Романюк А.Б. Проблеми захисту неповнолітніх у кримінальному судочинстві

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність дослідження, зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання, формулюється наукова новизна, розкривається теоретичне і практичне значення отриманих результатів дослідження, наводяться дані про апробацію результатів дослідження. Містяться відомості про кількість опублікованих наукових праць.

Розділ перший „Загальні положення здійснення захисту неповнолітніх  у кримінальному судочинстві” складається з двох підрозділів та присвячений до­слідженню природи особливостей захисту неповнолітніх у кримінальному судочинстві України, визначенню поняття та змісту права на захист як головної гарантії дотримання прав та законних інтересів неповнолітнього у кримінальному процесі.

У підрозділі 1.1. „Гуманістичні та загальноправові витоки особливостей захисту неповнолітніх у кримінальному судочинстві” досліджено природу поси­леного захисту неповнолітніх в кримінальному судочинстві. Ди­сертант робить висно­вок, що в основі особливостей забезпечення не­повнолітнім права на захист у кри­мі­нальному про­цесі лежать їх вікові фізіологічні та психологічні особливості. В поведінці неповнолітніх проявляються вікові особли­вості (інтелекту, волі, емоцій), по­в’язані, зокрема, з недостатньо ще розвинутим вмінням аналізувати, визначати справ­жній зміст того чи іншого факту у вели­чезному потоці інформації, розібратися в склад­ній життєвій ситуації, що вимагає вибору з кількох варіантів поведінки, а також про­тистояти зов­нішнім впливам. Наявність цих та інших особливостей дитини обу­мовлює спе­цифіку підходу до цієї соціально-вікової групи фактично у всіх сферах сус­пільного життя. Надзвичайної важливості набуває реалізація такого підходу в несприятливих, екстре­мальних, стресових ситуаціях, зокрема у кримінально-процесуальному провадженні.

Необхідність посиленого захисту неповнолітніх обумовлюється також цілим ря­дом зовнішніх по відношенню до них чинників, адже благополуччя підростаючого по­коління безпосередньо залежить від становища у державі. В Україні відбуваються склад­ні соціально-економічні процеси, що супроводжуються негативними суспільними явищ, які не можуть не позначатись на становищі дітей. Ці явища суттєво позна­ча­ються на стані злочинності в Україні. Так, за минулий рік було виявлено понад 32 тис. злочинів, вчинених неповнолітніми або за їх участю, засуджено більше 20 тис. непов­нолітніх. А враховуючи велику групу неповнолітніх, що не досягши віку кримінальної відповідальності, вчинили суспільно-небезпечні діяння, передбачені Криміналь­ним кодексом України, можна підрахувати, що через систему кримінального судочинства України протягом останнього десятиліття щорічно проходить до 40 тисяч неповнолітніх. Цей факт викликає занепокоєння з огляду на загрозу „звикання” значної частини неповнолітніх до кримінально-процесуальної процедури, а також через небезпеку порушення їх прав та інтересів під час провадження у справі. У зв’язку з цим кримінально-процесуальне законодавство встановлює таким неповнолітнім додаткові гарантії охорони їх прав у порівнянні з повнолітніми підозрюваними, обвинуваченими, підсудними. Найсуттєвішим з-поміж цих механізмів, вважає автор, є право на захист.

У підрозділі 1.2. „Право на захист та право на захисника як гарантія забезпечення прав неповнолітніх у кримінальному процесі” розглядається поняття, зміст права на захист та права на захисника у справах неповнолітніх, визначається їх роль у охороні прав та законних інтересів неповнолітніх учасників процесу.

Право неповнолітніх на захист у кримінальному судо­чин­стві має ту ж юридичну природу, що й аналогічне право повнолітніх підозрюваних, обвинувачених, підсудних, але забезпечується додатковими гарантіями, обґрунтованими у дисертації.

