У першому розділі – «Теоретико-методологічні основи розвитку ринку цукросировини та товарного цукру» – розглянуто існуючі підходи щодо – становлення та функціонування ринку цукросировини і товарного цукру в Україні, узагальнені процеси розвитку інтенсифікації й інтеграції в сегментах виробництва і промислової переробки цукрових буряків.
Формування на теренах України цукробурякового продуктового підкомплексу, як ринкової структури, відбувалося в два етапи. Перший розпочався в першій половині XIX століття спочатку у вигляді неорганізованого, а з часом і організованого ринку цукру – й протримався до жовтневого перевороту 1917 р. і ліквідації ринкової економічної системи. Другий етап становлення ринку цукросировини і цукру розпочався з 1990 р. після встановлення суверенітету української держави. До того ж подолання економічної кризи перевиробництва як у першому (з 1887 р.), так і у другому (з 1991 р.) випадках спонукали пошук шляхів координації й регулювання ринків як цукросировини, так і товарного цукру в напрямі посилення концентрації капіталу та інтеграційних процесів. Цьому сприяє також вступ України до Світової організації торгівлі, який збільшив відкритість національного ринку цукру та прояв на ньому світових тенденцій щодо зростання в обсягах виробництва частки тростинного цукру, перехід цукру з групи продовольчих товарів у розряд енергетичних ресурсів і сировини в хімічній і фармакологічній промисловості та для виробництва спирту; посилення експансії іноземних виробників на вітчизняний ринок цукру з боку країн-експортерів цукру-сирцю із тростини. Тому оптимальне співвідношення між державним регулюванням і саморегулюванням ринку цукру не може залишатися незмінним, оскільки залежить від багатьох економічних і політичних факторів. Можна констатувати, що в Україні в період другої кризи перевиробництва цукру було знехтувано власний досвід подолання аналогічної кризи, що виникла після 1986 р. в дещо подібних умовах зародження капіталістичної економіки. Ефективними антикризовими заходами тоді виступали саме консолідація зусиль бізнесу і держави, координація процесу концентрації капіталу, структуризація внутрішнього і зовнішнього ринків цукру, зміцнення окремих сегментів виробництва і переробки буряків та їх інтеграція в цілісну керовану систему. Ігнорування принципу системності щодо зміцнення цукробурякового виробництва як інтегрованого комплексу призвело до його диференціації.
Спонукальним мотивом активізації даних процесів на сьогодні є створення конкурентоспроможного вітчизняного ринку цукру, що охоплює значний сектор аграрної економіки, та переробно-харчової промисловості держави, як цілісної системи.
На сучасному етапі товарно-грошових відносин вітчизняний ринок для сеґменту бурякоцукрового (аграрного) виробництва є висококонкурентним, а для переробників сировини та постачальників матеріально-технічних ресурсів бурякосіючим господарствам – монополізованим у функціонуванні цінового механізму. Тому аграрне виробництво наразі потребує державної політики протекціонізму не лише на здійснення економічного відтворення, а й з огляду на його багатофункціональність і суттєву роль у формуванні розвитку сільської місцевості й сільського соціуму.
Визначальний вплив на вирішення завдань досягнення стійкої конкурентоспроможності вітчизняної цукробурякової галузі належить промисловій сфері – цукровим заводам, техніко-технологічний рівень яких має забезпечити істотне скорочення витрат за рахунок впровадження новітніх ресурсно- і енергоощадних технологій із високою продуктивністю виробництва і генерації достатнього прибутку як для покриття власних витрат, так і для істотного підвищення рівня закупівельних цін на цукросировину бурякосіючих підприємств власних сировинних зон. Лише одержавши достатню виручку від продажі цукровим заводам своєї сировинної продукції підприємства агарного сегмента цукробурякового підкомплексу можуть розпочати модернізацію технологій. Таким чином, основною проблемою підвищення конкурентоспроможності цукробурякового підкомплексу є його техніко-технологічне оновлення, модернізація в обох сегментах вітчизняного виробництва і переробки цукрових буряків. Вирішення цих проблем лежить у площині переходу від екстенсивного до інтенсивного типу розвитку виробництва.
Здійснення інтенсифікації цукробуряківництва має відмінності щодо проведення промислової переробки, яка потребує вирішення найбільш актуальних завдань стосовно оптимізації кількості, виробничої потужності й технологічної модернізації вітчизняних цукрових заводів і посилення економічного та екологічного режимів їх функціонування.
