РОЗМЕЖУВАННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ МІЖ ОБЛАСНИМ ТА ІНШИМИ РІВНЯМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито ступінь наукової розробки проблеми, вказано зв’язок з науковими планами та програмами, визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методологічні основи, сформульовано наукову новизну отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення, наведено дані щодо апробації та публікації результатів дослідження, зазначено структуру та обсяг дисертації.

Розділ 1. «Адміністративно-територіальна реформа в Україні як фактор актуалізації обласного (регіонального) самоврядування» містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Реформа адміністративно-територіального поділу в Україні в контексті об’єктивізації регіонального рівня самоврядування» міститься доктринальний аналіз ролі та значення адміністративно-територіального поділу держави. Доводиться, що в основі такого поділу лежить комплекс питань, прямо пов’язаних із розподілом населення по її території (гуманітарна ознака) і територіальною організацією державної влади й місцевого самоврядування (територіально-владна й територіально-самоврядна ознаки). Вказується, що в науці теорії держави територіальна організація держави розуміється як явище складне й багатоелементне, що означає певний порядок устрою території, виділення та взаємозв’язок окремих її частин (національно-державний і адміністративно-територіальний устрій, економічне й спеціальне районування). Такий набір вихідних елементів дає можливість  функціональної характеристики в аспекті управління територіями, свідчить на користь наділення певними повноваженнями органів, що здійснюють таке управління.

Поняття територіальної організації у доктрині адміністративного й конституційного права дає змогу розуміти складову частину державної організації (інституціональний критерій), що забезпечує побудову й функціонування відповідних господарсько-політичних одиниць (структурно-функціональний критерій) і встановлює певні відносини між ними (колабораційний критерій). Разом з тим таке визначення є неповним, без нормативного критерію, що передбачає закріплення самої системи територіальної організації в нормативно-правових актах за допомогою норм права, а також закріплення за допомогою зазначених норм компетенції господарсько-політичних одиниць.

Вказується, що такий комплекс складних структурних, функціональних і суб’єктно-об’єктних відносин, що виникають між державою та її територіальними й економічними одиницями, не тільки об’єктивно обумовлює виникнення системи їх нормативно-правового супроводу й забезпечення, але й дає можливість їх розуміння в широкому (адміністративно-територіальний поділ) й вузькому (кожна адміністративно-територіальна одиниця становить собою своєрідну частку соціально-економічної структури держави) аспектах.  

Системний історико-правовий аналіз адміністративно-територіального устрою та поділу Російської імперії, сучасних України та Росії дав змогу виокремити оптимальну ланку адміністративно-територіального поділу – частину території держави, організаційно відособлену з метою найкращого здійснення загальних завдань державного будівництва – область (регіон).

Дослідження актуальних аспектів адміністративно-територіальної реформи сучасної України, що в контексті загальної  адміністративної реформи спираються на нову філософію управління територіями, в основі якої лежить відхід від командно-адміністративної системи у сфері територіальної організації влади та заміна її на політико-правові механізми, що дозволяють вирішувати виникаючі суперечності між центром і місцями цивілізаційним, демократичним шляхом, дало змогу зробити висновок, що однією з її основних задач повинна стати реформа обласного (регіонального) рівня самоврядування.

Підрозділ 1.2. «Регіональна політика України: питання визначення» містить аналіз основних доктринальних та нормативних підходів до визначення цього виду політики держави.

Дисертант зазначає, що поняття регіональної політики (далі: РегП) держави є досить складним і пов’язано з тим, що така політика є системним багатоаспектним феноменом, реалізація якого прямо зав’язана на існуванні самої держави як суверенного суб’єкта національного й міжнародного права.

Вказано, що РегП є складовою частиною державного регулювання, а саме комплексом законодавчих, адміністративних і економічних заходів, що сприяють найбільш раціональному розміщенню продуктивних сил і вирівнюванню рівня життя населення. Будучи складовою частиною загальної політики держави, вона спрямована на організацію національного простору відповідно до вибраної стратегії розвитку. Її основними об’єктами є: адміністративно-територіальні поділи (області, краї, провінції); одиниці політико-територіального поділу (автономії, утворені на моно- чи поліетнічній основі); суб’єкти федерації. За своїм обсягом РегП охоплює всі найважливіші галузі матеріального виробництва, зайнятість населення, розміщення сфери обслуговування, стимулювання туризму й т.д.

