Руденко О.В. Уніфікація міжнародного приватного права в Європейському Союзі

Краткое содержание

Розділі 1 – Уніфікація міжнародного приватного права країн ЄС як правова реформа – присвячений розкриттю сутності понять “уніфікація МПрП в ЄС”, “уніфікація в рамках ЄС”, “європейське МПрП”. Зокрема, у підрозділі 1.1 – Загальне поняття уніфікації європейського МПрП – автор доводить необхідність оцінки уніфікації МПрП в ЄС і в рамках ЄС на основі двох основних критеріїв: за критерієм поділу правопорядків і за критерієм законодавчої спеціалізації. Крім того, у цьому підрозділі дається визначення поняття “європейське МПрП” та розкривається його структура та предмет. Доводиться, що у вузькому сенсі – це колізійне право, яке має дати відповіді на всі колізійні питання: просторові колізії (інтернаціональні та інтерлокальні), персональні, темпоральні, ранжирні та предметні. В ширшому сенсі це право охоплює також норми європейського цивільного процесу і європейського комерційного арбітражу. Автор доводить, що в найширшому сенсі, європейське МПрП містить, поряд із двома згаданими складовими, також норми приватного матеріального та процесуального права. Отже, варто говорити відповідно про європейське МПрП у вузькому сенсі (колізійне право), в широкому сенсі (а також конфліктне право) та найширшому сенсі (доповнені матеріальним і процесуальним правом).

Проаналізувавши зміст ст. 249 і поєднаних з нею статей та ст. 293 Договору про заснування Європейського Співтовариства, автор стверджує, що уніфікація європейського МПрП відбувається на основі двох принципів, які умовно можна назвати принципом асимптоти (принцип А І) і принципом амальгамації (принцип А ІІ). У першому випадку, на основі ч. 3 ст. 249 Договору про заснування Європейського Співтовариства, уніфікація МПрП відбувається шляхом прийняття директив у такий спосіб, що право різних країн-членів ЄС тільки постійно наближається одне до одного, але не зливається повністю, тобто не стає уніформним. На основі ч. 2 ст. 249 та ст. 293 Договору про заснування Європейського Співтовариства, уніфікація шляхом прийняття регламентів, у першому випадку, або регіональних (європейських) конвенцій, у другому, може призвести до повного злиття правового регулювання. Автор приходить до висновку, що в залежності від мети, яка стоїть перед країнами ЄС, уніфікація МПрП може бути досягнута на основі двох принципів: або часткового, або повного злиття правового матеріалу.

 У підрозділі 1.2 – Уніфікація юридичної термінології приватного права як офіційна політика ЄС – звертається увага на те, що в Договорі про заснування Європейського Співтовариства, зокрема в ст. 95, не використовується слово “уніфікація”, а замість нього вживаються три слова: “апроксимація”, відповідником якого в українській юридичній мові є слово “зближення”, “гармонізація” та “координація”. У даному підрозділі автор розкриває зміст і співвідношення цих понять, апелюючи до семантики та сучасного тлумачення відповідних термінів. Апроксимація – це “наближене зображення”, гармонізація – “приведення в стан відповідності, злагодженості; збільшення гармонійності”, координація – “1. погодження, зведення до відповідності, установлення взаємозв’язку, контакту в діяльності людей, між діями, поняттями тощо. 2. узгодженість рухів, дій і т. ін.”. Автор приходить до висновку, що ці три останні слова можна вважати різновидами правової уніфікації в широкому сенсі.

Різновидом уніфікації є також кодифікація, модернізація, консолідація тощо. Так, кодифікація – це “зведення в єдине ціле (в кодекс) різних правових законів, постанов тощо”; модернізація – “зміна, вдосконалення відповідно до сучасних вимог і смаків”; консолідація – “дія за значенням консолідувати й консолідуватися”, а консолідувати – це “зміцнювати, укріплювати що-небудь, об’єднувати, згуртовувати когось”. Усі згадані різновиди уніфікації права в широкому сенсі можна об’єднати також словом “симпліфікація”, яке в такому разі, маючи значення “спрощення”, є майже повним синонімом терміна “уніфікація”. Уніфікація та симпліфікація логічно доповнюються словом асиміляція, тобто “уподібнення (ант. дисиміляція), ототожнення”.