Враховуючи, що аграрний і промисловий сегменти виробництва цукру взаємопов’язані між собою, то інтеграція територіальних ареалів цукробурякового вирощування і цукроваріння в агропромислові об’єднання різного типу є визначальним фактором їх ефективного функціонування.
Отже, інтенсифікація виробництва в обох сегментах цукробурякового підкомплексу (аграрному і промисловому) сприяє підвищенню технологічного рівня вітчизняного виробництва, його конкурентоспроможності і в цілому продуктивних сил суспільства, а інтеграційний процес – консолідації економічних і соціальних інтересів підприємств-партнерів комплексу та становленню ринкового механізму регулювання соціально-економічного розвитку суспільства.
У другому розділі – «Сучасний стан і тенденції розвитку цукробурякового виробництва і цукрової промисловості» – проаналізовано розміщення й рівень виробництва цукросировини і цукру, стан розвитку промислової переробки буряків та формування інтеграційних зв’язків в сегменті виробництва і переробки цукрових буряків.
В Україні посівна площа цукрових буряків починаючи з 1990 р. має тенденцію до зменшення, яка у 2010 р. склала 31,2 % до базового рівня. При цьому валовий збір буряків знизився у 3,2 рази, а урожайність підвищилася на 1,5 %. Виробництво цукру із цукрових буряків склало 1,8 млн. т, або 33,5 % до рівня 1990 р. Різке скорочення масштабів діяльності цукробурякового комплексу як у частині виробництва бурякоцукрової сировини, так і товарного цукру зумовлено кон'юнктурою внутрішнього і зовнішнього ринків цукру.
Полтавська область – один із лідерів промислового виробництва цукру в Україні й водночас сприятлива зона для вирощування цукрових буряків. Однак, починаючи з 1990 р. тут, як і в цілому в державі, спостерігається суттєвий спад як у масштабах даної діяльності, так і в плані ефективності виробництва буряків та цукру. Цукробурякова і цукрова галузі (як підкомплекс) у 2009 р. забезпечили виробництво 7,9 % загального обсягу валової продукції області, використавши 15,7 % коштів на виробничі витрати і 18,6 % витрат праці при збитковості виробництва. Скорочення площ посіву цукрових буряків у 2009 р. більше ніж у тричі, порівняно з 1990 р., зумовило розширення посівів більш рентабельних культур. Високі матеріальні і трудові витрати призвели до скорочення цукробуряківництва в Україні і регіоні. Територіальне розміщення цукрових буряків характеризується щільністю насичення цією культурою посівних площ, яка по роках має варіабельність, і у середньому за 2009 р. становила 3,31 %, проте вона була нерівномірною в розрізі районів дослідженої області.
Порівняльна характеристика щільності посівів свідчить, що у 2009 р. на Полтавщині намітилася негативна тенденція щодо розміщення сировинних зон поблизу цукрових заводів. Це обумовлено тим, що знизилася зацікавленість сільгоспвиробників у вирощуванні цукрових буряків.
Урожайність цукрових буряків, як своєрідний індикатор рівня агрокультури на Полтавщині, умовно поділяються на три зони. Найбільше районів області входять у зону з низькою урожайністю цукрових буряків. В районах із вищим ступенем насичення посівів цукрових буряків спостерігається вища їх урожайність, що суттєво впливає на економічну ефективність (табл. 1).
Незважаючи на те, що в області функціонує 296 великих підприємств, площа землекористування яких дає можливість виділяти для посіву буряків технологічно-оптимальні ділянки землі, проте не всі вони орієнтовані на інтенсивний розвиток буряківництва. Про це свідчить те, що 19,2 % підприємств мають рівень територіальної концентрації буряківництва на половину менший, ніж у середньому по всій групі господарств, ще 32,7 % підприємств мають індекс територіальної концентрації виробництва буряків в межах 0,5 – 1,0 %.
Зазначені сільськогосподарські підприємства, що ввійшли до першої і другої груп (52,0 % загальної кількості), ще не сформували належного виробничого потенціалу, необхідного для здійснення виробництва цукрових буряків за інтенсивними технологіями. У зв'язку з цим техніко-економічні показники рівня економічної ефективності виробництва у них менші ніж у середньому по області, – і такі господарства є збитковими. Нині як в Україні, так і в Полтавській області у виробництві цукру задіяна лише частина переробних підприємств. Якщо середня потужність діючих цукрових заводів у 1996-2000 рр. становила 2,76 тис. т, то у 2008 р. вона підвищилася до 3,22 тис. т, тобто зросла на 16,7 %.