Особливе значення у становленні й розвитку РегП держави має низка факторів конституюючої й інституціональної властивості, до яких варто віднести такі: а) ступінь самостійності регіонів у різних країнах є неоднаковим, бо залежить від державного устрою; б) виникаючі між центром і регіонами суперечності вирішуються, як правило, за допомогою компромісів; в) успіхи чи невдачі у здійсненні регіональної політики залежать від правильно вибраної, науково обґрунтованої стратегії регіонального розвитку.

Онтологічний підхід автора до розуміння й формування РегП України дає можливість стверджувати, що така політика прямо пов’язана з декількома факторами системного характеру: а) необхідність організації просторового управління; б) її об’єктивний характер; в) вона є діяльністю, в основі якої лежить і превалює локально-регіональний фактор; г) вона реалізується за допомогою цілеспрямованої діяльності державних інституцій; г’) в її основі лежить низка системних факторів, що спираються на законодавчі, адміністративні й економічні заходи, які вживає держава.

Доводиться, що сучасне розуміння РегП повинно містити: а) телеологічну домынанту (РегП як форма й продовження державного управління на більш низькому, ніж держава, рівні); б) факторі територіального поділу праці (виділення об’єктивних підходів до створення, вироблення, реалізації й оцінки РегП); в) выдповыдну автономність РегП за допомогою використання закономірностей і факторів регіонального комплексоутворення (структуроутворюючий потенціал РегП, що має конкретні виходи на вирішення широкого кола соціально значимих питань); г) управлінський фактор, що включає її нормативно-правовий супровід.

Проведений аналіз нормативної регламентації основних начал регіональної політики України, зокрема Концепції державної регіональної політики, затвердженої Указом Президента України від 25 травня 2001 р., показує, що основними суб’єктами-об’єктами такої політики виступали поняття регіонів України як адміністративно-територіальних одиниць держави: АРК, області, міста Київ і Севастополь.

У підрозділі 1.3. «Конституційно-правовий статус обласної ради як представницького органу місцевого (регіонального) самоврядування в Україні й актуалізація його вдосконалення» зазначається, що актуалізація проблематики реформи у сфері територіального устрою України й адекватного наділення компетенцією органів публічної влади, що функціонують на її територіях, актуалізували й загострили проблему вдосконалення правового статусу обласних рад як ОМСВ, що формуються безпосередньо населенням сіл, селищ і міст, розташованих на території області, та представляють колективні інтереси територіальних громад.

Використовуючи компаративний метод, автор виявляє правовий статус суб’єктів унітарної держави, зокрема областей в Україні, що є адміністративно-територіальними одиницями держави, мають просторову характеристику, тобто свої межі, що сусідять з іншими адміністративно-територіальними одиницями держави, наприклад з тими самими областями, а також має свої межі, що збігаються з державним кордоном держави й виступають як суміжні з іноземними державами. Разом з тим, наголошується не тільки на підпорядкування області владі територіального суверена (держави), але й підкреслюється її статус як самої великої адміністративно-територіальної одиниці держави.

Використовуючи підхід вітчизняного дослідника І. Я. Зайця, який пропонує досліджувати правовий та конституційно-правовий статус області з використанням різних підходів, дисертант розкриває його з застосуванням цілої низки критеріїв, а саме – критерію: а), що випливає із системи владно-субординаційних відносин «центр – місця»; б) просторової організації території держави; в) необхідності сполучення «системного й багаторівневого інтересу»; г) конституювання архітектоніки держави; г’) проспективного розвитку статусу області в рамках держави Україна; д) проспективного розвитку статусу територіальної громади, що функціонує на теренах області в Україні; е) можливого нівелювання обласного поділу в Україні;  є) конституційно-правової і нормативно-правової легалізації; ж) розмежування, делегування й передачі повноважень; з) нормативно-функціонального взаємного впливу;  и) колабораційної взаємодії обласної ради з іншими органами публічної влади; і) критерію, що конституює державу та її публічну владу; ї) оптимального вирішення найважливіших державних завдань на рівні області; й) історико-правового розвитку правового статусу області; к) критерію, пов’язаного із демократичними методами й способами реалізації публічної влади й влади територіального колективу.