Наголошується, що досить широка низка термінів, які потрібні для належного тлумачення європейського МПрП, буде незавершеною, якщо не доповнити її ще деякими термінами, які потрібні для того, щоб одним словом позначити запропоновані в дисертації кожен з двох принципів уніфікації європейського МПрП. Йдеться про “амальгамацію” та “асимптоту”. Принцип асимптоти (А І) стосується директив, а амальгамації (А ІІ) – регламентів і міжнародних конвенцій, укладених у рамках ЄС: у першому випадку уніфікація МПрП ніколи не може призвести до повного злиття нормативного матеріалу, оскільки така мета всього-на-всього не ставиться, а в другому випадку – навпаки, завжди призводить до повного злиття нормативного матеріалу.

На основі аналізу цінностей європейського права, а також офіційних джерел європейського МПрП, в першу чергу ст.ст. 249, 293 Договору про заснування Європейського Співтовариства, у підрозділі 1.3 – Структура поняття та правова природа уніфікації європейського МПрП – діагностуються напрямки уніфікації МПрП в ЄС. Показано, що такими орієнтирами є, з одного боку, процес, який був історично першим, інтернаціоналізації МПрП в ЄС на основі ст. 293 Договору про заснування Європейського Співтовариства, а, з іншого боку, – пізніший процес європеїзації цього права на основі ст. 249 Договору про заснування Європейського Співтовариства. Інтернаціоналізацію МПрП в ЄС можна прив’язати до 1968 р., коли була прийнята в Брюсселі Конвенція про юрисдикцію, визнання та примусове виконання іноземних судових рішень (Брюссель І), а європеїзацію – до 2001 р., коли Конвенція-Брюссель І була замінена відповідним Регламентом-Брюссель І.

Метою інтернаціоналізації МПрП в ЄС є уніформізм цього права, а метою європеїзації – як уніформізм на основі регламентів, так і конформізм на основі директив. У даному підрозділі автор виявляє існування антагоністичної суперечності, яка полягає в тому, що накладення одне на одне процесу уніфікації європейського приватного та європейського МПрП призводить до створення когерентного європейського приватного права (без колізійного та конфліктного права) на основі регламентів нині та єдиних ЦК і ЦПК у майбутньому, ліквідує потребу в рамках ЄС в існуванні колізійного та конфліктного права, тобто МПрП в технічному сенсі. Тим не менше, створення когерентного європейського приватного права не може знищити необхідність в існуванні європейського МПрП, а лише територіально обмежує сферу його застосування.

Розділ 2 – Шляхи уніфікації МПрП ЄС– присвячений дослідженню процесу уніфікації в історичному та порівняльно-правовому аспектах.

Підрозділ 2.1. – “Вертикальна” та “горизонтальна” історія уніфікації МПрП в Європі – починається з констатації того факту, що в порівняльно-правовій літературі, яка має тісний стосунок до проблеми уніфікації приватного права, історію розділяють на дві частини: так звану горизонтальну та вертикальну історію. Зокрема, таку класифікацію наводять німецькі дослідники К. Цвайгерт та Г. Кьотц у відомій монографії “Вступ до порівняльного правознавства у сфері приватного права”. Виходячи з цього, в контексті історії уніфікації МПрП в ЄС автор спочатку розглядає історію уніфікації як таку (вертикальну історію), а пізніше порівняльно-правову історію (горизонтальну історію).

Зокрема, у даному підрозділі основний акцент зроблено на аналізі вертикальної історії уніфікації МПрП в ЄС. Значна увагу приділена аргументації встановленої автором тенденції, яка схематично полягає в переході від інтернаціоналізації до європеїзації МПрП в ЄС. При цьому зазначається, що в 2003 р. був підведений певний логічний підсумок у ставленні різних наукових кіл до напрямків можливої подальшої уніфікації приватного права в широкому сенсі. Так, вибір подальших шляхів розвитку відбувався в рамках таких чотирьох можливих теоретичних і практичних тенденцій в еволюції європейського приватного права, в т.ч. МПрП: а) сильний акцент на матеріальну (процесуальну) уніфікацію зі створенням у кінцевому рахунку єдиних ЦК та ЦПК; б) акцент на колізійну уніфікацію в усіх сферах приватного права, крім договірного права; в) компромісний варіант, коли зберігається існуюча раніше тенденція, що частина питань вирішується колізійним і конфліктним способом, а частина – за допомогою уніфікації матеріальних і процесуальних норм; г) залишити все, як є, на розсуд ринку.

