РОЗВИТОК СИСТЕМИ ВИЩОЇ МЕДИЧНОЇ ОСВІТИ У НІМЕЦЬКОМОВНИХ КРАЇНАХ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХХ – ПОЧАТОК ХХІ СТОЛІТТЯ)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження обраної проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, хронологічні межі, здійснено підбір методів дослідження, розкрито теоретичну основу, джерельну базу дисертаційної роботи, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення здобутих результатів, обґрунтовано вірогідність основних положень і висновків дослідження, наведено відомості щодо їх апробації, впровадження, публікації.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні основи дослідження розвитку системи вищої медичної освіти в німецькомовних країнах у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.” – здійснено аналіз стану дослідженості проблеми у вітчизняній та зарубіжній історіографії, синтезовано рівень її теоретичного осмислення; встановлено особливості міжнародної діяльності щодо удосконалення системи професійної підготовки кадрового забезпечення системи охорони здоров'я впродовж другої половини ХХ – початку ХХІ ст. та визначено світові тенденції її розвитку; з’ясовано зміст і пріоритетні вектори європейської політики у сфері вищої медичної освіти у досліджуваний період.

Теоретичний аналіз проблеми уможливив виділити основні аспекти її дослідження: історична еволюція вищої медичної освіти Швейцарії, Німеччини, Австрії (Ф. Вудфорд (F. Woodford), У. Бошунг (U. Boschung), Г. Бюлер (G. Bühler), Г. Герлінгер (G. Gerlinger) Т. Еллігер (T. Elliger), Б. Куені (B. Cueni), Р. Прайсіг (R. Preisig), Г. Шефер (H. Schäfer) та ін.); сучасний стан і стратегії модернізації системи додипломної підготовки медичних кадрів у німецькомовних країнах (В. Герке (W. Gerke), А. Ковач (A. Kovač), Х. Ліннен (H. Linnen), М. Лішка (M. Lischka), К. Пробст (C. Probst), В. Феттер (W. Vetter), Х. Шірло (Ch. Schirlo), О. Волосовець, Г. Кліщ, В. Москаленко, В. Передерій, Ю. Поляченко, та ін.); практична реалізація реформи вищої медичної освіти німецькомовних країн у сучасних умовах на прикладі окремих вищих медичних навчальних закладів (Й. Гааз (J. Haas), Х. Гольцбаур (Ch. Holzbaur), Д. Гофман (H.-D. Hofmann), Г- П. Керн (P. Ke
), Й. Кірш (J. Kirsch), Г. Лібгардт (H. Liebhardt), П. Мерль (P. Merl), П. Мерц (P. März), Н. Мутц (N. Mutz), Г. Негез (H. Neges), П. Петта (P. Petta), Г. Райбнегер (G. Reibneger), О. Смоллє (О. Smolle), Й. Штріссінг (J. Striessing), Г. Штроффлер (G. Stroffler), О. Авдєєв, Н. Багній, А. Вайда та ін.), компаративний аналіз історичного розвитку та сучасного удосконалення додипломної підготовки медичних фахівців у європейських країнах, у тому числі і німецькомовних (А. Гарді (A. Hardy), Х. Лоренс (Ch. Lawrence), В. Й. Ханна (W. J. Hannah) та ін.).

У результаті дослідження історіографії проблеми виявлено недостатній рівень її наукової розробки з точки зору систематичного науково-педагогічного дослідження в Україні.

У розділі досліджено міжнародний, світовий та регіональний, тобто європейський контекст становлення і розвитку національних систем вищої медичної освіти німецькомовних країн. З’ясовано, що пожвавлення інтеграційних процесів в усіх сферах суспільного буття сприяло посиленню співробітництва і взаємодії держав у розв’язанні життєво важливих проблем (відвернення глобальних небезпек, забезпечення принципів самозбереження людства, захист та дотримання загальнолюдських інтересів і прав, серед яких і зміцнення та збереження суспільного здоров'я). Це зумовило розгортання широкої міжнародної діяльності щодо питань забезпечення якісної професійної підготовки у галузі охорони здоров'я, яка реалізувалася міжнародними медичними організаціями (Всесвітня Організація Охорони Здоров'я, Всесвітня Медична Асоціація).

У ході дослідження встановлено, що суттєве пожвавлення міжнародного співробітництва у галузі розбудови вищої медичної освіти було спричинене глобалізацією усіх сфер життєдіяльності суспільства, посиленням взаємозалежності світу, зокрема й у сфері протистояння епідемічним хворобам, прийнятті конкретних рішень із питань підготовки медичних фахівців у загальносвітовому масштабі на основі забезпечення світових стандартів якості освіти.

