РУССКАЯ ПОСТМОДЕРНИСТСКАЯ ПРОЗА В ВОСТОЧНО - И ЗАПАДНОСЛАВЯНСКОМ ЛИТЕРАТУРНОМ КОНТЕКСТЕ

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми. Сформульовано мету і завдання дослідження, виділено предмет і об’єкт розгляду, окреслено основний термінологічний апарат дисертації, визначено її наукову новизну, теоретико-методологічну базу і практичне значення.

Розділ 1. Основні підходи до вивчення російського постмодернізму. Розділ складається з п’яти підрозділів, у яких визначено основні напрями постмодерністських досліджень у слов’янському та російському літературознавстві, модерністські чинники російського постмодернізму, особливості стилю, героя, течій російської парадигми.

1.1. Дослідження постмодернізму в сучасному літературознавстві. У підрозділі розглянуто три провідні напрями постмодерністських досліджень: соціально-філософський, антрополого-культурний, літературно-художній. Усі напрями пов’язують нову парадигму з переглядом перспектив модерністського світосприйняття. Перший напрям осмислює Постмодерн як цивілізацію після доби Модерну (ХVI – ХХ ст.) і Просвітництва, спираючись на синергетичні теорії самовідтворення (теорія біфуркації/флуктуації, за І. Пригожиним), уточнює ідеологічно-філософський зміст “великих метанарративів” (за Ж.-Ф. Ліотаром), переглядаючи тоталітарні тенденції та соціальні ілюзії.

Антрополого-культурний напрям дослідження постмодернізму визначає паралогічні координати буття людини. Напрям обґрунтовує безсубстантивну модель людини, сформовану новітніми світоглядними, соціально-політичними обставинами. Це деперсоналізований індивід, зомбі, шизоїдний, психоделічний типи, споживач, нарцис, блукач, втомлений інтелектуал, іроніст, блазень, обманутий романтик, емігрант, глобаліст, супермен, відчайдух, “схиблений” шизофренік тощо. Вони широко представлені в досліджуваній слов’янській постмодерністській прозі. Зазначено, що гостроти набувають проблеми дегуманізації, безнадії, які охоплюють постмодерне суспільство (М. Суворов,
І. Адельгейм, Г. Мережинська, Н. Зборовська).

Літературно-художній напрям виявляє критичну налаштованість постмодернізму до усталених форм художності, тому надає перевагу естетиці чорного гумору, іронії, гротеску, фарсу, бурлеску, травестіювання, пародіювання, мовчання, переосмислює кордони тексту і контексту (І. Скоропанова, М. Епштейн, Т. Гундорова, Г. Мережинська, Т. Денисова, Г. Сиваченко).

В структурі дисертації відобразилось звертання до всіх трьох напрямів, серед яких саме літературно-художній ревізує постмодерністську теорію, долаючи схематизм та безапеляційність теоретичних присудів.

В підрозділі розглядаються процеси постструктуралістських змін: семіокластика; теорія децентрації структури; тоталітарність дискурсу; актуалізація поняття “Іншого”. Зазначається, що на теренах слов’янських літератур вони мають різний ступінь виявленості та характер наповнення, оскільки структуралістські тенденції не були виразно представленими в них. Семіокластика (розщеплення знаку та означуваного) стала ознакою внутрішнього світу героїв ранніх постмодерністських творів. У пізній прозі явище набуває загальносуспільних рис. Децентрація насамперед торкнулась зміни кодів масової / елітарної літератур та внутрішньожанрової структури прози. Поняття “Іншого” набуває актуальності разом із поглибленням процесів глобалізації та осмисленням слов’янського світу як частини світової спільноти. Тоталітарність дискурсу на пострадянських теренах поступово втрачає виключно політичний, ідеологічний характер. В роботі наголошується, що східно- та західнослов’янський літературний постмодернізм визначається пародійним, ігровим характером сприйняття постструктуралістських проявів.

У даному дослідженні постмодернізм розуміється як 1) світоглядна система, що визначає постмодерністське мислення; 2) художньо-естетична система; 3) художній стиль у широкому розумінні, як “формотворче начало, що пронизує структуру твору” (Д. Наливайко); 4) своєрідна літературознавча методологія.

1.2. Російський постмодернізм у компаративних дослідженнях слов’янознавства. В підрозділі розглядається художньо-естетична інтерпретація слов’янського міфу в постмодерністській свідомості кінця ХХ – поч. ХХI ст., яка пов’язана з децентрацією геополітичного простору Європи. Дослідження доводить, що слов’янський міф сьогодні може розглядатись як засіб пізнання та самопізнання слов’янських національних культур, як фактор переосмислення літературних традицій в онтологічній, аксіологічній перспективі, як противага технократизму, раціоналізму, глобалізаційній уніфікації. Аргументовано поняття “слов’янський постмодернізм”. Постмодерністський перегляд слов’янського міфу акцентує увагу на факторах кроскультурності, пограниччя, регіоналізації та глобалізації.

В дисертації активізовано відцентрові вектори досліджень, направлені на виявлення розбіжностей, а не уподібнень, що переважало в традиційному порівняльному літературознавстві.

В розділі проаналізовано значення слов’янознавчих праць Д. Чижевського, взято до уваги провідні ідеї вченого про доцільність порівняння “співвідносних” жанрово-стильових явищ.

Зроблено висновок про тяглість явищ романтизму та бароко як вторинних стилів у період трансформаційних постмодерністських змін, а також про приналежність сучасного постмодернізму до перехідної течії епохи Постмодерну.

Провідні міфокомплекси слов’янства – “слов’янської душі”, жертви, месії, страждання, поетизації землі та сільського життя – створюють одночасно подібні, але й своєрідні умови постмодернізації української, російської, чеської словацької, польської, білоруської літератур.

Узагальнивши досвід українського слов’янознавства в роботах Д. Наливайка, І. Дзюби, Т. Гундорової, Г. Сиваченко, Т. Рудої, Р. Радишевського,
Ю. Булаховської, П. Рудякова, О. Веретюк, В. Соболь, Я Поліщука, В. Моренця,
О. Палій, в кандидатських дисертаціях С. Лизлової, Л. Лавринович, З. Лановик,
І. Стешин, польського слов’янознавства – в працях З. Геник-Березовської,
Г. Янашек-Іванічкової, Р. Ніча, М. Бобровніцької, чеського – в дослідженнях
І. Поспішіла, М. Зеленки, В. Сватоня, М. Томчика, словацького – в роботах
Д. Дюришина, В. Червеняка, Т. Жілки, Я. Джоганика, російського – в працях
С. Шерлаїмової, Л. Широкової, Л. Софронової, В. Хорєва, В. Богданова,
А. Ліпатова, О. Цибенко, І. Адельгейм, автор приходить до висновку про необхідність врахування в постмодерністських дослідженнях зазначених літератур контактно-генетичних зв’язків східних і західних слов’ян, а також типологічних зв’язків.

В роботі виокремлено східнослов’янські, західнослов’янські версії постмодернізму, запропоновано шляхи типологізації слов’янського постмодернізму, які передбачають врахування духовно-культурного комплексу слов’янських літератур, вивчення явищ у синхронії та діахронії, увагу до співвідношень модернізму та постмодернізму в національних літературах. Доводиться теза про стимулюючий характер соціокультурних факторів виникнення постмодернізму на слов’янських теренах та важливість першочергового врахування художньо-стильових чинників постмодерністської парадигми.

1.3. Витоки, становлення, зміна векторів деконструкції російського постмодернізму. У роботі проаналізовано точки зору І. Ільїна, Н. Лейдермана,
М. Липовецького, Г. Мережинської, Л. Шевченко, І. Скоропанової, Г. Нефагіної,
О. Богданової, М. Кякшто щодо періоду виникнення російського постмодернізму, який доцільно вбачати в другій половини 1960-их (твори Вен. Єрофеєва,
В. Синявського (Абрама Терца), А. Бітова). У полеміці вчених навколо художнього наповнення передпостмодернізму дисертант схиляється до думки про те, що російський передпостмодернізм – це сукупність явищ, які підготували ранній етап постмодернізму в глибинах соцреалізму, модернізму, реалізму (твори російських символістів, акмеїстів, постсимволістів, оберіутів, М. Булгакова, А. Платонова,
Є. Замятіна та інших письменників). Не перебільшуючи значення антитоталітарних причин виникнення постмодернізму, автор вважає:

1) філософсько-естетичною причиною стала зневіра в утопіях – політичних, соціальних, філософських, наукових, художніх; 2) очевидною була вичерпаність художніх можливостей соцреалізму, профанація гуманістичних ідей; 3) вирішальну роль відіграло руйнування канонів офіційної літератури в андеграунді, у дисидентській літературі, у самвидаві (творчість С. Гандлевського, Вен. Єрофеєва, “Мітьків”, Й. Бродського, С. Довлатова, А. Бітова, Д. Галковського,
Юза Алешковського, В. Войновича, інших); 4) активізувались ігрові форми літератури, закладені в естетиці російського модернізму, авангарду; почалась реабілітація пародії, іронії, палімпсесту, авторських текстових стратегій.

Початковий, або ранній етап російського постмодернізму (друга половина 1960-их – друга половина 1980-их) характеризувався такими рисами: 1) концепцією світу як хаосу; 2) постісторичними та постгуманістичними переконаннями; 3) деконструкцією естетичної спадщини російської культури та соціокультурної спадщини соцреалізму; 4) увагою до стереотипів масової свідомості; 5) стильовим плюралізмом.

Стильовими собливостями російського раннього періоду слід вважати: 1) використання маргінального типу іронії – юродства як висміюванням російського утопізму, з актуалізацією прийомів гри, стилістики сповіді і проповіді; 2) увагу до своєрідного типу іронічного заперечення – апофатичного 3) використання нехудожніх та переосмислення традиційних жанрів – поеми в прозі, записок, “мудрувань” (рос. “умствований”); 4) орієнтацію на моделі маргінального героя (дивака, п’яниці, гультяя, грішника, циніка, психічно хворого); 5) ліричний тип емоційності; 6) авторську присутність у тексті; 7) активне використання діалогу, полілогу, діатриби, солілоквіуму, проповідницької риторики; 8) різоматичну сюжетно-композиційну побудову тексту.

