Россіхін В.В. Пенітенціарна система Російської імперії в ХІХ - на початку ХХ ст. (на матеріалах українських губерній)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його мета і задачі, об’єкт і предмет, методологічна основа проведеного наукового пошуку, новизна дисертаційної роботи, вказується на зв'язок  роботи з науковими програмами, темами, висвітлюються питання щодо апробації наукових результатів, їх теоретичне та практичне значення.

Розділ перший “Історіографія та джерельна база дослідження”. У процесі дослідження встановлено, що проблема розвитку пенітенціарної системи Російської імперії цікавила науковців дореволюційного, радянського та пострадянського періодів.

Історіографія дореволюційного періоду багатопланова і пов’язана з іменами М.В.Владимирського-Буданова, Д.О.Дриля, М.Д.Калмикова, О.Ф.Кистяківсь-кого, Д.В.Країнського, М.Ф.Лучинського, В.М.Нікітіна, М.Ф.Прянішнікова, О.П.Саломона, М.Д.Сергєєвського, В.О.Соллогуба, М.С.Таганцева, М.Г.Фельдш-тейна, І.Я.Фойницького, М.М.Ядринцева та ін. Однією з характерних рис цього етапу є відсутність протягом тривалого часу (до останньої чверті XIX ст.) сформованих наукових напрямків у дослідженні пенітенціарної проблематики. Тому більшість правових актів, інших державних рішень у цій сфері складалися без попереднього вивчення справ, у тому числі й без урахування історичного досвіду розробки і реалізації пенітенціарної політики, віддавалися на розсуд тих чиновників, які ними займалися. Наприкінці XIX ст. зростає загальна кількість праць, у яких на основі аналізу накопиченого досвіду детально й досить критично оцінюється тогочасний стан тюремної системи. При цьому немає сумніву в тому, що вивчення розвитку пенітенціарної системи вийшло на більш високий рівень напередодні і після тюремної реформи 1879 р. Нагальна потреба реорганізації тюремної системи Росії зумовлювала зростання державного і громадського інтересу до наукового вивчення даної проблематики. З'являється навіть специфічний дореволюційний термін – “тюрмознавство”. Представники цього наукового напрямку (А.Піонтковський,   С.Познишев,   С. Гогель, С.Мокринсь-кий та ін.) прагнули досліджувати сучасну їм проблематику на широкому історичному фоні. Значний інтерес для розуміння сутності пенітенціарної політики Російської держави дореволюційного періоду становлять роботи практичних працівників місць позбавлення волі, включаючи керівні кадри ГТУ, насамперед М.М.Галкіна-Врасського, П.К.Грана, С.С.Хрульова та ін., які мають не тільки історіографічне, але й чимале джерельне значення. На початку XX ст. разом з проблемами пенітенціарних закладів стали досліджуватися і проблеми злочинності неповнолітніх, пенітенціарної педагогіки, патронатної діяльності, якими займалися М.М.Гернет, С.К.Гогель, О.О Фідлер та ін. У рамках дореволюційної історіографії окремий блок робіт становлять публікації закордонних авторів, насамперед А. де Кюстіна та Дж.Кеннана. Про російські пенітенціарні установи, їхню історію в XIX ст. активно писали не тільки фахівці, але й мандрівники, журналісти, причому, як правило, у критичному тоні.

Слід зауважити, що більшість робіт авторів дореволюційного періоду мають історико-правовий, оглядово-статистичний, а в окремих випадках навіть збірний (побут, фольклор) характер, недоліком окремих робіт є фрагментарність фактів і свідчень, відсутність великих наукових праць, де б у прямій постановці вивчалася діяльність пенітенціарних установ, їх управління та персоналу.

Принципово новий етап у розвитку історіографії проблеми почався після встановлення радянської влади, коли дослідження з гуманітарних наук набули вираженого політико-ідеологічного відтінку, який визначався внутріполітичною доктриною, заснованою на комуністичній ідеології. Цей період пов’язаний з іменами таких дослідників пенітенціарної системи, як Ф.Х.Ахмадєєв, С.Л.Гайдук, М.М.Гернет, М.П.Єрошкін, О.І.Зубков, М.М.Ісаєв, Р.С.Мулукаєв, Б.С.Утевський, М.Д.Шаргородський, Д.І.Шинджикашвилі, Є.Г.Ширвіндт та ін. Політико-ідеологічний фактор був визначальним протягом усього періоду існування радянської держави. Інформація осмислюється і подається у рамках офіційно прийнятої в суспільстві ідеології. Якщо гранично спрощувати, то змістовно це означало вихваляння радянської пенітенціарної системи і критику дореволюційної (як і західної) тюремної концепції та закритість, яка звідси випливає, радянських виправно-трудових установ як для суспільства, так і для вітчизняних і закордонних учених.

