РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ПРОДОВОЛЬЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У Вступі розкрито сутність і стан проблеми, що розв’язується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади державної політики продовольчого забезпечення” визначено, що поняття продовольче забезпечення відноситься до продовольчої безпеки як одного з видів національної безпеки. Виходячи з цього, сутність продовольчого забезпечення як об’єкта державного управління необхідно розглядати з визначення категорії безпека. Цей термін відображає системні якості різних об'єктів у суспільстві (ноосфера, екосфера, техно- і соціосфера) і природі (геосфера, гідросфера, атмосфера й біосфера). У вузькому розумінні він визначає стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Поняття продовольча безпека набуло розповсюдження в післявоєнні роки. У “Загальній декларації прав людини„ (1948 р.), прийнятій після війни, визначено основні принципи і цінності людства, зокрема, право на харчування людей в світі. У 1945 р. при ООН (організації об'єднаних націй) створено структуру з питань сільського господарства та продовольства – ФАО (Food and Agriculture Organization). У рамках FАО розроблено концепцію “Всесвітньої продовольчої безпеки„ (1973 р.). Детальне опрацювання проблеми забезпечення населення продовольством і розробка заходів щодо подолання небезпеки голоду у світі було продовжено з прийняттям “Загальної декларації про ліквідацію голоду та недоїдання„ (1974 р.). У рамках FАО для вирішення проблеми голоду у світі в листопаді 1996 р. відбувся Всесвітній продовольчий саміт. У ході роботи саміту затверджено Римську Декларацію по продовольчій безпеці, а також План дій Всесвітнього продовольчого саміту, орієнтований насамперед на країни, що розвивалися.

Однак, держави-учасники Всесвітнього продовольчого саміту 1996 р. не змогли досягти погодженості при формуванні  національної політики продовольчого забезпечення стосовно визначення співвідношення питомої ваги внутрішнього виробництва продовольства та зовнішньої торгівлі. Відповідно до економічної теорії, країнам, які не мають підґрунтя ефективного ведення сільського господарства, доцільніше вкладати кошти в інші галузі, а потребу в продовольстві задовольняти за рахунок імпортних поставок. Проте  в умовах значної залежності від обсягів імпорту продовольства можливе виникнення низки проблем: забезпеченість світового ринку продовольчими товарами може стати нестабільною в короткий термін або навіть скоротитися в середньостроковому періоді і, як наслідок, призвести до зниження рівня продовольчого забезпечення в країні; економічно сильна держава в умовах нестабільності може почати скуповувати продовольство, що матиме негативний вплив на світовий ринок продовольства і, відповідно, на рівень продовольчої безпеки кожної країни зокрема; нестабільності сільськогосподарської торгівлі у зв’язку з тим, що багато країн у цей час експортують лише незначну частину власної сільськогосподарської продукції, а деякі види продукції експортуються взагалі тільки окремими державами, що, в свою чергу, також має суттєвий вплив на рівень продовольчого забезпечення окремих країн.

Таким чином, державна політика продовольчого забезпечення визначається як наявність у держави необхідних для цього можливостей (механізмів, важелів, стимулів, інструментів, засобів, заходів, ефективних управлінських рішень) для підтримання відповідного стану захищеності населення країни від недостатнього харчування, а у виняткових випадках – від голоду. При цьому спроможність держави визначається через забезпечення достатнього харчування всім громадянам за нормальних умов та мінімально необхідного – за надзвичайних обставин. Функції держави у зв’язку з цим полягають у налагодженні достатнього виробництва та придбанні мінімально необхідної кількості сільськогосподарської продукції, яка б забезпечувала нормальне фізіологічне функціонування людського організму всіх верств населення держави достатньою кількістю білків, жирів, вуглеводів, вітамінів та мікроелементів з наявністю певних обсягів їх резервування на регламентований термін з урахуванням впливу непередбачуваних ризиків.