Другий, пізній період у російському постмодернізмі виокремлюється із другої половини 1980-их років. У дисертації досліджено його характерні риси: 1) використання шизоїдального гротеску в зображенні патологій тіла та свідомості; 2) увага до хворобливої свідомості (садомазохізму, некрофілії, патологічної сексуальності, психоделічних відхилень); 3) зображення насильства та зла, що правлять світом; 4) потяг до міфологізму, карнавалізації, грайливого світосприйняття; 5) деконструкція логіки російської історії та створення квазіісторичної прози; 6) посилення іронічного модусу та самопародіювання, активізація пародійної інтертекстуальності; 7) увиразнення необарокових та готичних рис прози; 8) пародіювання теорії та художньої практики європейського постмодернізму; 9) пристосування російських архетипів до пострадянської неоміфології, рефлексія щодо консервативного слов’янського міфу; 10) постмодернізація інших літературних напрямів та течій. В дисертації аналізується пов’язана з цим періодом проза Д. Галковського, В. Пелєвіна, А. Корольова,
Ю. Буйди, В. Сорокіна, Вік. Єрофеєва, Л. Петрушевської, В. Шарова, П. Крусанова, Т. Толстої, А. Слаповського, В. Маканіна, інших письменників.

Після розгляду кількох періодизацій російського постмодернізму в дисертації запропоновано власну, засновану на домінуючих стильових тенденціях кожного періоду. Перший період – “апофатичний” (1960-ті – поч. 1970-их); другий – “деконструктивний” (1970-ті – поч. 1990-их); третій – “структуротвірний” або “неоміфологізуючий” (1990-ті – 2000-ті). Підкреслюється провідна риса третього періоду – пошук національної та особистої самоідентифікації у час пострадянської “капіталізації” та формування нової російської свідомості за умов глобалізації суспільства.

1.4. Особливості стилю, моделі героїв. Течії постмодернізму. Розглядаються течії російського постмодернізму: концептуалізм, метареалізм, соц-арт, рос-арт, а також стильові модифікації: нарративний постмодернізм, ліричний, лірико-постфілософський, шизоаналітичний (проза В. Сорокіна, Т. Толстої
В. Пелєвіна, Вік. Єрофеєва, А. Корольова).

Зроблено висновок про те, що концептуалізм, соц-арт, рос-арт властиві як східнословянській, так і західнослов’янській версіям (проза М. Васюченка,
В. Діброви, С. Жадана, Д. Масловської, Н. Гоерке, П. Піштянека, П. Тарагела,
Д. Мітани, Д. Капітаньової).Якщо для російського концептуалізму джерелами є класичний реалістичний, психологічний, соцреалістичний, історико-революційний, виробничий роман, то для українського – це документи соціалістичної доби, творчість заборонених закордонних поп-співаків, взірці західноєвропейської літератури, культура української діаспори (проза О. Ірванця, В. Діброви). У польській літературі такими виступають концепти реггі, скінхедів, молодіжної субкультури (Д. Масловська), концепти-фрактали (Н. Гоерке), у словацькій літературі – романи із сільського життя, концепти “сільського реалізму”, “гармонійної людини”, прози соціальної боротьби, “малої вітчизни”, словацького неоміфологізму (П. Піштянек, Д. Тарагел, Д. Капітаньова). Тілесно-медитативний дискурс концептуалізму має суттєві відмінності в російському постмодернізмі та західнослов’янській версії: в першому він набуває шизоїдних форм, у другій пов’язаний з медитативними, чуттєвими переживаннями та підкреслено чуйним ставленням до тіла (проза В. Віліковського, М. Гретковської, Т. Прохаська,
Л. Вацуліка, К. Кофти, О. Забужко, Н. Сняданко), або стилістики розтабуйованої теми (проза Ю. Винничука, Е. Лімонова, О. Слаповського, П. Піштянека).

Стилістика соц-арту в західнослов’янській версії постмодернізму направлена переважно не на арт-стратегії ідеології соціалізму та засад соцреалізму, а на деконструкцію усілякої жорсткої соціальної та ідеологічної детермінованості людини в суспільстві (у постмодерністській прозі словаків П. Піштянека, П. Груза, Д. Мітани, поляків Є. Пільха, П. Хюлле).

Рос-арт виявився у деконструкції ідей панславізму та русифікації, а також в актуалізації знаків російської культури та літератури. Стилістика прози оберіутів та російської безсуб’єктної прози 1920-их років обіграється в оповіданнях
П. Піштянека; інтертекст прози Вен. Єрофеєва наявний у творах П. Хюлле,
Є. Пільха, Й. Топола, інтертекст російської реалістичної класики – в романах
М. Кундери, Д. Мітани, П. Хюлле.

Культурогенез знакового постмодерністського героя в обох версіях рухається від моделі маргінала, жертви соціальної системи, блукаючого одинака, людини-пустоти, ущемленої людини, емігранта, гультяя, балаганного героя, штукаря, людини карнавального типу, гравця з долею – до моделі героя, який набирається життєвих та духовних сил, шукає нового змісту існування, універсального абсолюту, плідної діяльності (1990-ті), не зазіхаючи на творення ідеології майбутнього (у прозі Ю. Полякова, В. Пелєвіна, М. Вівега, І. Кратохвіла, П. Хюлле, П. Крусанова, Ю. Андруховича, Г. Пагутяк, О. Токарчук). Актуальна для сьогодення “віртуальна” проза демонструє героя, свідомо та підсвідомо керованого, контрольованого масово-комунікативними засобами інформації, комп’ютерними технологіями, психоделічною залежністю (проза В. Пелєвіна, Д. Масловської,
В. Сорокіна, С. Жадана).

В дисертації досліджуються прийоми виявлення авторської позиції в постмодерністській прозі та роль”авторської маски”. В обох версіях вона тяжіє до виявлення онтологічної, етичної, екзистенційної, есхатологічної проблематики, що пояснюється орієнтацією письменників на модерністські чинники. Західнослов’янська версія ширше представлена авторською позицією у традиційно сильному типі автобіографічного письма (проза М. Гретковської, П. Хюлле,
Є. Пільха, М. Вівега, Д. Годрової).

В дисертації розглянуто явище “постмодернізації” літератури, притаманне обом версіям в останній період (1990-ті) (“чорнуха”, “сльозливість”). Текст “постмодернізованого” реалізму набуває семіотичної та інтертекстуальної насиченості, родо-видової еклектики, полістилістики, жанрової гібридності. “Постмодернізація” літератури в західнослов’янській версії тяжіє до використання художньої спадщини готичного роману, абсурдистської, натуралістичної прози (тексти М. Гретковської, П. Віліковського, Л. Вацуліка, Д. Годрової).

“Постмодернізація” літератури створює деієрархізацію центру та периферії, надаючи більшої ваги структурам масової літератури (дамський (рожевий) роман, роман про супермена, вестерн, мелодрама, кривавий детектив, порнографічна література, кіно, серіали “мильних опер”, телевізійні шоу, поп-музика).

1.5. Модерністські чинники в літературі російського постмодернізму (інтертекст модерністської прози Д. Мережковського, А. Бєлого, В. Розанова, Ф. Сологуба, Д. Хармса в постмодерністських творах Вен. Єрофеєва,
В. Сорокіна, В. Пелєвіна)

В розділі автор приходить до висновку про поліфонічну єдність прози російського постмодернізму, Срібного віку, постсимволізму. Їх зближує переходовість модерністської та постмодерністської парадигм, приналежність до некласичного типу культури. Дві епохи єднає типологія інтертекстуального мислення (гібридно-цитатного), циклічність міфологічного часу та простору, принципи дзеркальної конструкції прози. Російські постмодерністи орієнтуються на духовні цінності, трансцендентність, символічність, іронію, амбівалентність, пародійність, різноманітність авторских масок вітчизняного модернізму. Завдяки модернізму постмодернізм озброюється поетикою бароко, реалізму, романтизму, що зміцнює його зв’язок із традицією та класикою.

Авангардистська складова російського постмодернізму (традиції футуристів, оберіутів, творчості Д. Хармса) розглянута в роботі на прикладі текстів В. Сорокіна. Відзначено близькість його концептуалістської естетики до авангарду; досліджено естетизацію випадковості, беззмістовності, абсурду, невмотивованого насилля, вбивства, шизофренічної тілесності в його прозі, а також використання письменником трагіфарсової поетики, стилістики контрасту, парадоксу, кінематографічного письма. Разом із тим, прозі В. Сорокіна властива орієнтація на внутрішню структурованість форми як модерністського роману, так і соцреалістичного.

Вплив романів Ф. Сологуба “Мелкий бес”, “Тяжёлые сны» на постмодерністський роман відобразився у використанні різних жанрових форм у межах одного жанру, в особливій ролі рамкових конструкцій і делімітаторів кінця та початку тексту, в моделюючих надзавданнях епіграфа, прологу, епілогу, в поетиці профанного та сакрального сміху.

Творче сприйняття постмодерністською прозою роману В. Брюсова “Огненный ангел” визначило вплив жанрової традиції роману становлення особистості, включення жанрів референції тексту (коментаря, рецензії), звертання до метажанру (роману в романі),

Роман А. Бєлого “Петербург” для постмодерністської стилістики став складовою інтертексту “петербурзького міфу”, джерелом просторово-топологічних символів Росії та Азії, втіленням ідеї космічної безодні та гармонійного Всесвіту, поєднанням коду транскультуральної особистості з кодами російської духовної культури.

Дисертантка робить узагальнення про те, що творчість названих авторів сформувала постмодерністські романні конструкти у прозі Вен. Єрофеєва,
В. Пелєвіна, В. Сорокіна та долучилась до формування нового жанрово-стильового симбіозу – російського постмодерністського роману. Його ознаками є ілюзорність зображуваного світу, гостра соціальність, критичне ставлення до постіндустріального споживацтва, формування людини нової цивілізації, пошуки “новими росіянами” духовного абсолюту, особистого та загальнонаціонального шляху у глобальному світі. Новому жанроутворенню властиві модерністська пародійна та пародична інтертекстуальність, міфологічність, театральність та карнавальність вчинків героїв, виразна авторська інтенція, використання поетики російського фольклору та архетипів, переосмислення європейських культурних канонів, барокові та готичні впливи, дзеркальність побудови, присутність вставних жанрів та екфразису.

Модерністські чинники постмодерністського стилю в дисертації  досліджуються на зіставленні творчості В. Розанова та Вен. Єрофеєва. Письменників зближує авторська рефлексивність, чуттєвість, духовна іпостась юродивості, біографічність, сповідальність, жанрова невизначеність, дискредитація автора як творця, естетична відповідальність. Поетика прози В. Розанова та Вен. Єрофеєва збагачена апофатичним утвердженням, яке пародійно трансформувалось у стилістиці другого і третього періодів російського постмодернізму (у прозі В. П’єцуха, Ю. Полякова, В. Маканіна, М. Паніна, Т. Толстої, Вік. Єрофеєва).