З початку 1990-х рр. починається сучасний етап дослідження пенітенціарної системи дореволюційного періоду, пов’язаний з іменами таких дослідників, як Л.І.Бєляєва, О.М.Григор’єв, М.Г.Дєтков, О.І.Дубровіна, А.М.Зоріков, О.П.Неалов, М.І.Петренко, А.П.Пєчніков, Г.О.Радов, Л.П.Рассказов, О.О.Симатов, Є.О.Скри-пільов, І.В.Упоров, О.Н.Ярмиш та ін. На цьому етапі розвитку вітчизняної юридичної науки в середовищі вчених значно активізувалася розробка пенітенціарного напрямку. Було видано роботи, де пенітенціарна політика імперської держави розглядається з більш об'єктивних позицій, чому значною мірою сприяла відкритість джерел, насамперед архівних, які раніше були недоступними для дослідників. Багато в чому це пов'язано з процесом руху по шляху радикальних економічних, політичних і соціальних реформ, що неминуче змушує звертатися до минулого в пошуках відповідей на хвилюючі сьогодні суспільство питання. Великий інтерес сучасних юристів до досліджуваної проблематики означає всю серйозність осмислення ними тієї ролі, яку відіграє інститут виконання покарань у системі спеціальних державних органів, діяльність яких спрямована на боротьбу зі злочинністю.

Здійснення мети і задач початого дослідження, потребувало докладного аналізу широкого кола як опублікованих матеріалів, так і архівних документів. Звертаючись до блоку відкритих публікацій, слід виділити основні групи таких джерел: 1) директивні рішення державних органів у сфері пенітенціарної політики; 2) законодавчі і підзаконні нормативні правові акти; 3) статистичні і довідкові видання, 4) спогади сучасників і учасників пенітенціарної діяльності на різних етапах історії країни; 5) періодичні видання, де висвітлювалися пенітенціарні проблеми; 6) літературна творчість ув'язнених. Використання цих джерел склало основу дослідження, допомогло автору в вирішенні основних задач, поставлених перед дослідженням.

Розділ другий „Історично-правовий огляд стану пенітенціарної системи в дореформений період” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 „Становлення в Росії системи закладів, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі” на основі вивчення великого масиву історико-правових джерел висвітлено виникнення та розвиток тюремних установ Російської держави до початку ХІХ ст. Тюремні установи згадуються вже в Судебниках 1497 р. та 1550 р. Але тюремне ув’язнення до кінця XVІІ ст. мало лише попереджувальний характер та застосовувалося на досудовій стадії процесу. Соборне уложення 1649 р. згадує тюремне ув’язнення вже більш ніж в 40 випадках. При Петрі І широкого розмаху набула практика використання праці ув'язнених на різного роду роботах, що було закріплено в Артикулі військовому 1715 р. Петро I швидко оцінив переваги арештантської праці, яка не вимагає великих фінансових витрат, і став активно використовувати її для реалізації своїх грандіозних планів у процесі здійснення державних перетворень. Умови утримання засуджених до позбавлення волі були жахливими. Людина, яка потрапляла до тюрми, була приречена на повільну смерть. Певні позитивні зміни в тюремній системі стали відбуватися лише за царювання Катерини ІІ, яка послідовно проводила політику, спрямовану на вдосконалення та централізацію державного апарату. У цей період в Росії починає формуватися ідея виправлення злочинців через працю. Катерина II під впливом гуманістичних ідей просвітництва, бажаючи привнести в Росію передовий тюремний досвід, дійшла думки про необхідність створення відповідного нормативного документа – Статуту про тюрми, але цей акт так і не був затверджений. У Російській імперії другої половини XVIII ст. склалося становище, коли, з одного боку, з'явилися перші науково обгрунтовані ідеї про цілі покарання у вигляді позбавлення волі, його зміст, порядок і умови виконання, які відповідали передовим поглядам того часу в цій сфері; а з другого боку, фактично, система місць позбавлення волі розвивалася сама по собі, без урахування нових ідей, виходячи із суто прагматичних цілей. Завдання виправлення арештантів ще не знайшло якої-небудь соціальної і матеріальної опори.

У підрозділі 2.2 „Пенітенціарна система Російської імперії в ХІХ ст. у дореформений період” аналіз архівних матеріалів та наявної літератури з досліджуваного питання дозволив зробити висновок, що органом управління пенітенціарною системою фактично було філантропічне Піклувальне про тюрми товариство, метою якого проголошувалося етичне виправлення злочинців, утримуваних в місцях ув’язнення, і поліпшення їх стану. Визначено, що з часів Олександра І починається активне видання нормативних актів, що стосувалися пенітенціарної сфери: Положення про посаду наглядачів тюремних замків 1823 р., Статут про утримуваних під вартою 1832 р., Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. та ін., які були систематизовані в XІV томі Зводу законів. До середини ХІХ ст. склалася дуже складна система кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі і установ, призначених для його виконання: гамівні та робочі будинки, ув’язнення, яке поєднувалося із засланням (в основному, в монастирські тюрми), каторга, військово-арештантські роти, фортеці та тюрми. Тюремне управління як у центрі, так і на місцях, було розпорошене між різними юрисдикціями. На місцях пенітенціарні установи перебували в підпорядкуванні посадовців і органів, які належали до різних відомств: губернатор і губернське правління, комітети Товариства піклувального про тюрми, губернський прокурор, повітовий стряпчий, поліцмейстер, городничий, справник, начальник внутрішньої варти, жандармський штаб-офіцер.