Автор доходить до висновку, що: а) жителі області не здійснюють місцевого самоврядування як такого; б) на рівні області не діє відповідна громада; в) жителі області позбавлені права вирішувати питання місцевого значення. Систематичний аналіз виключних повноважень обласної ради свідчить про те, що: а) вони є схожими та похідними від повноважень, що мають сільські, селищні та міські ради, але останні інтерпретовано в контексті спільного інтересу названих територіальних громад; б) законодавець у питаннях про визначення повноважень обласної ради використав рудимент ще радянської системи управління, тобто пішов шляхом повного дублювання повноважень усіх представницьких ОМСВ, що нівелює їх мотивацію та звужує організаційні можливості, бо зростає загроза виникнення конкуруючої компетенції, що є однією з частих причин зростання конфліктогенності в муніципально-правових відносинах.

Розділ 2. «Розмежування повноважень між різними рівнями місцевого самоврядування в Україні: питання теорії і практики» містить чотири підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Процеси регіоналізації і європейська регіональна політика як каталізатори розмежування повноважень між різними рівнями місцевого самоврядування в Україні» проведено дослідження терміну «регіон», що виступає в якості опорного до визначення політико-управлінських та політико-правових феноменів «регіоналізація» та «європейська регіональна політика».

Аналізуючи різні складові фактори до розуміння регіону (історичні, фізико-географічні, економічні, політико-адміністративні, етнічні,  соціокультурні, нормативно-правові, політичні), автор визначає регіон як цілісну соціальну систему, що має всі характеристики соціуму. Ця система має єдину архітектоніку (структуру), яка включає фізико-географічну, економічну, політико-адміністративну, етнічну, соціокультурну, правову, політичну підструктури, соціальні інститути, що відповідають їм, при визначальній ролі інститутів управління в організації життя регіону.

Основним суб’єктом і об’єктом управління регіоном є людина, об’єднана в соціальні спільноти, котра вступає в соціальні відносини з іншими людьми. Тобто в рамках регіону роздана й функціонує належна система життєзабезпечення особистості, у рамках якої можливе задоволення всіх її життєвих прагнень і інтересів. Ця система базується на територіальній громаді – соціальній спільноті, що виступає як суб’єкт-об’єкт управління органами публічної влади як державної (агенти центральної влади на місцях), так і самоврядної (ОМСВ обласного /регіонального/ рівня). 

Таким чином, регіон – це територія в адміністративних межах держави, яка характеризується: а) комплексністю; б) цілісністю;  в) спеціалізацією; г) керованістю, тобто наявністю політико-адміністративних органів управління. Сукупність зазначених характеристик визначає регіон як складну й системну соціальну структуру. Виходячи саме з нормативних підходів, автор робить висновок, що в Україні під регіоном варто розуміти області, Автономну Республіку Крим і міста Київ і Севастополь.

Дисертант вказує, що у багатьох наукових працях регіони «замикаються» в межах адміністративно-територіальних одиниць. Саме для таких регіонів формуються в існуючих нині органах управління планові документи. Але повною мірою адміністративно-територіальні одиниці не задовольняють наведеним визначенням регіону, оскільки їхні межі часто не збігаються з межами господарських структур. Однак саме в такому підході, у контексті публічного управління й задоволення його потреб і запитів, вбачається позитивний потенціал такого підходу – він полягає в локально-антропогенній акцентуації опорного поняття «регіон» – територія з населенням, а вже потім і «все інше»: він має свою господарську інфраструктуру і т.д. Звідсіля пропонується робити упор на актуалізації компетенційних повноважень регіонального рівня МСВ в умовах сучасних процесів державної і глобальної регіоналізації.

Доведено, що нормативна ідентифікація регіону повинна визначатися відносинами «центральна влада – регіональне керівництво», «регіональна влада – органи регіонального самоврядування», «регіон – регіони», а також відносинами регіональної самоврядної влади з інститутами самоврядної влади місцевого рівня і їхніх структур громадянського суспільства, а також розвитком міжнародних контактів регіонів.

Підрозділ 2.2. «Дефінітивне визначення феномена «розмежування повноважень»» фактично містить аналіз процесів формування внутрішньо-державної регіоналізації сучасної демократичної державності, під якою слід розуміти процес перерозподілу владних компетенцій, передачі функцій від національного на регіональний рівень, появу й розвиток нових інституціональних форм, що відповідають новій ролі регіонів у процесі прийняття рішень на національному і наднаціональному рівнях.

