Різник В.С. Цивільно-правове регулювання лізингу в Україні

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається його об’єкт і предмет, мета та основні завдання; визначається ступінь наукової розробки проблеми дослідження, його науково-теоретична основа; формулюється наукова новизна та викладаються основні положення, що виносяться на захист; висвітлюється практичне значення одержаних результатів дослідження та їх апробація в практичній та викладацькій діяльності; зазначаються публікації за темою дослідження.

Розділ 1. “Лізингові відносини як складова предмета цивільно-правового регулювання” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 1.1. “Поняття лізингових відносин як цивільно-правової категорії” присвячений аналізу гносеологічних та соціально-економічних передумов формування поняття лізингу як цивільно-правової категорії.

Узагальнивши висловлені в економічній та юридичній літературі погляди окремих авторів на розуміння лізингу як явища економічної дійсності, дисертант приєднується до позиції, згідно з якою зміст лізингових відносин (лізингу) полягає в тому, що це майнові відносини відповідно до яких один суб’єкт (потенційний лізингоодержувач) звертається до іншого суб’єкта (лізингодавця) з пропозицією придбати для нього певне майно у третього суб’єкта (продавця (постачальника)). Лізингодавець, набувши право власності на відповідне майно, передає право володіння та користування цим майном лізингоодержувачу за визначену плату і на визначений строк. При цьому лізингодавець, реалізуючи функцію фінансування, з допомогою певних правових конструкцій перекладає на лізингоодержувача права та обов’язки, пов’язані з передачею предмета лізингу, ризиками його пошкодження або знищення, а також щодо утримання предмета лізингу.

На цій основі автор звертається до з’ясування визначальних (конститутивних) ознак лізингових відносин як цивільно-правової категорії, що дозволяють вирізняти їх серед схожих договірних зобов’язань. Керуючись загальнотеоретичними вимогами формулювання правових понять, здійснено аналіз та узагальнення положень національного законодавства України, зарубіжних правопорядків та міжнародно-правових актів у сфері лізингу, а також доктринальних положень, в результаті чого обґрунтовано, що визначальними (конститутивними) ознаками лізингових відносин є: 1) на момент укладення договору лізингу лізингодавець не є власником предмета лізингу та зобов’язується придбати його у визначеного за домовленістю з лізингоодержувачем продавця (постачальника); 2) лізингові відносини завжди виникають, змінюються та припиняються між трьома учасниками (лізингодавцем, лізингоодержувачем та продавцем); 3) з моменту укладення договору лізингу та після вчинення лізингодавцем дій, спрямованих на інформування продавця про мету укладення з ним договору купівлі-продажу (поставки), між лізингоодержувачем та продавцем виникає прямий правовий зв’язок щодо умов продажу (поставки) предмета лізингу. 4) якщо обрання продавця здійснено лізингодавцем, останній солідарно з продавцем нестиме відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення умов продажу (поставки) предмета лізингу. Автором заперечується віднесення права лізингоодержувача на придбання предмета лізингу в разі спливу строку користування ним (право опціону) до кола кваліфікуючих ознак лізингу та обґрунтовується можливість реалізації такого інтересу сторін договору лізингу з допомогою відомих цивільно-правових конструкцій (попереднього договору, купівлі-продажу, дарування), у тому числі, шляхом укладення змішаних договорів, елементом яких може бути договір лізингу.

На цій основі запропоновано визначити лізинг як вид договірних зобов’язань, що виникають на підставі укладення договору лізингу та реалізуються за допомогою купівлі-продажу та інших цивільно-правових конструкцій між лізингодавцем, лізингоодержувачем та продавцем (постачальником) з приводу придбання, передачі, користування та повернення відповідної речі (предмета лізингу).

Досліджуючи проблеми класифікаційної характеристики лізингових зобов’язань, дисертант робить висновок про відсутність підстав для визнання “оперативного лізингу” цивільно-правовою категорією, оскільки він за всіма правовими елементами (сторони, предмет, зміст) тотожний поняттю найм (оренда) і є суто економічним явищем. Установлено, що поняття “зворотний лізинг” у цілому охоплюється ознаками поняття “лізинг” та може бути визначене як договір, за яким одна сторона (лізингодавець) зобов’язується придбати в другої сторони (лізингоодержувача-продавця) певну річ (предмет лізингу) і передати їй в строкове володіння та користування, яка, в свою чергу, зобов’язується прийняти цю річ та сплачувати за володіння та користування нею визначену платню. З метою удосконалення законодавства України щодо укладення договорів зворотного лізингу пропонується доповнити ст.1 Закон про ФЛ нормою наступного змісту: “Договором лізингу може передбачатися співпадіння продавця (постачальника) предмета лізингу та лізингоодержувача в одній особі (зворотний лізинг)”.