У кінцевому підсумку автор приходить до висновку, що якщо до 2001-2003 р. перевага віддавалася спільній тенденції а) і б), то в останніх декілька років почала переважати тенденція в).

У підрозділі 2.2. – Інструментарій уніфікації європейського МПрП з точки зору взаємного визнання судових і інших рішень в ЄС – автор звертає увагу на той факт, що нині акцент переводиться з конвенційної уніфікації МПрП в ЄС на супрауніфікацію на загальноєвропейському рівні.

Методами уніфікації в такому разі є ухвалення в першу чергу регламентів, які мають пряму дію і застосування та не підлягають впровадженню в національне право країн-членів. Імплементація регламентів, отже, відбувається поза національними правовими рамками, а при тлумаченні регламентів основним джерелом є судова практика (юриспруденція) Суду ЄС. У разі прийняття директив трансформація супранаціонального права необхідна. Вона в цілому нагадує розглянуту вище імплементацію міжнародних джерел. Тлумачення директив також належить до компетенції Суду ЄС, а тлумачення інтранаціональних нормативних актів, які видані на виконання директиви, має бути директивноконформним, тобто відповідати цілям і завданням, визначеним нею.

З’ясуванню особливостей методів, форм, механізмів, галузей, масштабів дії та інших аспектів уніфікації норм МПрП в ЄС присвячено підрозділ 2.3. – Конкретизація поняття уніфікації МПрП в ЄС. У цьому підрозділі зроблена спроба аналізу уніфікації в європейському праві крізь призму деяких додаткових критеріїв її оцінки. Показано, що за обсягом охоплюваних джерел права у ЄС намітився обережний відхід від принципу юридичного позитивізму. Встановлено, що за масштабами дії в рамках правової системи ЄС застосовується уніфікація як універсального, так і регіонального характеру. За зміною в часі угоди ЄС мають трансформаційно-еволюційну природу. Набуло подальшого розвитку положення про те, що комунітарне право – це право особливого роду – sui generis, яке відрізняється значною своєрідністю як від міжнародного права, так і від внутрішньодержавного, зберігаючи при цьому багато спільного із зазначеними правовими утвореннями.

У розділі 3 – Інтернаціоналізація МПрП на підставі ст. 293 Договору про заснування Європейського Співтовариства – основна увага автора зосереджена на аналізі конфліктних і колізійних норм. Так, у підрозділі 3.1. – Уніфікація міжнародного цивільного процесу в ЄС – зазначено, що політика взаємного визнання найпростіше реалізується у формі визнання судових рішень, які були ухвалені в інших державах, але, як свідчить подальший розвиток історії європейського приватного права, не зводиться тільки до визнання цих рішень. Тому щонайперше варто розглянути уніфікацію конфліктних норм європейського приватного права. При цьому варто звернути увагу, що відповідно до пояснення Зеленої Книги про трансформацію Римської конвенції 1980 р. про право, яке застосовується до договірних зобов’язань в інструмент Співтовариства, як і про її актуалізацію, вираз “МПрП” не має в усіх державах-членах одного і того ж значення, однак у Зеленій книзі МПрП ЄС розуміється як сукупність не тільки колізійних, але й конфліктних норм. Таке розуміння ми називаємо технічним.

Отже, конфліктне право ЄС представлено нині в трьох основних історичних документах – Брюссельській конвенції ЄЕС від 27 вересня 1968 р. про юрисдикцію та примусове виконання судових рішень з цивільних і торговельних справ, в однойменній конвенції в Лугано (Швейцарія) за участю держав-членів ЄЕС і держав-членів ЄАВТ від 16 вересня 1988 р. та в Регламенті Ради ЄС від 22 грудня 2000 р. про юрисдикцію, визнання та примусове виконання судових рішень з цивільних і торговельних справ. З метою дослідження сучасних тендерцій розвитку колізійного права ЄС нами була зроблена спроба провести порівняльний аналіз відповідних документів, виділивши, з одного боку, найбільш стабільні та консервативні положення, а з другого – положення, які зазнали найбільш змін.