Російський постмодернізм деконструює символістські типи художньої авторської особистості: демонічного художника, медіума, майстра, нарциса, чарівника, міфурга, естета, скептика.

В роботі досліджується естетика “творчого сп’яніння”, започаткована Вен. Єрофеєвим і сприйнята обома версіями постмодернізму (Є. Пільх, П. Піштянек,
Ю. Андрухович, І. Бабков).

У роботі доводиться, що найбільш значущим інтертекстом російського постмодернізму став російський символістський і постсимволістський роман, що пов’язано з його високою семіотичністю, програмовою інтертекстуальністю, історіософською жанрово-стильовою насиченістю. Перераховані явища спародійовані квазіісторичним постмодерністським романом – жанровою модифікацією, вперше системно охарактеризованою дисертанткою (р 5, п. 1).

Розділ 2. Особливості російського постмодернізму та східнослов’янської версії. Своєрідні явища та типологічні сходження (на матеріалі російської, української, білоруської прози)

2.1. Спільні та відмінні риси формування і розвитку парадигми в східнослов’янській версії постмодернізму. Під східнослов’янською версією постмодернізму розуміється типологічна близькість, перегук векторів розвитку та художніх стратегій стилю в російській, українській, білоруській постмодерністській літературі. Час, умови, причини появи перших постмодерністських творів, співвідносність модерністської та постмодерністської стилістики в українській та російській літературах близькі. Це дозволяє говорити про коректність подібних зіставлень.

В українській парадигмі, яка також сформувалася поза постіндустріальним суспільством та ринковою економікою, актуалізуються проблеми кордонів модернізму/постмодернізму та формування останнього в надрах попередніх напрямів, стилів, що характерно і для російської парадигми. Український постмодернізм також має виразні риси переходовості: урівноважує культурні домінанти та периферію, деконструює соцреалістичну парадигму, деміфологізує та реміфологізує національну свідомість, деконструює світоглядні стереотипи. В дисертації розглядаються особливості традицій української переходовості. До них належать вияви песимізму та гіркої іронії, загроза “смерті України” як держави, актуалізація теми козацтва та міфу “жертви зла”. Відмінність явищ української та російської переходовості, вплив трагедійних концептів Чорнобильської катастрофи, присутність елементів антиколоніального дискурсу є особливостями літературного постмодернізму в Україні.

На відміну від російської, українська новітня парадигма деконструює консервативні (“народницькі”) канони літератури метрополії та діаспори і переосмислює засади модерності.

Перші твори українського постмодернізму з’являються пізніше за російські (на думку автора, у творчості В. Діброви на початку 1970-их), але їхній волелюбний пафос, антиутопічні та антирадянські тенденції, іронія, пародіювання соцреалістичних концепцій, характер героя, провідні мотиви близькі до ранніх постмодерністських російських текстів  Це доводиться в роботі на зіставленні прози В. Діброви та Вен. Єрофеєва.

В надрах українського постмодернізму відбувається переосмислення традицій бароко, романтизму, давньоукраїнської літератури, стилістики котляревщини. Це компенсує розірваний культурний код (Г. Грабович) у літературі ХХ ст. і зближує російську та українську парадигми.

Білоруська постмодерністська література з’явилась пізніше (кінець 1990-их). Дискурси національного державницького відродження, які активізувались із розпадом Радянського Союзу, домінують у ній над завданнями модернізації та постмодернізації. Пізня поява білоруського постмодернізму, тяжіння до традиційно сильного реалізму та виразно виявлених екзистенційних проблем, уплив російської та західнослов’янської традицій, переважання нарративного способу письма, інтенсивне виявлення авторської особистості, використання стилів нехудожньої прози свідчать про поєднання в білоруській парадигмі рис східно- та західнослов’янської версій. Ці ознаки дають можливість зарахувати білоруський постмодернізм до проміжної форми.

2.2. Модерністські чинники українського постмодернізму. Розглядаються такі чинники, як інтенсивний національно-культурний рух та завдання національної консолідації, еклектизм та гетерогенність українського модернізму, схильність до засвоєння неоромантичної національно-творчої міфології, східний та західний вектори розвитку української модерністської літератури із формуванням кількох культурних центрів, асинхронність модерністських процесів щодо європейського контексту, авангардистські тенденції, карнавалізована необарочність української прози.

Дослідження показало, що український постмодернізм деконструює модерністські типи героїв Лесі Українки, О. Кобилянської, І. Франка,
В. Винниченка, Б.-І. Антонича, романтизований народницький образ Т. Шевченка, історичні міфи України. Впливовим модерністським інтертекстом став урбаністичний топос (Б.-І. Антонича, В. Домонтовича, В. Підмогильного,
Б. Шульца, М. Булгакова). Активну роль відіграють модерністські авторські міфи (В. Винниченка, І. Франка, Лесі Українки), типи модерністських персонажів (“цілісної особистості”, вольової жертовної особистості, “чесного з собою”, духовного борця, морально та суспільно зобов’язаного індивіда, романтизованого месії, народного лицаря з “обережною” національною ментальністю), тип героя з язичницьким/християнським світобаченням, ментальна дихотомія модернізму/національного консерватизму. Ці явища деконструйовані у постмодерністській прозі Ю. Андруховича, Є. Пашковського, В. Медвідя,
О. Забужко, Ю. Іздрика.

Український постмодернізм інтерпретує модерністський конфлікт “слабкого мужчини та сильної української жінки” (проза О. Забужко, Т. Прохаська,
О. Ульяненка).

Модерністська та неоромантична поетика створили сильне національно-культурне ядро “міфу України” та “української ідеї”, які можна назвати гіпертекстом українського постмодернізму. Отже, український модернізм, як і російський, спричинився до розвитку постмодерністської парадигми, але задіяв дещо інші творчі складові.

2.3. Домінуючі стратегії російського та українського постмодернізму

Дисертантка вважає, що ранній період українського постмодернізму розпочався повістю “Пентамерон” В. Діброви (1974). Письменник втілив основні стратегії постмодерністської деконструкції естетики соцреалізму, вождизму, соціалістичної ідеології, шестидесятництва, народництва, шевченкового міфу, утопізму і консервативності переконань української діаспори, моделі героя-естета, письменника-Орфея, карнавального блазня, барокового героя (оповідання “Пельце”, цикл оповідань “Мукументи”, роман “Бурдик”). Постмодерністські знаки В. Діброви суголосні стратегіям раннього російського постмодернізму. 

До найважливіших стратегій наступної когорти українських постмодерністів – “бубабістів” (група “Бу-Ба-Бу”) – віднесено збагачення жанрової та стильової палітри, розкриття можливостей української іронії, перформансність, театралізацію, прагнення до синтезу мистецтв, написання “відкритого” культурницького тексту, спрямованість на деконструкцію вітчизняного модернізму.

Період пізнього українського постмодернізму, початок якого віднесено до 1990-их років, ознаменувався поглибленням орфічної моделі героя (у романах
Ю. Андруховича “Московіада”, “Перверзія”), пошуками національної самоідентифікації, активізацією міфічного коду літератури, зміною модусу деколонізації, трансформацією феміністичного дискурсу. Пізньому українському постмодернізму притаманна стилістика “озвученого слова”, орнаментальність, риторичність, метафізична трансцендентність, екзистенційність. Висувається думка про те, що за відсутності формотворчих модерністських взірців “рустикальний стиль” постмодернізму звертається до архаїчних жанрів давньоукраїнської літератури – літопису, хроніки, апокрифу, житія (проза В. Медвідя,
Є. Пашковського). Міфи України – національної жертовності, чорнобильський апокаліптичний – потрапляють під деконструктивний художній уплив котляревщини (О. Ірванець, Ю. Іздрик, В. Шкляр, Н. Сняданко).

На початку ХХI століття в українському постмодернізмі переглядається стратегія національної самодостатності України, а саме її “окремішність”. Деконструюється модель героя-естета, набуваючи виразних соціальних рис, втрачаючи барокову безтурботність (роман Ю. Андруховича “Дванадцять обручів”). Деколонізація, національні стереотипи, форми раннього постмодернізму піддаються пародизації. Активізується транскультуральна спрямованість української парадигми.

В роботі зроблено висновок про типологічну близькість раннього російського та українського постмодернізму, яку визначають обставини формування, проблемно-ідейна та жанрова спорідненість, паралельність художніх течій. Обидвом парадигмам властиві ліричний, лірико-постфілософський, меланхолійний, нарративний стилі письма, певні стратегії деконструкції. Для українського постмодернізму менш характерними є шизоаналітичний і віртуальний стилі. Українська котляревщина перегукується з гоголівською інтертекстуальністю російської парадигми.

Знакові персонажі російського та українського постмодернізму відмінні. Якщо в першому випадку це юродивий, іроніст, п’яниця, творець віртуальної дійсності та віртуальних цінностей, споглядач, то в другому – художник-естет, бродячий філософ, блазень, провидець, воїн. В обох випадках – це захисник національних інтересів, який орієнтується на модерну та постмодерну моделі світосприйняття (логоцентричну, безкомпромісну, альтернативну з одного боку, та плюралістичну, ігрову, відкриту до всіх можливостей – з іншого).

2.4. Пошуки центруючих ідей: герой, жанр, особливості інтертексту російського та українського постмодернізму. В. Пелєвін і Ю. Андрухович

Зіставлення творчості письменників показало, що у обох художня картина світу створюється на основі традиційного міфологізму, який охоплює карнавальну антитезу проявів божественного – диявольського, християнського – язичницького, життя – смерті, чоловічого – жіночого (романи “Чапаев и Пустота”, “Московіада”, “Перверзія”, повість “Рекреації”). В. Пелєвіна та Ю. Андруховича також цікавлять антропологічні ідеї ХХ століття, “згорнуті” в новітні міфологеми. Їхнім романам властиві структурний принцип меніппеї, як і карнавальність, дзеркальність, поліфонічна стилістика, жанрово-стильова гібридність, використання прийому “маски”, увага до тілесності, розширення рамкової структури, що сприяє пермутації тексту та контексту.

Твори Ю. Андруховича та В. Пелєвіна в жанровій інтертекстуальності спираються на роман-подорож, роман становлення особистості та виховання, крутійський роман. У їхній прозі за останнє десятиліття посилюється самопародіювання постмодерністського дискурсу: ґендерного, віртуального, транскультурного, поетики масової літератури. Водночас спостерігається пародіювання західноєвропейських устремлінь нації у Ю. Андруховича, потяг росіян до східної культури – у В. Пелєвіна.