У підрозділі 2.3 „Організація діяльності пенітенціарної системи Російської імперії напередодні реформи в 1862–1879 рр.” йдеться про те, що скасування кріпосного права спричинило цілу низку реформ. Правлячі кола чудово усвідомлювали, що, реформуючи суд, армію, фінансову систему, місцеве управління, не можна залишити осторонь тюремне питання. Усвідомлення необхідності змін у російській тюремній сфері відбулося не без впливу західних гуманістичних ідей і зарубіжного досвіду. З метою впорядкування функціонування тюремних установ уряд вживав заходів до централізації тюремного управління. 18 серпня 1862 р. була затверджена думка Державної ради, згідно з якою завідування всіма місцями позбавлення волі цивільного відомства було зосереджено в МВС, що поклало початок реформі тюремної частини. При цьому МВС спільно з Міністерством юстиції було запропоновано вибрати конкретні пенітенціарні системи для певних губерній. У зв'язку з цим, з 1862 р., МВС починає збирати офіційні відомості про стан тюремної системи Російської імперії, тим самим готуючи грунт для проведення реформи.

Розділ третій „Реформа пенітенціарної системи та правова регламентація основних видів позбавлення волі (1879– початок ХХ ст.) має п’ять підрозділів.

 У підрозділі 3.1 „Передумови та зміст тюремної реформи в Росії в другій половині ХІХ ст. та перетворення в системі пенітенціарних закладів” на основі аналізу значної кількості архівних та інших документів стверджується, що найбільші зміни в системі пенітенціарних установ стали відбуватися в останній третині ХІХ ст., які, власне, й іменуються тюремною реформою. Початок цих змін пов'язується із створенням у 1872 р. Комісії для складання загального систематичного проекту про тюремне перетворення під головуванням В.Соллогуба, а з 1877 р. – К.Грота. У своїй роботі комісія враховува-ла результати роботи міжнародних тюремних конгресів. Комісія дала достатньо реалістичну оцінку існуючому в Росії становищу в місцях позбавлення волі, констатувавши украй незадовільний стан пенітенціарних установ. У 1879 р. була затверджена думка Держради про створення Головного тюремного управління (ГТУ), яке наділялося деякими правами окремого міністерства і повинно було втілювати в життя основні напрями тюремних перетворень у Російській імперії.

У підрозділі 3.2 „Нормативне регулювання діяльності пенітенціарних закладів та умов відбування в них покарання в період тюремної реформи” висвітлюється досить активна нормотворча діяльність ГТУ, створеного в результаті тюремної реформи 1879 р. Було видано багато нормативних актів, регулюючих окремі питання виконання покарань, пов'язаних з позбавленням волі. Така активність пояснювалася гострою потребою практичних працівників у регулюванні цієї сфери суспільних відносин. Що стосується законодавчого рівня регулювання пенітенціарних питань, то даний процес істотно стримувався невизначеністю з концептуальними положеннями при розробці нового Кримінального уложення. І оскільки обговорення проекту Уложення затягнулося майже на два десятиліття, то ГТУ змушене було взяти на себе нормативне регулювання діяльності пенітенціарних установ.

У підрозділі 3.3 „Структура та компетенція Головного тюремного управління” досліджуюються компетенція та структура ГТУ як у складі МВС, так і у Міністерстві юстиції. Можна виділити такі напрями його діяльності: центральне і місцеве тюремне управління, адміністративно-господарська діяльність, управління засланням, будівельні роботи, пересилка арештантів, тюремний патронат, духовно-етичне виправлення ув'язнених, нормотворча діяльність, міжнародна пенітенціарна діяльність. ГТУ мало власну структуру і штати, де найбільша роль відводилася начальнику і тюремним інспекторам, які відрізнялися високим рівнем компетентності і освіченості, мали уявлення не тільки про стан тюремних установ Росії, але й володіли знаннями у галузі зарубіжних пенітенціарних систем. Управлінська структура ГТУ дозволила достатньо ефективно організувати керівництво тюремними установами відразу ж з моменту його створення. Із розширеннямкола завдань, які стояли перед ГТУ, збільшувалася кількість його діловодств, що було зумовлене зростанням уваги суспільства і держави до пенітенціарних проблем і доказом безперечної довіри до нового державного органу.

