Резнік Періодизація історико-правового процесу: концептуальні аспекти

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано його методологічну основу, показано наукову новизну його результатів, їх теоретичну і практичну цінність, надано інформацію про апробацію та публікацію основних положень і висновків дослідження.

У першому розділі „Проблема періодизації історико-правового процесу: історія і сучасний стан”, який складається із трьох підрозділів, висвітлено стан наукової розробки  теми дослідження, здійснено за хронологічним принципом аналіз праць, в яких тією чи іншою мірою висвітлювалися питання, пов’язані з періодизацією історії.

У підрозділі 1.1. „Проблема періодизації в дореволюційній вітчизняній історико-правовій науці” детальний аналіз проблеми дозволив авторові дійти висновку, що у дореволюційній вітчизняній історико-правовій науці періодизація відносилася до важливих теоретико-методологічних проблем історико-правової науки. Видатні учені – історики права (К.О. Неволін, Ф.І. Леонтович, М.Ф. Владимирський-Буданов, М.М.  Ясинський, М.Н. Капустін, Л.С.  Бєлогріц-Котляревський, А.Н.  Фатєєв і Ф.Ф. Зігель) розробці та періодизації історії права надавали особливого значення. При цьому, хоча деякі положення періодизаційних схем цих учених з позицій сьогоднішнього дня застаріли, в цілому, теоретико-методологічні ідеї, запропоновані ними (особливо К.О. Неволіним, Ф.І. Леонтовичем і А.Н.  Фатєєвим), приймалися багатьма істориками права зі значними чи меншими відступами на подальших етапах розвитку історико-правової науки і до певної міри зберегли свою наукову цінність до цих пір.

У підрозділі 1.2. „Проблема періодизації в радянській історико-правовій науці” зазначається, що в радянській історико-правовій науці некритичне прочитання праць основоположників марксизму привело до ухвалення п’ятичленної формаційної схеми періодизації історії, яка впродовж тривалого часу була єдино можливою й обов'язковою, що супроводжувалося відмовою від пошуку інших варіантів еволюції права й періодизації історико-правового процесу. У той же час, теоретико-методологічні розробки радянських учених із деяких питань періодизації можуть стати суттєвим підґрунтям для подальшого дослідження проблеми періодизації історико-правового процесу.    

У підрозділі 1.3. „Сучасний стан розробки періодизації історико-правового процесу” робиться висновок, що для сучасного етапу розвитку історико-правової науки характерним є підвищення інтересу дослідників до проблеми періодизації історико-правового процесу. Питання про періодизацію історії права, про адекватне розуміння її специфіки, ролі, значення, принципи і критерії до цього дня є дискусійним і активно обговорюється у вітчизняній і зарубіжній літературі. У той же час, як видно із здійсненого аналізу, сьогодні відсутнє системне монографічне дослідження названої проблеми. Перш за все, це стосується концептуальних, теоретико-методологічних основ періодизації історико-правового процесу.

Розділ другий „Теоретико-методологічні основи періодизації історико-правового процесу” складається із трьох підрозділів і присвячений розгляду таких важливих теоретико-методологічних проблем, як поняття історико-правового процесу в якості об’єкта періодизації, поняття, особливості, роль і значення періодизації історико-правового процесу, а також головні методологічні вимоги до проведення такої періодизації.

У підрозділі 2.1. „Історико-правовий процес як об'єкт періодизації” на підставі аналізу численних підходів до розуміння історичного процесу (релігійний (теологічний), природничо-науковий (або натуралістичний), соціально-економічний, культурно-історичний, техніко-технологічний (техніцистський, техніко-детерміністський), постмодерністський, синергетичний і семіотичний), а також з’ясування співвідношення понять „історико-правова реальність” та „історико-правовий процес”,  пропонується така авторська дефініція поняття „історико-правовий процес”: історико-правовий процес – це особлива категорія історико-правового пізнання (історико-правових наук), що відображає процес безперервного і нескінченного руху права, тривалість і послідовність зміни якісно відмінних етапів, стадій або фаз у ході історико-правового руху – у виникненні, розвитку і завершенні правових подій, явищ, норм.

У підрозділі 2.2. „Періодизація історико-правового процесу: поняття, особливості, роль і значення” обґрунтовується, що необхідність і важливість періодизації історико-правового процесу обумовлені такими критеріями: по-перше, суто науковими, пізнавальними причинами, оскільки глибоке і різностороннє пізнання історико-правового процесу вимагає певної упорядкованості історико-правових подій і явищ, по-друге –  „освітніми”, „педагогічними” причинами, адже будь-яке навчання, викладання і педагогічний виклад припускають поетапність засвоєння матеріалу і наявність загальної схеми послідовності у тимчасовому потоці, прагнуть до ясності й простоти, вимагають певної систематизації, якою у даному випадку і є періодизація.

Науково-пізнавальна роль і значення періодизації історико-правового процесу полягає в упорядкуванні, систематизації історико-правового знання, полегшенні розуміння окремих правових явищ і дійсного історико-правового процесу у його різних фазах, виокремленні вузлових моментів в історії права, що сприяє виявленню і формулюванню закономірностей становлення і розвитку права, правових ідей.

Здійснений аналіз дозволив запропонувати таку дефініцію: періодизація історико-правового процесу – це поділ цього процесу за шкалою часу у формі визначених, слідуючих один за одним, історичних періодів (ступенів, фаз, етапів) з урахуванням специфіки розвитку самого права і впливу окремих сфер суспільного життя на розвиток права.

У підрозділі 2.3. „Методологічні підстави періодизації історико-правового процесу” на основі наукового  спадку М.  Барга, Л. Грініна, Н. Розова, Ф. Леонтовича і М. Дамірлі, сформовано систему важливих методологічних принципів побудови періодизації історико-правового процесу. Ці принципи такі: 1) наявність однакових підстав, згідно з якими побудова періодизації вимагає при виділенні рівних за таксономічною значущістю періодів виходити з однакових причин (критеріїв); 2) дотримання ієрархії, яке припускає, що при складній періодизації, коли вищі ступені усередині себе поділяються на нижчі, періоди кожного подальшого рівня поділу повинні бути таксономічно менш важливими, ніж періоди попереднього рівня; 3) рівноправність періодів одного ступеня поділу; 4) в рамках кожного виокремленого періоду історико-правового процесу можливе існування підперіодів; 5) виокремлення, крім головного критерію періодизації, що визначає кількість та характеристики виокремлених періодів, ще додаткового критерію, за допомогою якого уточнюються підперіоди й хронологія; 6) періодизація повинна бути єдиною для предмета, що вивчається, в цілому; 7) періодизація повинна здійснюватися в контексті самого історичного процесу; 9) періодизація повинна відповідати внутрішньому механізмові розвитку об’єкта пізнання, повинна пояснювати його з середини, сама внутрішня логіка, механізм руху права повинні розкриватися, проявляти себе за допомогою цієї періодизації, її структури; 10) періодизація повинна відображувати історію як явище, що вивчається, в цілому, так і будь-який його аспект як цілісний, підпорядкований внутрішній логіці розвитку елемент; 11) періоди не можна строго відмежовувати один від одного; 12) у концептуальному плані структура періодизації історико-правового процесу повинна бути зіставною з ключовими категоріями найбільш розвинених і продуктивних макроісторичних парадигм; 13) періодизація історико-правового процесу повинна прямо співвідноситися з головними характеристиками, визначальними якостями, які обумовлюють специфіку і стабільність різних частин історико-правової реальності; 14) періодизація історико-правового процесу повинна бути одноманітною у часі: некоректним є поділ ранніх періодів історії на підставі одного критерію, а пізніших – на підставі іншого; 15) повинен бути врахований вплив окремих сфер суспільного життя на розвиток права; 16) не повинна випускатися з уваги очевидна відмінність у швидкості історичних змін у просторі, але у той же час, це не повинно підривати цілісності періодизації в її ключових аспектах.

Для того, щоб критерії періодизації історико-правового процесу виявилися спроможними і придатними для виконання відповідних функцій, вони повинні відповідати таким методологічним вимогам (установкам): 1) в основі своїй мати постійні, закономірні, а не тимчасові й випадкові чинники; 2) слід враховувати як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники, що прямо впливають на процес становлення і розвитку правових явищ; 3) якщо за основу періодизації береться не один, а декілька критеріїв, то один із них повинен бути основним, домінуючим, причому він має бути безпосередньо пов’язаним із правом.

Розділ третій „Основні підходи до періодизації історико-правового процесу”  включає чотири підрозділи. При розгляді основних підходів до періодизації історико-правового процесу автор виходить із того, що на сьогодні визначилися дві основні групи методологічних підходів до періодизації історичного процесу взагалі та історико-правового процесу, зокрема. Одна із них включає моністичні підходи (унітарно-стадіальний, лінійно-стадіальні, європоцентристський), інша – плюралістичні (плюрально-циклічні, цивілізаційний). У рамках кожного з підходів виокремлюються численні концепції, побудовані на різних підставах.

У підрозділі 3.1. „Моністичні (унітарно-стадіальні, європоцентристські) підходи до періодизації”, який складається із двох пунктів, надається загальна характеристика моністичних (унітарно-стадіальних, європоцентристських) підходів (пункт 3.1.1), а також аналізуються сучасні варіанти інтерпретації і модернізації формаційного підходу (пункт 3.1.2).

Підкреслюється, що моністичні (унітарно-стадіальний, лінійно-стадіальні, європоцентристські) підходи мають загальну основу. Характерною відмінністю для них є однолінійність, опис єдиної лінії розвитку людства. Корінна ідея формаційного підходу – єдність людської історії та її прогрес у формі стадіального розвитку. Всі вони орієнтуються на історію Західної Європи, тобто є європоцентристськими. Ці підходи займали важливе місце в концепціях таких учених, як Ж. Тюрбо, А. Сміт, А. Сен-Сімон, Ж. А. Кондорсе, О. Конт. Важливий крок у розвитку унітарно-стадіального підходу до періодизації історичного процесу пов'язаний з іменами К. Маркса і Ф. Енгельса. Найважливішою складовою створеного ними в середині XIX ст. матеріалістичного розуміння історії (історичного матеріалізму) є формаційна теорія. Марксистська концепція пов’язана із визнанням способу виробництва основною детермінантою суспільного розвитку і виокремленням на цій основі певних стадій або формацій. У певному значенні формаційний підхід є також європоцентристським, оскільки теорія соціально-економічних формацій головним чином базується на емпіричному матеріалі, перш за все, європейських країн. Але у них є деякі відмінності, що стосуються джерел розвитку і періодів. Джерела розвитку у європоцентристів є скоріше духовними, ніж матеріальними.

Існують і сучасні західні унітарно-стадіальні концепції. Унітарно-стадіальний характер мали майже всі ранні теорії модернізації (У. У. Ростоу, Ш. Ейзенштадт, З. Блек). До найвідоміших сучасних унітарно-стадіальних концепцій належать теорія індустріального суспільства (Р. Арон) та розроблена пізніше теорія постіндустріального (надіндустріального, технотронного, інформаційного, сервісного тощо) суспільства (Д. Белл, А. Туреній, О. Тоффлер, І. Ілліч, І. Масуда та ін.). В ортодоксальних концепціях постіндустріального суспільства технічний чинник висувається як основна детермінанта.

Найбільші претензії на всебічність виявляє формаційний підхід. Це зумовило широку опозицію стосовно нього з боку інших підходів, яка вилилася у своєрідну дихотомію – марксистський монізм або західний плюралізм. Показовим у зв’язку із цим є протистояння формаційного і цивілізаційного підходів.

Хоча у даний час п’ятичленна періодизація втратила колишні позиції, у світлі змін, що відбуваються в суспільстві та його свідомості, в науковій літературі останніх років демонструється обмеженість і однобічність поглядів на історію у світлі марксистської п’ятичленної формаційної періодизації історичного процесу, що панувала протягом десятиліть, висловлюються найрізноманітніші думки з приводу оновлення формаційної теорії (Т. Панфілов, І. Дьяконов), робляться численні спроби модернізувати формаційну теорію (такими, зокрема, є концепції Ю. Семенова і Л. Грініна).

У підрозділі 3.2. „Плюралістичні (плюрально-циклічні, цивілізаційний) підходи до періодизації” зазначається, що головна ідея плюралістичних (плюрально-циклічних, цивілізаційного) підходів – заперечення єдності історії людства і його прогресуючого розвитку. При цьому використовувалися різні терміни для позначення історичних одиниць що виокремлюються згідно з цими підходами, але найчастіше використовувалося поняття „цивілізація”. Однолінійності протиставилася багатолінійність, зміні стадій розвитку в масштабі людства – чергування історичних одиниць (культурно-історичних типів, культур, цивілізацій тощо), їх виникнення, розквіт і загибель. Якщо лінійно-стадіальні концепції абсолютизували безперервність розвитку, то плюрально-циклічні – його переривчастість.

Перші уявлення про циклічний підхід до періодизації знайшли своє віддзеркалення у старогрецькій філософії. Старогрецький історик Полібій залишив досить розгорнуте уявлення про циклічну періодизацію історичного процесу. У новий час одним із перших до проблеми періодизації історичного процесу звернувся італійський мислитель Джанбаттіста Віко, відомий своєю концепцією історичного коловороту.

Важливим етапом у розвитку плюралістичної парадигми став цивілізаційний або культурно-історичний підхід. Цей підхід почав формуватися у другій половині XIX ст. Він знайшов свою класичну завершеність у праці російського мислителя Н. Данілевського "Росія і Європа". У XX ст. цю лінію було продовжено у "Сутінках Європи" німецького мислителя О. Шпенглера, "Збагненні історії" А. Дж. Тойнбі, а також у працях П. Сорокіна, Ф. Бегбі, К. Квіглі, Л. Гумільова та ін.

У підрозділі 3.3. „Переваги й недоліки формаційного і цивілізаційного підходів до історико-правового процесу і можливості їхнього синтезу” узагальнення відповідної літератури дозволило констатувати таке.

Основними недоліками формаційного підходу є: 1) він як основна детермінанта виокремлює лише один фактор розвитку суспільства – соціально-економічний, залишаючи решту чинників поза увагою, зменшуючи тим самим роль культурно-духовного життя суспільства у  розвитку державності і права; 2) європоцентризм: його розроблено на матеріалі історії Західної Європи і без достатніх підстав перенесено на всесвітню історію, результатом чого є те, що реальні тенденції і форми розвитку суспільств у багатьох регіонах і країнах світу, перш за все, всього Сходу, не укладаються в схему п’яти формацій (історії не відоме жодне суспільство, яке "пройшло" б не тільки всі формації, але хоча б навіть три із них); 3) він націлений на макросоціологічний аналіз історико-правового процесу й ігнорує мікросоціологічний, такий, що створює ґрунт для зближення соціально-економічного дослідження з дослідженням цінностей, норм поведінки, колективної свідомості, релігійних установок і картин світу, закладених у свідомості людей їх культурою; 4) однолінійність, телеологічність і утопічність: він надає історико-правовому процесу строгу послідовність стадій розвитку, певну заданість, сенс і фінал цього розвитку – комунізм як ідеальний стан суспільного життя без держави і права. Класики марксизму спробували описати суспільство, якого не було в реальному світі. Формаційний підхід припускає однолінійність у трактуванні історичного розвитку державності і правової системи як механічну зміну одного історичного типу держави і права іншим (що не відповідає реальному ходу історії з  його різноманіттям шляхів і  форм державно-правового розвитку, з  циклічністю цього розвитку, можливістю поворотних процесів при зміні типів держав і права), а також характеристику соціалістичного типу держави і права як історично останнього і вищого історичного типу держави і права; 5) формаційний підхід зводить державу і право до ролі інструменту політичного панування експлуататорського класу; 6) він концентрує увагу тільки на зв’язках „вертикальних”, зв’язках у часі, діахронних і тільки на тих, що розуміються украй односторонньо, лише як зв’язки між різними стадіями розвитку всередині одних і тих же суспільств, держав і правових систем, ігноруючи зв’язки „горизонтальні”, синхронні, тобто зв’язки між суспільствами, що співіснували у просторі, державами і правовими системами.

Недоліки цивілізаційного підходу можуть бути зведені до такого: 1) на відміну від формаційної теорії, яка є більш-менш цілісним ученням, єдиної цивілізаційної теорії, як такої, не існує. В дійсності існують різні теорії цивілізацій, а сам цивілізаційний підхід є певним сумативним набором схожих методологічних установок, принципів. Сам термін „цивілізація” також  є досить багатозначним; 2) аморфність, розпливчастість критеріїв, за якими характеризуються цивілізації, їх типи, слабка визначеність причинно-наслідкових зв’язків між цими критеріями; 3) прихильники цивілізаційного підходу, хоча і не заперечують ідеї розвитку кожної з конкретних цивілізацій і відмовляють цій ідеї у праві на існування стосовно світової сукупності цивілізацій, минулих і нинішніх, не помічають, що ця сукупність є єдиною цілісною системою; 4) ігнорування взаємодії між співіснуючими локальними цивілізаціями, суспільствами, державами і правовими системами.

Переваги й недоліки формаційного і цивілізаційного підходів більш чітко виявляються при розгляді їх співвідношення і можуть бути зведені до такого.

Формаційний підхід є переважно онтологічним аналізом історико-правового процесу, тобто виявленням його глибинних, сутнісних підстав. Згідно з даним підходом історико-правовий процес підпорядковується незалежному від свідомості людей процесу зміни суспільно-економічних формацій. Формаційний аналіз – це розріз історико-правового процесу „по вертикалі”, тоді як цивілізаційний – це аналіз історико-правового процесу „по горизонталі”. Якщо, наприклад, цивілізаційний підхід дозволяє встановити, чим відрізняються японське суспільство і право від англійських суспільства і права, то формаційний підхід дозволяє встановити, чим відрізняються сучасні японське суспільство і право від японських суспільства і права середніх віків.

