РОЗВИТОК ПРАВОВИХ МЕХАНІЗМІВ РЕАЛІЗАЦІЇ АКТІВ ОРГАНІВ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; представлено характеристику стану її дослідження в юридичній літературі, зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами; сформульовано мету і завдання дослідження; визначаються його об’єкт та предмет; характеризуються використані в роботі методи; сформульовано наукову новизну одержаних результатів та розкрито їх практичне значення, а також надано інформацію про апробацію результатів дисертації та публікації за темою дослідження, структуру та обсяг останнього.

У першому розділі – «Статус міжнародних організацій у міжнародному праві», що складається з трьох підрозділів, окреслюються основні теоретичні проблеми, пов’язані з правом міжнародних організацій, та визначаються групи основних норм, що регулюють діяльність міжнародних організацій.

У підрозділі 1.1 – «Право міжнародних організацій у системі міжнародного права» – аналізуються питання, присвячені визначенню правового статусу міжнародних організацій у системі міжнародного права. Аналізуючи різні доктринальні підходи до визначення міжнародної організації, внутрішнє та зовнішнє право міжнародних організацій, автор розглядає позитивні та негативні риси цих підходів, дає визначення так званого «власного права» міжнародної організації через аналіз правових актів організації, які й становлять її власне право.

Дисертант акцентує увагу на тому, що право міжнародних організацій поєднує публічно-правові й приватно-правові компоненти. З одного боку, міжнародна організація є суб’єктом міжнародного публічного права, статус якого регулюється передусім нормами публічного права. З другого боку, міжнародна організація вступає у відносини приватно-правового характеру, передбачені її статутом. Отже, право міжнародних організацій можна розглядати як  галузь міжнародного права, що включає норми як міжнародного публічного права, так і міжнародного приватного права, а також як самостійну правову систему, яка функціонує нарівні з міжнародним публічним та міжнародним приватним правом й основним джерелом якої є правові акти її органів.

Міжнародні організації створюють не тільки норми, що визначають їх міжнародно-правовий статус, а й норми, що мають зобов’язальний характер для всіх суб’єктів права міжнародних організацій. І незалежно від підходу до системи міжнародного права та критеріїв виділення його галузей, більшість науковців – і автор зокрема – не заперечують існування права міжнародних організацій як відокремленої сукупності правових норм, а сам термін «право міжнародних організацій» широко застосовується в сучасній юридичній літературі.

На думку дисертанта, значення права міжнародних організацій у загальній системі міжнародного права стає дедалі насиченішим як за якістю, так і за кількістю. Держави активно використовують потенціал міжнародних організацій для поглиблення співпраці, вирішення спорів та врегулювання конфліктів, а також для підвищення свого авторитету на міжнародній арені.

У підрозділі 1.2 – «Правові засади функціонування міжнародних організацій» – визначаються групи основних норм, що регулюють діяльність міжнародних організацій.

Аналізуючи різні погляди щодо груп норм, які регулюють діяльність міжнародних організацій, дисертант пропонує таку класифікацію механізму функціонування міжнародних організацій: до першої групи належать норми статутів міжнародних організацій; до другої – норми внутрішнього права останніх; до третьої – норми зовнішнього права міжнародних організацій; до четвертої групи – норми, що забезпечують їхню участь у правотворчому процесі. Звідси право міжнародних організацій як галузь сучасного міжнародного права являє собою сукупність зазначених вище груп норм.

У свою чергу, норми статутів міжнародних організацій є основою для наступних груп норм. Норми внутрішнього права міжнародних організацій регулюють відносини в рамках внутрішньо-організаційного механізму останніх. Цей механізм є взаємопов’язаною системою, що об’єднує в єдине ціле сукупність органів, систему стійких функціональних зв’язків між ними, правові методи їхньої діяльності, а також норми права, що містяться в установчому та інших актах організації та регламентують порядок формування і функціонування цього механізму.

Автор вважає, що внутрішнє право – це система правових норм організації, ухвалених органами останньої на підставі положень статуту, які регулюють її внутрішньо-організаційну діяльність.

Велику увагу дисертант приділив дослідженню правової природи і змісту внутрішнього права міжнародних організацій, що є предметом наукових досліджень і дискусій. Автор вважає за можливе погодитися з І. Лукашуком стосовно того, що внутрішнє право міжнародних організацій – це сукупність юридичних норм, прийнятих і забезпечуваних міжнародною організацією в особі її органів на підставі установчого акта, який виражає волю самої організації та регулює відносини, що складаються в рамках організації між її внутрішніми підрозділами, між організацією і державами-членами, а також між організацією і її службовцями, між посадовими особами і персоналом організації.

Автор звертає увагу на так зване «власне право» міжнародної організації. Власне право міжнародних організацій є більш широким поняттям, ніж внутрішнє право міжнародних організацій. Власне право міжнародної організації складається з  норм: установчого договору міжнародної організації (зокрема, її принципів, цілей та завдань); норм правових актів, ухвалюваних органами організації; норм міжнародних угод, що їх укладає організація, та угод між державами-членами. Автор зазначає, що acquis communautaire є основою власного права Європейського Союзу. Отже, внутрішнє право є частиною так званого власного права міжнародної організації. На думку дисертанта, кожна міжнародна організація має свої форми правових актів, які й становлять її власне право.

Норми зовнішнього права визначають місце міжнародної організації в загальній системі міжнародних відносин, зокрема – у відносинах із державами та іншими міжнародними організаціями з організаційних, фінансових, політичних, правових питань, передбачених статутами міжнародних організацій, угодами і домовленостями. Зокрема, відносини з країною перебування (у частині зовнішнього права) стосуються режиму перебування, діяльності штаб-квартири, привілеїв та імунітетів організації в цілому.

Четвертою групою норм є норми, що забезпечують участь міжнародних організацій у правотворчому процесі. Міжнародні організації формують норми міжнародного права: по-перше, шляхом укладання міжнародних договорів – у межах, передбачених установчими документами цих організацій, по-друге – шляхом ухвалення органами міжнародної організації правових актів зобов`язального характеру, що також передбачається в установчому документі організації. Таким чином, реалізація правотворчої функції міжнародних організацій є обмеженою, оскільки, на відміну від держав, вона визначається установчим документом організації.