Аналіз численних проектів і документів щодо стандартів якості вищої медичної освіти на глобальному рівні доводить їх системний характер, охоплення усіх суттєвих аспектів системи додипломної підготовки медичних кадрів – структури, змісту, процесу, кінцевих цілей, схожість яких у світовому вимірі зумовлена, з одного боку, універсальністю наукової бази медицини, а з іншого – її загальною сутністю – забезпеченням якісної підготовки медичних кадрів із метою надання висококваліфікованої допомоги населенню.

Водночас  з’ясовано, що міжнародні стандарти якості вищої медичної освіти розроблені з урахуванням потреби їх конкретизації, інтерпретації, модифікації на національному та інституційному рівнях відповідно до національних відмінностей у сфері професійної підготовки медичних кадрів, зумовлених специфікою освітньо-культурних традицій, політико-економічних умов, стану здоров'я та характеру захворюваності населення й організації системи охорони здоров'я країни. Відтак доведено, що міжнародна політика у галузі вищої медичної освіти є прикладом освітньої інтеграції, яка, створюючи широку нормативну основу для організації вищої медичної освіти у глобальному вимірі, прагне зберегти її національну своєрідність.

На основі аналізу та узагальнення досвіду реформування вищої медичної освіти у зарубіжних країнах нами було визначено такі світові тенденції і напрями її розвитку впродовж другої половини ХХ – початку ХХІ ст.: стандартизація і універсалізація; подолання відставання від суспільного поступу та науково-технічного прогресу; гуманізація і соціальне спрямування; її орієнтація на реальні медико-санітарні потреби; посилення інтеграційних процесів та забезпечення неперервності, наступності, послідовності усіх етапів медичної освіти; спрямованість на компетентність майбутніх медичних фахівців; оптимізація професійно-практичної складової підготовки студентів; реалізація проблемно-орієнтованого підходу як нової ідеології медичної освіти; розширення і оновлення клінічної бази вищих медичних навчальних закладів.

З’ясовано, що міжнародна співпраця у сфері медичної освіти протягом другої половини ХХ – початку ХХІ ст. та глобальні стратегії її розбудови,  як результат цієї діяльності, слугували контекстом становлення регіональної політики у галузі професійної підготовки медичних фахівців, зокрема і європейської, спрямованої, з одного боку, на підвищення її якості, що підтверджується насамперед відповідними проектами за фінансової підтримки Європейського Союзу (Європейська специфікація Міжнародних стандартів медичної освіти (ВФМО), Тюнінг-проект (медицина) та ін.), з іншого – на стандартизацію вищої медичної освіти, зокрема в межах “Лікарських директив”, із метою оптимізації умов для вільного руху медичного персоналу, гармонізації національних систем вищої медичної освіти відповідно до положень Болонської декларації.

Встановлено, що важливим аргументом на користь реалізації міжнародних норм професійної підготовки медичних кадрів як інструмента гарантії якості медичної освіти у європейських країнах стала їхня тісна співпраця в галузі освіти, зокрема й медичної, та відсутність значних розбіжностей у цій сфері.

У другому розділі – “Реформування системи вищої медичної освіти німецькомовних країн у другій половині ХХ ст.” – проаналізовано  реформування системи вищої медичної освіти Швейцарії, Німеччини, Австрії у зазначений період, розкрито його першопричини, напрями, правові засади, визначено основні здобутки і труднощі проведення реформи вищої медичної школи німецькомовних країн.

З'ясовано, що в середині ХХ ст. у німецькомовних країнах історично склалася типова для європейського регіону система вищої медичної освіти, характерними ознаками якої були: двоетапна структура навчання відповідно до традиційної класифікації медичної науки (доклінічні та клінічні дисципліни); розмежування теоретичної і практичної підготовки медичних фахівців; науково-теоретична спрямованість; диференціація змісту освіти; пріоритетність репродуктивних методів навчання.

Водночас такий стан вищої медичної освіти у німецькомовних країнах не відповідав реальним потребам і тенденціям соціального поступу суспільства (переосмислення історичного досвіду і наслідків війни, прогрес медичних знань, розвиток діагностичних, терапевтичних технологій). Первинна потреба реформи вищої медичної школи німецькомовних країн полягала у кардинальній зміні цінностей як результату усвідомлення й осмислення наслідків історичних трансформацій, особистих, індивідуальних цінностей людини, її самобутності та прав як метатенденції суспільного поступу. У галузі медицини це призвело, зокрема до розвитку біопсихосоціальної моделі, яка передбачає усвідомлення не лише фізичної, а й духовної сутності людини, акцентування уваги не лише на об’єктивних  (патологія), а й суб’єктивних (почуття, страхи, очікування тощо) факторах. Це зумовило відмову від традиційного патерналістського стилю поведінки лікаря на користь консультативної функції, що спричинило модернізацію змісту освіти, появу практичних методів і форм навчання, орієнтованих на особистість пацієнта.