У підрозділі 3.4 „Організаційно-правові основи підбору, навчання та служби працівників пенітенціарної системи” визначено правове становище тюремних службовців. На основі вивчення і аналізу історико-правових джерел, архівних та інших документальних матеріалів встановлено, що у царській Росії існувала офіційна кадрова політика в тюремній сфері, яка грунтувалася на засадах самодержавства. Вірність імператору була головним критерієм при підборі і розстановці кадрів у тюремному відомстві. Цим пояснюється домінування серед тюремних класних чинів колишніх армійських офіцерів, найчастіше дворян, та солдатів і унтер-офіцерів, які вийшли у відставку, переважно із селян, серед чинів тюремної варти. Водночас уряд, чудово усвідомлюючи необхідність спеціальної відомчої підготовки кадрів, докладав до цього чимало зусиль, створюючи школи і курси для всіх охочих присвятити себе тюремній справі. Всі етапи становлення системи матеріально-фінансового забезпечення тюремних чинів тісно і нерозривно пов'язані з етапами становлення каральної політики царизму. Тому будь-які зміни правового або матеріального становища представників тюремної адміністрації завжди відбувалися в контексті загальних змін внутрішньої політики самодержавства, спрямованої в першу чергу на самозбереження.

У підрозділі 3.5 „Регламентація системи місць позбавлення волі в Кримінальному уложенні та інших нормативних актах кінця XIX – початку XX ст.” висвітлюється становище, що склалося після прийняття Кримінального уложення 1903 р.: система пенітенціарних установ була певним чином спрощена, а кількість видів пенітенціарних установ зменшена. Були ослаблені також станові відмінності при регулюванні умов утримання позбавлених волі. Як позитивні зрушення слід назвати також використання досвіду розвинених країн. Практично безперервно тривав процес правового регулювання різних аспектів розвитку тюремної системи. При цьому активну роль відігравало ГТУ, у віданні якого знаходилися місця позбавлення волі. За змістом нормативних положень російські тюрми були на рівні сучасних для того періоду пенітенціарних вимог. Проте реальне становище в місцях позбавлення волі істотно відрізнялося. Перелік пенітенціарних установ, незважаючи на його скорочення, ще залишався відносно великим, але відмінностей між ними практично не було. У цьому виявлявся вплив соціологічної школи кримінального покарання, що припускає різні види позбавлення волі.

Розділ четвертий „Органи управління пенітенціарною системою на місцях” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 4.1 „Губернські тюремні інспекції” на значному архівному матеріалі показано роль та місце губернських тюремних інспекцій в пенітенціар-ній системі Російської імперії. З 1890 р. в губерніях починають функціонувати тюремні інспекції, що стали представниками ГТУ на місцях, через які управління підтримувало зв'язок з окремими місцями ув’язнення. З п’яти перших тюремних інспекцій Російської імперії дві були створені саме в українських губерніях –  Київська та Харківська. Запровадження інспекцій було останньою і необхідною умовою для одноманітного виконання покарання у вигляді позбавлення волі в усій імперії. Завдяки інспекціям тюрми дійсно стали перетворюватися на пенітенціарні установи. З появою інспекцій виникли адміністративні органи, які взяли на себе всю повноту відповідальності за організацію тюремної справи на місцях і досягли в цьому успіху. Практика свідчила: там, де були інспекції, місця позбавлення волі утримувалися краще, тюремна служба організовувалася правильніше, кошти, що виділялися на тюрми, витрачалися раціональніше. Намітилася чітка тенденція підвищення заробітку ув'язнених практично у всіх місцях позбавлення волі.

У підрозділі 4.2 „Губернські піклувальні про тюрми товариства та комітети” на численних документальних матеріалах встановлено, що Товариство піклувальне про тюрми посідає вельми помітне місце в історії розвитку тюремної справи в Російській імперії. Воно було першою установою імперії, яка стала узагальнювати пенітенціарний досвід, що став згодом тією науково-практичною базою, на основі якої надалі здійснювалася реформаторська діяльність у тюремній сфері. Товариству та його органам на місцях, звичайно, не вдалося здійснити всіх завдань з організації тюремного управління через об'єктивні і суб'єктивні причини. Але їм першим у Росії вдалося визначити і певною мірою дослідити нагальні проблеми виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі. Майже столітній досвід роботи Товариства піклувального про тюрми в узагальненому вигляді був неоціненним початковим матеріалом для реформ, спрямованих на перетворення тюремної системи Російської імперії в пенітенціарну. Товариство стояло біля витоків становлення цивілізованої пенітенціарної системи в Російській імперії в організаційному і правовому плані. Саме завдяки зусиллям Товариства в імперії почалося формування законодавчої бази виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі.