РУССКАЯ ДОКУМЕНТАЛЬНАЯ ПРОЗА 1917-1920 ГОДОВ («НЕСВОЕВРЕМЕННЫЕ МЫСЛИ» А.М. ГОРЬКОГО, «ОКАЯННЫЕ ДНИ » И.А. БУНИНА, «ПИСЬМА К ЛУНАЧАРСКОМУ» В.Г. КОРОЛЕНКО)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, визначаються об’єкт та предмет дослідження, його мета й завдання, теоретико-методологічні засади, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення роботи, наводяться дані про апробацію, публікації та обсяг дисертації.

У першому розділі «Історія вивчення питання» з’ясовується науковий стан поставленої в дисертації проблеми. Відзначається, що більшу частину творів російської документальної прози 1917-1920 років, переважно антибільшовицької за своєю спрямованістю, у Радянському Союзі почали видавати тільки наприкінці 80-х років. Значною мірою цим фактом    пояснюється те, що документалістика революційної доби як явище російської літератури ХХ століття й дотепер не ставала предметом системного й  всебічного аналізу. Твори О.М. Горького, І.О. Буніна, В.Г. Короленка, що розглядаються у дисертації, протягом багатьох років були, фактично, забороненим матеріалом літературознавства доперебудовної епохи. У працях О. Нінова, О. Овчаренка, О. Михайлова, М. Трифонова, Я. Донського, де проблематика «Несвоевременных мыслей», «Окаянных дней», «Писем к Луначарскому» все ж таки порушувалась, об’єктивний літературознавчий аналіз здебільшого підмінявся цілим набором усталених оцінок і стереотипних думок. На межі 80-90-х років ситуація якісно змінилась. Автори монографій і статей періоду перебудови та пострадянської доби (І. Вайнберг, Л. Резніков, П. Басинський, Л. Сараскіна, Л. Спиридонова, Н. Примочкіна, О. Михайлов, О. Бабореко, П. Негретов, В. Логінов, О. Ніколенко та інші) окреслили коло основних проблем колись «крамольних» творів, представили їх ідейно-історичний та моральний зміст. Проте й до сьогодні деякі важливі аспекти документалістики О.М. Горького, І.О. Буніна, В.Г. Короленка залишались невивченими. Серед них – концепція культури Горького, літературне життя Росії революційної доби у сприйнятті Буніна, критика Короленком антикапіталістичної політики більшовиків. Практично обійдена увагою науковців поетика «Несвоевременных мыслей», «Окаянных дней», «Писем к Луначарскому».

Другий розділ «Загальна характеристика російської документальної прози 1917-1920 років» являє собою спробу аналізу документалістики епохи революції як окремого й специфічного явища російської літератури ХХ століття. На матеріалі публіцистичних творів О. Блока, В. Брюсова, Вяч. Іванова, Л. Андрєєва, М. Волошина, Д. Мережковського, З. Гіпіус, О. Купріна, К. Бальмонта, Є. Замятіна, А. Аверченка висвітлюються її тематичні та ідейні особливості: антибільшовицька спрямованість, гуманістичний пафос, зосередженість на головних питаннях революції – класове насильство, російський народ, інтелігенція.

В третьому розділі «“Несвоевременные мысли” О.М. Горького» аналізуються особливості горьківського погляду на революцію, більшовизм, культуру, російський народ та інтелігенцію, відображеного у цьому творі.

У книзі «Несвоевременные мысли» Максим Горький, розмірковуючи про нагальні проблеми революційної дійсності, сперечається з різними політичними силами Росії. Антибільшовицький заряд його виступів найбільш сильний. У творі стикаються уявлення письменника про ідеальний соціалізм та щоденне втілення марксистської теорії більшовиками. Горький був переконаний, що Росія ще не готова до введення нового політичного устрою через нечисленність пролетаріату. Йдучи за догмою соціалістичного вчення, ленінський уряд прагне знищити старе суспільство через терор і своєю політикою сприяє розпалюванню насилля. «Несвоевременные мысли» передають занепокоєння автора долею народу, над яким вожді революції здійснюють «експеримент» з виживання. Звідси й гнівний пафос горьківських статей, присвячених характеристиці більшовизму в цілому та окремим його персоналіям.

Інвективи Горького на адресу нових володарів Росії сусідять в «Несвоевременных мыслях» з не менш гострою критикою російського характеру. Письменник розмірковує про азіатські якості слов’янської душі – схильність до анархізму, зашкарублість, лінь, жорстокість, «власницький індивідуалізм», особливо характерний для селянства, та, протиставляючи цей прошарок населення Росії пролетаріату й інтелігенції, висловлює побоювання, що російський мужик погубить революцію. На сторінках «Новой жизни» Горький створює переважно негативний образ народу, але джерело цього скепсису – патріотичні почуття автора.