Український автор деконструює орфічний міф героя-естета, російський – його символістську теургічну інтерпретацію. Природні фактори, зображені крізь призму постмодерністського тексту, у обох авторів шокують соціальною відвертістю та гостротою екологічного катастрофізму (романи “Священная книга оборотня” В. Пелєвіна та “Дванадцять обручів” Ю. Андруховича).

2.5. Жіноча проза східно- та західнослов’янського постмодернізму. У роботі проаналізовано традиції української переходовості, яка відзначалась сильним інтелектуально-художнім жіночим дискурсом, активізацією жіночого елементу в психології творчості (Леся Українка, О. Кобилянська, О. Кобринська, Марко Вовчок). Дослідження показало, що для української та російської постмодерністської прози характерною є тема тотального чоловічого насилля (морального, фізіологічного). Вона відображається в творах Л. Петрушевської,
Т. Толстої, С. Василенко, О. Забужко, Є. Кононенко і не властива польській, чеській, словацькій літературам. Українська та російська феміністична проза активно деконструює тоталітарну комуністичну ідеологію та духовне насилля над людиною. У свою чергу, для героїнь польської та чеської письменниць
М. Гретковської, Д. Годрової деконструкція соціалістичного минулого пов’язана з меланхолійними, ностальгійними спогадами про дитинство, юність (романи “Полька”, “Тривожне місто”).

Як свідчить дослідження, обидвом версіям властивий психологізм, психоаналітизм, експресивність, ритмічна динаміка, сповідальність жіночого письма (Л. Петрушевська, М. Гретковська, О. Забужко). Цьому сприяють звертання до жанрів щоденника, автобіографії, нотаток, розповідь від першої особи, використання розмовного стилю, настроєність на діалог і поліфонію, присутність авторського голосу, що надає жіночій прозі високого ступеню репрезентативності.

Природними для жіночого письма є фрагментарність світосприймання, фрактальність оповіді, еклектика стилів. Творча самопрезентація жінки стає провідним мотивом прози пізнього постмодернізму, що активізує метапрозову структуру у феміністичному письмі. Жіноча постмодерністська проза в обидвох версіях рухається від загостреного сприйняття ґендерних проблем (соціально-культурного конструкту статі) до тілесності, біологізму, природності жінки та її вродженого покликання.

Зроблено висновок про те, що тематизація процесів жіночої творчості, медіалізовані життєподібні наррації, увага до суспільного та природно-фізіологічного контексту створюють семіотичний механізм передачі культурної традиції – релігійної (Г. Пагутяк), соціально-духовної (Л. Петрушевська), політичної (М. Гретковська), національно-феміністичної (О. Забужко).

2.6. Техногенний катастрофізм і постчорнобильський дискурс російського, українського та білоруського постмодернізму. Постмодернізація під знаком Чорнобиля властива передовсім українській, російській, меншою мірою – білоруській літературі. Вона ознаменувалась процесами деконструкції радянського соціально-політичного і господарського утопізму, ревізії та переоцінки цінностей культури та її технократичного контексту. Метафора «культурного вибуху»
(Ю. Лотман) наприкінці 1980-их років одержує пряме художнє втілення. Зміни торкнулися культури Книги, значення та естетики друкованого і усного слова. У творах, пов’язаних із чорнобильською тематикою (роману «Кысь» Т. Толстої, повістей «Очамимря» О. Ірванця, “Прости и помилуй нас, чёрный аист” В. Казько), постмодернізм у ситуації “після Вибуху” знищує топоси – просторово-культурні надбання нації, але, водночас, посилює риторичну функцію вцілілих, які знаменують основні ціннісні архетипні орієнтири національної культури. Деконструкція виявила “відпрацьовані” знаки національної культури, що потребують деієрархізації, оновлення, частково – забуття. Роман «Кысь» Т. Толстої вказав на духовні, культурно-естетичні втрати у посттравматичній мутації нації. Повість «Очамимря» О. Ірванця продемонструвала неможливість національного оновления в традиціях романтичної, модерністської, прорадянської міфології в післячорнобильський період.

На відміну від російської культурно-грайливої інтерпретації “післявибухових мутацій”, український постмодернізм опікується проблемою непередбачуваності післячорнобильських наслідків у природі, що, можливо, в подальшому стане однією з актуальних екологічних проблем української постмодерністської літератури.

В Білорусії постмодерністська проза, на відміну від поезії, не створила художнього твору, здатного постмодерністськими засобами резонансно відобразити причини та наслідки Чорнобильської катастрофи. Для національної літератури ця подія не стала концептуальним трансформаційним чинником, каталізатором постмодерністської естетики.

2.7. Особливості білоруського постмодернізму як східнослов’янської версії парадигми

У білоруській літературі постмодернізм почав формуватись на межі 1980-их – 1990-их років, каталізатором культурної постмодернізації стала сильна екзистенційна спрямованість білоруської літератури (В. Биков, О. Адамович,
В. Казько), постмодернізація втілюється не модерністськими, а реалістичними, метареалістичними засобами, що свідчить про художньо-стильову відмінність білоруської постмодерністської прози від української та російської, а також про її проміжне становище в межах східнослов’янської та західнослов’янської версій.

В білоруській гуманітарній сфері залишаються нездійсненими такі процеси, як вихід із культурно-політичної ізоляції, активний обмін досягненнями європейської та світової філологічної науки, деконструкція соціалістичного способу мислення, що уповільнює постмодернізацію суспільної та індивідуальної свідомості. Інша особливість пов’язана з тим, що відрефлексований читачем обсяг текстів саме національної літератури залишається незначним, що обмежує вплив і можливості деконструкції, інтертекстуальності. Через згадані обставини у білоруській парадигмі ці стратегії пристосовуються до російської, західноєвропейських літератур.

У постмодерністській літературі цієї країни виокремлюються три художньо-стильові різновиди. Вони властиві насамперед поезії, нечітко окреслені в прозі. Для першого різновиду характерне цитатне письмо, інтертекстуальність, пародійно-іронічна поетика, синтез стилів і жанрових форм (А. Ходанович, О. Козлов,
Л. Рублевська, Ю. Гумянюк, У. Гарачка, В. Мудров, І. Бабков). У другому домінує принцип гри, яка супроводжується карнавалізацією, метаморфозами, зміною масок і ролей, переміщеннями в часових і географічних координатах (З. Вішньов,
С. Мінскевич, В. Жибуль, А. Турович, А. Бурсов, А. Бахаревич). Тексти третього різновиду характеризуються прийомами гротеску, абсурдизації, провокативності, антиестетизму, епатажності (І. Сидорук, І. Сін, Л. Вольський, В. Мудров).

В дисертації наголошується, що білоруський постмодернізм, розпочавшись пізніше за російський та український, виробляє іншу естетику соц-арту, деконструює розповсюджені в національних культурних моделях стереотипи провінціалізму, національної залежності, сільської ментальності. Невиявленість та невідрефлексованість модерністської естетики визначає своєрідні перспективні стратегії білоруського постмодернізму: поетику сміхової культури, фольклору, бурлеску, буфонади, травестії, анекдоту та національного жанру гутарки.

Розділ 3. Особливості стильового синтезу та переосмислення традицій. Необарокові тенденції в російському та українському постмодернізмі

3.1. Проекція бароко в постмодернізмі: теоретичні аспекти. Паралелі між бароко та іншими художніми напрямами, течіями активно досліджувались і продовжують вивчатись російськими та українськими літературознавцями
Д. Чижевським, А. Ліхачовим, В. Крекотенем, Д. Наливайком, А. Мишаничем,
М. Над’ярних, В. Шевчуком, М. Липовецьким, Н. Лейдерманом, І. Смирновим,
Ю. Барабашем, В. Грицаєм, А. Морозовим, Б. Крисою, П. Михедом, С. Ушкаловим, І. Заярною, І Гуцуляк, Н. Городнюк, Н. Вигодованець, Л. Андрієнко та іншими. У типологічній проекції бароко на літературу постмодернізму простежується прямий та опосередкований упливи, інтертекстуальна різноманітність, необарокова модифікація постмодерністської поетики, присутність східного та західного векторів барокової стилістики. Гармонізація світу, існування універсальних констант для узгодження антиномій раціонального та ірраціонального є провідними тенденціями бароко, які вплинули на слов’янські версії постмодернізму.

Дослідження показує, що виокремлення течії необароко у російському постмодернізмі (М. Липовецький, Н. Лейдерман) не має достатніх підстав, як і теза про синонімічність постмодернізму та бароко (Г. Мєднікова). Автор дисертації вважає, що сутність барокових і необарокових явищ повинна бути розмежована. Барокові тенденції у постмодерністській літературі покликані поєднувати злет національно-патріотичного, глибоко християнського, творчого, розкутого за змістом та формами, вигадливого, конструктивного світогляду конкретно-історичної барокової культури – і кризового, просякнутого стихією хаосу, відчуттям ціннісних втрат світогляду постмодернізму. Необароко, в свою чергу, вказує на присутність принципів барокової поетики та знаків культури Бароко в інших культурних епохах – тих, які не співпадають із його історичними рамками. Необароковими є такі риси постмодернізму, як фрагментарність і дискретність світобачення, естетизація всіх сфер життя, реміфологізація знаків культури, ілюзивність, симулятивність, грайливість, повторюваність, вагання між формою і безформністю, схильність до накопичення змісту, жонглювання знаками, символами, метафорами.

Згідно з висновком дисертанта, східнослов’янський постмодернізм виявився художньо чутливим до двоїстості бароко: одночасного тяжіння як до пізнього середньовіччя (готичні тенденції, “складна” простота, ірраціональність, схильність до філософічності), так і до ренесансу. Життєствердність, універсалізм, жага діяльності, духовний синкретизм, протиставлення києво-візантійських і римо-католицьких тенденцій – ці риси східнослов’янського бароко активізувались у російському, українському, білоруському постмодернізмі.

3.2. Бароковий універсалізм у художньому мисленні російського та українського постмодернізму (на матеріалі прози П. Крусанова та Л. Дереша). Компаративний аналіз прози показав: як для українських, так і російських письменників-постмодерністів провідна знаковість барокового інтертексту пов’язана з трансформацією національної свідомості та національних цінностей, з ідеєю державності, зміцненням християнських переконань, поєднанням надбань латинської та візантійської культур, стильовим багатоголоссям письма (проза
Ю. Андруховича, О. Забужко, В Кожелянка, Л. Дереша, В. Пелєвіна, Ю. Буйди).

В парадигмах обидвох літератур бароковий пошук універсальних констант поєднується з транскультурними устремліннями постмодернізму, а саме художньою деконструкцією симпатій та антипатій до російського, західноєвропейського та американського світів. Транскультуральність виявляється у художніх прийомах використання іншомовного та фонетичного письма, барокових ремінісценцій, літературних інтертекстів, містифікацій, зміни масок, у впливі вестернізації. В українській прозі пародіюються як проросійські, так і антиросійські тенденції, у російській – проамериканські та антиамериканські.

Романи Л. Дереша “Поклоніння ящірці” та П. Крусанова “Американская дырка” пародіюють бароковий слов’янський універсалізм, пафос патріотичної міфології, національні стереотипи героїзму, слави. В обидвох творах окреслено коливання свідомості від бароковості до “нового середньовіччя”. Відтворено барокову модель героя – національно свідомого, інтелектуального, філософськи налаштованого, діяльного, чуйного до стильової багатоманітності слова та світу. Але діяльність такої слов’янської натури, схильної до крайнощів, диктується консервативними культурними стереотипами, радикальними настроями. Ренесансний вектор бароковості (в українській літературі – травестійність, бурлескність) нейтралізує постмодерністський нігілізм, сприяє відродженню амбівалентної сутності героїв, їхньої архетипної схильності до самоіронїї та гри. Аналіз творів підводить до висновку, що для українського постмодернізму критерієм особистості є прагнення до свободи, розкріпаченість, протидія злу і насиллю, для російського вирішальну роль відіграє духовний фактор.

Необарокова сутність героїв в українському постмодернізмі сполучає риси козацького та релігійного бароко: в них вирізняються ознаки лицаря, ченця, художника, поета, філософа-мандрівника, містика.

Необароковість російського постмодернізму опосередкована інтертекстом авангарду та постсимволізму (поєднання античних, православних, західних символів, знаків і топосів). Бароковість роману П. Крусанова виявляється в інтертексті “Вертограду многоцвітного” та “Орла Російського”, що належать перу барокового автора початку XVII століття С. Полоцького. Українському ж постмодернізму властиві прямі звернення до барокових творів Д. Туптала,
І. Вишенського, І. Галятовського, Г. Сковороди, І. Котляревського.

3.3. Прийоми барокової поетики в російській постмодерністській прозі (на матеріалі книги-циклу В. Пелєвіна “ДПП НН”). Барокові принципи російського постмодернізму повною мірою відобразились у книзі-циклі В. Пелєвіна “Диалектика переходного периода из ниоткуда в никуда» («ДПП НН»). Дисертант доходить висновку, що твір побудовано за прийомами барокового універсалізму та за філософським принципом vanitas. Художня картина світу В. Пелєвіна охоплює міфологізований кругообіг буття, спирається на російську жанрову традицію, йдучи від елегії до замальовки, оповідання, роману становлення свідомості, постмодерністської пародії, віртуальної прози. Письменник зображує росіян, пародіюючи основні мотивації постіндустріальності – “накопичення, володіння, споживання”. Але за бароковою концепцією vanitas втрата глибинного змісту існування залишається шляхом “нізвідки в нікуди”.

Силові лінії бароко в російському постмодернізмі актуалізують культуру та літературу інших “перехідних” епох: сентименталізму, романтизму, символізму, авангарду. Прозі В. Пелєвіна притаманний опосередкований вплив бароко – завдяки художньому освоєнню спадщини Д. Хармса, оберіутів. Бароковий концепт “розуму й безумства” через вплив та інтерпретацію оберіутів (“битва зі смислами”, абсурдність життя, за Д. Хармсом) сприйнятий і відтворений поетикою роману
В. Пелєвіна “Числа”. Обґрунтовано появу барокової символіки чисел (“Числа”), раніше відображеної російськими філософами, символістами, постсимволістами, футуристами (П. Флоренський, В. Хлєбніков, Д. Хармс, О. Лосєв). Інтерпретація числа, за прийомами градації, починається від середньовічної містики, веде до російської теургічної духовності та гармонійної моделі всесвіту, виростаючи аж до символу віри (інтертексти Ф. Достоєвського, О. Пушкіна, Л. Толстого,
В. Соловйова).

Барокові принципи художності впливають на жанр роману, який інтертекстуально базується на стильовому синтезі художніх засобів різних мистецтв. Використання В. Пелєвіним екфрасису (словесного опису іншого мистецтва) у романі створює поліфонію контекстуального художнього простору, формують полістилістику жанрової структури.

Бароковість російського модерністського роману увійшла до прози
В. Пелєвіна крізь інтертекст “петербурзького міфу”, відрефлексованого в романах А. Бєлого, Ф. Сологуба. Протиставлення східних, слов’янських і західних цивілізаційних надбань, задане модерністським інтертекстом, В. Пелєвін піднімає на рівень сучасних глобалізаційних проблем. Це додає роману соціальності, політичної гостроти, актуалізує сильні барокові традиції державності, патріотично спрямованої діяльності, російський незмінний потяг до духовного абсолюту. У романі з ним пов’язаний провідний бароковий мотив самопізнання як подорожі вглиб себе (Г. Сковорода, Д. Хармс), що пародійно відтворено в тексті.

В романі задіяні основні необарокові прийоми поетики: гра словом, кириличним і латинським шрифтами, дотепність, використання апофатичної іронії (вираження вищого начала в зниженій, травестійній формі).

Здійснене дослідження дає підстави вважати, що нобарокові тенденції російського постмодернізму виступають активним деконструюючим фактором постіндустріальної культури та її товарно-ринкового наповнення, в чому проглядається спільність художніх пошуків російського та західного постмодернізму.

Розділ 4. Російська постмодерністська проза в західнослов’янському літературному контексті на межі ХХ – ХХI століть

4.1. Модернізм як актуалізована складова західнослов’янського постмодернізму

4.1.1. Польський модернізм та постмодернізм. Зіставний аналіз демонструє, що відмінність перехідного періоду від соцреалізму/модернізму до постмодерної парадигми у східнослов’янських і західнослов’янських літературах викликана різним ступенем демократизації суспільств та рівнем духовних і громадянських свобод, неоднаковою соцреалістичною уніфікацією літератур, неодночасним виникненням модернізму та якісно різними «модернізмами”, розбіжностями в поглядах на роль і завдання літератури та культури.

Дисертант приєднується до думки літературознавців-полоністів про те, що польському постмодернізму притаманні всі риси розвинутого, відрефлексованого напряму. Він не пригнічувався соцреалістичною регламентацією, не занурювався в специфічні підпільні та дисидентські форми існування такою мірою, як російський чи український. Польський модернізм знаходився під значним впливом романтизму, отже, сприйняв його національно-історичні тенденції відродження, прагнення до національної самостійності, міфологічні моделі героя, жертви, емігранта, підкресленої шляхетської “польськості”, індивідуалізму, сарматизму, але активно травестіював їх. Напрям протистояв соцреалістичному догматизму після Другої світової війни, активізував традиції “Молодої Польщі” (1894 – 1918), авангарду (група “Краківський авангард”), неокласиків (група “Скамандер”) та пізнього модернізму 1930-их – 1950-их років.

В роботі проаналізовано особливості згаданих груп, течій, які поєднували народно-визвольні задачі з вишуканим естетизмом, розвінчанням романтичного прометеївського пафосу творця-месії, сформували сильний іронічний дискурс, створили особливу стилістику чуттєвості, еротичної гри. Таким чином, польський модернізм створив значний художній плацдарм для органічного сприйняття постмодерністських новацій: поетику еклектики, умовності, пародійності, маски, дзеркальності, дистопії, ірреальності, тілесності.

В досліджуваній літературі традиційно сильними залишались упливи реалізму, неореалізму (тяжіння до епічності, історизму, жанрів автобіографії, щоденника). Модерністським претекстом постмодернізму став роман
В. Гомбровича “Фердидурке”, який відзначився майстерністю перверсії, пермутації, іронії, пародії, інтересом до низової літератури, кітчу. Постмодерністські засади формувались у творчості С. Віткаці, К. Іжиковського, Є. Анджеєвського,
Т. Конвіцького та інших. У польському модернізмі не були відкинуті історизм, традиція, ґетероґенність. Західного переситу «модернізмом», який призвів західноєвропейську та американську літератури до його радикального заперечення, в польському постмодернізмі немає, як і перерваності між періодами модернізму та постмодернізму, що спостерігаємо в східнослов’янській версії.

4.1.2. Модернізм як складова словацького постмодернізму. Словацький модернізм характеризується незавершеністю та невиявленістю багатьох процесів модернізації, які зазнали відчутного впливу романтизму, народницьких, національно-визвольних ідей. Напрям розвивався за традиціями ліричної прози (натуризму), що пояснюється провідною екзистенційною спрямованістю словацької літератури, її експресивністю, схильністю до міфологізму, нарративного способу письма. В рамках натуризму сформувалась течія “поетів сюжету” (1950-ті роки), з якої вийшла перша плеяда постмодерністів (Д. Татарка, П. Карваш). Значну роль відіграла і поетика сюрреалізму, який на словацьких теренах втілився як “надреалізм” (авангардистські, нігілістичні тенденції, апокаліптичне світовідчуття, формотворчість). На словацький модернізм відчутно вплинули “католицький модернізм”, європейський символізм, чеський “поетизм”, соцреалізм (творчість Я.Ц. Гронського, П. Ілемницького, М. Фігулі, Ф. Швантнера, Л. Ондрейова-
Л. Містріка, Р. Фабрі, В. Рейзела).

4.1.3. Модернізм як актуалізована складова постмодернізму в чеській прозі. У дисертаційній роботі чеський модернізм (символізм, імпресіонізм, авангардна течія поетизму, сюрреалізм) розглянуто крізь призму “масариківського реалізму”, який наклав відбиток на сприйняття Модерну як кризової парадигми (утопізм, наростаючий психоз, суїцидність, зневіра, скептицизм). Т. Масарик вніс у контекст чеського модернізму зацікавленість Росією та російською літературною класикою.

В дисертації зазначено, що чеський модернізм розвивався, зазнаючи активних транскультуральних і мультикультурних впливів, які створили широкий європейський контекст чеського модернізму та заклали традицію осмислення загальноєвропейської проблематики. Дослідження демонструє, що чеському модернізму були властиві всі розвинуті модерністські форми стилю, жанру, поетики, авторських стратегій.

Відкритість форми, колажна структурованість, схильність до еклектики, гри, гіпертекстуальність, пародійність, абсурдистське бачення світу, підкреслений естетизм, войовниче несприйняття політичної та ідеологічної заангажованості літератури, – ці риси чеського модернізму були органічно сприйняті чеським постмодернізмом та визначили його суттєву відмінність від прози східнослов’янської версії.

Таким чином, у чеській та польській літературах модернізм мав можливість розвинутись більш повнокровно, ніж у “згорнутих” модерністських проектах в українській, словацькій, білоруській, російській літературах, де він поєднувався з завданнями національного відродження. Повноправною художньою стратегією в чеській, польській, білоруській літературах залишався реалізм, який у перших двох не зазнав істотного впливу соцреалістичної естетики.

 4.2. Ранній російський постмодернізм та особливості виникнення чеського, словацького, польського постмодернізму

4.2.1. Соціолітературні та естетичні аспекти східно- та західноєвропейського типів культур у постмодерністській рецепції. “Новизна стилю” (у західнослов’янській версії – продовження стильової модерністської традиції) та перегляд національного світосприйняття в контексті глобалізації визначають провідні риси постмодернізму в обидвох слов’янських версіях, які розглянуто як східноєвропейський тип культури. Він прагне утримати єдність суспільного життя, національний дух, традиції, історичне мислення. Східно- та західнослов’янський світи у ситуації постмодернізації та глобалізаціїї схильні до ренаціоналізації, індивідуальної та національної ідентифікації, відмовляючись від “історичної амнезії”. Вони скептично ставляться до постіндустріальної неоміфології західної та американської маскультур.

4.2.2. Особливості виникнення польського постмодернізму. Польська література, яка розвивалась більш органічно і послідовно, практично не відчула «дистанції» між модернізмом і постмодернізмом (М. Домбровський,
М. Гловіньський, М. Яніон, Б. Бакула). В ній не виникла ситуація постмодерністського “вибуху”. В польській парадигмі не проглядається пафос апокаліптичності, катастрофізму, – ні трагічного, ні пародійного, що притаманні російській та українській. Художньо-стильові елементи модернізму органічно перетекли з однієї системи в іншу. В роботі відзначено більш ранню появу польського постмодернізму (твори С. Мрожека, 1963) від російського та українського, проаналізовано шляхи становлення польської парадигми.

Свобода світосприйняття, увага до традиційної теми цінностей, фантазія, містифікація, поетика неміметичної прози, “штучність”, ліризм, використання стилістики масової прози, фольклору (гавенди шляхетської), гра “сміттям літератури” – такими є модерністські стратегії раннього польського постмодернізму (С. Мрожек, С. Хвін, А. Стасюк, Є. Пільх). Перегуки раннього російського та польського постмодернізму в дисертації досліджено в зіставленні прози
Вен. Єрофеєва та С. Мрожека.

Пізній польський постмодернізм (1990-ті роки), названий К. Уніловським “постмодернізмом із людським обличчям”, деконструює консервативні аксіологічні складові національної неоромантичної моделі розвитку, стереотипи колективного несвідомого, знаходиться в пошуку нових параметрів національної самоідентифікації. Йому властиві історіософська іронія, гротеск, антиутопічність, опора на польську оповідну традицію, розвинута поетика тілесності, антиелітарність (А. Тузяк, М. Гретковська, М. Вітковський, Н. Гоерке, О. Токарчук, А. Стасюк). Його поетика відрізняється від російської всеохопної інтертекстуальності, безкомпромісної агресивної соціально спрямованої деконструктивності. Польський постмодернізм оновлює модель роману ініціації, використовуючи жанровий синкретизм історичного, пригодницького, фантастичного романів та стратегії авторської присутності (романи
М. Гретковської, О. Токарчук).

4.2.3. Формування словацького постмодернізму. Особливості російського та словацького раннього постмодернізму (зіставлення прози Вен. Єрофеєва,
Р. Слободи, П. Віліковського). До характерних особливостей словацького постмодернізму віднесено поєднання постмодерністської поетики (еклектика, пародія, створення палімпсесту, зрощення з жанрами масової літератури, деконструкція національної літературної традиції) з модерністською екзистенційною проблематикою. Постмодерністська деконструкція орієнтована переважно на реалістичну прозу (документальну, автобіографічну, мемуарну), яка в словацькій літературі має сильні естетичні позиції.

Зіставлення “поеми” Вен. Єрофеєва “Москва-Петушки” з раннім словацьким постмодерністським романом Р. Слободи “Нарцис” виявляє багато спільного в особливостях жанру, стилю, мотивів, героїв. Найбільш виразними є метафізична теургія духовного світу героїв, амбівалентність моральних цінностей. Для творів характерний жанровий вплив шоденникової прози, іронічність і ліризм оповіді, спорідненість символіки. Постмодерністські знахідки зіставлених творів перегукуються з класикою пізнього словацького постмодернізму – романом “Вічно зелений…”, порівняльне дослідження якого представлене в дисертаційній роботі. Узагальнення відмінностей дозволяє говорити про багату палітру шизоаналітичної іронії та пародіювання в розглянутих текстах. Юродивість, апофатичне утвердження, психоаналітика душевної та тілесної сфери направлені передовсім на деконструкцію учительного, проповідницького пафосу літератури, заперечення її рятівної ролі в справі “поліпшення” реальності.

4.2.4. Особливості постмодернізму в чеській прозі. В роботі зазначено, що чеський постмодернізм виник раніше за східнослов’янські версії (поч. 1960-их), раніше розпочались постмодерністські рефлексії у чеському літературознавстві (кінець 1980-их). Як і в польському постмодернізмі, в чеському важко увиразнити виключно постмодерністські прийоми письма, що пов’язане з традиційною для них гетерогенністю літератури, схильністю до цитатності, ремінісценцій.

В роботі зазначено два періоди чеського постмодернізму: своєрідність першого полягала в привабливості стильового хаосу, стихії, вигадки, фентезі, формотворчих пошуках, впливах масової літератури, вестерну. Другий період, який розпочався в середині 1990-их, орієнтувався на підвищення змістовної наповненості літератури (публіцистичні виступи І. Кратохвіла, М. Пілажа,
П. Коуделки). Деконструкція “великих метанарративів” соціального утопізму переростає в деконструкцію проблем капіталізації та постіндустріального споживацтва. В центрі уваги постмодерністської літератури опиняється особистість, яка шукає нові орієнтири існування, але не відкидає духовно-моральну національну традицію, міжнаціональну толерантність, європейський вибір (проза
Д. Годрової, І. Кратохвіла, М. Кундери, М. Вівега, Л. Вацуліка, М. Урбана,
М. Айваза). Така проза звертається до проблем глобального існування світу, транскультурального досвіду нації, самопочуття “космополітичної” еміграції нової Європи, проблем інтелігенції та народу. Це повертає чеський постмодернізм до епічної художності, суспільних конфліктів, а також до психологізму, біологізму, емоційності. Ідейно-естетичні та художні пошуки чеської постмодерністської поетики вносять у літературу національно сильні традиції бароко та готики.

4.3. Готичний інтертекст у романах російського та чеського постмодернізму. Постмодерністська парадигма в східно- та західнослов’янській версіях демонструє різне сприйняття та втілення готичного інтертексту. Російська постмодерністська проза спирається на полігенетичність та поліцитатність готики, розвинуту в прозі М. Карамзіна, В. Одоєвського, О. Пушкіна, М. Гоголя. В роботі проаналізовано готичний інтертекст у постмодерністській прозі В. Сорокіна, яка виявляє деконструкцію тоталітарної свідомості та різних форм насилля. Якщо у російській прозі готика виступає духовно-містичним та жанрово-структуруючим явищем, інтертекстуально орієнтованим на літературну готику XVIII – XIX ст., то в чеському постмодернізмі виключне місце займає історичний період національного готичного стилю – Середньовіччя та притаманні йому роди та види мистецтв, празька архітектура та пов’язані з нею історичні факти, легенди, перекази. У російському постмодерністському тексті готика сприяла відображенню перверзіїї почуттів, служіння високій загальнолюдській ідеї, засад “братерського” існування суспільства. В чеському – відтворенню історичної долі чехів, національної трансценденції, родових зв’язків, привабливості готичного універсалізму, конструктивної світоглядної риторики (романи Д. Годрової, М. Урбана).

Готичний вплив у обох літературах ознаменувався актуалізацією міфу вічного повернення, міфологізацією простору, семіотизацією “міського тексту”, увагою до жанрів літопису, хроніки, щоденника та мемуарів (романи Д. Годрової), авантюрного роману, роману-подорожі. Письменники використовують готичну структуру сюжету, емоційні модуси жаху та насолоди (романи В. Сорокіна,
П. Хюлле). В російському постмодернізмі готичний інтертекст поєднано з псевдо-готикою масової літератури (дамським романом, “чорним” романом), тоталітарним дискурсом соцреалістичного роману, що сприяє жанровій гібридизації своєрідного російського постмодерністського роману. Готичний інтертекст актуалізує християнські мотиви, духовну містику, що розширює ідейно-художні можливості як російського, так і чеського постмодернізму (В. Сорокін, М. Урбан).

4.4. Інтертекст російської літератури в західнослов’янському постмодернізмі. Дисертант приходить до висновку, що постмодерністська інтерпретація російського світу актуалізує його приналежність до слов’янського міфу (панславізм, слов’янська душа, слов’янська єдність, бунтарство, народність, панування християнсько-гуманістичної культури). З іншого боку, російський світ у рецепції західнослов’янського постмодернізму виступає як колоніальний, репресивний, який несе комуністичну ідеологію, нав’язує світобачення, культуру. Це свідчить про злиття “російського” та “радянського” аспектів у західнослов’янській постмодерністській імагології. У досліджуваній прозі чехів, словаків, поляків “антиросійськість” як процес антитоталітарний протікає паралельно до чеської “антинімецькості” (проза І. Топола), польської “антиамериканськості” (проза А. Стасюка), що є результатом геополітичних транскультуральних змін у Європі та світі.

Дослідження показує, що російська література (Ф. Достоєвський, Л. Толстой, О. Солженіцин, Вен. Єрофеєв) залишається одним із ключових інтертекстів західнослов’янської версії, який поширюється на широке коло проблем самовизначення нової Європи. Деконструкція колонізаторського характеру репресивно-радянського тоталітаризму із провідних стратегій переходить у розряд другорядних і “відпрацьованих”, поступаючись консолідуючим стратегіям у пошуках новоєвропейського компромісу (проза П. Груза, Д. Мітани).

Розділ 5. “Світ «після попелу»: міф творення в східно- та західнослов’янській постмодерністській прозі (на матеріалі романів Ю. Буйди, В. Пелєвіна, Ю. Іздрика, П. Хюлле, Д. Мітани, Й. Топола)

5.1. Особливості постмодерністського міфологізування. Постомодернізм деконструює універсальні та національні міфи, ідеологічні міфологеми масової свідомості. Він формує власний тип міфотворчості. Показником такого процесу в дисертаційному дослідженні обрано космогонічний міф творення. Він художньо втілюється як російський міф “кровної спорідненості” (роман Ю. Буйди), український “апостольський” (проза Ю. Іздрика), польський месіанський (роман
П. Хюлле), чеський героїчний лицарський (роман Й. Топола).

У розділі розглядаються різноманітні прийоми трансформації міфу творення, а також деміфологізації (пародіювання, “мовні ігри”, авторські інтерпретативні моделі, руйнування ідеї синтезу, обігравання складових елементів розщепленого міфу тощо). Постмодерністський космогонічний неоміфологізм трансформується, спираючись на стильову еклектику та деієрархізацію культурних кодів, деконструює архаічний міф, соціалістичну міфологію та постмодерністський світоглядний хаос, створює модель множинності світів та істин. Така модифікація протиставляє апокаліптичному фіналу стильове розмаїття, жанрову креативність, динамічність духовного пошуку (проза В. Пелєвіна, Д. Мітани, М. Гретковської,
Ю. Андруховича). Об’єднуючою рисою слов’янських постмодерністських літератур у процесі “повернення до джерел” залишається збереження духовної вертикалі міфу на засадах креативної хаотичної космогонії.

5.2. Неоміфологізм постмодерністського квазіісторичного роману. У дослідженні обгрунтовується наявність такої жанрової модифікації постмодерністської прози, як квазіісторичний роман. Це новоутворення веде походження з пародійних псевдоісторичних текстів доби бароко, у російській парадигмі інтертекстуально спираючись на прозу М. Осоргіна, Є. Замятіна,
В. Набокова. Квазіісторичний роман грайливо оперує утопічною та антиутопічною свідомістю, пародійно використовує історичні факти та філософські конструкти для побудови можливих світів минулого та майбутнього, не ставлячи за мету визначення історичної істини чи побудову лінійно опосередкованої історії. Він уникає конкретно-історичного прочитання подій та не прагне знайти константи трансісторичної сталості. Історія міфологізується, при цьому увага зосереджується на її крайнощах, надмірностях – нереалізованих або “випадкових” кроках національного та загальнолюдського розвитку. Такий підхід дає можливість розгорнути шизоаналітичний дискурс, інші позараціональні аналітичні моделі, стилістику віртуальних світів.

Поетику постмодерністських квазіісторичних романів визначає неоміфологізм, їхні сюжет, фабула, композиція будуються за логікою нелінійного роману, “мерехтіння кліпів”, енциклопедії, словника, кросворду, карт таро, пазлу, календаря тощо (“Ведмежий роман» І. Кратохвіла, «Укус ангела» П. Крусанова, «До и во время» В. Шарова, «Путь Бро», «Лёд», «23000» В. Сорокіна, «Безодня»
Є. Пашковського, «Кров на соломі» В. Медвідя, «Конотоп» В. Кожелянка, «Ханеман» С. Хвіна).

Східно- та західнослов’янська версії зосереджені на деконструкції ідей традиційної транскультуральності, спільних християнських коренів, братерської єдності слов’ян. Деконструюються такі міфологеми, як пошук нового месії, порятунок суспільства через жінку, поневіряння нації-вигнанця.

5.3. Міф книги у постмодерністській прозі. Топос книги одержав у постмодерністській літературі багато втілень – від Книги-Бога до розуміння книги як тексту культури, скарбниці звитяг людства. Постмодерністська семантика древнього топосу спирається на барокові концепти «книги всіх знань», бібліотеки, неоміфологічне переосмислення яких втілюється в моделі книги як культури з втраченим кодом. Унеможливлюється осягнення “перенасиченої” культури людства, втрачають принаду форми з незрозумілим змістом. Постмодернізм пародіює надмірно раціоналістичне сприйняття культур і вбачає “осягнення книги” в інтуїтивному, підсвідомому, метафоричному, ісихастичному, споглядальному, метафізичному, “надлітературному” пізнанні. Такі способи близькі теологічному, бароковому, постмодерністському сприйняттю (проза О. Токарчук, В. Пелєвіна,
Д. Мітани, М. Айваза). Водночас, герменевтична множинність інтерпретацій книги-одкровення робить неможливою “останню істину” про світ та людство (“Шлях людей книги” О. Токарчук, “Друге місто” М. Айваза).

5.4. Інтерпретація міфу про супермена в східно- та західнослов’янській постмодерністській прозі. Постмодерністська література відтворює міф про супермена, базуючись на художньо та соціально обґрунтованих моделях буржуазної масової культури. Дослідження виявляє, що східно- та західнослов’янські постмодерністські літератури пародіюють міф супермена, створюючи антиміф: залізного лицаря – людиноподібної машини – перевертня – Антихриста. Російська модель героя-супермена найбільш активно деконструює “педагогічні здібності” вестернізованого захисника людства. Вона спирається на художні засоби міфологічної лікантропії, російського фольклору, байки, маски, містики, подвійного прочитання тексту (іронічного та серйозного), широко використовуючи прийоми аллюзії, парафразу, персоніфікації, демонструючи транзитивні, негеройські, пристосовницькі риси нового російського супермена (проза В. Пелєвіна).

Чеська модель, заснована на традиційному архетипі лицаря, трансформувала персонаж у рятівника людства від постіндустріального та терористичного зла на теренах нової Європи. Вона увібрала інтертекст лицарської балади, пригодницької прози, бойовика, вестерна, готичного роману, тим самим розширюючи можливості постмодерністської літератури. Якщо російська модель базується на фольклорному перевертництві, то чеська використовує карнавалізований тип лицаря-блазня (“Нестерпне місто” Д. Годрової), готичний тип Голема (“Сестра” Й. Топола).

Польська модель деконструює міф про супермена як новітнього месію людства. Керуючись національною міфологією месника та ідеєю Антихриста, озброєний, він може стати новою тоталітарною загрозою (роман “Вайзер Давідек” П. Хюлле). Розглянуті постмодерністські романи пов’язані з духовними пошуками героїв, про що свідчить інтертекст творів Ф. Достоєвського, широко представлений в альтернативних моделях “слов’янських суперменів”.

У “Висновках” підсумовано результати дослідження, враховано багатозначність і багатовимірність поняття постмодернізму, аргументовано відмінність слов’янського постмодернізму від західноєвропейського та американського, доведено правомірність виокремлення східно- та західнослов’янської версій парадигми.

Основна відмінність полягає у виникненні явищ постмодернізму в західноєвропейській та американській культурі на засадах постіндустріального суспільства, під якими розуміються панування наукової та життєво-прагматичної раціональності, індустріального розуму, диктат традицій та патерналізм влади, надмірна “атомізація” соціуму, жорсткі стандарти та імперативи суспільного життя. У західній культурі постмодернізм відобразив передовсім деіндивідуалізацію особистості, засновану на постіндустріальних вимірах суспільства.

Слов’янський постмодернізм формувався в іншій послідовності та під дією інших чинників. Йому передували не економічні, а соціально-політичні чинники антитоталітарного характеру, розчарування в можливостях соціалістичних перетворень та визнання утопічності комуністичної ідеології. На відміну від постіндустріальної, соціалістична деіндивідуалізація була спричинена своєрідними ідеологічними та економічними факторами: орієнтацією на етичні норми партійності та колективізму, нехтуванням підприємницької ініціативи, політизацією всіх проявів буття людини.

Суттєві розбіжності в становленні західного і слов’янського постмодернізму були спричинені різкою зміною суспільно-економічних формацій, пошуком новітніх моделей національного розвитку в умовах незалежності, шляхів європейської інтеграції. Різної інтерпретації набувають європоцентризм та глобалізаційні фактори. Несхожість західноєвропейського/американського та східно-/західнослов’янського постмодернізму простежується в культурних та безпосередньо літературних виявах – на жанрово-стильовому рівні, а також у суто постмодерністській поетиці “нонселекції”, деієрархізації тексту, пародійності, інтертекстуальності, деконструкції.

Східно- та західнослов’янська постмодерністська проза є вагомою складовою сучасного слов’янського інтелектуально-культурного комплексу, який вносить свої акценти в європейську саморефлексію постмодерністської доби.

Аналіз радикальних змін у досліджуваних літературах в епоху постмодернізму виявив у них протидію до руйнації культури, тенденції до самозбереження та стійкості завдяки сутнісній єдності культурного універсуму, що узгоджується з законами синергетики. Мова йде про своєрідний типологічний перегук із національною культурною традицією, передовсім із естетикою модернізму, авангарду, бароко, готики.

Коректність і цілеспрямованість зіставлення зумовлена відповідністю проблематики і художніх засобів у російському постмодернізмі та в слов’янському прозовому постмодерністському контексті. Такий відбір обмежив коло порівнюваних літературних явищ, надав зіставленню доцільний багаторівневий і системний характер. Порівняльними аспектами в діахронному дослідженні стали передпостмодерністський літературний та соціально-культурний комплекс, національно-літературна традиція переходовості, період появи перших постмодерністських творів, зв’язок новітньої парадигми з силовими лініями національних літератур. У синхронії аспектами порівняння було обрано течії постмодернізму, його вплив на романний жанр та на художнє міфологізування, а також на створення нових моделей героя.

Зіставлення подібних явищ у російській, українській, білоруській, словацькій, чеській, польській постмодерністській прозі надало можливість виокремлення східно- та західнослов’янської версій постмодерністської літератури. До східнослов’янської версії в дослідженні віднесено російський та український постмодернізм, до західнослов’янської – чеський, польський, словацький. Проміжне становище займає проза білоруського постмодернізму, яка перебуває в стадії формування та виявляє тяжіння до західнослов’янської версії.

Вивчення постмодерністської прози показало, що виникнення постмодернізму протікає синхронно в російській, польській, чеській, словацькій літературах (1960-ті), стається пізніше – в українській (1970-ті) та білоруській (1980-ті). Причини виникнення парадигми близькі у всіх досліджуваних літературах. В російському, українському, словацькому постмодернізмі виявились риси вибухової, кризової переходовості, спричинені гостротою національно-визвольних змагань, пануванням соцреалістичної естетики і потребою відновлення та перегляду естетики модернізму. Для перших двох літератур риси переходовості традиційно пов’язані з посиленням карнавалізації в художній сфері та спрямуванням на барокове світовідчуття і необарокову поетику.