З’ясовано, що більшість запропонованих у літературі класифікацій лізингу базується на виключно економічних критеріях. Водночас обґрунтовується, що правове значення має класифікація лізингу на: 1) лізинг рухомого майна або нерухомого майна, оскільки для лізингу нерухомості притаманні певні особливості щодо форми та визначення моменту укладення договору лізингу; 2) міжнародний та внутрішній, оскільки в такому разі вступають в дію особливі правові регулятори, обумовлені наявністю в таких відносинах іноземного елементу.

Автор пропонує удосконалити законодавчі визначення лізингу як договірного зобов’язання, у зв’язку з чим викласти ч.1 ст.806 ЦК України та ч.2 ст.1 Закону про ФЛ в наступній редакції: “За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) зобов’язується перед другою стороною (лізингоодержувачем) набути право власності на річ відповідно до встановлених специфікацій та умов в обраного продавця (постачальника) для передачі її у володіння та користування лізингоодержувачу на визначений строк за визначену платню (лізингові платежі). Вибір продавця (постачальника) та/або визначення речі здійснюється за домовленістю між сторонами договору лізингу. Лізингодавець зобов’язаний письмово повідомити продавця (постачальника) про те, що договір купівлі-продажу (поставки) укладається в зв’язку з договором лізингу (стаття 516 цього Кодексу)”. На думку дисертанта таке визначення відрізняється від встановлених у чинному законодавстві України наступним: 1) воно закріплює визначальну ознаку лізингу, а саме те, що на момент укладення договору лізингу лізингодавець не є власником речі, а зобов’язується придбати її у визначеного продавця (постачальника); 2) ним не покладається обов’язок здійснити передачу предмета лізингу виключно на лізингодавця, а відносить це питання на розсуд сторін; 3) у ньому пропонується встановити диспозитивну норму щодо здійснення вибору продавця (постачальника); 4) згідно з ним покладено на лізингодавця обов’язок проінформувати в письмовій формі продавця про те, що договір купівлі-продажу між ними укладається та виконується у зв’язку з договором лізингу, оскільки в такий спосіб відбувається інформування продавця про те, що його новим кредитором в частині продажу (поставки) стає лізингоодержувач.

У підрозділі 1.2. “Еволюція розвитку лізингових відносин як цивільно-правової категорії” досліджується питання виникнення, розвитку та становлення поняття лізингу як правової категорії. Встановлено, що в юридичній літературі існують різні концептуальні підходи щодо визначення часових проміжків появи лізингу як завершеного правового явища. У результаті проведеного критичного аналізу цих концепцій дисертант робить висновок, що лізинг як цивільно-правова категорія в процесі своєї еволюції увібрав в себе елементи багатьох цивільно-правових конструкцій (купівлі-продажу, оренди, доручення, кредиту, заміни сторін у зобов’язання тощо), що під дією економічного середовища та інтересів його учасників трансформувався в якісно нове самостійне утворення, що отримало свою правову регламентацію в середині 50-х - на початку 60-х років ХХ століття в законодавстві Бельгії та Франції. Саме з цього часу можна вести мову про завершення формування поняття лізингу як цивільно-правової категорії, що в цілому була відображена на міжнародно-правовому рівні при здійсненні уніфікації матеріально-правових норм, регулюючих лізингові відносини, а також у законодавстві багатьох зарубіжних правопорядків.

У підрозділі 1.3. “Проблемні аспекти цивільно-правової природи лізингових відносин” дисертант звернувся до дослідження окремих проблемних питань, напряму пов’язаних із з’ясування цивільно-правової природи лізингових відносин, з метою обрання найбільш оптимальної моделі їх правового регулювання.

Вивчаючи співвідношення лізингу з подібними видами договірних зобов’язань (оренда, купівля-продаж в розстрочку, найм-продаж, кредит і доручення), удосконалено критерії їх розмежування за відповідними елементами (суб’єкти, об’єкт та зміст). Доведено, що лізингові зобов’язання за своєю цивільно-правовою природою є змішаними договірними зобов’язаннями, що складаються з елементів окремих видів договірних зобов’язань (оренди та купівлі-продажу), універсальних цивільно-правових конструкцій, які використовуються для поєднання зазначених елементів, а також спеціальних нормативно-правових регуляторів, покликаних врегулювати специфічні аспекти лізингових відносин.