Право на захист відрізняється від права на охорону прав та законних інтересів інших учасників процесу за ознакою „цільового” характеру захисту: воно є необхідним для захисту від кримінального переслідування. Функція кримінального переслідування включає в себе поряд з обвинуваченням й інші форми процесуальної діяльності, які викликають необхідність захисту, зокрема підозру у вчиненні злочину, процесуальну ді­яльність слідчого, прокурора у справах про застосування примусових заходів медичного та ви­ховного характеру. Звідси правом на захист володіють як неповнолітні підозрювані, об­ви­нувачені, підсудні, так і неповнолітні, що не досягли віку кримінальної від­по­відальності. Об’єднує цих учасників процесу те, що обом цим категоріям непов­но­літніх ставиться у вину вчинення певного суспільно-небезпечного діяння, перед­баче­ного Кримінальним кодексом України, провадження у справі пов’язане з мож­ли­вістю застосування до них заходів процесуального примусу, а таке провадження мо­же за­кінчитись певним негативним результатом: –– для підозрюваних, обвинувачених, під­судних – це засудження і покарання, а для неповнолітніх, що не досягли віку кримі­нальної відповідальності – застосування примусових заходів виховного характеру.

Право на захист неповнолітніх, що не досягли віку кримінальної відпові­даль­ності, поки що не стало предметом наукових досліджень. Автор робить висновок, що такий неповнолітній є суб’єктом кримінального судочинства і суб’єктом права на за­хист з відокремленим процесуально-правовим статусом. В роботі обґрунтову­ється про­позиція про внесення змін та доповнень до законодавства щодо передбачення конкрет­ного обсягу прав такого неповнолітнього. Очевидно також, що законодавче по­значення такого суб’єкта терміном “особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від одинадцяти років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна від­пові­дальність”, є недосконалим в силу своєї громіздкості та незручності у вико­ри­станні. Тому пропонується позначити цього суб’єкта терміном „делінквент” (у перек­ла­­ді з латинської – „правопоруш­ник”), що певною мірою відображає суть його становища.

Отже, право на захист – це сукупність процесуальних прав суб’єкта, щодо якого здійснюється кримінальне переслідування, які дозволяють йому особисто чи з допомогою захисника відстоювати позицію про свою невинуватість, спростовувати (повністю чи частково) твердження про причетність до суспільно-небезпечного діяння, наполягати на меншій винності, а також здійснювати охорону своїх прав та законних інтересів.

Враховуючи вікові особливості неповнолітніх, в переліку всіх процесуальних прав, що складають зміст права на захист, головним і найефективнішим є право на захисника.

Розділ другий „Особливості здійснення захисту неповнолітніх  у кримінальному судочинстві” складається з трьох підрозділів і розкриває специфіку правового регулювання захисту в справах неповнолітніх та процесуальної діяльності захисників неповнолітніх.

У підрозділі 2.1. „Загальні положення участі захисника неповноліт­нього у кримінальному судочинстві” аналізується роль, призначення захисни­ка у кримінальному судочинстві. Призначенням захисника у кримінальному судочинстві слід вважати здійснення функції захисту, тобто надання правової допомоги особі у здійсненні нею захисту від кримінального переслідування.

З питанням про роль захисника перекликається і проблема визначення його про­це­суального статусу, яка передбачає з’ясування його місця серед інших суб’єктів кри­мі­нально-процесуальної діяльності та ступеня процесуальної самостійності цієї особи, ви­ходячи з тих прав та обов’язків, якими наділяє його законодавець. В дисертації роз­гля­даються різні точки зору на цю проблему, які зустрічаються в  науці: „захисник – по­мічник суду” (М.О. Чельцов), „захисник – представник обвину­ва­че­ного” (М.С. Стро­го­вич, Г.П. Саркісянц, П.С. Елькінд), „захисник – самостійний учасник процесу”  (В.Д. Гольдинер, А.Є. Матвієнко,   Л.Т. Ульянова). На основі їх аналізу автор робить висновок, що процесуальна фігура захисника поєднує в собі ознаки як самостійного учасника процесу (вибір засобів, методики, тактики захисту), так і представника об­винуваченого, з чиєю думкою він зв’язаний при здійсненні найвідповідальніших процесуальних дій та виборі правової позиції у справі. Ключовим критерієм, який визначає підтримання того чи іншого погляду на процесуальне становище захисника, є ставлення до проблеми колізії правових позицій захисника та його підзахисного.