Отже, в комплексі державну політику продовольчого забезпечення слід розглядати як гарантування відповідного стану захищеності продовольчих інтересів особи, суспільства від зовнішніх та внутрішніх загроз, при якому забезпечується коректно вимірюваний вплив факторів за наявністю інформаційного середовища, охорони довкілля, прогнозування ситуації, що сприяє функціонуванню людини та економіки, контролюванню виникнення та протікання кризових ситуацій та забезпеченню всіх верств населення якісними продуктами в достатній кількості.

Державне регулювання продовольчого забезпечення є комплексним поняттям, яке містить щонайменше три аспекти: кількісний – ступінь реалізації поточної потреби в продуктах сільськогосподарського виробництва; якісний – задоволення потреби в безпечних для здоров'я, якісних продуктах сільськогосподарського виробництва; соціально-економічний – зростання доходів населення, яке забезпечує доступ усіх груп населення до продовольства на рівні життєзабезпечення. Виходячи із зазначеного, продовольче забезпечення як об’єкт державного управління – це здатність держави гарантувати забезпечення за рахунок власного виробництва основними видами продовольства високої якості та безпеку споживаних продуктів харчування, їх фізичної та економічної доступності для будь-якої людини відповідно до раціональних норм здорового харчування в обсягах, достатніх для підтримки активного рівня життєдіяльності.

Наукові принципи розвитку державного регулювання господарської системи повинні ґрунтуватися на економічній теорії суспільного вибору Джеймса-Мак-Джіла Б’юкенена (США) та його послідовників, зокрема, щодо необхідності державного втручання в економіку, забезпечення соціального розвитку села за принципом платності ресурсів сільськогосподарського комплексу (СГК) України й харчової промисловості, жорсткого владного контролю щодо захисту довкілля й національного багатства держави – чорноземів. Виходячи з цього, при формуванні державної політики продовольчого забезпечення країни необхідно використовувати наступні критерії: ступінь задоволення фізіологічних потреб у компонентах та енергетичному вмісті харчового раціону; фізичну доступність продовольства, яка характеризується співвідношенням сукупності його наявності в торговельній мережі та на продовольчих ринках до попиту населенням за кількістю та асортиментом продуктів харчування, а також обсягу і структури поставок спецспоживачам із прийнятими для них нормативами; економічну доступність продовольства, обумовлену можливістю при сформованому рівні доходів придбання різними групами населення продовольчих товарів, а також їх надходження у сферу споживання, обминаючи ринкові канали, з особистих селянських і фермерських господарств; ступінь незалежності продовольчого постачання країни і ресурсного забезпечення агропромислового комплексу від імпортних поставок;  обсяг стратегічних та оперативних продовольчих запасів порівняно з нормативними потребами; відновлення організаційно-технологічного ланцюга “товаровиробник сільськогосподарської продукції – переробні підприємства – продавець – споживач„; ефективну соціальну політику, що характеризує соціальну справедливість у суспільстві.

До факторів внутрішнього та зовнішнього характеру слід віднести обсяг і стабільність вітчизняного виробництва, розміри й питому вагу в споживанні імпортних продуктів, надійність імпортних поставок, купівельну спроможність населення.

Проте найважливішими факторами, що визначають рівень продовольчого забезпечення, є попит і пропозиція, що склались на продовольчому ринку країни. Отже, враховуючи механізм дії ринкової рівноваги, державна політика достатнього продовольчого забезпечення населення країни буде ефективною, коли: рівноважна ринкова кількість продовольства перевищуватиме мінімальну потребу у продуктах харчування всього населення країни; вартість нормативного раціону за ринковими цінами буде нижчою, ніж доходи всіх верств населення.

Істотним фактором, що визначає рівень продовольчого забезпечення, є і стан розвитку СГК та імпорту продуктів харчування. Стабілізація і наступний розвиток СГК вимагає насамперед  створення для цієї базової галузі умов, що забезпечують розширене відтворення на основі цільової, диференційованої по галузях, зонах та окремих територіях державної підтримки. Імпорт повинен бути як засіб не тільки більш повного задоволення потреб країни у продовольстві шляхом заповнення недостатнього обсягу його виробництва, розширення асортименту, але й формування на внутрішньому ринку конкурентного середовища як однієї з умов здешевлення товарів і підвищення їх якості.