Крім того, зміна характеру медичного обслуговування населення (посилення профілактичної роботи, первинної медичної допомоги), інтенсивний розвиток медичної науки і технологій, зокрема у сфері оперативної та інтенсивної медицини, поставили перед медичною практикою, а відтак й освітою нові завдання – формування висококваліфікованого фахівця, який би володів не тільки практичними навиками, але й морально-етичними принципами застосування широкого спектру традиційних та інноваційних медичних технологій. В умовах традиційної системи медичної освіти опанування психосоціальними і клінічно-практичними аспектами медичної науки відступало на задній план перед формуванням класичного природничо-наукового типу мислення медичних фахівців.

Встановлено, що саме ці вихідні позиції стали наріжним каменем реформ вищої медичної освіти у німецькомовних країнах протягом другої половини ХХ ст. Вони втілювалися у практику насамперед через удосконалення методології цілепокладання і перегляд усієї освітньої парадигми (відмова від абсолютизації енциклопедичних знань, акцент на компетентність випускника, інтенсифікація професійно-практичної підготовки, гуманізація медичної освіти).

Ефективність реформ вищої медичної освіти у німецькомовних країнах забезпечувалася координацією процесу їх проведення на інституційному рівні (уряд, органи місцевої влади). Прийняття значної кількості відповідних законодавчих документів забезпечило послідовність перетворень у системі додипломної підготовки медичних фахівців у зазначений період. Встановлено, що перевагою державної координації реформування системи вищої медичної освіти німецькомовних країн стала її загальнонаціональна стандартизація.

Основними досягненнями реформи вищої медичної школи у німецькомовних країнах були: скоординованість терміну навчання (12 семестрів); структурна перебудова; актуалізація змісту навчання (соціальна спрямованість, орієнтація на профілактичну роботу, первинну медичну допомогу шляхом впровадження в освітній процес таких навчальних дисциплін, як “соціальна та профілактична медицина”, “основи психосоціальної медицини” (Швейцарія), “соціальна медицина”, “медична психологія”,  “гігієна, мікробіологія і превентивна медицина” (Австрія), “соціальна медицина” (НДР), “медицина праці та соціальна медицина”, “профілактика і суспільне здоров'я” (ФРН)); збалансування теоретичної і практичної підготовки медичних фахівців із посиленням акценту на її клінічно-практичній складовій насамперед шляхом впровадження “клінічно-практичного року” підготовки; залучення студентів до професійної діяльності, зокрема в межах різних форм практики (санітарна практика, догляд за хворими), навчальних курсів “невідкладна медична допомога” (Австрія, ФРН), “вступ до клінічної медицини” (ФРН) та ін.

Серед недоліків реформування вищої медичної освіти у німецькомовних країнах у другій половині ХХ ст. фахівці називають недостатню міждисциплінарну інтеграцію змісту, що відображено у збереженні в навчальних планах традиційного розмежування медичної науки на окремі складові за різноманітними критеріями, зокрема за віковим (педіатрія, геронтологія тощо), за органами та системами (дерматологія, офтальмологія та ін.), за методами (рентгенологія, хірургія і т. д.) тощо, що ускладнювало можливість пізнання важливих взаємозв’язків між різними сферами медицини, незначний обсяг варіативної частини змісту навчання (приблизно 10%) та, відповідно, недостатні можливості для реалізації студентами індивідуальних навчальних запитів та інтересів, включення до змістових аспектів новітніх наукових досягнень і, як наслідок, значне зростання обсягу навчальної інформації і матеріалу; збереження фронтальної лекції як пріоритетного методу та форми організації освітнього процесу у закладах додипломної медичної освіти.

У дослідженні з’ясовано, що жорстка, централізована регламентація процесу додипломної підготовки медичних кадрів у вищих медичних навчальних закладах не сприяла успішній реалізації реформ. Абсолютний контроль державних органів за медичною освітою та атестацією медичних фахівців обмежував академічні права і свободи щодо змісту й навчального  процесу університетів та вищих медичних шкіл. Децентралізація вищої медичної  освіти у німецькомовних країнах спостерігається лише наприкінці 90-х рр., що, своєю чергою, відкрило широкий простір для розв’язання наявних проблемних питань та подальших інноваційних процесів у сфері вищої медичної освіти.

