополя і внесенні пропозицій щодо вироблення національної стратегії удосконалення нормотворчості АР Крим. Досягнення поставленої мети потребувало вирішення таких дослідницьких завдань:

– обґрунтувати систему запропонованих методів і загальних підходів до пізнання проблеми регіональної нормотворчості автономних утворень України і РФ;

– здійснити аналіз понятійно-категоріального апарату дослідження у контексті співвідношення науково-теоретичних понять і категорій між собою;

– простежити еволюцію правового статусу нормотворчих органів автономних утворень України і Росії в період їхнього перебування у складі СРСР;

– дослідити трансформацію правового статусу нормотворчих органів автономних утворень після набуття Україною і Росією незалежності, виявити риси їх історичної наступності;

– розглянути систему нормативно-правових актів унітарної і федеральної держав (на прикладах України і РФ), сформулювати їхні подібності і розходження;

– з'ясувати обсяг нормотворчих повноважень органів автономних утворень в Україні і РФ та встановити місце нормативно-правових актів у системі правових актів цих держав;

– проаналізувати сучасний правовий статус Севастополя і змоделювати можливі альтернативні варіанти його подальшого розвитку;

– розкрити на основі актів нормотворчості основні напрямки регіональної політики України і РФ в умовах європейської інтеграції, встановити загальне й особливе в її проведенні цими державами;

– надати практичні рекомендації з вдосконалення сучасного законодавства України щодо регіональної нормотворчості в АР Крим.

Об'єктом дослідження є система правотворчості в Україні і Російській Федерації.

Предметом дослідження є регіональна (автономних утворень) нормотворчість у системі національної правотворчості України і Російської Федерації.

Методи дисертаційного дослідження. Дослідження здійснено на основі філософсько–світоглядних, загальнонаукових та спеціально–наукових методів; використана як сучасна, так і класична методологія.

Методи використовувалися в залежності від поставлених дослідницьких завдань із урахуванням конкретної пізнавальної мети дослідження. Діалектичний метод наукового пізнання дав змогу з'ясувати закономірності розвитку та вдосконалення правового статусу автономних утворень в Україні і РФ, врахувати взаємозалежності у системі нормативно–правових актів держави, виявити їх цілісність і форми взаємодії із зовнішнім середовищем. Структурно–системний і функціонально–системний методи допомогли розкрити системну субординацію нормативно–правових актів в державі і представити усе розмаїття зв'язків між регіональною (автономних утворень) і загальнодержавною нормотворчістю (розділ 3). Історико–правовий і порівняно–правовий методи дозволили проаналізувати взаємозв’язок і певну наступність у системі нормативно–правових актів різного рівня колишнього СРСР, України і РФ (розділ 2). Використання формально–юридичного методу сприяло формулюванню низки дефініцій у процесі дослідження понятійно–категоріального апарату (підрозділ 1.1). Метод теоретико–правового моделювання використовувався при розробці альтернативних моделей правового статусу міста Севастополя (підрозділ 4.1.).

Відповідну програму методологічного забезпечення дисертаційного дослідження задають системний, діяльнісний і аксіологічний підходи – в єдності вони дозволили виявити ієрархічні зв'язки між видами нормативно–правових актів різного рівня, розкрити діяльнісну сторону нормотворчості – правила, процедури прийняття актів органами влади автономних утворень, предметно оцінити результати такої нормотворчості в Україні і Російській Федерації у порівнянні (підрозділі 1.1.).

 Теоретичною основою дослідження стали концептуальні положення, що містяться у працях як вітчизняних, так і зарубіжних правників – С.С. Алексєєва, О.В. Зайчука, М.І. Козюбри, О.Л. Копиленка, Н.М. Крестовської, О.О. Кутафіна, Л.А. Луць, А.Ю. Мордовцева, Н.М. Оніщенко, М.М. Марченка, В.М. Сирих, В.М. Селіванова, О.Ф. Скакун, О.В. Петришина, П.М. Рабиновича, Ю.О. Тихомирова, Р. Циппеліуса, В.Є. Чиркіна, І.В. Яковюка та ін. 

Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що дисертація є першим у вітчизняній теоретико–правовій науці комплексним дослідженням регіональної нормотворчості на прикладах автономних утворень України і Російської Федерації (РФ):

Наукова новизна дослідження полягає в наступному:

уперше:

– здійснено порівняльно–правовий аналіз нормотворчості органів влади в автономних утвореннях України і РФ та визначено їх місце у системі національної правотворчості;

– виявлено наступність у розвитку правового статусу автономних утворень України і Росії та трансформацію сфери повноважень їх публічних органів з 1917 року й дотепер;

– з'ясовано обсяг нормотворчих повноважень і специфіку нормативно–правових актів органів влади в автономних утвореннях України і РФ;

– визначено відмінності у розробці і прийнятті нормативно–правових актів органами влади в автономних утвореннях України і РФ;

– проаналізовано правовий статус Севастополя і змодельовані альтернативні варіанти його подальшого розвитку;

– викладено загальне й особливе в основних напрямках регіональної політики України і РФ в умовах європейської інтеграції;

удосконалено (поглиблено):

– понятійно–категоріальний апарат проблеми, розкрито співвідношення категорій і понять: «нормотворчість» і «правотворчість», «законотворчість» і «правотворчість», «регіональна нормотворчість» і «загальнонаціональна правотворчість», «підзаконні нормативно–правові акти» органів влади (представницьких і виконавчих) – вищих, центральних, регіональних та ін.;

– уявлення про перспективні моделі модернізації регіональної політики України й РФ в умовах європейської інтеграції;

– наукові рекомендації про внесення змін у законодавство, що пов'язані з перерозподілом владних повноважень між центром та регіонами відповідно до принципу  субсидіарності.

набули подальшого розвитку положення про:

– розвиток правового статусу нормотворчих органів автономних утворень України і Росії за період їхнього перебування у складі СРСР;

 – головні напрями регіональної політики та її втілення в Україні і РФ у пострадянський період, їх спільні та відмітні риси; зокрема, про сучасні кроки наближення Української держави до європейської моделі розподілу владних повноважень між центром та регіонами, про посилення ролі виконавчої влади місцевих адміністрацій та їх нормотворчих функцій;

– перевагу поступового розвитку держав та їх суспільств, який передбачає проходження певних історичних етапів державності, сталість та рівноправність усіх регіонів та народів, що в них проживають, перед штучним подоланням складних процесів уніфікації та централізації, яке може призвести до важких системних криз, прикладом чого є «парад суверенітетів» у РФ у першій половині 1990–х рр. та сепаратистські настрої окремих представників кримської політичної еліти у той же період;

– роль регіональної нормотворчості у нових соціально–політичних умовах України та РФ, її важелів у сучасному світі, наповненні терміну «регіональна нормотворчість» новим змістом, за яким посилюється нормотворча діяльність регіонів, міцніє їх виконавча і розпорядча влада.

 Особистий внесок здобувача. Сформульовані в роботі положення і висновки ґрунтуються на особистих дослідженнях автора. Для аргументації окремих положень роботи використовуються праці інших учених, на які зроблено посилання.

Апробація результатів дослідження. Дисертаційна робота обговорювалася на засіданні кафедрі історії і теорії держави і права ТНУ ім. В.І. Вернадського. Основні її положення і висновки пройшли апробацію на науково–практичних конференціях (міжнародних і всеукраїнських): Другому міжнародному науковому семінарі «Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку» (25 – 29 квітня 2007 р., м. Сімферополь); Третьому міжнародному науковому семінарі «Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку» (17 – 20 квітня 2008 р., м. Сімферополь); XXXVIII науковій конференції професорсько–викладацького складу, аспірантів і студентів ТНУ (21 – 24 квітня 2009 р., м. Сімферополь); XXIII Міжнародній історико–правовій конференції «Методологічні проблеми історико–правових досліджень» (24 – 26 вересня 2010 р., м. Алушта); ХХХХ науково–практичній конференції професорсько–викладацького складу, аспірантів і студентів юридичного факультету ТНУ (18 – 23 квітня 2011 р., м. Сімферополь).

 Практичне значення одержаних результатів. Формулювання концептуальних засад сучасної регіональної нормотворчості як складової частини національної правотворчості двох сусідніх держав України і РФ (у порівнянні) є внеском автора у розвиток української юриспруденції і поглиблює теоретичні підвалини для трансформації правової політики щодо правового упорядкування життєдіяльності регіонів України.

 Основні положення, висновки та рекомендації дослідження можуть бути використані у: науково–дослідницькій роботі –  як підґрунтя для здійснення подальших наукових досліджень з проблем правотворчості і субординаційної систематизації нормативно–правових актів держави як джерел права; законотворчій діяльності – при вдосконаленні українського законодавства щодо повноважень регіональної влади, нормотворчої діяльності органів влади АР Крим, виборі перспективного варіанту правового статусу міста Севастополя; у навчальному процесі – при викладанні дисциплін «Теорія держави і права», «Порівняльне правознавство», розробці спеціального курсу «Нормативно–правові акти держави», підготовці відповідних розділів підручників і навчальних посібників.

Матеріали дисертації використовувалися автором при проведенні занять у ТНУ імені В.І. Вернадського з дисциплін: «Історія держави і права зарубіжних країн», «Теорія держави і права», «Історія політичних і правових учень», «Основи правознавства».

Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, дев’яти підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Основний текст дисертації складає 200 сторінок, список використаних джерел включає 217 найменувань.