Автор робить висновок про те, що поділ норм на групи є умовним, оскільки практично в низці випадків такий поділ пояснюється відсутністю чітких меж між усіма групами норм: норми, що належать до першої групи, мають значення для другої та третьої і впливають на відповідні сфери діяльності міжнародної організації і навпаки. Окрему групу становлять норми з реалізації правотворчої функції організації.

У підрозділі 1.3 – «Класифікація актів міжнародних організацій» – аналізуються різні форми та види актів органів найбільш впливових міжнародних організацій, таких як ООН, Євросоюз, ОБСЄ, СНД, Рада Європи, СОТ. Автор наголошує, що міжнародно-правові акти, укладені за участю міжнародної організації, мають певні особливості порівняно з міжнародними угодами, укладеними традиційним способом. По-перше, такі правові акти у формі конвенцій накладають відповідні обов’язки і надають певні права не тільки державі, що ратифікувала конвенцію, а й міжнародній організації, у рамках якої її було розроблено. По-друге, тексти таких конвенцій можуть бути переглянуті не лише їх учасниками, а й усіма членами міжнародної організації, присутніми на сесії найвищого органу, які не є учасниками конвенції.

Автор наголошує на тому, що в науці міжнародного права і практиці міжнародних організацій не вироблено загальноприйнятого поняття «рішення міжнародних організацій», не розроблено загальних критеріїв, яким мають відповідати ті чи інші види рішень. Це, поза сумнівом, ускладнює аналіз юридичної сили рішень. У такому разі слід керуватися положеннями статуту або установчих документів організації, у яких, як правило, визначаються правова природа цих рішень, їх форми та процедури ухвалення.

Для визначення виду акта в статутах міжнародних організацій зазвичай обирається конкретна правова форма: рекомендація, резолюція, декларація, регламент, директива, рішення тощо. Дисертант доводить, що міжнародні організації ухвалюють різні правові акти, які відіграють у міжнародно-правовому регулюванні різну роль: вони або формують основу всього механізму правового регулювання (правові норми), або регламентують індивідуально-правову правозастосовчу діяльність компетентних органів, або втілюють правову активність учасників міжнародних відносин і належать до заключної ланки міжнародно-правового регулювання – реалізації прав та обов’язків (резолюція міжнародної організації про прийом держави до її членів).

Автор зазначає, що новою характерною особливістю акта органу міжнародної організації є пряма дія. Виходячи з практики діяльності Євросоюзу та Суду ЄС, можна стверджувати, що регламент є актом прямої дії, загального застосування та зобов’язального характеру.

Дисертант детально вивчає акти міжнародних організацій рекомендаційного характеру, що тісно пов’язані з феноменом так званого «м’якого права». Під останнім зазвичай розуміють різні міжнародні документи, що не мають юридично зобов’язального характеру, але впливають на політику і законодавство держав. Норми «м’якого права» актів органів міжнародних організацій відрізняються вагомою політичною і моральною значимістю і, як правило, створюються організаціями, що мають значний авторитет у світі. Так, досліджуючи модельні акти, автор зазначає, що однією з відмінних рис модельних рекомендаційних актів є досить обмежений характер впливу на законодавство держав і вузька сфера застосування. Водночас рекомендаційні акти ООН, Ради Європи, СНД, ОБСЄ, ЄС, СОТ мають більш комплексний вплив на розвиток національного законодавства, містять більш високий рівень стандартів, а також розвивають положення міжнародних договорів. У цьому контексті заслуговує на увагу погляд на стандарт як на правовий акт і водночас як на елемент правотворчості міжнародних організацій. Частина стандартів є актами м’якого права, тобто вони мають рекомендаційний характер і, у свою чергу, передбачають мінімальні зобов’язання для держав. Так, практика Євросоюзу і Ради Європи, на основі якої впроваджуються правові стандарти, що є цікавими і для України, свідчить про наявність як рекомендаційних стандартів, так і стандартів, що мають зобов’язальний характер. Однак обидві категорії стандартів дістають вираження у правових нормах, що вимагають належної поведінки. Саме цей аспект стандартів багато в чому визначає загальний напрям розвитку системи права держави, оскільки за своєю правовою природою такі стандарти переважно містять норми-принципи, а отже, мають установчий характер.

Виходячи з аналізу правових актів органів ООН, Ради Європи, СОТ, Євросоюзу, ОБСЄ, СНД, дослідник пропонує власну класифікацію актів міжнародних організацій. Це: акти, якими створюється міжнародна організація; акти, що регулюють діяльність органів організації; акти, що визначають правовий статус органів міжнародної організації в структурі самої організації; акти, що надають згоду на укладання міжнародної угоди з різними суб’єктами міжнародного права; акти, що ухвалюються в результаті правотворчої діяльності організації; акти, що тлумачать текст установчого договору організації; акти, що ухвалюються для конкретного випадку; акти загального характеру; акти, що містять норми м’якого права.

Автор робить висновок, що наразі міжнародні організації дедалі більше починають відігравати роль «першої скрипки» на міжнародній арені, а кількість актів, прийнятих їхніми органами, взагалі не піддається підрахунку. Це, власне, пов’язано з двома кількісними категоріями – кількістю міжнародних організацій та кількістю ухвалюваних ними актів.

У другому розділі – «Особливості організаційної структури міжнародних організацій», що складається з трьох підрозділів, досліджується організаційно-правовий механізм міжнародних організацій та аналізуються роль і місце судових установ у структурі останніх.

У підрозділі 2.1 – «Поняття та види органів міжнародних організацій» – зазначається, що з метою ефективного здійснення своїх функцій міжнародні організації створюють організаційно-правовий механізм, елементом якого є система постійно діючих органів.

Автор вважає за потрібне запропонувати визначення органу міжнародної організації як структурної ланки міжнародної організації, створеної відповідно до установчого акта або окремим рішенням організації з визначенням правового статусу цього органу, наділеного відповідною компетенцією, повноваженнями і функціями, що має свою внутрішню структуру та склад, встановлює свою процедуру ухвалення рішень і є одним з елементів механізму функціонування міжнародної організації.