Дисертант дотримується усталеної на сьогодні думки про недопустимість колізії правових позицій захисника та його підзахисного, якщо останній не визнає себе винним. При цьому вік неповнолітнього не повинен відігравати роль: навіть позиція малолітнього про свою непричетність до вчинення суспільно-небезпечного діяння має бути обов’язковою для захисника. Наявність численних дискусій з приводу колізії позицій захисника і підзахисного викликана неврегульованістю цього питання у законодавстві. Тому дисертант пропонує передбачити в КПК норму про недопустимість зайняття захисником позиції всупереч позиції свого підзахисного, у разі якщо той заперечує свою вину або наполягає на меншій своїй винності. Крім того, слід передбачити обов’язок судді чи суду в разі виникнення колізії між правовими позиціями захисника та підзахисного вказати підсудному на це і роз’яснити право заміни даного захисника.

У той же час автор допускає розбіжності між захисником та підзахисним у питаннях вибору засобів та способів захисту. При цьому ступінь процесуальної самостійності захисника від свого неповнолітнього підзахисного є більшою у порівнянні з ступенем самостійністю по відношенню до повнолітніх підзахисних.

Щодо ступеню самостійності захисника неповнолітніх, які не досягли віку кримінальної відповідальності, у справах про застосування примусових заходів виховного характеру, то захисник при виборі засобів і тактичних прийомів захисту малолітніх не зв’язаний з точкою зору підзахисного, крім  випадків, коли, на його думку, малолітній досяг того рівня розвитку, що дозволяє йому усвідомлювати зміст та значення вчинюваних захисником процесуальних дій.

Поряд із визначенням процесуального статусу захисника надзвичайно важливим є встановлення завдань, які стоять перед захисником у кримінальному судочинстві. В рамках діяльності захисника по здійсненню захисту неповнолітніх у кримінальному судочинстві виділяються такі основні завдання:

1) з’ясування обставин, що спростовують підозру чи обвинувачення, пом’якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого – тобто участь у доказуванні (частина 1 статті 48 КПК України);

2) надання підзахисному необхідної юридичної допомоги (частина 1 статті 44 та частина 1 статті 48 КПК України);

3) захист прав та законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (частина 1 статті 44 КПК України).

Крім того, на основі аналізу ролі захисника у контексті вимог про посилену охо­рону прав та законних інтересів дітей у сфері кримінального судочинства, автор додат­ково виділяє специфічне завдання захисника саме у справах неповнолітніх, – вжиття всіх передбачених законом засобів захисту для усунення, відвернення негативного впливу офіційної процедури кримінального процесу на формування особи неповно­літнього. Перебування у становищі переслідуваного у кримінальній справі, навіть ко­рот­кочасне затримання чи арешт, поява у неповнолітнього тавра судимості залишають у дитини певний слід, часто травму, що негативно позначається на подальшому її фізичному та психічному розвитку. Тому у зміст даного завдання захисника входить з’ясування можливості звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності чи покарання у залежності від конкретної процесуальної ситуації, вжиття заходів для відвернення негативного впливу окремих процесуальних дій на неповнолітнього тощо.

У підрозділі 2.2. „Особливості та проблемні питання участі захисника у справах неповнолітніх” акцентується увага на ряді особливостей правового регулювання участі захисника у справах неповнолітніх. Так основною відмінністю від провадження в справах повнолітніх підозрюваних, обвинувачених, підсудних є обов’язковість участі захисника у всіх справах неповнолітніх.

Існують конкретні механізми, за допомогою яких у кожній справі неповнолітнім забезпечується обов’язковий захист: 1) обов’язковий вступ захисника у справу з моменту, передбаченого у статті 45 КПК України; 2) неможливість відмови неповнолітнього від допомоги захисника; 3) обмеження випадків відмови захисника від прийнятого на себе захисту; 4) обов’язкова участь захисника в певних процесуальних діях; 5) безумовність скасування вироку суду при недотриманні правила про обов’язковість участі захисника у справах неповнолітніх.