Разом з тим, говорячи про регіоналізацію, автор зазначає, що багато дослідників розуміють її дуже вузько – як процес, що відбувається тільки «зверху вниз», від центру в регіони, тому він пропонує розуміти даний процес у всій «глибині» його прояву – за допомогою додавання руху «знизу нагору» – як РП між регіональним (обласним) і іншими рівнями МСВ, з метою формування належної й оптимальний компетенційної бази обласного рівня МСВ.

Вказується, що проблема РП у сфері МСВ, а точніше РП між різними його рівнями, що діють у рамках єдиної системи як «системи-підсистеми», виступає однією з проблем, що викликають суперечки серед представників конституційної і муніципальної доктрини, а також практичних працівників.

Доводиться, що концепт «РП» належить до функціональної складової державного управління й несе в собі політелеологічне навантаження. З ним ідентифікується ціла низка явищ: а) конституювання компетенції органів держави; б) інституціоналізація їх структури; в) розходження в повноваженнях і предметах відання зазначених органів; г) сам процес їх легалізації і легітимізації в процесуальному й процедурному аспектах; г’) порядок реалізації ними своїх прав і обов’язків, а також виконання своїх функцій, несення відповідальності за їх невиконання або неналежне виконання й т.д. При більш глибокій ідентифікації концепту «РП між різними ОМСВ», можливо виявити цілу низку явищ, серед яких виділяється: а) сам феномен МСВ як вид соціального управління й самостійний рівень публічної влади; б) конституювання самої локальної демократії в умовах правової демократичної державності; в) інституціоналізація системи МСВ; г) взаємовідносини центральної влади й МСВ; г’) інституціоналізація системи ОМСВ із виділенням відповідних рівнів, що утворюють системи-підсистеми в управлінському й компетенційному аспектах; д) виникнення й динаміка прав і обов’язків, повноважень і компетенції ОМСВ; е) виділення предметів відання ОМСВ; є) виникнення й виявлення відмінностей у повноваженнях ОМСВ різних рівнів; нарешті, ж) виявлення можливих особливостей у предметах відання ОМСВ різних рівнів і т.д.

  У підрозділі 2.3. «Принципи розмежування повноважень між обласним (регіональним) і іншими рівнями місцевого самоврядування» міститься теоретичний та нормативний аналіз основних засад зазначеної процесуальної діяльності.

Систематичний аналіз гносеології предметно-об’єктної характеристики зазначених підходів підтверджує визначальну роль принципів, основних начал не тільки в організації людської діяльності, але й у її нормативізації.

Доведено, що концепт «РП» у відносинах обласного й іншого рівнів МСВ в Україні може розглядатися: а) тільки в комплексній системі координат «центр – регіони» й «органи МСВ – ОМСВ» із транспонуванням на рівні МСВ (обласний, районні (в області), міські, сільські, селищні ради); б) із застосуванням принципів централізації, децентралізації, деконцентрації і субсидіарності, що виступають як принципи державного й муніципального управління й інтерпретовані стосовно обласного рівня МСВ.

Використовуючи метод конституційної інженерії, автор зазначає, що для РП між обласним і іншими рівнями МСВ слід: а) визначити й сформувати вихідні повноваження обласного (регіонального) рівня МСВ; б) використати принцип централізації, зробивши в цьому процесі обласний (регіональний) рівень МСВ вихідним у процесі наділення повноваженнями для здійснення групових, колективних інтересів територіальних громад із урахуванням матеріально-фінансових можливостей обласних рад і «граничності» їхніх управлінських функцій, а також за допомогою передачі їм повноважень від місцевих державних адміністрацій за допомогою муніципальної реформи; в) використати принцип децентралізації для одержання обласними радами повноважень органів державної виконавчої влади з урахуванням можливості їх ефективного виконання на регіональному рівні МСВ.