Практика не дає чіткої класифікації органів міжнародних організацій; тим часом, у зв’язку з розвитком європейської інтеграції, можемо говорити про наявність в організаційній структурі міжнародних організацій наднаціональних органів. Дисертант звертає увагу на те, що в науці міжнародного права ще не склалося сталого поняття наднаціонального органу, а питання наднаціональності як правової категорії залишається предметом жвавих дискусій. Автор зазначає, що наднаціональність, з одного боку, розглядають як принцип міжнародного права, а з другого – як правове явище. Найпоширенішою є думка про те, що наднаціональність постійно еволюціонує і насамперед сприяє подальшому розвитку інтеграційних процесів. На думку дисертанта, наднаціональність можна розглядати як передачу державами-членами частини своїх суверенних повноважень міжнародній організації та наділення її відповідною компетенцією з їх реалізації, а також як право ухвалювати норми прямої дії не лише для держав-членів та органів організації, а й для фізичних та юридичних осіб держав-членів.

Автор доводить, що останнім часом актуального значення набуло питання про співвідношення компетенції вищих і виконавчих органів міжнародних організацій. Перерозподіл повноважень вищих і виконавчих органів пов’язаний зі збільшенням обсягу роботи і здійсненням функцій організації, необхідністю оперативного вирішення багатьох важливих питань, що входять до компетенції її органів. Отже, до компетенції міжнародної організації входить як коло проблем, якими їй належить займатися, так і надані їй для цього повноваження.

У зв’язку з інтеграційними процесами, що відбуваються у світі, можна говорити про появу в рамках міжнародних організацій наднаціональних інститутів та органів, наявність яких можна визначити тільки, виходячи з тлумачення статей установчого акта та компетенції організації. Аналізуючи організаційну структуру ООН, ОБСЄ, СНД, СОТ, Ради Європи, Євросоюзу, автор робить висновок про те, що для більшості сучасних міжнародних організацій характерною є складна організаційна структура, свій особливий характер взаємодії органів і специфіка їх компетенції.

Підрозділ 2.2 – «Компетенція органів міжнародних організацій» – містить дослідження повноважень та функцій органів міжнародних організацій.

Дисертант зазначає, що держави створюють міжнародну організацію для виконання конкретних цілей і завдань. Для цього її наділяють чітко визначеною компетенцією, що фіксується в установчому акті. На думку більшості юристів, компетенція міжнародної організації – це об’єкт або сфера її предметної діяльності. Однак, на думку автора, недостатньо характеризувати поняття компетенції міжнародної організації тільки через коло питань, якими їй належить займатися. Для повнішого визначення цього поняття необхідно включити до нього повноваження, якими наділено організацію для виконання покладених на неї завдань. Відповідно, до компетенції міжнародної організації входить як коло проблем, якими їй належить займатися, так і надані їй для цього повноваження. Дисертант вважає, що компетенція – це сфера предметної діяльності міжнародної організації, тобто коло питань, якими вона займатиметься, а повноваження – перелік чітко встановлених та закріплених в установчому акті організації завдань, які вона має виконувати.

У західній та вітчизняній міжнародно-правовій літературі даються різні визначення компетенції міжнародних організацій. Низка авторів ототожнює це поняття з функціями і повноваженнями окремих органів міжнародних організацій. Зокрема, К. Рубаник, В. Федоров, М. Яновський ототожнюють компетенцію тільки з повноваженнями, Г. Єфимов – із питаннями, що належать до функцій та повноважень. У свою чергу, В. Кудрявцев вважає, що під компетенцією органу міжнародної організації слід розуміти сукупність повноважень з безпосереднього здійснення ним своїх специфічних завдань, оскільки вони визначені в основному нормативному акті (статуті, положенні і т. ін. ), що створює цей орган.

В. Моравецький визначає компетенцію міжнародної організації як сферу предметної діяльності, тобто сферу проблем, що ними організація або її окремі органи мають право чи повинні займатися. Г. Саттарова дає більш широке визначення компетенції: вона тлумачить як коло питань, якими організації належить займатися, так і права та обов’язки, надані організації для досягнення поставлених перед нею цілей, вирішення її завдань, здійснення функцій.

На наш погляд, найчіткіше та найповніше визначення поняття компетенції міжнародної організації дає Г. Тункін, який зазначає, що необхідно розрізняти два аспекти компетенції міжнародної організації та її органів. З одного боку, компетенція міжнародної організації – це сукупність питань, які належать до відання організації, що прийнято називати предметною компетенцією. З другого боку, це поняття означає здатність організації впливати на вирішення питань предметної компетенції, що виражається в наділенні міжнародної організації відповідними правами, повноваженнями та обов’язками.

У вітчизняній науковій літературі поняття компетенції міжнародної організації складається з двох елементів: предметної компетенції і юрисдикційної компетенції. У західній міжнародно-правовій літературі мова йде і про інші компетенції – «іманентну» і «дорозумілу» компетенції міжнародних організацій. Окрім цього, розрізняють загальну (або основну), спеціальну і додаткову (або допоміжну) компетенції міжнародних організацій. Існування різних видів компетенції є відображенням неоднакового ступеня готовності держав-членів до обмеження своїх суверенних прав та законодавчої влади на користь міжнародної організації.

Автор доводить, що характерними особливостями компетенції міжнародних організацій є те, що вона має спеціальний, функціональний характер, оскільки обмежена необхідністю забезпечити виконання закріплених за організацією функцій. Компетенція має цільовий характер, адже спрямована на сприяння здійсненню завдань, що поставлені перед організацією. Вона має також договірний характер, формується в нормах установчих актів міжнародних організацій та інших міжнародно-правових документів. Отже, компетенція міжнародної організації має договірну основу і, як правило, обмежена договірними рамками.

Виходячи з аналізу установчих актів міжнародних організацій, автор робить висновок про те, що в переважній більшості статутів міжнародних організацій чітко визначеної компетенції немає, а йдеться тільки про цілі, завдання, функції та повноваження органів організацій.

У підрозділі 2.3 – «Роль судових органів у реалізації актів міжнародних організацій» – досліджуються роль та місце судових установ у структурі міжнародних організацій.

На думку дисертанта, судові установи можна визначати як частини механізму контролю за виконанням міжнародних зобов’язань за актами органів міжнародних організацій. При цьому обов’язковою умовою ефективного функціонування судових установ є виконання їхніх рішень, а також здійснення контролю за процесом і результатом виконання.

Автор вважає, що міжнародні організації здатні забезпечити високий рівень інтеграційних процесів, а їхні судові органи, розглядаючи міжнародні спори та ухвалюючи рішення, сприяють, у свою чергу, зближенню національних правових систем. Правовою основою для організації та функціонування судових установ є, як правило, конвенції, двосторонні чи багатосторонні договори та інші міжнародні акти.

Дисертант звертає увагу на те, що на сьогодні судові органи, які функціонують у структурі міжнародних організацій, становлять цілу систему міжнародного судочинства. Деякі з них діють у межах організації, деякі – окремо. Одні створено на постійній основі, інші – для конкретного випадку. Нині систему міжнародного судочинства становлять: Міжнародний суд ООН у структурі ООН, Суд Європейського Союзу в структурі Євросоюзу, Європейський суд з прав людини при Раді Європи, Економічний суд СНД в структурі Співдружності Незалежних Держав, Суд з примирення та арбітражу в Організації з безпеки і співробітництва у Європі, Орган з урегулювання спорів, функції якого виконує Генеральна рада в рамках СОТ, та ін. Вони не лише розв’язують спори між членами організацій, а й слідкують за дотриманням норм і принципів, що закріплені в установчому акті організації, тлумачать їх, а також стежать за дотриманням процедури ухвалення органами організації рішень та їх реалізацією, надають юридичні консультації та висновки щодо важливих правових питань.

Новою тенденцією є те, що поступово розширюються також права фізичних і юридичних осіб стосовно звернення до судових установ міжнародних організацій. З метою виконання всіма суб’єктами права міжнародних організацій передбачається більш суворий контроль за виконанням зобов’язань, що випливають із положень правових актів.

У третьому розділі – «Форми і методи ухвалення рішень міжнародними організаціями», що складається з трьох підрозділів, досліджується методологія правотворчого процесу міжнародних організацій, виокремлюються особливості ухвалення рішень органами міжнародних організацій та аналізуються способи виконання актів органів міжнародних організацій.

У підрозділі 3.1 – «Методологія правотворчого процесу міжнародних організацій» – автор встановлює, що проблема правотворчості міжнародних організацій не обділена увагою як з боку зарубіжної, так і з боку вітчизняної науки. Ті чи інші аспекти даної проблематики висвітлювалися в працях В. Буткевича, В. Василенка, О. Гаврилова, Р. Гринюка, В. Денисова, Г. Ігнатенка, А. Капустіна, В. Корецького, Т. Левицького, І. Лукашука, В. Мармазова, М. Марченка, М. Микієвича, В. Муравйова, В. Опришка, А. Талалаєва, Ю. Тихомірова, Г. Тункіна, С. Шевчука та ін. Окрім цього, праці Т. Гладкової, М. Ентіна, А. Капустіна, Т. Левицького, М. Микієвича, В. Муравйова, Г. Топорніна присвячені питанням законотворчості у Європейському Союзі.

Сутність міжнародної правотворчості полягає в тому, що остання є необхідним засобом формування норм міжнародного права суб’єктами, які мають право на здійснення відповідних правотворчих дій.

Автор зазначає, що сучасний процес міжнародної правотворчості характеризується посиленням ролі міжнародних організацій. У зв’язку з цим особливий інтерес становлять форми реалізації правотворчої функції міжнародних організацій. Однак специфіка правотворчості останніх аж ніяк не свідчить про однозначність самих актів. У зв’язку з цим автор наголошує на тому, що акти, ухвалювані органами міжнародних організацій, дають змогу впливати на волю держав-членів. Звідси основними факторами, що впливають на ефективність того чи іншого акта, є політичний авторитет та ефективність міжнародної організації, а також відповідність акта інтересам держав-членів.

Наголошується, що міжнародні організації мають достатньо суттєвий вплив на міжнародну правотворчість, оскільки беруть участь у формуванні норм міжнародного права – по-перше, шляхом укладання міжнародних договорів у межах, що передбачені установчими документами цих організацій; по-друге, шляхом ухвалення органами міжнародної організації правових актів зобов’язального характеру, що також передбачається в установчому документі організації. Навіть якщо установчі документи (статути) деяких міжнародних організацій узагалі не містять положень стосовно договірної діяльності, це не перешкоджає їм укладати окремі різновиди двосторонніх і багатосторонніх договорів із різними суб’єктами міжнародного права, а також ухвалювати різні правові акти, норми яких держави-члени використовують для розвитку національної системи права.

У підрозділі 3.2 – «Особливості ухвалення рішень органами міжнародних організацій» – розглядаються

У практиці діяльності міжнародних організацій існує чотири основні методи прийняття рішень: одностайний, мажоритарний (за більшістю голосів), консенсусний, метод «зважених» голосів. У цьому зв’язку аналізується діяльність ООН, СОТ, Ради Європи, ОБСЄ, Євросоюзу та СНД.

Автор зазначає, що одностайність та мажоритарна система стали загальноприйнятим правилом для ООН. Зокрема, Генеральна Асамблея ООН ухвалює рішення з окремих важливих питань – таких як рекомендації щодо миру і безпеки та вибори членів Ради Безпеки – більшістю у дві третини держав-членів, а рішення з інших питань приймаються простою більшістю голосів. У свою чергу, СОТ продовжує прийняту в ГАТТ «практику ухвалення рішень шляхом консенсусу». Це дає змогу врахувати інтереси всіх держав-членів. Рада Європи застосовує метод одностайності та мажоритарний метод. ОБСЄ в більшості випадків використовує консенсусний метод. Щодо СНД, то вона з 1993 року ухвалює рішення на основі «консенсусу зацікавлених сторін» або  кваліфікованою більшістю в три чверті голосів чи простою більшістю голосів.

Лісабонський договір про Євросоюз та функціонування Європейського Союзу закріпив кілька процедур, пов’язаних із різними варіантами узгоджень змісту постанов між органами Євросоюзу. Автор зазначає, що зазвичай у процесі ухвалення правових актів задіяні Європарламент, Європейська рада, Рада, Комісія, а також (в окремих випадках, передбачених установчими договорами) Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів та Рахункова палата. Співпраця між Європарламентом, Радою і Комісією є основним рушієм в узгодженні остаточного змісту актів. На сучасному етапі інтеграції значно зросла роль Європарламенту при ухваленні переважної більшості актів ЄС. З огляду на це, закономірно, що вид процедури залежить від ролі Європарламенту у виробленні постанов. Це законодавча (звичайна та спеціальна) і незаконодавча процедури отримання згоди. Вибір процедури визначено положеннями установчих договорів.

Таким чином, на сьогодні правові акти органів міжнародних організацій ухвалюються за різними методами та процедурами, що мають свою специфіку.

Підрозділ 3.3 – «Забезпечення виконання актів міжнародних організацій» – присвячений дослідженню способів виконання актів органів організацій. Встановлено, що існує багато міжнародно-правових актів міжнародних організацій: статути, багатосторонні конвенції, міжнародні угоди, пакти, які встановлюють різні форми контролю за виконанням норм, що містяться в цих документах, а також передбачають створення спеціальних органів для здійснення контролю.

Як свідчить практика, держави самі закріплюють у міжнародних угодах положення про здійснення контролю за виконанням узятих на себе зобов’язань шляхом застосування різних методів та форм міжнародного контролю, які сприяють перевірці дотримання державами міжнародно-правових зобов’язань і застосуванню засобів контролю за їх виконанням. Держави розглядають контроль як один з основних засобів забезпечення реалізації актів міжнародних організацій.

Контрольні та виконавчі органи організації здійснюють контроль за виконанням правового акта, ухваленого в рамках останньої. Такий контроль здійснюється за органами міжнародної організації, за державами-членами та іншими суб’єктами права міжнародних організацій. Роль контрольних органів міжнародних організацій у сучасних умовах постійно зростає. Більш чітко виписуються їхні функції та повноваження. Контрольні органи впливають на процес виконання тих чи інших зобов’язань, а також на ефективність застосування узгоджених норм і принципів міжнародного права, на їх реальне виконання, на дотримання кожною державою-учасником актів, ухвалених органами міжнародних організацій. Водночас для виконання зобов’язальних рішень міжнародних організацій створюються спеціальні механізми, а також встановлюються норми відповідальності за невиконання. Одним з основних механізмів забезпечення виконання рішень міжнародних організацій, на думку автора, є більш активне використання передбаченого установчим документом права міжнародної організації та її органів захищати свої інтереси в міжнародних судових установах.

Четвертий розділ – «Особливості реалізації актів органів міжнародних організацій», що складається з трьох підрозділів, містить аналіз основних теоретичних аспектів співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права та дослідження міжнародно-правового та національно-правового механізмів реалізації актів органів міжнародних організацій.

Підрозділ 4.1 – «Теоретичні аспекти співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права» – містить дослідження питання про співвідношення міжнародного і внутрішнього права, яке виникає при виборі між внутрішнім і міжнародно-правовим регулюванням, коли в міжнародному і внутрішньодержавному регламентуванні тих самих правовідносин є відмінності.

Наголошується, що наука міжнародного права багата на доктрини співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права. Теорії монізму і дуалізму в науковому сенсі є дуже важливими. По-перше, вибір між монізмом і дуалізмом впливає не тільки на розуміння співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права, а й на розуміння природи права міжнародного, сутності визнання держав, місця індивіда в міжнародному праві. По-друге, суперечки між монізмом і дуалізмом відбуваються насправді не так через намагання довести реальність «безпосередньої дії» міжнародного права, як через інтерпретації фундаментальних його принципів.

Автор зазначає, що на сучасному етапі ідеї монізму активно розвиваються. Представники моністичної концепції звертають увагу на той факт, що в наш час в умовах поглиблення інтернаціоналізації суспільства, включно з інтернаціоналізацією правової системи, особливо важливо забезпечити оптимальну взаємодію системи права держави з міжнародним правом та системами права інших держав. У свою чергу, дуалістична доктрина передбачає, що міжнародне право не залежить від волі якоїсь однієї держави, оскільки воно виражає загальну волю багатьох держав.

На думку дисертанта, кожна з цих теорій містить певні раціональні висновки, що мають науковий потенціал, завдяки якому ми знаходимо підтвердження істини, що міжнародне і національне право перебувають у діалектичному взаємозв’язку.

Підрозділ 4.2 – «Міжнародно-правовий механізм реалізації актів органів міжнародних організацій» – містить дослідження міжнародно-правової літератури з реалізації тих актів органів міжнародних організацій, що й досі перебувають поза колом глибинного наукового дослідження. Питання реалізації актів органів міжнародних організацій розкриваються, виходячи з практики діяльності таких організацій. як ООН, СОТ, Рада Європи, Євросоюз, СНД, ОБСЄ.

Так, на практиці заходи щодо забезпечення реалізації міжнародного права санкціонуються органами ООН в різних формах: укладання міжнародних угод, прийняття спеціальних резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, призначення спеціальних доповідачів, звернення до Міжнародного суду з проханням надати консультативний висновок про те, чи справді встановлено факт порушення міжнародного права державою – учасницею конфлікту, і т. ін.

Установчі договори про Євросоюз є договорами-рамками і тому вимагають для своєї реалізації укладання міжнародних угод, ухвалення актів інститутами та органами ЄС.

На відміну від міжнародно-правої практики, що виходить із неможливості з боку інших держав та міжнародних організацій нав’язувати методи вирішення питань, які належать до сфери внутрішньої компетенції, у Євросоюзі передбачений контроль за способами реалізації права ЄС державами-членами. І він діє навіть у випадках, коли держава сама обирає спосіб реалізації актів Євросоюзу. Метою контролю є встановлення відповідності діяльності ЄС та держав-членів вимогам норм права Євросоюзу.

У рамках СНД держави укладають міжнародні договори з їх подальшою реалізацією в системі права держав. Важливим аспектом застосування міжнародного договору є встановлення чіткого механізму його реалізації.

Проведене дослідження показує, наскільки істотні зміни в механізм тлумачення вносять судові органи організації. Так, деякі установчі акти містять спеціальні положення, що встановлюють процедуру, яка передує зверненню до арбітражних або судових органів. Приміром, у рамках спеціалізованих установ ООН (наприклад, ФАО, ВООЗ) компетентним органом є пленарне засідання.

Велике значення для забезпечення реалізації норм права Євросоюзу має їх конкретизація і тлумачення. Тлумачення здійснюють органи міжнародних організацій, найчастіше – суди чи арбітражі. Можливість такого тлумачення або прямо передбачається договором, або погоджується його сторонами. Суд Євросоюзу є вищою судовою інстанцією ЄС, яка покликана забезпечувати дотримання законності при тлумаченні й застосуванні положень установчих договорів та актів, ухвалюваних його інститутами.

При тлумаченні норм однієї з угод СОТ застосовують принцип системного тлумачення, враховуючи положення інших угод СОТ, а також беруть до уваги попередню практику розгляду спорів ГАТТ/СОТ.

У рамках Ради Європи можна звертатися до Європейського суду з прав людини (щодо тлумачення та виконання положень Конвенції з прав людини), рішення якого є необхідною передумовою належної реалізації порушених прав та свобод, передбачених Конвенцією. Рада Європи широко застосовує теологічне тлумачення, еволюційне тлумачення, метод автономного тлумачення та ін. Таким чином, створено умови для забезпечення тлумачення на постійній основі за участю великої кількості держав. У результаті з’являються суттєві новели в механізмі функціонування міжнародного права в цілому – як у частині правотворчості, так і в частині правореалізації.

Справи про тлумачення застосування угод та інших актів СНД, що регулюють питання забезпечення соціально-економічних прав громадян держав – учасниць Співдружності, є найбільш поширеною категорією справ у практиці Економічного Суду СНД. Аналізуючи акти Співдружності, рішення Економічного Суду, можна говорити не лише про позитивний вплив на розвиток правової бази СНД, а й про своєрідний механізм реалізації міжнародних договорів та актів останньої.

Отже, міжнародно-правовий механізм реалізації актів органів ООН, СОТ, Ради Європи, Євросоюзу, СНД, ОБСЄ передбачає, що такі організації мають достатньо широкі та різноманітні повноваження. Зокрема, вони укладають міжнародні угоди, здійснюють контроль за виконанням угод та актів органів організації, ухвалюють рішення, що конкретизують і деталізують акти, дають тлумачення актів організації.

Підрозділ 4.3 – «Національно-правовий механізм реалізації актів органів міжнародних організацій» – містить дослідження способів даного механізму.

Стверджується, що реалізація норм і принципів міжнародного права в національних правових системах означає не тільки власне здійснення конкретних нормативних приписів, а й створення на національному рівні правових можливостей для такої реалізації. І саме реалізація являє собою цілісний механізм здійснення міжнародного права за допомогою засобів права національного.

Національно-правовий механізм реалізації актів органів міжнародних організацій існує в кожній державі. Однак цьому механізму властива наявність як загальних, характерних для всіх держав, ознак, так і ознак специфічних. Ці ознаки залежать насамперед від особливостей правової системи конкретної держави. З огляду на це, держави у своїх конституціях чи інших нормативних правових актах закріплюють положення, що визначають юридичну силу міжнародних актів та їх внутрішньодержавну застосовність і регулюють порядок їх виконання. Саме виходячи з аналізу основних законів (конституцій) держав – членів ООН, ОБСЄ, Євросоюзу, Ради Європи, СОТ, СНД, ОБСЄ, можна визначити, який статус акти міжнародних організацій мають у внутрішньому праві цих держав.

Автор зауважує, що в більшості конституцій держав визначається статус міжнародного договору. У конституціях може закріплюватися положення про те, що належним чином ратифіковані міжнародні договори або угоди мають силу, яка перевищує силу закону, з моменту опублікування, за умови застосування кожної угоди чи договору іншою стороною. Подібні положення містяться в конституціях Франції (ст. 55), Малі (ст. 116), Того (ст. 23), Тунісу (ст. 23), Буркіна-Фасо (ст. 151), Гвінеї (ст. 79). У конституціях інших держав проголошується пріоритет міжнародних договорів тільки щодо конкретного об’єкта регулювання. Виходячи з аналізу положень конституцій держав – членів Євросоюзу, можна говорити, що, наприклад, ст. 91 Конституції Польщі встановлює, що належним чином ратифіковані та опубліковані міжнародні договори мають пряму дію, а в разі колізії з нормами національного закону міжнародні договори, ратифіковані за попередньою згодою, мають пріоритет над законами, якщо останні не можна узгодити з договорами.

Щодо статусу актів міжнародних організацій, то в небагатьох конституціях чітко визначено їхній статус. Зокрема, у Конституції Нідерландів 1983 року сказано: «Положення міжнародних договорів та актів міжнародних організацій, які є загальнонормативними та обов’язковими до виконання всіма особами, підлягають застосуванню тільки після їх опублікування». У більшості випадків в основних законах держав передбачається передача органами державної влади частини своїх повноважень міжнародним організаціям або органам.

У свою чергу, міжнародна практика дотримується положення про свободу вибору способу реалізації акта міжнародної організації. Зокрема, положення про свободу вибору державами способів реалізації міжнародного договору є офіційно визнаним у системі ООН.

Автор також звертає увагу на те, що внутрішній механізм ґрунтується на нормах і правових традиціях правової системи кожної держави, які можуть значною мірою відрізнятися одна від одної. У рамках внутрішньодержавного механізму реалізації кожна держава самостійно визначає ті закони та підзаконні нормативні правові акти, що підлягають ухваленню з метою реалізації актів органів міжнародних організацій. Найважливішою функцією національних правотворчих органів держави є приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних актів і ратифікація найбільш важливих для держави договорів, а також розробка та прийняття нормативно-правових актів, що визначають умови і способи реалізації норм міжнародного права в національному правопорядку. Від дієвості національного механізму імплементації залежить насамперед імідж держави, ефективність її системи права.

У процесі розробки правового акта органи міжнародних організацій можуть передбачати спеціальний механізм або процедуру для втілення його в життя. Відповідно, сам характер правових актів, а також намір держав-членів мають визначати процес реалізації. Імплементація є підготовчою стадією реалізації норм міжнародного права.

Поряд із такими способами реалізації, як трансформація, рецепція, інкорпорація, відсилка в науці міжнародного права завдяки появі міжнародних інтеграційних організацій, зокрема – Європейського Союзу, привела до розвитку нових теорій механізму міжнародно-правового регулювання. Для теоретичного обґрунтування механізму дії положень права ЄС у внутрішніх правопорядках держав-членів було розроблено теорію виконання. Теорія виконання має два варіанти: так звані «слабке виконання» та «сильне виконання». Найбільш ґрунтовно теорія слабкого виконання представлена в дослідженнях К. Партша. Поява теорії виконання пов’язана із введенням у практику європейських інтеграційних об’єднань норм прямої дії, застосовуваних на основі національних конституцій чи законів, що виступають як генеральні укази про виконання. Теорія виконання має багато спільного з теорією трансформації. Так само як і теорія трансформації, теорія виконання виходить з визнання необхідності внутрішнього акта з метою створення засад для обов’язковості застосування міжнародно-правових норм у внутрішній сфері, однак вона залишає незмінним міжнародно-правовий характер норми.

Теорія сильного виконання, представником якої є Г. Офюльс, виходить із того, що повний примат права ЄС може бути забезпечений, якщо державу буде усунуто від розподілу рангів між нормами міжнародного права, які вводяться у внутрішню сферу. Офюльс будує свою концепцію на тому, що мала місце передача державного суверенітету європейським інтеграційним об’єднанням, а це робить норми цього права незалежними від державного суверенітету. Тому право ЄС діє незалежно поряд із внутрішнім правопорядком. Питання, який ранг отримує право ЄС у внутрішній системі права держав-членів, тут не виникає. Право ЄС не має ніякого рангу у внутрішньому правопорядку: цей ранг перебуває поза ним. Таким чином, відповідно до концепції Офюльса. держава повинна обмежитися тим, щоб забезпечити застосування цих норм, причому останні залишають одна стосовно одної ті ранги, які їм належать відповідно до міжнародного права (у даному разі – відповідно до права ЄС).

У цілому ж теорія виконання допускає можливість здійснення правового регулювання інтеграційних процесів за допомогою наднаціональних органів. Водночас ця теорія певною мірою віддзеркалює подвійний підхід до правового регулювання, яке здійснюється в межах Євросоюзу, оскільки вона виходить з необхідності імплементації норм права європейських інтеграційних об’єднань за допомогою внутрішніх норм. Головне призначення теорії виконання полягає в тому, щоб надати теоретичне обґрунтування наявної в межах Євросоюзу практики, коли певні положення установчих договорів про ЄС та постанови інститутів європейських інтеграційних об’єднань діють на території держав-членів на засадах генеральної відсилки до права ЄС нібито автоматично, наслідком чого є передача традиційних прерогатив національних парламентів виконавчій та судовій владі. Таким чином, дію положень права Євросоюзу у внутрішніх правопорядках держав-членів забезпечують національні конституції та інші законодавчі акти цих держав. Але поки що не можна стверджувати, що національні суди держав-членів є послідовними в забезпеченні прямої дії та примату права ЄС у внутрішніх правопорядках своїх держав. Основними способами реалізації норм міжнародного права у правопорядку Євросоюзу є інкорпорація та відсилка. У свою чергу, інкорпорація передбачає включення положень міжнародного права у право ЄС. Шляхом відсилки до правопорядку Євросоюзу включено важливі положення міжнародно-правових актів. Так, імплементація міжнародно-правових норм у галузі захисту прав людини у правопорядку ЄС здійснюється переважно через відсилку.

Можна констатувати, що для виконання акта органу міжнародної організації необхідно, щоб у ньому містилися достатньо чіткі норми для цього. Виконання акта часто вимагає ухвалення рішень на загальнодержавному рівні (зокрема, запровадження спеціальних засобів, прийняття законів або нормативних актів, зміни існуючої законодавчої чи нормативної бази). Зміст такого акта залежить від того, володіє чи ні міжнародно-правовий акт сам по собі виконавчою силою. Акт є виконуваним, якщо його застосування не потребує додаткових внутрішніх засобів. Як правило, виконавча сила акта міжнародної організації встановлюється судовими або контрольними органами. Так, Європейський суд з прав людини вважає, що всі норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. можуть прямо застосовуватися державами-учасниками.

Дисертант зауважує, що державні органи покликані здійснювати правову діяльність з розробки та прийняття юридичних актів з метою забезпечення виконання зобов’язань, передбачених в актах міжнародних організацій, а також що одними з найважливіших елементів національного механізму реалізації є організаційні засоби, застосовувані на внутрішньодержавному рівні для забезпечення реалізації міжнародного права. Це, зокрема, здійснення аналізу національного законодавства з погляду його відповідності нормам міжнародного права; проведення різного роду нарад і семінарів; інформування про перебіг виконання тих чи інших положень акта організації і т. ін.

П’ятий розділ – «Правові засади взаємодії України з універсальними та регіональними міжнародними організаціями», що складається з трьох підрозділів, присвячений перевагам та перспективам співпраці України з найбільш авторитетними міжнародними організаціями.

У підрозділі 5.1 – «Правові передумови співробітництва України з універсальними та регіональними міжнародними організаціями» – досліджується стан співпраці України з різними міжнародними організаціями.

Наголошується, що завдяки первинному членству України в ООН та подальшій участі в деяких універсальних та регіональних організаціях після проголошення незалежності зусилля України були спрямовані на набуття членства в міжнародних організаціях. Уже тоді в українській доктрині було зазначено, що проголошенню курсу на набуття членства в міжнародних організаціях мають передувати глибинний аналіз наслідків такого кроку та реалістична оцінка здатності України реалізувати цей курс. Наразі Україна є членом понад 40 міжурядових і неурядових міжнародних організацій. Особливе й визначне місце у її зовнішній політиці належить співпраці з універсальними та регіональними міжнародними організаціями, такими як ООН, СОТ, Євросоюз, Рада Європи, ОБСЄ, СНД, що мають для України стратегічне значення.

Зазначається, що участь в ООН спрямована передусім на просування інтересів України в процесі прийняття найважливіших для всієї світової спільноти рішень. Україна є членом головних та допоміжних органів ООН, зокрема – ЕКОСОР, Комісії з прав людини, Комісії з наркотичних засобів, Комітету з програм і координації, Статистичної комісії, Комісії із запобігання злочинності та карного правосуддя та ін.

Увійшовши до СОТ, Україна отримала режим найбільшого сприяння і національний режим для товарів, що їх експортує та імпортує українська сторона. Крім того, Україна отримує захист від можливого застосування іноземними державами дискримінаційних податків, акцизів, митних зборів, що підвищує рейтинг і престиж нашої країни, а також дає їй можливість впливати на розвиток механізму міжнародних відносин.

Участь України в роботі Ради Європи підтверджує демократичний шлях розвитку нашої держави, прихильність до європейських цінностей, визнання європейських стандартів прав людини. Україна вперше головувала в Комітеті міністрів з травня по листопад 2011 року; під час цього періоду пріоритетними сферами діяльності нашої держави були захист прав дітей, права людини та верховенство права в контексті демократії і стабільності у Європі, а також зміцнення місцевої та регіональної демократії.