На практиці часто спостерігається формальне виконання вимоги закону про обов’язкову участь захисника на досудовому слідстві. Так, із вивчених дисертантом 214 справ про злочини неповнолітніх лише у восьми захисники брали участь у слідчих діях, участь у яких не є для них обов’язковою. Тому, на думку автора, вищеназвані механізми потребують удосконалення. Так, момент, з якого захисник допускається до справи, слід перенести на більш ранній етап провадження – з моменту порушення кримінальної справи проти особи, а також з моменту, коли з’являється реальна загроза порушення прав та законних інтересів певного суб’єкта процесу – навіть якщо справа була порушена за фактом злочину. Це дозволить не допускати ситуації, коли слідчий пред’являє обвинувачення і закінчує досудове слідство у межах одного-двох днів і для захисника не залишається реальної можливості вплинути на хід досудо­вого слідства.

Доцільно встановити обов’язкову участь захисника у певних слідчих діях – оч­­них ставках, відтворенні обстановки та обставин події, пред’явленні для впізнання, і особ­ливо при ознайомленні неповнолітнього з постановою про призначення експер­тизи та висновком експерта. Необхідно повернути у КПК вилучену у 2001 році нор­му про обов’язок відповідальних осіб повідомляти захисника про час і місце про­вадження слідчих дій, в яких той має право брати участь, а статті, що регламентують порядок проведення конкретних слідчих дій слід доповнити нормами, які б зобов’­язували вищезгаданих осіб повідомляти захисника про час і місце проведення цих слідчих дій.

 Враховуючи, що у контингенті неповнолітніх злочинців переважають вихідці з неблагополучних і малозабезпечених сімей, значна їх частина користується послугами захисників, призначених у порядку статті 47 КПК України. Тому першочерговим є завдання удосконалення порядку компенсації адвокатам за роботу в справах за призначенням. Пропонується для цього звернутися до досвіду зарубіжних країн, де створюються спеціальні фонди для доплати послуг адвокатів за призначенням.

Не можна згодитись з висловленими свого часу у літературі поглядами про недоцільність інституту обов’язкового захисту в силу того, що участь захисника обмежувала певні права підзахисного. На даний час в законодавстві усунуті будь-які такі обмеження, пов’язані з наявністю у особи захисника. Той факт, що в про­аналізованому дисертантом законодавстві окремих країн (Німеччини, США, Канади, Японії) відсутні норми щодо обов’язковості участі захисника у справах неповнолітніх, не повинен бути прикладом для наслідування, оскільки додаткові гарантії прав та свобод людини ніколи не є зайвими. В результаті проведеного опитування представників трьох основних функцій кримінального процесу – адвокатів, слідчих і прокурорів та суддів, більшість у всіх групах опитаних висловилась за доцільність такого інституту (64 з 68 адвокатів, 41 з 42 суддів та 31 з 47 слідчих і прокурорів).

Дисертант відстоює думку, що обов’язкова участь захисника у справах неповнолітніх є головним елементом реалізації режиму посиленої охорони прав та законних інтересів при забезпеченні дитині, щодо якої здійснюється провадження в справі, права на захист.

У підрозділі 2.3. „Особливості та проблеми правового регулювання участі захисника в справах про застосування примусових заходів виховного характеру” увага зосереджена на питаннях, які поки що не були предметом повноцінних наукових досліджень – питаннях правового регулювання участі захисника у справах про застосування примусових заходів виховного характеру.

Провадження у цій категорії справ у рамках кримінального судочинства з’явилося лише у 1994 році, тому в силу наявності ряду недоліків воно потребує істотного вдосконалення та теоретичного опрацювання.

Насамперед, враховуючи вимогу закону про обов’язкову участь захисника у справах про застосування примусових заходів виховного характеру, дисертант розкриває суть поняття „справа про застосування примусових заходів виховного характеру” і робить висновок, що цим терміном позначають: а) вид процесуального провадження; б) життєву ситуацію, яка стала предметом розгляду правозастосовчого органу; в) систематизовану сукупність документів, матеріалів, зібраних у встановленому законом порядку в зв’язку із здійсненням провадження.