З метою з’ясування підстав виникнення та порядку реалізації правового зв’язку між лізингоодержувачем та продавцем щодо придбання (поставки) предмета лізингу, проаналізовано цивільно-правові конструкції, спрямовані на врегулювання цивільних відносин за участю третіх осіб (договору купівлі-продажу на користь третьої особи (лізингоодержувача); покладення виконання обов’язку боржника на іншу особу; відступлення права вимоги). Дисертант доходить висновку, що встановлення безпосереднього правового зв’язку між відносинами користування та купівлі-продажу в частині зобов’язань щодо продажу (поставки) предмета лізингу відбувається під дією таких взаємопов’язаних юридичних фактів: 1) перехід в силу прямої вказівки закону з моменту укладення договору лізингу до лізингоодержувача законодавчо-визначеного об’єму майбутніх прав та кредиторських обов’язків відносно продавця (постачальника) щодо продажу (поставки) предмета лізингу; 2) укладення договору купівлі-продажу між лізингодавцем (покупцем) та продавцем (постачальником); 3) письмове повідомлення продавця (постачальника) про те, що договір купівлі-продажу (поставки) укладається на виконання лізингодавцем договору лізингу. Враховуючи вищезазначене, запропоновано доповнити ст.806 ЦК України ч.2 наступного змісту: “З моменту укладення договору лізингу до лізингоодержувача переходять права і обов’язки лізингодавця по відношенню до продавця (постачальника), крім права вимагати розірвання договору купівлі-продажу (поставки) без письмової згоди на це лізингодавця та обов’язку сплати ціни речі”.

На підставі визначення поняття лізингу і висновків по окремих проблемних аспектах їх цивільно-правової природи, автором обґрунтовано, що особливості опосередковуваних цивільно-правовою конструкцією лізингу майнових відносин засвідчують наявність усіх підстав для доцільності виділення окремою главою в рамках ЦК України правових норм, спрямованих на врегулювання цих відносин, з одночасною деталізацією їх регулювання у спеціальному законі.

Розділ 2 “Договір лізингу як підстава виникнення лізингових зобов’язань” містить три підрозділи.

В підрозділі 2.1. “Загальна характеристика договору лізингу та порядку його укладення” дисертант розглядає цивільно-правові характеристики договору лізингу. З’ясовано, що цей договір є взаємозобов’язуючим (сіналлагматичним), відплатним та строковим цивільно-правовим договором. Обґрунтовано, що договір лізингу є двостороннім (укладається між лізингодавцем та лізингоодержувачем) та консенсуальним (вважається укладеним з моменту досягнення між сторонами договору домовленості щодо усіх його істотних умов).

Ураховуючи поняття та правову природу лізингу, а також цивільно-правові характеристики договору лізингу як юридичного факту, проаналізовано можливі варіанти послідовності дій учасників цивільних відносин, спрямованих на його укладення, в зв’язку з чим зроблено висновок, що сутності лізингу відповідає варіант, згідно з яким спочатку укладається договір лізингу між лізингодержувачем та лізингодавцем, на підставі якого в останнього виникає зобов’язання перед лізингоодержувачем, яке він виконує шляхом укладення договору купівлі-продажу (поставки) предмета лізингу.

Підрозділ 2.2. “Форма договору лізингу. Державна реєстрація договору лізингу і прав на предмет лізингу” присвячений розгляду питання форми договору лізингу. На основі дослідження законодавства зарубіжних правопорядків встановлено, що письмова форма є традиційною для договорів лізингу. Крім того, вперше у науці цивільного права України досліджено питання про правові наслідки недотримання вимог щодо форми договору лізингу та доведено доцільність визнати таким його нікчемність. Визначено, що укладення договору лізингу з приводу нерухомості має всі ознаки обмеження (обтяження) прав лізингодавця відносно предмета лізингу, що має бути зареєстрованим у встановленому законодавством України порядку. У зв’язку з цим пропонується викласти ч.1 ст.6 Закону про ФЛ в наступній редакції: “Договір лізингу укладається в письмовій формі, якщо інше не встановлено законом. Договір лізингу, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Обмеження права власності лізингодавця на нерухому річ за договором лізингу підлягає обов’язковій державній реєстрації”. Крім того, абзац тринадцятий ст.19 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” доцільно доповнити після слів “договори про іпотеку, оренду” словами “та лізинг”.

У підрозділі 2.3. “Істотні умови договору лізингу” дисертант досліджує коло та зміст істотних умов договору лізингу. Зокрема, проаналізовані ознаки, що використовуються законодавцем з метою окреслення кола об’єктів цивільних прав, які можуть бути предметом договору лізингу. При цьому додатково аргументовано позицію авторів, які вважають недоцільним використання у якості визначальної ознаки предмета лізингу категорії “основні фонди”. Вивчено питання про можливість використання у якості предмета лізингу підприємств як єдиних майнових комплексів. Обґрунтовано відсутність достатніх аргументів проти можливості використання цінних паперів, майнових прав та об’єктів інтелектуальної власності у якості предмета договору лізингу. Встановлення заборони укладення договорів лізингу з приводу зазначених об’єктів цивільних прав, на думку автора, може мати місце лише за умови внесення відповідних змін до законодавства.

Узагальнивши законодавчі та теоретичні положення, а також судову практику, запропоновано уточнити та доповнити коло істотних умов договору лізингу. Зокрема, пропонується визнати необхідною для договору лізингу умову про особу, яка здійснила вибір продавця та/або визначення предмета лізингу. Пропонується на рівні закону уточнити, що істотною умовою договору лізингу є умова про ціну (розмір та склад лізингових платежів). При цьому, має бути чітко зазначено, що в складі лізингових платежів обов’язково розкриваються витрати лізингодавця на придбання предмета лізингу і плата за користування ним. На цій підставі пропонується ч.2 ст.3 Закону про ФЛ викласти у наступній редакції: “Предметом лізингу не може бути підприємство як єдиний майновий комплекс, що належить юридичній особі на праві державної або комунальної власності. Предметом лізингу може бути підприємство як єдиний майновий комплекс, за умови, що до його складу не входять об’єкти цивільних прав з приводу яких встановлена заборона укладення договору лізингу”.

Розділ 3. “Сторони, зміст та правові наслідки порушення лізингових зобов’язань” складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню правового статусу сторін, динаміки та правових наслідків порушення лізингових зобов’язань.

У підрозділі 3.1. “Правовий статус сторін лізингових зобов’язань” розглядаються питання правового статусу лізингодавця, лізингоодержувача та продавця (постачальника) предмета лізингу. Встановлено, що в якості лізингодавця мають право виступати будь-які юридичні особи (публічного або приватного права), незалежно від їх організаційно-правової форми, які набувають право власності або інше речове право на предмет лізингу з метою його наступної передачі у володіння та користування лізингоодержувачу. Лізингові компанії є юридичними особами, які спеціалізуються на систематичній діяльності, спрямованій на укладення договорів лізингу. При цьому, законодавства України та більшості країн світу як правило не висувають особливих вимог щодо здійснення діяльності таких компаній. Також проаналізовано положення законодавства України, що закріплюють правовий статус лізингоодержувача та продавця (постачальника) предмета лізингу.

Підрозділ 3.2. “Зміст лізингових зобов’язань” присвячений аналізу механізмів реалізації прав та обов’язків сторін лізингових зобов’язань на стадії їх виконання, а саме, щодо придбання, передачі лізингоодержувачу використання предмета лізингу.

На стадії придбання предмета лізингу лізингодавець укладає з продавцем (постачальником) договір купівлі-продажу (поставки) речі, згідно з умовами та специфікаціями лізингоодержувача. Проаналізовано можливість виконання зазначеного обов’язку лізингоодержувача шляхом укладення інших цивільно-правових договорів, спрямованих на перехід права власності (договорів міни, засновницьких договорів тощо) та зроблено висновок про недоцільність доповнення законодавства України такими способами придбання предмета лізингу.

Виявлено наступні моделі правового регулювання відносин між сторонами лізингових зобов’язань щодо вибору продавця та/або визначення предмета лізингу: 1) передбачено вибір продавця та визначення предмета лізингу на підставі договору між лізингодавцем та лізингоодержувачем; 2) дозволено вибір продавця предмета лізингу на підставі договору між лізингодавцем та лізингоодержувачем. При цьому лізингодавцю забороняється втручатися у визначення характеристик предмета лізингу; 3) лізингодавцю заборонено втручатися у вибір продавця та визначення предмета лізингу. На цій основі запропоновано узгодити законодавство України в цій частині, передбачивши в ньому першу з моделей регулювання. Доведено, що встановлення волевиявлення сторін договору лізингу щодо того, хто з них обрав продавця та/або визначив предмет лізингу має здійснюватися на основі чіткої письмової домовленості між ними, що має стати істотною умовою для цього договору. Якщо лізингодавець під час придбання предмета лізингу відступає від умов договору лізингу, обираючи на власний розсуд продавця та/або визначаючи характеристики предмета лізингу, а лізингоодержувач, у свою чергу, приймає таке виконання, то слід визнати обов’язок лізингодавця виконаним належним чином. Досліджено механізм повідомлення продавця (постачальника) предмета лізингу про те, що договір купівлі-продажу укладається з ним у зв’язку з виконанням лізингодавцем своїх обов’язків перед лізингоодержувачем. При цьому критеріями належного виконання такого повідомлення є те, що воно 1) здійснюється у письмовій формі та, 2) містить відомості про особу лізингоодержувача.

Установлено, що важливе значення для відносин між сторонами лізингових зобов’язань має чітке фіксування та документальне оформлення моменту передачі предмета лізингу лізингоодержувачу, оскільки з ним пов’язується: момент виконання обов’язку лізингодавця або продавця щодо його передачі в належний строк; момент переходу ризиків випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу; залежно від домовленостей між лізингодавцем та лізингоодержувачем момент виникнення в останнього обов’язку по сплаті лізингових платежів; момент виникнення у лізингоодержувача обов’язку утримувати предмет лізингу; момент виникнення права власності у лізингодвця на предмет лізингу; момент початку обчислення строку користування предметом лізингу. З цією метою законодавець передбачає різноманітні юридико-технічні засоби, за допомогою яких сторони лізингових зобов’язань можуть чітко зафіксувати факт виконання обов’язку з передачі предмета лізингу, зокрема, складенням документів про приймання-передачу та подібних документів, видачею розписки про виконання обов’язку, поверненням боргового документу тощо. На цій основі пропонується доповнити ст.806 ЦК України нормою наступного змісту: “Продавець (постачальник) зобов’язаний передати предмет договору лізингу безпосередньо за місцем проживання (місцезнаходженням) лізингоодержувача, якщо інше не встановлено договором або законом”.

Доведено, що правове становище лізингодавця як сторони лізингового зобов’язання характеризується тим, що з моменту укладення договору лізингу його майбутнє право власності на предмет лізингу є обтяженим правами лізингоодержувача, який має право вимагати передачі йому предмета лізингу в користування від будь-якої третьої особи, яка набула на нього право власності (інше речове право).

Обґрунтовано, що разом з передачею предмета лізингу лізингоодержувачу передаються права володіння та користування ним. Право лізингоодержувача на володіння предметом лізингу полягає у можливості мати його в своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу, що захищається від посягань інших осіб (у тому числі лізингодавця) на основі норм ст.396 ЦК України та ст.9 Закону про ФЛ. Право лізингоодержувача на користування предметом лізингу полягає у праві користування ним з урахуванням призначення та умов договору лізингу, якщо цей договір не містить особливих обмежень користування – то відповідно до призначення предмета лізингу. Запропоновано доповнити ЦК України статтею наступного змісту: “1. Обов’язок проведення ремонту і технічного обслуговування предмета договору лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не передбачено договором. 2. Витрати, пов’язані з ремонтом і технічним обслуговуванням предмета лізингу, несе та особа, яка зобов’язана на їх проведення, якщо інше не передбачено договором”.

Проаналізувавши атрибути виконання лізингоодержувачем обов’язку по сплаті лізингових платежів з метою оптимізації правового регулювання цього аспекту лізингових відносин запропоновано доповнити ст.16 Закону про ФЛ нормою наступного змісту: “Якщо інше не встановлено договором лізингу, обов’язок лізингоодержувача по сплаті лізингових платежів настає з моменту одержання ним предмета лізингу в користування”.

Для вдосконалення конструкції сублізингу запропоновано доповнити ч.2 ст.5 Закону про ФЛ нормою наступного змісту: “У разі припинення договору сублізингу раніше строку дії договору лізингу, право вимоги до продавця переходить сублізингодавцю”. З метою вдосконалення механізму захисту права власності лізингодавця на предмет лізингу обґрунтовано доцільність доповнити ст.8 Закону про ФЛ частиною наступного змісту: “У разі ліквідації лізингоодержувача право власності лізингодавця на предмет лізингу не припиняється та є чинним по відношенню до третіх осіб”.

Обґрунтовано, що правові наслідки настання ризику випадкового знищення або пошкодження предмета лізингу прямо залежать від того, на кого покладений цей ризик: якщо він покладений на лізингоодержувача, то в разі його настання останній залишається зобов’язаний перед лізингодавцем щодо сплати лізингових платежів, повернення предмета лізингу тощо; якщо він покладений на лізингодавця, то у разі його настання, лізингодавець втрачає право вимагати від лізингоодержувача виконання покладених на нього обов’язків. Пропонується ч.1 ст.809 ЦК України викласти у наступній редакції: “Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу переходить до лізингоодержувача з моменту передачі йому у володіння предмета лізингу, якщо інше не встановлено договором”.

Підрозділ 3.3. “Правові наслідки порушення лізингових зобов’язань” має за мету дослідження змісту та специфіки правових наслідків порушення лізингових зобов’язань. За результатами розгляду оперативних засобів впливу за порушення лізингових зобов’язань автором запропоновано віднести перш за все до їх кола такі: відмова від договору лізингу лізингодавця і лізингоодержувача; право на зупинення виконання своїх обов’язків сторонами лізингових зобов’язань на підставі норми ч.3 ст.538 ЦК України; договірне списання коштів з банківських рахунків лізингоодержувачів.

З метою оптимізації законодавчого регулювання застосування оперативних засобів впливу за порушення лізингових зобов’язань дисертант пропонує внести наступні зміни до законодавства України:

1) ст.7 Закону про ФЛ викласти у наступній редакції: “1. Лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу, письмово повідомивши про це лізингодавця не пізніше ніж за 7 днів до заяви про відмову, у разі прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, якщо договором не встановлено іншого строку. Якщо одностороння відмова від договору лізингу заявлено у зв’язку з невиконанням своїх обов’язків продавцем (постачальником), лізингодавець має право протягом 30 днів надати лізингоодержувачу іншу річ, що відповідає умовам договору лізингу. Лізингоодержувач має право вимагати відшкодування збитків, у тому числі повернення платежів, сплачених лізингодавцю до такої відмови. 2. Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу в разі невиконання або неналежного виконання лізингоодержувачем обов’язку по сплаті лізингових платежів більше 30 днів, якщо інший строк не встановлений договором лізингу. У разі відмови лізингоодержувача повернути предмет лізингу лізингодавець має право вимагати повернення предмета лізингу на підставі виконавчого напису нотаріуса або судового наказу в порядку, встановленому законом. Для видачі судового наказу лізингодавець має надати суду наступні документи: 1) заяву; 2) договір лізингу; 3) письмове попередження про можливість витребування предмета лізингу, передане лізингоодержувачу не менше ніж за сім днів до подання заяви; 4) документи, що підтверджують фактичну оплату лізингових платежів лізингоодержувачем”;

2) ч.1 ст.10 Закону про ФЛ доповнити п.8 наступного змісту: “якщо це встановлено договором лізингу та лізингодавець попередньо повідомив у письмовій формі лізингоодержувача про необхідність виправлення протягом визначеного строку допущеного з його боку істотного прострочення у виконанні обов’язку сплатити лізингові платежі, вимагати від лізингоодержувача дострокової виплати майбутніх лізингових платежів, якщо договором лізингу не встановлено іншого розміру”.

Виявлені наступні особливості солідарної майнової відповідальності лізингодавця і продавця перед лізингоодержувачем: 1) правило про солідарну відповідальність продавця та лізингодавця за порушення умов продажу (поставки) предмета лізингу перед лізингоодержувачем, як правило, не носить диспозитивний характер; 2) лізингоодержувач має право обирати, до кого йому звертатися з вимогою у зв’язку з таким порушенням: до лізингодавця або продавця; 3) лізингодавець та продавець несуть відповідальність так, ніби вони завдали шкоду своїми діями лізингоодержувачу спільно; 4) така відповідальність має місце не лише у випадку обрання продавця лізингодавцем, а також у випадку, коли лізингодавець визначив характеристики предмета лізингу на власний розсуд. У зв’язку з цим дисертантом запропоновано викласти друге речення ч.1 ст.808 ЦК України в наступній редакції: “Якщо лізингодавець здійснив вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу, лізингоодержувач має право на власний розсуд звернутися з вимогами, що випливають з порушення умов продажу (поставки) предмета договору лізингу, до продавця (постачальника) або лізингодавця”.