Україна бере активну участь в обговоренні актуальних питань розвитку архітектури загальноєвропейської безпеки, виступає за вдосконалення інститутів та механізмів ОБСЄ, підтримує пропозиції учасниць ОБСЄ щодо розширення партнерської співпраці ОБСЄ з іншими світовими структурами з безпеки – ООН, НАТО, Євросоюзом, Радою Європи. Україна є активним учасником миротворчих місій ОБСЄ. Одностайно схвалене Радою міністрів ОБСЄ в листопаді 2010 року рішення про головування України в цій структурі протягом 2013 року визначило нашу державу як головного актора в зміцненні регіональної безпеки і стабільності.

Україна розглядає СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями і має на меті сприяння більш успішному вирішенню проблем, які виникли після розпаду СРСР.

У ст. 11 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 року зазначено, що Україна як європейська позаблокова держава здійснюватиме відкриту зовнішню політику і прагнутиме до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від держав, груп держав чи міжнародних структур. Справжнім викликом для України є курс на приєднання до Євросоюзу. Наразі Угоду про асоціацію між Україною і Євросоюзом узгоджено, триває процес парафування.

Отже, сучасний процес становлення й розвитку міжнародних організацій характеризується докорінними змінами у співвідношенні політичних сил на міжнародній арені. Світове співтовариство вступає на шлях формування нових міжнародних форм співробітництва. Тому й зовнішньополітична діяльність України спрямована на розширення участі в діяльності різних міжнародних організацій як універсального, так і регіонального характеру. Автор вважає, що, оскільки на сучасному етапі всі розвинені країни є членами різних міжнародних організацій, насамперед економічного характеру, й останні активізують розвиток інших держав, допомагають їм інтегруватися у світове співтовариство, розширюють участь держав у міжнародному спілкуванні, забезпечують нормальний розвиток економічних зв’язків, координують співпрацю держав, сприяють зростанню та підтриманню зв’язків у різних сферах суспільного життя, співпраця України з різними міжнародними організаціями забезпечуватиме подальший розвиток як власне держави Україна, так і її суспільства в цілому.

Підрозділ 5.2 – «Механізм виконання норм Ради Європи у внутрішньому правопорядку України» – присвячений аналізу виконання нашою державою норм Ради Європи.

Установчі договори, європейські конвенції та рекомендації, правові прецеденти є основними правовими засобами, що визначають стандарти правового розвитку національних правових систем держав – учасниць Ради Європи. Щодо узгодження норм права РЄ і внутрішньодержавного права її членів, то в процесі правотворення на рівні правової системи Ради Європи необхідним є виявлення спільних загальних правових ознак як для цієї організації, так і для її держав-учасниць із подальшим виробленням принципів права, що визначатимуть нормативно-правові засади правового регулювання в межах як права Ради Європи, так і національного права. При цьому виявляються їхні особливості, що дає можливість визначити компетенцію міждержавних і національних суб’єктів правотворення, а також форми правових актів. Саме в процесі правотворчості формуються правові стандарти, що сприяють узгодженню норм права Ради Європи і норм національного права. Норми права РЄ є зразком для внутрішньодержавних правотворчих органів і впливають, таким чином, на національний правотворчий процес.

У випадку з членством України в Раді Європи проблемним є питання ефективності застосування рішень Європейського суду з прав людини судами України. Так, у практиці ЄСПЛ прийнято численні рішення, що містять положення про те, яким має бути внутрішньодержавний закон у ситуації, коли він стосується прав людини. Хоча діє Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року
N 3477-IV, деякі його положення суперечать Конституції України. Наприклад, у ст. 17 згаданого закону визначено, що «суди застосовують… практику Суду як джерело права», але це не передбачено ст. ст. 8 і 9 Конституції України. Основний закон нашої держави визнає лише Європейську конвенцію про права людини частиною національного законодавства і нічого не говорить про судову практику.

Автор наголошує, що серед українських науковців та юристів-практиків поступово починає домінувати думка, що важливим фактором модифікації української правової системи відповідно до прецедентного права Європейського суду з прав людини є не так зміни до українського законодавства, як узгодження судами України практики застосування норм про права людини та основні свободи з практикою ЄСПЛ. Українські суди повинні змінити характер своєї діяльності в процесі захисту фундаментальних прав та свобод, і для того, щоб таку практику можна було узгодити, її необхідно спочатку напрацювати відповідно до європейських правових стандартів.

У підрозділі 5.3 – «Правова інтеграція України у Європейський Союз» – розглядається формування правового механізму взаємодії права Євросоюзу і системи права України, оскільки сьогодення нашої держави пов’язане з проблемами наближення до європейських систем права, зокрема – з відповідністю національного законодавства європейським правовим стандартам.

Інтеграція України у Євросоюз залежить від розвитку правової бази співробітництва. Правова інтеграція має охоплювати приєднання України до низки міжнародних конвенцій, укладення міжнародних договорів у різних галузях, виконання актів органів співпраці, що визначають характер відносин сторін, співпрацю України з агенціями та органами Євросоюзу, а також гармонізацію законодавства України з правом ЄС.

Дисертант звертає увагу на те, що гармонізація законодавства не вимагає від держав-членів ухвалення однакових правових актів. Ідеться насамперед про те, щоб держави-члени застосовували подібні закони чи інші правові акти. У цьому зв’язку важливе значення може мати питання щодо підходу до моделювання актів з гармонізації: чи в такому акті об’єднуватимуться кілька національних законів, чи основою стане якийсь національний закон, чи це будуть нові положення, що не матимуть аналогів у національному законодавстві. У межах Євросоюзу перевага надається останній із трьох моделей. Тому не випадково основними правовими актами, за допомогою яких здійснюється гармонізація у ЄС, є директиви. Гармонізація на рівні Євросоюзу охоплює також закони, нормативні постанови та адміністративні акти, що безпосередньо впливають на створення та функціонування, наприклад, спільного ринку. Відповідно, гармонізація може охоплювати переважну більшість сфер співпраці держав-членів у межах Євросоюзу.

Поряд з цим автор зазначає, що необхідним є також визначення правового статусу загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та актів міжнародних організацій у системі права України, виходячи з досвіду європейських країн.