Колізійному праву в ЄС присвячено підрозділ 3.2. – Уніфікація колізійного права в ЄС. Із зазначеного вище, виходить, що у міжнародній практиці розрізняють не тільки уніфікацію конфліктних норм, але й колізійних. Викладене є формальним вступом до аналізу конвенції Рим І. Так, ще наприкінці 1967 р. представник Бельгії у Комісії ЄС запропонував провести уніфікацію колізійних норм, які існують у праві держав-членів ЄС. У 1980 р. була прийнята конвенція про право, що застосовується до договірних зобов’язань (конвенція Рим І), яка вступила в силу 1 квітня 1991 р. У даному підрозділі дається детальний аналіз зазначеної конвенції, а також оцінка її значення. Зокрема, з’ясовано, що правила конвенції повинні застосовуватися для регулювання відносин суб’єктів національного права різних країн-учасниць не тільки між собою, але і з суб’єктами прав третіх країн. Більше того, правила Конвенції мають універсальний характер, тобто дозволяють при регулюванні цих відносин застосовувати закон держави, що не є учасницею конвенції. У підрозділі акцентується увага на тому, що дана конвенція забезпечує визнання тільки тих осіб, які мають визначений правовий зв’язок з однією із держав-членів ЄС, мають зв’язок з територією ЄС, займаються економічною діяльністю. Загальним висновком до розділу слугує констатація двох фактів. По-перше, конфліктна уніфікація в ЄС іде попереду колізійної уніфікації, а остання попереду матеріальної. По-друге, уніфікацію конфліктного та колізійного права, яка є за своїм способом конвенційною уніфікацією, можна називати інтернаціоналізацією традиційного європейського МПрП.

Розділ 4 – Європеїзація МПрП на підставі ст. 249 разом із ст. 61 (с), 65 та 67 Договору про заснування Європейського Співтовариства – спрямований на виявлення сучасних змін, які можна охарактеризувати як політика європеїзації.

Показано, що зміни в інтеграційній політиці, які зафіксовані в Амстердамському та Ніццьких договорах, призвели до того, що тенденція взаємного визнання, яка була характерна також для попереднього періоду, ще більше посилилася. Взаємне визнання судових рішень, публічних і приватних документів, а також правових норм інших держав-членів ЄС, починає оформлюватися з 1997 р. не на підставі ст. 293, а на підставі ст. 249 в поєднанні зі ст. 61(с) та ін. Договору про заснування Європейського Співтовариства, тобто в рамках, з одного боку, політики створення внутрішнього ринку, а, з іншого – в рамках так званої першої опори ЄС. Зазначений стан прийнято називати політикою європеїзації, яка полягає в зближенні цивільно-процесуального права, конфліктного, колізійного та матеріального приватного права країн ЄС, зі збереженням пріоритету в уніфікації конфліктного права, свого другого місця для уніфікації колізійного права, та доповненням уніфікаційного процесу сферою матеріальних і процесуальних, останні – при необхідності, норм.

Підрозділ 4.1 – Зближення конфліктного права (ст. 65 (b) Договору) та цивільно-процесуального права (ст. 65 (с) Договору) країн ЄС – присвячена з’ясуванню тих особливостей, якими прийнятий у 2001 р. Регламент–Брюссель І, відрізняється від Брюссельської конвенції 1968 р. та Луганської конвенції 1988 р. Автором показано, що сучасне колізійне право ЄС в основній своїй частині не зазнало суттєвих змін порівняно з нормативною базою, визначеною в Брюссельській Конвенції. Головною відмінністю сучасного колізійного права є виокремлення і суттєве вдосконалення юрисдикції з договорів особистого найму. У Регламенті від 22 грудня 2000 р., який регулює колізійне право ЄС, збільшена кількість ризиків у сфері страхування, за якими можуть бути укладені договори про підсудність. Крім того, у зазначеному нормативному акті до юрисдикції з договорів зі споживачами вперше віднесено договір про перевезення, який включає в себе ціну за подорож та проживання. Нарешті, Регламент, на відміну від Брюссельської та Луганської Конвенцій, зазнав певного вдосконалення форми: положення протоколів ввійшли в текст документу, натомість з’явилися додатки, куди ввійшла інформація суто технічного характеру (перелік судів, шаблони документів тощо).