Дисертант обґрунтовує, що початком провадження у такій справі слід вважати момент, коли відповідно із законом з’являються підстави для постановки питання про застосування щодо конкретного неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Саме з цього моменту стає очевидною перспектива даного процесу – вине­сення рішення про застосування до цього неповнолітнього примусових заходів вихов­ного характеру. При цьому автор вважає недоцільним існуючий порядок, за якого пара­лельно здійснюються провадження у кримінальній справі та справі про застосування примусових заходів виховного характеру стосовно одного і того ж діяння та однієї і тієї ж особи. Якщо є достатні підстави вважати, що суспільно-небез­печне діяння вчинене делінквентом, то немає потреби порушувати кримінальну спра­ву, а лише справу про застосування примусових заходів виховного характеру. Якщо про вчинення суспільно-небезпечного діяння делінквентом стане відомо вже під час досудового слідства, то кримінальна справа повинна бути закрита і одночасно порушена справа про застосування примусових заходів виховного характеру. Якщо ж у кри­мінальній справі про злочин невеликої тяжкості, вчинений неповнолітнім вперше, встановлено, що виправлення неповнолітнього можливе без застосування покарання, вважаємо, що провадження у кримінальній справі теж необхідно закрити і порушити справу про застосування до цього неповнолітнього примусових заходів виховного характеру.

Звертають на себе увагу інші недоліки законодавства. Так, майже всі норми КПК України, які регулюють порядок діяльності захисника, його процесуальний статус, стосуються кримінальних справ щодо підозрюваних, обвинувачених, підсудних. При цьому не згадується про інших осіб – суб’єктів права на захист, зокрема, осіб, щодо яких вирішується питання про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру. Тому на практиці застосовується аналогія закону, коли права захисника, якими вони володіють щодо підозрюваних, обвинувачених, підсудних, надаються і захисникам делінквентів. Проте аналогія закону не завжди здатна ефективно забезпечити заповнення законодавчих прогалин. Тому дисертант пропонує розширити законодавче визначення поняття захисника, встановивши, що „захисником є особа, яка в порядку, встановленому законом, уповноважена здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру або застосовано такі заходи, та надання їм необхідної юридичної допомоги при провадженні кримінальної справи, справи про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру”. Окрім того, доцільним видається і виділення норм, які регламентують порядок провадження в справах неповнолітніх у окрему главу Кримінально-процесуального кодексу.

Розділ третій „Ефективність захисту у справах неповнолітніх” складається з двох підрозділів і ставить за мету оцінку ефективності захисту в справах неповнолітніх.

У підрозділі 3.1. „Поняття, цілі, критерії та показники ефективності захисту неповнолітніх у кримінальному судочинстві” дається загальна характеристика поняття ефективності правових категорій – правового регулювання, права, правозастосування, процесуальної діяльності тощо.

Природно, що суспільство і держава зацікавлені у належному здійсненні захисної діяльності у кримінальному судочинстві, адже це повинно призводити до досягнення суспільно-корисної мети. А отже, існує необхідність у постійній перевірці здатності цього виду процесуальної діяльності досягати цієї мети, іншими словами, – у оцінці ефективності захисної діяльності.

На основі проведеного аналізу дисертант дає визначення ефективності захисту як ступеня досягнення захистом поставлених перед ним цілей. Робота по визначенню ефективності захисту основним своїм завданням має з’ясування факторів, які негативно впливають на досягнення захистом намічених завдань, та їх нейтралізація чи усунення. Визначення ефективності правового регулювання забезпечення неповнолітнім права на захист доцільно досліджувати через оцінку ефективності правових норм, що регулюють діяльність захисника і через дослідження ефективності процесуальної діяльності захисників.

Для розробки програми дослідження ефективності необхідно визначитись з ключовими термінами, які повинні застосовуватися при дослідженні: „цілі”, „критерії”, „показники”.

Ціль (мета) в найбільш загальному вигляді – це „передбачення у свідомості результату, на досягнення якого спрямовані дії”. Дисертант підтримує думку тих вче­них (Елькінд, Морщакова, Петрухін), які вважають термін „ціль” за своїм змістом си­но­німічним терміну „завдання”. Цілі захисту можуть бути кінцеві, проміжні та без­пос­ередні. При цьому кінцевими цілями автор визнає завдання захисника у справі, названі у підрозділі 2.1. До безпосередніх завдань захисника у справі можна, наприклад, віднести отримання максимуму корисної для неповнолітнього підзахисного інформації шляхом участі у процесуальних діях, подання доказів, участі в їх збиранні, перевірці та оцінці, контроль за законністю дій слідчого, прокурора, судді, інших учасників процесу, що проявляється через заявлення клопотань, зауважень, скарг тощо. Про­міжними цілями захисників є, наприклад, вплив на прийняття позитивних для під­захисного рішень слідчим при закінченні досудового слідства, суддею на стадії по­переднього розгляду справи.