Враховуючи наведені міркування та специфіку сучасної теорії державного управління, можна побудувати цілісну систему показників, що включатиме всі поширені показники продовольчої безпеки країни. Ефективність державної політики продовольчого забезпечення мають безпосередньо відображати три групи показників: достатності харчового раціону, доступності продовольства і рівня самозабезпечення.

Визначено особливості реалізації державної політики на світовому, національному, суспільному, регіональному та особистому рівнях продовольчого забезпечення. Встановлено, що продовольче забезпечення на світовому рівні є одним з основних завдань економічного розвитку кожної окремої країни. Головним видом діяльності міжнародних організацій у цій сфері є аналіз кількості продовольчих ресурсів у світі та прогнозування їх обсягів. Залежно від  отриманих результатів формується план дій світового співтовариства та надаються рекомендації окремим країнам. Сутність світового продовольчого забезпечення полягає в гарантуванні такого стану світової економіки, при якому забезпечується доступ усього населення землі в будь-який час до продуктових ресурсів, необхідних для активного та здорового життя.

Неоднорідність світового ринку та об'єктивні розбіжності в економічних інтересах окремих держав ускладнюють процес гарантування глобальної продовольчої безпеки та унеможливлюють її досягнення. У світі зберігаються тенденції продовольчого забезпечення лише на національному рівні, тобто вирішення проблеми продовольчого забезпечення в окремій країні.

У процесі дослідження визначено, що мета та характерні особливості політики продовольчого забезпечення на світовому, національному, регіональному та особистому рівнях досить різні. На світовому рівні вона спрямована, в першу чергу, на зниження чисельності голодуючих у  країнах, що розвиваються, які найбільш піддаються загрозі голоду, та рівномірний розподіл продовольчих ресурсів (виробництва, запасів) між країнами світу.

На національному рівні політика продовольчого забезпечення має політичний характер і містить розробку продовольчої стратегії, яка б гарантувала стабільне положення на внутрішньому ринку продовольства. Єдиних підходів до визначення рівня продовольчого забезпечення на національному рівні немає і в кожній країні він установлюється, виходячи із соціально-економічного, природно-ресурсного потенціалів тощо. Кожна країна вибирає цей рівень самостійно, керуючись доступними обсягами валютних засобів, ступенем незадоволеності платоспроможного попиту населення. Відповідно до  цього, основними видами стратегії забезпечення продовольчої безпеки можуть бути імпортно і єкспортноорієнтована та, спрямована на самозабезпечення продовольством, що в абсолютному виді зустрічається рідко і найчастіше характеризується перевагою першої або другої стратегії.

На рівні регіону політика продовольчого забезпечення спрямована насамперед на задоволення потреб населення в продуктах харчування на рівні, що забезпечує його нормальну життєдіяльність. Основу гарантування регіональної продовольчої безпеки становить система взаємодії населення та господарюючих суб'єктів ринку, спрямована на виробництво, реалізацію і споживання продовольства, зовні урегульована державними органами управління з метою стабільного та стійкого розвитку в умовах ринкової самоорганізації.

Політика продовольчого забезпечення на рівні особистості визначається, виходячи з даних про домашнє господарство та рівня платоспроможності членів родини, що дає можливість установити рівень фізичної та економічної доступності домогосподарств до продуктів харчування.

Оскільки сьогодні у сучасній економічній літературі за ознакою масштабності розрізняють лише види продовольчого забезпечення, які були розглянуті раніше, а саме світове, національне, регіональне та особисте, то – нашу думку – існує нагальна потреба в доповнені переліку різновидів політики продовольчого забезпечення таким видом, як суспільне.