Формаційний підхід – це переважно соціально-економічний зріз історичного (зокрема, історико-правового) процесу. За початковий пункт збагнення історії він бере спосіб матеріального виробництва, як такий, що визначає в кінці-кінців усі інші сфери суспільного життя, зокрема правову. Цивілізаційний підхід віддає перевагу культурологічному чиннику. Його початковий пункт – культура, причому, культура поведінкового порядку: традиції, звичаї, обряди тощо.

Якщо прихильники формаційного підходу починають вивчення суспільства так би мовити „знизу”, тобто з аналізу способу виробництва, то прихильники цивілізаційного підходу – „зверху”, тобто з аналізу культури в усьому різноманітті її форм і відносин (релігія, мистецтво, мораль, право, політика тощо). Якщо формаційний підхід залишає поза увагою духовно-культурне життя суспільства, то цивілізаційний підхід ігнорує матеріальне життя. При цьому, головна відмінність (перевага) цивілізаційного підходу полягає у розкритті суті, сенсу будь-якої історичної епохи „через її людський вимір”. Цивілізаційний підхід, включаючи як об’єктивний, так і суб’єктивний (антропологічний) аспекти історії, вперше відкриває можливість побудови власне історичної методології, яка дозволяє представити історичний процес у динамічному поєднанні об’єктивно-заданого і суб’єктивно-вольового начал.

Формаційний підхід при всіх його недоліках являє собою одну із перших спроб побудови на основі наукової раціональності глобальної картини людської історії (метатеорії історичного процесу). Конкретно-наукові аспекти його багато в чому застаріли, але сам підхід зберігає свою наукову цінність.

Таким чином, формаційний підхід багато чого може дати і для розвитку цивілізаційного підходу. У той же час цивілізаційний підхід дозволяє подолати вищезгадані недоліки формаційного підходу. Можливість синтезу двох зазначених підходів не тільки набула теоретичного обґрунтування, але й віддзеркалилася у дослідницькій практиці. Такими є, наприклад, праці Л. Васильєва, Ю. Павленка, І. Честнова.

У підрозділі 3.4. „Підхід багаточинника (синтетичного) до періодизації історико-правового процесу” узагальнюються результати здійсненого дослідження, що дозволило запропонувати авторський підхід до цієї проблеми, який може бути названий підходом багаточинника (синтетичним). Початкова посилка цього підходу полягає в тому, що право є самостійною сферою суспільного життя і, отже, періодизація історико-правового процесу повинна ґрунтуватися на ході історичного руху, перш за все, самого права, відповідати внутрішньому механізмові його розвитку. Інші чинники, при всій їх значущості, не можуть бути головним і вирішальним критерієм.

 Отже, саме право повинно бути основним критерієм періодизації історико-правового процесу. У цьому плані можуть мати значення значні перетворення у правовому житті суспільства, фундаментальні правові реформи, важливі правові пам'ятки. Однак при цьому надзвичайно важливим для історико-правових досліджень є також виявлення взаємозв’язків права з іншими спеціалізованими сферами суспільного життя, складовою частиною яких воно є. Адже право розвивається під впливом багатьох чинників, а на різних етапах на його розвиток впливають ті чи інші чинники (державно-політичні, соціально-економічні, духовно-культурні). Причому, рух права відбувається нерівномірно, через зміну криз і проривів, хаосов і порядків із виходом на авансцену історико-правового процесу то одних, то інших чинників.

Вплив зазначених соціально-культурних чинників має бути додатковим критерієм періодизації історико-правового процесу. Положення про те, що право розвивається під впливом багатьох чинників, а на різних етапах розвитку права мають значення ті або інші чинники, вимагають обліку положень як формаційного, так і цивілізаційного підходів. Якщо перший із них дозволить виявити взаємозв’язок права із соціально-економічною складовою суспільства, то другий – із духовно-культурною сферою.  Крім того, створення повної правової картини періоду, що вивчається часто вимагає синтезу положень цивілізаційного і формаційного підходів, тим більше, що приклади подібного синтезу вже є в соціально-гуманітарній літературі. Проте здійснюваний при цьому синтез не повинен мати чисто еклектичного характеру, а повинен припускати методологічне впорядковування різних принципів та елементів зазначених підходів з обов’язковим урахуванням принципу додатковості.