Для оцінки ефективності будь-якого правового явища слід насамперед визна­чи­тися, що лежатиме в основі цієї оцінки, на підставі чого можна робити висновок про на­явність чи відсутність ефективності та про її ступінь. Такими категоріями в лі­те­ра­турі називають критерії та показники. Автор не підтримує думку про тотожність цих по­нять, що висловлюється окремими вченими (Г.М. Шафір, Я.С. Аврах,          Л.Д. Чулюкін і ін.). Критерій ефективності правових категорій, в тому числі і захисту в справах не­повнолітніх завжди один – співвідношення між поставленими пе­ред ці­єю категорією зав­даннями і отриманими результатами. Чим більше ре­зультати діяльності категорії на­ближаються до поставлених перед нею зав­дань, тим, відповідно, ефективнішою є ця ка­тегорія, і навпаки. А термін „показник ефективності” слід вживати для позначення ін­формації, вираженої у кількісному вигляді, яка унаочнює ступінь досягнення правовою категорією поставлених перед нею завдань. Показники ефективності в своїй сукупності повинні якнайповніше виражати критерій ефективності, характеризуючи різні його сторони.

У підрозділі 3.2. „Методика дослідження ефективності захисту в справах непов­нолітніх та його результати” автором дається обґрунтування методики дослідження ефективності захисту в справах неповнолітніх та хід і результати цього дослідження. 

Розробка методики вивчення ефективності кримінально-процесуальних норм починається з виявлення методів, що спроможні дати позитивні результати у дослідженні ефективності захисної діяльності.

Важливими є теоретичні методи – історичний, порівняльний, логіко-юридичний, метод системного аналізу і т.д. – при дослідженні ефективності правових норм, інститутів, галузей права. Так, дані методи можуть використовуватись для визначення ефективності законопроектів ще на стадії їх підготовки та обговорення, для розробки гіпотез, яким підпорядкований вибір напрямків, об’єктів конкретних методів емпіричного дослідження, для виявлення умов (факторів) ефективності. При цьому автор відзначає, що пріоритетними методами дослідження ефективності будь-якої правової категорії повинні бути емпіричні методи. При проведенні даного дослідження дисертант використовував такі методи: статистичний, метод аналізу документів (кримінальних справ та справ про застосування примусових заходів виховного характеру), спостереження, експертне опитування у формі анкетування.

Важливим при проведенні подібного дослідження є правильний вибір показників, які б якнайповніше характеризували ефективність захисту в справах неповнолітніх. На основі аналізу запропонованих рядом вчених показників дисертант запропонував власну систему показників, а саме:

– співвідношення загальної кількості справ з кількістю тих із них, де захисник брав участь у процесуальних діях, участь в яких не є обов’язковою;

– співвідношення загальної кількості слідчих дій, у яких захисник брав участь, з кількістю слідчих дій, у яких захисник діяв активно;

– співвідношення загальної кількості випадків участі захисника у справах із загальною кількістю поданих захисником клопотань, заяв, скарг, спрямованих на покращення становища підзахисного;

– співвідношення загальної кількості поданих клопотань з кількістю задоволених, частково задоволених та відхилених, з розподілом по стадіях та в загальному;

– співвідношення позиції захисника із змінами обвинувачення протягом провадження у справі;

– співвідношення позиції захисника з остаточним рішенням у справі (з врахуванням розгляду справи у апеляційній та касаційній інстанціях);

– співвідношення кількості справ, у яких позиція захисника розійшлась з вироком суду, з кількістю оскаржень за участю захисника;

– співвідношення кількості справ, у яких жодних клопотань та заяв захисником заявлено не було, з кількістю випадків закриття цих справ, винесення виправдувальних вироків, виключення з обвинувачення окремих пунктів, перекваліфікації діяння на менш тяжке з ініціативи слідчого, прокурора, суду.