Статті «Новой жизни» найбільш повно розкривають культурну програму Горького. У створенні держави з високим рівнем культури автор «Несвоевременных мыслей» вбачає головну мету революції. Для нього культура – це духовність і мораль, розум і працьовитість як окремої людини, так і певної суспільної групи: селянства, пролетаріату та інтелігенції. У книзі чітко простежується критична спрямованість оцінок старої гвардії російських інтелігентів. Горький звинувачує її в егоїзмі, відірваності від життя, зневаги до народу та небажанні сприяти владі у справі будівництва нової культури. В той же час письменник негативно оцінює й діяльність більшовиків щодо культурного перетворення Росії та сподівається своїми публіцистичними виступами спрямувати її у потрібне русло.

«Несвоевременные мысли» являють собою зразок публіцистичного жанру в російській документальній прозі епохи революції. В газетних статтях, які складають книгу, виявляється багато ознак цього жанру: стислість, полемічність, експресивність, відкрита оцінність. Загальний емоційний тон статей, заклики і звернення до більшовиків та інтелігенції, робітників та селян, риторичні запитання мають на меті підштовхнути читачів до міркування над проблемою, а можливо, й до перегляду своєї позиції.

Книга наповнена своєрідними порівняннями, епітетами, метафорами і образними висловлюваннями, які визначають афористичний стиль твору. Використання різних цитат з листів, газет та, особливо, з художніх творів підсилюють ефект афористичності стилю «Несвоевременных мыслей». Значний пласт літературних цитат і алюзій складають різного роду посилання на текст Біблії, частіше за усе – на текст Нового Завіту. Роздуми про насилля, критика дій радянського уряду та заклики до культурного будівництва співвідносяться Горьким з християнськими заповідями, які цінні для нього своєю людяністю. Книга насичена також фрагментами текстів художньої літератури, переважно – творів російських письменників ХІХ століття: М.Ю. Лермонтова, Ф.І. Тютчева, К.С. Аксакова, М.О. Некрасова, І.С. Тургєнєва та інших. У цілому ж, характер образних засобів статей «Новой жизни» знаходиться у прямій залежності від їх проблематики та емоційного забарвлення.

Четвертий розділ «“Окаянные дни” І.О. Буніна» присвячений дослідженню проблематики і жанрової своєрідності книги.

У щоденнику І.О. Буніна «Окаянные дни» відбито авторське бачення революційної доби. Усвідомлюючи всю важливість ситуації, в якій опинилась Росія, письменник у цьому творі майже не говорить про факти свого приватного життя, а зосереджується на переказі та аналізі відомостей історичного змісту. Автором коментуються такі події революції та громадянської війни, як Брестський мир, відступ військ Антанти у 1919 році, заколот Григор’єва, дії Білої гвардії в Україні тощо. Переказуючи факти, Бунін не прагне до вірогідності, адже й спирається він на свідомо неточні, а то й неправдиві джерела інформації – чутки та більшовицькі газети. Головна мета такої уваги Буніна до обставин революційних часів – відображення духу епохи, жорстокого й лютого.

«Окаянные дни» мають вільну, мозаїчну композицію, яка підкреслює безпосередність сприймання автором подій, що відбуваються навколо нього. Фрагментарність книги виявляється у різноманітті нотаток, наявності, крім безпосередніх вражень дня, спогадів, роздумів, різного роду цитат (із газет, художніх творів, автоцитат).

Бунінський щоденник представляє відверто суб’єктивний погляд письменника на події громадянської війни. Знавець російського села, Бунін в «Окаянных днях» продовжує дослідження душі росіянина. Він виділяє в російському характері дві сторони: «азіатську» та «великоруську». Лінь, «одвічна нудьга», темнота, надія на «пана», а головне – «стихійність», – далеко не повний перелік негативних якостей народу, джерелом яких, за Буніним, саме і є «схід». Духовність, доброта, мудрість, православ’я – одвічно російські риси, які здатні вивести народ на правильний шлях. На жаль, міркує Бунін в «Окаянных днях», у російській душі напевно переважає азіатське, це одна з головних причин тотального насилля революційної доби.

В «Окаянных днях», вперше у бунінській творчості, виникають живі картини вулиці, через які автор розкриває характер російського народу та показує своє ставлення до дій більшовиків. Письменник акцентує увагу на брутальності та цинізмі революційних мас. Непримиренну ворожість народу до колишніх правлячих класів Бунін пояснює пропагандистською балаканиною радянської влади та байдужістю інтелігенції до потреб народу. Ненависть Буніна до більшовиків, яка відображена на сторінках його щоденника, нечувана. Письменник не може простити їм того, що вони зробили з Росією, і його лють обертається в’їдливими зауваженнями.