Вважаємо, що під політикою суспільного продовольчого забезпечення слід розуміти забезпечення всього населення країн-учасниць основними видами продовольства власного виробництва при обов'язковому пріоритеті найбільш уразливих, незабезпечених верств за умови фізичної та економічної доступності продуктів харчування в такій кількості та якості, які необхідні для збереження підтримки життя та дієздатності людини при повній або максимально можливій незалежності держав-учасниць від зовнішніх джерел надходження продовольства.

У другому розділі “Методичні засади застосування світового досвіду здійснення державної політики продовольчого забезпечення” визначено, що у світі сформувалися такі види стратегії гарантування продовольчої безпеки: імпортоорієнтована (у країнах, що розвиваються), експортоорієнтована (у державах з розвиненою економікою) та заснована на самозабезпеченні (частково країни СНД). Вибір обумовлений розбіжностями вихідних ресурсних, виробничих, соціально-економічних, природно-кліматичних умов. Гарантування стійкості продовольчої безпеки  при імпортованій стратегії можливе за допомогою диференціації джерел надходження продовольства для виключної переваги певної групи постачальників та розвитку виробничих баз у країнах-експортерах. Експортована політика спрямована на розширення бази  збуту продовольчих товарів за рахунок країн-імпортерів для підтримки доходів сільгоспвиробників і запобігання надвиробництва у розвитку економіки. Стратегія самозабезпечення  країни продовольством в умовах збільшення заради світової торгівлі та посилення процесів глобалізації в абсолютному виді може існувати недовго, можливим є її перехід до першої або другої стратегії продовольчої  безпеки.

Протекціонізм і високі субсидії  в сільське господарство розвинених країн здатні впливати на світові ринки та дестабілізувати світові ціни. Підтримка сільського господарства заохочує надвиробництво, що, у свою  чергу, впливає на збільшення поставок на світовий ринок та знижує ціни. Тому у світі останнім  часом  переважає тенденція до зменшення підтримки сільського господарства і втручання держави в ринкову  економіку. Незважаючи на певні досягнення в цьому напрямі як міжнародними організаціями, так і спільними  зусиллями урядів країн,  положення у світовій торгівлі не змінилися: як і раніше держави прагнуть вести національну продовольчу політику, захищати внутрішні ринки від зовнішніх впливів  шляхом введення обмежувальних тарифів  і захисних заходів, гарантувати свою продовольчу безпеку, можливо, обмежуючи права інших держав.

Величезний вплив, як позитивний, так і негативний, на рівень продовольчого забезпечення в  країнах, що розвиваються, мають держави з розвиненою економікою. Позитивний вплив проявляється  у вигляді виділення коштів, наданні кредитів та гуманітарної допомоги, а негативний – у виникненні певних зобов’язань, обмежень прав одночасно з отриманням гуманітарної допомоги та коштів.

Розглядаючи глобальний продовольчий ринок у цілому, а також субрегіональні ринки, правомірно зробити висновок, що їх стан свідчить про тенденцію зростання товарообігу, що обумовлена як підвищеним попитом, так і цін на окремі категорії продуктів. Ця тенденція має довгостроковий характер і її слід ураховувати при обґрунтуванні стратегії продовольчої безпеки в країнах, що розвиваються.

Аналіз сучасної ситуації продовольчого забезпечення країн СНД виявив, що станом на теперішній час жодна з них не має можливості за рахунок власного виробництва належним чином гарантувати необхідний рівень продовольчого забезпечення, а також основні проблеми, які безпосередньо впливають на продовольче забезпечення країн. Зокрема, відбувається процес скорочення площ продуктивних сільськогосподарських земель; украй низькі темпи зростання виробництва основних видів сільськогосподарської продукції (від 2 до 3 %) не задовольняють зростаючий попит населення на продовольчі товари; триває процес ліквідації сільськогосподарських підприємств і фермерських господарств, пов'язаний з визнанням їх банкрутами; здійснюється процес установлення контролю закордонними компаніями над окремими галузями сільського господарства держав-учасників СНД ; існує ризик продовольчого забезпечення країн у зв’язку зі вступом їх до СОТ; внутрішній ринок держав співдружності характеризується високим рівнем залежності від імпорту.