Крім Регламенту Брюссель І, нині чинний Регламент Брюссель ІІІ, який замінив Регламент Брюссель ІІ. Цей Регламент є доповненням до Регламенту Брюссель І за рахунок сімейної сфери та батьківської відповідальності.

Установлено, що Брюссельські Регламенти не є єдиним джерелом європейського конфліктного права. Так, наприклад, у ЄС є чинним Регламент (ЄС) № 805/2004 Європейського Парламенту та Ради від 24 квітня 2004 р. про встановлення європейського порядку примусового виконання неоспорюваних позовів та ін. Автор констатує, що ці Регламенти рухаються в напрямку формування не європейського конфліктного права, а власне цивільного процесуального права ЄС.

Дисертант узагальнює, що колізійна уніфікація залишається й надалі необхідним елементом в уніфікації приватного права в ЄС і не може бути заміна ні нині, ні в перспективі матеріальною уніфікацією до тих пір, доки не буде прийнятий єдиний європейський ЦК. Прийняття останнього є, однак, віддаленою перспективою, оскільки проти цього виступають французькі та англійські юристи-науковці, а за – тільки німецькі.

У підрозділі 4.2 – Зближення колізійного права країн ЄС (ст. 65 (b) Договору) – на основі аналізу Зеленої Книги про трансформацію Римської конвенції про право, яке застосовується до договірних зобов’язань, автор виділяє ті питання, які на сьогодні відносяться до колізійних: “бізнес-життя в загальному; малий бізнес зокрема; відносини між бізнесом та споживачами/робітниками ”.

Уніфікація колізійного права у формі Регламенту Рим І має бути доповнена Регламентом Рим ІІ, який стосується позадоговірних зобов’язань. Цей регламент прийнятий у квітні 2006 р. і стосується такої сфери, як делікти та ведення чужих справ без доручення. Готується також проект Регламенту Рим ІІІ, який стосується сімейної сфери і є паралельним Регламенту Брюссель ІІІ.

У підрозділі 4.3. – Зближення матеріального приватного права країн ЄС – доводиться, що уніфікація матеріального, в першу чергу договірного, права ЄС є зворотним боком уніфікації колізійного права в ЄС. Виділено пріоритетні форми уніфікації договірного права, які намітились останнім часом. Це уніфікація у формі принципів, резолюцій Європейського парламенту, рішень Ради ЄС, а також повідомлень Європейської Комісії. У підрозділі розкривається внесок Комісії Ландо та „Стаді груп” (Study Group), а також європейських дослідників у створення принципів договірного права. Висвітлюється значення основних резолюцій Європейського парламенту, які стосуються уніфікації європейського матеріального права: першої – 1989р., другої – 1994р., третьої – 2001р., четвертої – 2003р. та п’ятої – 2006р. Доводиться особлива роль Повідомлення Комісії Європейському Парламенту і Ради “Європейське договірне право і переробка aсquis communautere – подальший розвиток” від 2004 р. у визначення першочергових заходів у зближенні матеріального права. У світлі цього документа зроблено висновок про те, що на сьогодні, в порівнянні з попереднім періодом, перевага у зближенні матеріального приватного права ЄС віддається такому специфічному правовому інструменту як Загальна система координат, яка за своєю природою, з одного боку, нагадує принципи права, а, з іншого – в порівнянні з останньою є більш обов’язковим джерелом права.

Констатується, що уніфікація європейського матеріального приватного права нині відбувається не у формі підготовки єдиного європейського ЦК, а у формі а) підготовки відповідних директив та регламентів, а також створення до 2009 р. такого правового інструменту, як Загальна система координат.

Доведено, що, сучасна уніфікація галузей матеріального права ЄС характеризується впливом різних суспільних змін і закономірно обґрунтованим пріоритетом різних форм нормативно-правових актів.