Окремий бік відображеної в «Окаянных днях» дійсності складає літературне життя Росії 1918-1919 років. Бунін нещадний у критиці на адресу сучасних йому письменників – особливо дістається від нього символістам, які приєднались до революціонерів, а також – В. Маяковському та М. Горькому, погляди яких на революцію і мистецтво видаються авторові щоденника абсолютно хибними. Крізь неприховане роздратування, яким проникнуті суб’єктивні спостереження Буніна над мовою й літературою епохи революції, проступає біль і туга автора за великим минулим російської культури.

Політична логіка революційних подій була мало зрозуміла Буніну. В ньому головує емоційно-мистецьке начало, яке визначає всі «за» та «проти». Письменник вважає, що більшовики привели Росію до катастрофи. Таке апокаліптичне бачення подій підкреслюється образним строєм книги – автор малює символічні картини, використовує порівняння й метафори, які передають атмосферу смерті та хвороби, що, на його думку, панує скрізь.

У п’ятому розділі «“Письма к Луначарскому” В.Г. Короленка» розглядається творча історія, проблематика і деякі особливості поетики твору.

«Письма к Луначарскому» (1920) є закономірною віхою світоглядного та творчого шляху В.Г. Короленка. Жовтневу революцію він сприйняв як «більшовицьку авантюру». Письменник був переконаний, що Ленін та його соратники увергають Росію у вир бід та кровопролиття. З часом (на 1919 рік) Короленко доходить висновку про те, що ніякої альтернативи радянській владі  в ситуації, що склалася, немає. Але до кінця своїх днів він так і не зміг примиритися з багатьма серйозними помилками більшовиків у справі керування державою. В.І. Леніна дратували неодноразові випади Короленка на адресу більшовиків. Тому він дає наркому просвіти А.В. Луначарському завдання поїхати до Полтави, щоб поговорити з письменником, по можливості переконати його припинити критику політики радянського уряду та запропонувати висловити свої погляди у формі листа. Таким чином, Ленін став ініціатором зустрічі Короленка і Луначарського 7 червня 1920 року, а по тому – однобічного «листування». Шість листів, які створювалися В.Г. Короленком з червня по вересень 1920 року, відомі читачеві як «Письма к Луначарскому».

Короленко протягом багатьох років був захисником прав пригноблених, борцем за врятування людських життів. Під час революції письменник також намагався підняти свій голос проти бід та драм епохи: насилля, голоду, ескалації воюючими сторонами свавілля і беззаконня. У «Письмах к Луначарскому» (1920) цей протест відтворено найбільш яскраво. Засуджуючи жорстокі дії більшовиків, автор описує конкретні випадки «червоного» терору. Питання смертної кари, як і деякі інші явища революційного буття, розглядаються Короленком в історичному контексті: у порівнянні з фактами російської історії ХІХ сторіччя, подіями Великої французької революції.                 

Письменник демонструє гуманістичну спрямованість своїх суспільно-політичних переконань не тільки протестом проти терору. Для нього замах на свободу слова, відсутність у більшовиків толерантності до інакше мислячих є не менш страхітливим проявом насилля. Звертаючись до А.В. Луначарського, Короленко жалкує, що нарком просвіти підтримує ЧК у її діях по відношенню до людей, які не згодні з політикою більшовизму. Він намагається переконати свого респондента, а в його особі й усю ленінську партію, у помилковості його прихильності до насильницьких методів та бажає йому усвідомити просту істину: в основі руху до соціалізму повинна лежати людяність, навіть до противників.

Думка про передчасність будівництва соціалізму в Росії, поряд з виступами Короленка проти революційного насилля, складає проблемний стрижень «Писем к Луначарскому». Більшовицький екстремізм, вважає письменник, знайшов найбільш повне втілення у діяльності зі знищення всього «буржуазного». У своїх листах до наркома Короленко, спираючись на основні положення економічної теорії та елементарну логіку, доводить безглуздість руйнівних дій радянської влади. Короленко вважає, що перехід до нової суспільної формації неможливий, адже Росія ще не пройшла попередню. Якоюсь мірою наслідуючи горьківську традицію критики національного характеру, автор «Писем…» вказує на слабкість розвитку у російському народі моральної культури, відсутність у ньому самоповаги, яка б стримувала його від диких вчинків, його моральну неготовність до соціалістичних методів господарювання. Спираючись на конкретні факти, Короленко показує наслідки максималізму радянської влади, які привели країну до руїни. Автор попереджає керівництво Росії про небезпеку ще більших бід та закликає переглянути своє ставлення до капіталу.

«Письма к Луначарскому» В.Г. Короленка, незважаючи на заявлену у назві приналежність до епістолярного жанру, фактично є публіцистикою. Щонайменш дві якості цього твору говорять на користь цієї тези: злободенність проблем та ясно відчутна мета автора – прагнення змінити думку читача про ці проблеми. Основні риси стилю публіцистичної прози Короленка, які яскраво відбилися у «Письмах…», – художність (типові образи, символіка, своєрідні метафори), «науковість» викладу, практичний підхід до аналізу проблем – допомагають повною мірою розкрити позицію письменника у роки революції.