У третьому розділі – “Сучасний стан і перспективи розвитку системи вищої медичної освіти в німецькомовних країнах та Україні” – розглянуто модернізаційні процеси у системі вищої медичної освіти Швейцарії, Німеччини, Австрії в умовах сьогодення, розкрито їхню зумовленість різними чинниками, здійснено порівняльний аналіз сучасного стану функціонування і реформування системи вищої медичної освіти у німецькомовних країнах та Україні, визначено можливості збагачення вітчизняного досвіду підготовки медичних фахівців у контексті здобутків німецькомовних країн.

У розділі зазначено, що на початку ХХІ ст. реформування системи вищої медичної освіти у німецькомовних країнах зазнало суттєвого пожвавлення у зв’язку з нагальною потребою її адаптації до наслідків інтенсивного розвитку медичних знань, трансформації мети і завдань системи охорони здоров'я (пріоритет первинного медичного обслуговування, паліативна робота, геріатричний догляд тощо), наближення до загальноєвропейських стандартів в умовах інтенсивних євроінтеграційних процесів, а також подолання її внутрішньосистемних недоліків.

У ході дослідження встановлено, що основою розбудови системи вищої медичної освіти у німецькомовних країнах стала нова законодавча база, яка значно послабила державну регламентацію процесу додипломної підготовки медичних фахівців та забезпечила широкі можливості для інновацій. На прикладі Австрії це знаходить відображення передовсім у створенні на базі медичних факультетів  окремих університетів та набутті ними повної автономії. У Німеччині новим законодавством передбачена можливість паралельної реалізації вищими медичними навчальними закладами альтернативних навчальних планів із метою апробації та впровадження нових ідей і технологій медичної освіти. У Швейцарії на основі нормативного закріплення професійної компетентності додипломної підготовки фахівців медичним факультетам залишено право самим визначати зміст навчальних програм.

На підставі аналізу навчальних планів швейцарських, німецьких та австрійських вищих медичних навчальних закладів, наведених у них освітньо-кваліфікаційних профілів випускника відповідного навчального закладу, з’ясовано, що в їх основу покладена якісно нова модель професійної компетентності майбутнього лікаря, що інтегрує в собі науково-теоретичні знання і вміння (когнітивний рівень), клінічно-практичні навики (психомоторний рівень) і особистісно-поведінкові якості (афективний рівень). З огляду на це навчальні плани вищих медичних навчальних закладів німецькомовних країн передбачають використання здебільшого двох груп методів навчання: методів оволодіння науково-теоретичними знаннями і вміннями (лекції, практичні і семінарські заняття) та методів формування практичних навиків і професійної поведінки (практичні вправи в спеціальних лабораторіях (skills lab), навчання біля ліжка пацієнта (bed-side teaching),  індивідуальне навчання (Einzeltutoriat), практика). Водночас у розділі доведено, що характерною ознакою розвитку організаційно-методичних основ вищої медичної освіти німецькомовних країн на сучасному етапі є намагання зберегти баланс між традиціями й інноваціями, поєднанням класичних методів і форм навчання із сучасними прогресивними освітніми технологіями, передусім із елементами проблемно-орієнтованого навчання у різноманітних комбінаціях (проблемна лекція, проблемна клінічна демонстрація, практичні проблемно-орієнтовані заняття і т . д.).

На основі теоретичного узагальнення особливостей реформи вищої медичної школи у німецькомовних країнах на сучасному етапі визначено такі її основні здобутки: тісна міжпредметна інтеграція змісту навчання шляхом реалізації якісно нового принципу структурування медичних знань (тобто ’’орган – система – функція – патологія’’); оптимізація освітнього процесу на основі збільшення частки варіативної частини змісту (20% від загального обсягу) та самостійної роботи студента (50% загального обсягу навчального часу); когерентність теоретичної і практичної складової процесу підготовки медичних кадрів; модернізація технології освітнього процесу та превалювання на сучасному етапі методів проблемного навчання; удосконалення системи контролю знань, умінь і навичок студентів та системи державної атестації з медичних спеціальностей (скорочення кількості державних іспитів  у Швейцарії – 1, у Німеччині – 2 та скасування системи державної атестації випускників медичних навчальних закладів в Австрії й покладання обов’язку контролю рівня сформованості професійної компетентності майбутніх медичних фахівців безпосередньо на медичні університети).