Дослідження принципових підходів до РП обласного (регіонального) й інших рівнів МСВ продемонстрували наявність таких тенденцій: а) для такого РП необхідно насамперед визначити концептуальні підходи до формування компетенційної бази обласного (регіонального) рівня МСВ, що має бути заснована на необхідності вирішення найбільш великих і важливих питань колективного буття регіонального соціуму; б) процес такого РП можна починати тільки після розмежування повноважень у системі координат «центр – регіони» із застосуванням методів інверсійної централізації і децентралізації; в) процес такого РП має за мету т.зв. «регіональне центрування», коли на рівні регіонального самоврядування й власне для цього рівня формується база компетенційних повноважень ОМСВ, завдяки яким вони здатні адекватно вирішувати актуальні питання місцевого життя територіальних громад, що мають колективне й асоційоване значення; г) у процесі такого РП повинні повною мірою використовуватися принципи політичної, адміністративної і фіскальної деконцентрації за допомогою деволюції, коли й передані й делеговані повноваження центральних органів виконавчої влади будуть передаватися у власні повноваження обласних рад; г’) процес такого РП в обов’язковому порядку повинний будуватися на принципах субсидіарності й локалізму, що виступають як інструментально-функціональний і семантико-логічний критерії визначення повноважень обласного (регіонального) й інших рівнів МСВ.

Підрозділ 2.4. «Моделі (способи) розмежування повноважень між обласним (регіональним) і іншими рівнями місцевого самоврядування» містить теоретико-нормативний аналіз побудови та функціонування відповідних зразків РП між зазначеними суб’єктами системи МСВ в Україні.

З метою побудови алгоритмічного підходу й виявлення моделей РП між різними рівнями МСВ, автор пропонує  скористатися методом конституційної інженерії та використовувати вже напрацьований наукою й практикою досвід у сфері розмежування владної компетенції у федеративних державах між федерацією та її суб’єктами, природно, за допомогою його творчого запозичення й подальшого транспонування на регіонально-локальний рівень.

Оцінка ефективності використання різних моделей розмежування компетенції між федерацією та її суб’єктами, «центром» і «місцями», екстрапольованих на відносини регіонального й іншого рівнів МСВ в Україні, дало змогу зробити висновки про те, що: а) кожна з моделей РП у сфері МСВ має і свої достоїнства і свої недоліки; б) існуючі на сьогоднішній день способи РП у сфері МСВ повсюдно залишаються концептуально й практично недосконалими. Їхнім спільним недоліком є як дублювання повноважень, так і прогалини в конституційно-правовому регулюванні їх розмежування, що веде до практичної неможливості визначення рівня МСВ, відповідального за здійснення тих чи інших повноважень; в) разом з тим найбільш досконалою  моделлю, що передбачає РП ОМСВ не тільки по вертикалі, але й по горизонталі, уявляється модель із використанням трьох способів розмежування компетенції, з наявністю т.зв. «облікових» повноважень або в центру, або в суб’єктів федерації чи й у центру й в суб’єктів, критерієм яких виступає конституційне закріплення переліку предметів відання і повноважень за тим чи іншим суб’єктом правовідносин – для РП ОМСВ різного рівня така модель і оптимальна, й уявляється більш ясною й найбільш чіткою в контексті її практичної реалізації, бо дозволяє на рівні законодавчого акта чітко й однозначно закріпити повноваження ОМСВ різних рівнів у рамках наявності однакових предметів відання; г) в Україні на обласному (регіональному) рівні існує явне ускладнення конституційно-правової конструкції РП, що демонструє явно централістський підхід законодавця до встановлення повноважень органів одного рівня публічної влади – державної і самоврядної, бо воно поширюється не тільки на відносини «по вертикалі», але й «по горизонталі» через наявність місцевих державних адміністрацій. Результатом муніципальної реформи має стати повернення делегованих повноважень центральних органів виконавчої влади й повноважень місцевих органів виконавчої влади у власні повноваження обласних рад і їхніх виконавчих органів; г’) основним критерієм оптимального РП у сфері МСВ стає реальне задоволення потреб населення тих чи інших територій; на обласному (регіональному) рівні МСВ повинні бути тільки ті стратегічні й оптимальні повноваження, що належать до функціонування регіону в цілому, інші ж повноваження повинні бути передані «по вертикалі вниз», на інші, нижчестоящі рівні МСВ; д) РП між обласним (регіональним) і іншими рівнями МСВ має здійснюватися мирним, легальним, конституційним шляхом, на що повинна бути націлена концепція співробітництва, партнерства й солідарності між органами МСВ різних рівнів, що лежить в основі муніципальної реформи в Україні; е) через те що обласний (регіональний) рівень МСВ об’єктивно покликаний вирішувати загальні питання розвитку територій, при РП має бути здійснено справедливе й розумне їх забезпечення й «супровід» фінансовими ресурсами за допомогою побудови відповідної стратегії доходів; є) широке використання принципу субсидіарності є функціональним і методологічним інструментарієм у процесі шуканого РП у сфері МСВ.