Будь-який із наведених показників, якщо його розглядати у відриві від інших, не здатний нести об’єктивну інформацію про ефективність діяльності захисника. Тільки комплексне їх використання з виведенням статистичних закономірностей може відобразити реальну роль захисника у встановленні істини по справі.

За результатами проведеного дослідження дисертант робить висновок про не­ви­сокий рівень ефективності захисту неповнолітніх у кримінальному судочинстві. Із 214 опрацьованих дисертантом випадках участі захисників у справах про злочини непов­нолітніх вони взяли участь лише по 6 кримінальних справах (майже 3 %) у 8 “необов’­язкових” слідчих діях. Дуже рідко захисники користуються правом задавати запитання на допитах – лише у 18 справах з 214 (8,4%). В усіх інших випадках участь захисника ма­ла вигляд простої присутності під час допиту його підзахисного. Щодо заявлення клопотань, з усіх досліджених справ у 62 справах (29 %) було заявлено 84 клопотання, з яких 60 (71%) подано на стадії досудового слідства, і 24 (29%)  – в суді. При цьому з поданих на досудовому слідстві 60 клопотань задоволено 27 (45%), 4 (6,7%) – частково задоволено і 29 клопотань (48,3%) відхилено. Якщо характеризувати співвідношення позицій захисників з остаточними рішеннями судів по справах, то збіг мав місце у 62 % справ, частковий збіг – у 17 %, а розбіжності – у 21 % справ. Мають місце випадки за­криття кримінальних справ і застосування до неповнолітніх примусових заходів вихов­ного характеру з ініціативи слідчих, прокурорів, хоча захисник не знаходив підстав для відповідного звернення. Апеляційне та касаційне оскарження захисниками вироків су­дів по справах неповнолітніх, які не збігаються з їх позицією, на практиці трапляється дуже рідко. Серед вивчених справ лише по п’яти (2,3%) захисники взяли участь в оска­р­женні вироків, як правило, пов’язаних із засудженням до реального позбавлення волі.

До аналогічних висновків приводить узагальнення думок експертів – адвокатів, суддів та прокурорів і слідчих. При цьому представники всіх груп експертів у своїй більшості уточнили, що активність захисників прямо залежить від форми участі у справі – за угодою чи за призначенням.

На підставі проведеного дослідження автор наводить перелік умов, що негативно впливають на здійснення захисту неповнолітніх у кримінальному судочинстві. Сюди належать:

– недоліки та порушення під час проведення досудового слідства – основна маса слідчих дій часто проводиться до пред’явлення обвинувачення, відповідно адвокат немає можливості реально вплинути на хід досудового слідства;

– недоліки законодавства – відсутність передбаченого в законі обов’язку слідчого повідомляти захисника про час і місце проведення слідчих дій щодо його підзахисного;

– специфічний підхід до оцінювання роботи органів, що ведуть досудове слідство – окремі обґрунтовані клопотання захисників щодо закриття справ, виключення окремих епізодів з обвинувачення, перекваліфікацію вчиненого відхиляються, так як закриття справи або зміна обвинувачення в бік зменшення на досудовому слідстві трактуються як недоліки в їх роботі, і в окремих випадках можуть бути підставою для застосування дисциплінарних стягнень до “винних”;

– незацікавленість захисників у роботі за призначенням – низький рівень оплати за проведену роботу в цій категорії справ з боку держави;

– відносна нескладність (шаблонність) справ щодо неповнолітніх – по багатьох справах (особливо при вчиненні злочину вперше) захисник заздалегідь передбачає ймовірний результат розгляду справи – звільнення від кримінальної відповідальності або від покарання, і не „викладається”. Підвищена на загальному фоні активність захисників спостерігається, як правило, у справах про злочини, де є реальна перспектива засудження неповнолітнього до реального позбавлення волі.

До умов ефективності можна віднести і деякі інші фактори, які проте не настільки впливають на ефективність захисту – втручання у діяльність захисників законних представників, недоліки в роботі захисників, вибір підзахисним неадекватної позиції у справі.

Для підвищення ефективності захисту в справах неповнолітніх необхідно вжити заходів до усунення, нейтралізації, послаблення перелічених умов, що впливають на ефективність.