Актуальним напрямом подальшого розвитку системи вищої медичної освіти у німецькомовних країнах є інтеграція у європейський освітній простір. Важливим кроком на цьому шляху стало впровадження та активне використання усіма вищими медичними навчальними закладами Швейцарії, Австрії, Німеччини кредитно-модульної системи ECTS як методологічної основи побудови освітнього процесу, виміру його кількісних і якісних аспектів. Значним досягненням Швейцарії є впровадження двоступеневої структури вищої медичної освіти відповідно до вимог Болонського процесу (на відміну від Австрії та Німеччини, в яких ще тривають пошуки шляхів її гармонізації з національними системами). Зокрема, перший ступінь – бакалаврат  передбачає базову підготовку майбутніх фахівців у галузі медицини, спрямовану на оволодіння науковою методологією, формування ґрунтовних знань про будову і функціонування людського організму в нормальному і патологічному станах, вмінь розпізнавання і класифікації симптомів патологій, практичних навиків, наприклад, встановлення історії хвороби, поточного стану здоров'я, фізичного обстеження тощо; формування установок адекватної професійної поведінки, тобто морально-етичних якостей, комунікативних здібностей. Сутність другого ступеня – магістратури – складає набуття практичного досвіду для подальшої професійної діяльності та  підготовка наукової (магістерської) роботи.

Значною популярністю серед медико-педагогічної громадськості німецькомовних країн користується магістерська програма “Медична освіта”, що з 1999 р. реалізується на базі медичного факультету Бернського університету. Мета вивчення цього курсу полягає у підвищенні якості медичної освіти, професіоналізації і збагаченні дидактико-методичних знань кадрових ресурсів вищої медичної школи, їхній підготовці до подальшої розбудови й удосконалення освітнього процесу у вищих медичних навчальних закладах, розширенні можливостей для кар’єрного росту, інтенсифікації досліджень у галузі педагогіки вищої медичної школи. Навчальний процес за магістерською програмою “Медична освіта” інтегрує теоретичні й практично-орієнтовані аспекти та охоплює такі тематичні галузі, як дидактика і методика; побудова навчальних планів і програм; контроль та оцінка; педагогічні дослідження; професіоналізм у педагогіці тощо. За прикладом Швейцарії магістерська програма “Медична освіта” з 2004/2005 н. р. активно реалізується і на базі вищих медичних навчальних закладів Німеччини.

У результаті порівняння освітніх стратегій, принципів реформування вищої медичної школи  Німеччини, Швейцарії, Австрії та України з’ясовано, що при всій нерівності стартових умов, культурних традицій, економічних особливостей, усі вони розв’язують схожі проблеми і завдання у сфері професійної підготовки майбутніх лікарів, що декларується в усіх документах, які визначають зміст і напрями модернізації системи вищої медичної освіти в німецькомовних країнах та Україні. У структурно-часовому аспекті – це встановлення загальної тривалості вищої медичної освіти – 6 років або 360 кредитів ECTS (по 60 кредитів ECTS на кожен навчальний рік) за спеціальностями “лікувальна справа”, “медико-профілактична справа”, “педіатрія” та 5 років або 300 кредитів ECTS (по 60 кредитів ECTS на кожен навчальний рік) за спеціальністю “стоматологія”; інтеграція усіх етапів додипломної підготовки майбутніх лікарів (доклінічний, клінічний / бакалаврат, магістратура тощо) у цілісний, неперервний освітній процес. У цільовому та змістовому аспекті – це рішучий поворот від інформаційно-накопичувальної до компетентнісної, особистісно орієнтованої моделі, що відображає систему професійних знань, умінь, навичок, особистісно-поведінкових якостей, об’єднаних гуманним ставленням до пацієнта, його рідних та колег; міждисциплінарність, орієнтованість на реалії подальшої професійної практики. В організаційно-методичному аспекті – пріоритетність дослідницьких, проблемно-орієнтовних методів навчання, наближених до реальних умов медичної практики; організації творчої діяльності студентів для розвитку нестандартного мислення і навичок розв’язання нестереотипних професійних завдань.

Водночас у контексті досягнень реформи вищої медичної школи німецькомовних країн окреслено і недоліки вітчизняної системи додипломної підготовки медичних кадрів, серед яких: перевантаженість змісту навчання, зокрема предметами гуманітарної і соціально-економічної підготовки та, відповідно, збільшення тижневого аудиторного навантаження на студента (в середньому на 5 – 10 годин); недостатньо інтенсивне оновлення організаційно-методичних основ освітнього процесу, впровадження новітніх педагогічних (дидактичних) технологій передусім ідей і принципів проблемного навчання; недостатня клінічно-практична підготовка студентів (лише 12 кредитів ECTS, у той час як у німецькомовних країнах – в середньому 30 – 40 кредитів ECTS).