Розділ 3. «Актуальні проблеми розмежування повноважень між обласним і іншими рівнями місцевого самоврядування в Україні» містить два підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Роль міжнародних стандартів місцевого й регіонального самоврядування, європейської регіональної політики в розмежуванні повноважень між обласним (регіональним) і іншими рівнями місцевого самоврядування» міститься міжнародно-правове та конституційно-правове дослідження значення вказаних стандартів та європейської Реп в формування та реалізації феномену РП між вказаними суб’єктами.

Доведено, що МСВ виступає й в іншій якості – як найважливіший чинник глобальних інтеграційних процесів, що відбуваються у світі, й особливо на європейському континенті, впроваджуючи в життя принцип «Європи регіонів», як першу форму європейського регіоналізму, трансграничної співпраці й інтеграції на континенті, що з’явилась у вигляді філософії створення єврорегіонів – прикордонних співтовариств міжнародної трансграничної співпраці європейських країн у сфері економіки, культури, освіти, транспорту, екології і в інших сферах, що створюються на основі принципів субсидіарності.

Інтеграція України до європейських структур є неможливою без вироблення та реалізації такої моделі регіонального самоврядування та управління регіонами, яка б відповідала принципам регіональної політики ЄС, сприяла б становленню нових форм співпраці – між центром і регіонами, регіонами між собою, регіональним та іншими рівнями МСВ, зокрема й шляхом перерозподілу повноважень у бік регіонів, а також внутрішньому міжрегіональному співробітництву та міжнародній співпраці територій. Тому саме тут об’єктивуються й актуалізуються питання сприйняття Україною міжнародних стандартів регіональної політики держав-членів Ради Європи (далі: РЄ) та ЄС, що можуть відіграти важливу роль в інтенсифікації зазначених процесів. 

Нормативний аналіз міжнародних угод, що містять відповідні міжнародні стандарти та прийняті в межах ЄС та РЄ (Декларація про регіоналізм ЄС, Європейська хартія про місцеве самоврядування РЄ, Європейська хартія про регіональне самоврядування  РЄ, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин тощо), продемонстрував їх особливу важливість та управлінсько-нормативний потенціал для сприйняття національним законодавством України, особливо в контексті об’єктивації РП між різними рівнями МСВ.

Підрозділ 3.2. «Роль і значення законопроектної та нормопроектної діяльності в розмежуванні повноважень між обласним (регіональним) та іншими рівнями місцевого самоврядування» містить доктринальний та нормативний аналіз ролі та значення вказаної діяльності в зазначених процесах РП.

Доведено, що майстерне та професіональне застосування законодавчої техніки у процесі РП детермінує її телеологічну значимість, бо веде до досягнення мультиплікативного ефекту в контексті реалізації системних цілей, серед яких можна позначити такі: фактично сприяє затвердженню верховенства права, становленню демократичної, правової державності в Україні; сприяє ефективній реалізації законів, зумовлює правильну інтерпретацію їхнього змісту; створює міцну нормопрогностичну базу для прийняття підзаконних актів, що суттєво впливає на рівень захисту прав і свобод людини й громадянина.

Основною метою у сфері нормопроектної діяльності в контексті  дослідження є насамперед визначення компетентних повноважень обласного (регіонального) рівня МСВ, у тому числі й шляхом використання методів РП із іншими рівнями МСВ.

Систематичний аналіз проектів міжнародних та національних нормативно-правових актів, що торкаються питань РП в сфері МСВ, в тому числі й регіонального, дав змогу зробити висновок, що вони відбудовують відповідну управлінську парадигму, в основі якої лежить розширення повноважень регіональних властей, регіонального рівня самоврядування у вирішенні цілої низки найважливіших проблем світового та макрорегіонального значення, зокрема у сфері економіки, екології, побудови громадянського суспільства, а також у сфері зовнішніх зносин держав шляхом надання регіональним властям відповідної міжнародної правосуб’єктності.