Еволюційну переходовість демонструють чеський, польський постмодернізм, ці літератури світоглядно та художньо були підготовлені до постмодерністських зрушень. Модернізм і постмодернізм тут очевидно не протистоять один одному, а використання модерністських прийомів у постмодерністському тексті не є “відкриттям”. В цих літературах відсутня східнослов’янська гострота розриву/возз’єднання з традицією, насамперед із традицією модернізму. Якщо російська постмодерністична проза спрямовує деконструкцію на модерністські тенденції, активізуючи інтертекст символізму, постсимволізму, авангарду, то західнослов’янська – переважно на романтичні тенденції, а саме на національно-консервативні міфи.

Російський, чеський, польський постмодернізм синхронно проходить три стадії еволюції: ранню або апофатичну (1960-ті – поч. 1970-их), деконструктивну (1970-ті – поч. 1990-их) та сруктуротвірну (1990-ті – поч. 2000-их). Ранній російський постмодернізм за естетичними характеристиками близький до ранніх форм західнослов’янського, що досліджено в дисертації на зіставленні прози росіянина Вен. Єрофеєва з творами словака Р. Слободи, поляка С. Мрожека, чеха М. Кундери. Рання постмодерністська проза орієнтована на стилістику маргінальних жанрів (автобіографія, сповідь), маргінальний тип іронії (юродствування, апофатичність) та на модель героя із маргінальним типом особистості. Для цієї прози характерні експліцитний автор-оповідач із яскраво виявленим ліричним сповідальним типом емоційності, підкресленим естетизмом. Завдяки ущільненій інтертекстуальності, інтенсивності ігрових прийомів та поширенню стильової еклектики, виявленої в елементах фрактальності, мозаїчності, досліджувана проза спрямована на заміну реальності “текстом культури”. В ній переважає модерністський інтертекст, який найбільш яскраво відобразився в поліфонії російського постмодернізму та літератури “Серебряного века”.

Другий, деконструктивний період російського постмодернізму виявляється в становленні стильових течій соц-арту, концептуалізму, рос-арту. Деконструкція канонів соцреалізму та реалізму стала однією з провідних стратегій у постмодерністській російській, словацькій, українській, білоруській літературах. При цьому обидві версії розвивають стилістику соц-арту, концептуалізму, рос-арту, але водночас не поривають зв’язку з національними літературними традиціями, деконструюючи та трансформуючи їх.

В дослідженні уточнено характер деконструкції в східно- та західнослов’янській постмодерністській прозі в різні періоди її еволюції. Своєрідність процесу полягає в тому, що він не призводить до розриву постмодернізму з культурним універсумом, а також із онтологічними, екзистенційними покликаннями художнього слова. Деконструкція спрямована на перегляд, переоцінку, пошуки невтілених естетичних можливостей національних літератур.

Меншою мірою процес соцреалістичної деконструкції зачепив літератури Польщі, Чехії, де ідеологізація культури не зазнала такого розмаху, як у решти слов’янських.

Російський концептуалізм та соц-арт – схожі течії постмодернізму, які різняться спрямуванням художньої деконструкції реальності та культури. Обидві течії присутні як у російському постмодернізмі, так і в усій досліджуваній слов’янській постмодерністській прозі. В російській прозі іронічний та пародійний дискурс концептуалізму та соц-арту сприяє створенню пародичного дискурсу, який стає творчою лабораторією для нових жанрово-стильових романних форм, а саме форми російського постмодерністського роману.

Іронічна, критична, сатирична спрямованість соц-арту переважає в українській постмодерністській прозі (В. Діброва, С. Жадан, О. Ірванець), тілесно-медитативна – в польській (М. Гретковська, Д. Масловська, М. Вітковський), гротескно-пародійна – в словацькій (П. Піштянек, Д. Тарагел, Д. Капітаньова).

Порівняно з російським, західнослов’янський прозовий концептуалізм демонструє тематичне та проблемне розширення: створюються євангелічні, шизоаналітичні концепти (словак Д. Мітана), а також концепти молодіжної субкультури, сексуальних меншин (поляк М. Вітковський, словак П. Віліковський). Концептується реалістична “сільська” проза та проза “малої вітчизни” (словак
П. Піштянек, полька О. Токарчук).

Стильова течія рос-арту (концептування суто російського світоглядного та художньо-стильового дискурсу) присутня не лише в російському постмодернізмі, а в обидвох зазначених версіях, спрямовуючи деконструкцію на слов’янофільську ідею в таких її складових, як панславізм і російський шовінізм. Важлива складова рос-арту – цілеспрямована орієнтація деяких письменників слов’янського постмодернізму на творчість О. Солженіцина (словак П. Груз), Вен. Єрофеєва (поляк Є. Пільх), оберіутів, російських постсимволістів (словак П. Піштянек).

Активні зміни постмодерністської художньої практики в обидвох версіях припадають на кінець 1990-их років: про це свідчить відмова від надмірної експлуатації ірраціональності, містики, фантастики, шизоаналітичних форм художності, певна вичерпаність естетики соц-арту, концептуалізму, прийомів нищівної деконструкції. Актуалізуються структуротвірні тенденції: посилюється роль автора, повертається прагнення до цілісних концепцій світобачення, зростає соціальна складова в типізації героя, пародіюються елементи постмодерністського дискурсу, метанарративу та поетики, інтенсивнішим стає пошук національної та особистісної ідентифікації, а також художніх символів актуальної сучасності
(Ю. Андрухович, О. Забужко, В. Пелєвін, Д. Годрова, Л. Вацулік, П. Віліковський, П. Хюлле, М. Гретковська та інші).

Вагомим чинником вказаних трансформацій постмодернізму виявляється його типологічна відповідність із бароко та необароко. У дослідженні така відповідність проаналізована на матеріалі російської та української художньої постмодерністської прози. Спільними виявляються інтертексти національних барокових літератур (І. Вишенський, С. Полоцький, Г. Сковорода). Постмодерністська проза позначена присутністю барокової світоглядності: це поєднання раціонального та ірраціонального елементів, прагнення до синтезу культур на географічно-етнічних перехрестях, суміщення національно-патріотичних тенденцій із ознаками ідейного, морального хаосу, національне самоусвідомлення. В обидвох літературах задіяні прийоми барокової поетики, зокрема, пародіювання, створення концептів, містифікацій, стильове багатоголосся (переважно пародійоване), суміш мов (транснаціональна інтертекстуальність), поєднання високого та низького мистецтв. Присутні спільні барокові топоси (Вавілонська вежа, копальня, Москва, Петербург, Венеція) і мотиви (абсолюту, слави, героїзму, державності, помсти, жертви). Бароковий семіозис відобразився в транскультурних тенденціях русифікації та вестернізації, які пронизують українську та російську постмодерністську прозу і носять пародійний характер
(В. Пелєвін, В. Сорокін, Л. Дереш, В. Шкляр, Ю. Андрухович, Н. Сняданко). Українське та російське необароко опосередковане постсимволістською та андеграундною естетикою початку ХХ ст. (оберіути, неокласики). У обох літературах героєм виступає людина діяльна, активна, творча, тип якої також породжений слов’янським бароко, але у своїх крайніх виявах діяльний містифікатор не вдосконалює світ, а знищує його.

Зіставлення готичної традиції в російській і чеській постмодерністській прозі демонструє різне використання жанрових форм і художніх прийомів готики. Поєднання в російському постмодернізмі російської романної готичної традиції (полігенетичної, поліцитатної, гібридної та пародійної), дискурсу філософії російського космізму (М. Федоров, Д. Андреєв, О. Блаватська) з жанрово-стильовими елементами історико-революційного соцреалістичного роману, який також використовує готичну художність, спрямоване на дослідження тоталітарної свідомості ХХ століття. Готика набуває політичного, соціального, психоаналітичного, суґґестивного змісту. Водночас письменники надають пародійного забарвлення сталим засобам готичної поетики (альбоми, портрети, музика, замок, подорож, масонська змова, парадоксальна тотожність світла та темряви, дзеркальність символів і топосів, стильове багатство екфразисів тощо). Російська постмодерністська неоготика поєднується з елементами поп-арту, соц-арту, концептуалізму, виявляє активне тяжіння до масової літератури.

На відміну від російської, чеська неоготика в постмодерністській романній прозі орієнтована на традиції “міського тексту” (“празького”), сентиментальної, містичної, історичної готики (Д. Годрова, М. Урбан). Їй не властиве пародіювання готичних і неоготичних засобів, її жанрова політекстуальність вбирає елементи історично-мемуарного, біографічного, сімейного романів, а також архітектурний, живописний інтертекст західноєвропейської готики та італійського Відродження. Якщо неоготика російської постмодерністської прози сприйнята крізь типологічні перегуки з найближчою російською літературною традицією (XVIII – ХIX ст.), то чеської – з традицією історичної національної готики (ХIV ст. і Середньовіччя).

В дисертації розширено типологію російського роману шляхом аналізу особливостей інтертексту в східно- та західнослов’янській постмодерністській прозі. Завдяки жанрово- та стилетвірним можливостям модерністського, барокового, готичного, соцреалістичного інтертексту роман набуває нових властивостей саме в східнослов’янській версії, передовсім у російській та українській літературах. Якщо в першій він зазнав впливу постсимволістського роману, а також пародійної традиції історичного, реалістичного, готичного, то в другій на нього вплинули інтертексти бароко, романтизму, модернізму (українська жіноча проза, твори неокласиків, химерний роман). Жанровій модифікації постмодерністського роману властиві соціальна гострота, поєднання реального та віртуального світів, поглинання реальності мистецьким текстом, нелінійність нарративу, циклічність міфологічного часу та простору, дзеркальність романної конструкції та прийомів поетики, пародійність і пародичність у використанні традиційних для даної національної літератури жанрово-стильових конструкцій, різноманітність авторських масок, плинність моделі героя, його невідповідність самому собі.

В дисертації детально розглянуто один із різновидів постмодерністського роману – квазіісторичний. Зроблено висновок про те, що історіософське дослідження тут замінено неоміфологічним, а в російському, українському, білоруському постмодернізмі сягає традиції пародійної історії, анекдоту, фарсу, гутарки, бувальщини (Ю. Буйда, В. П’єцух, В. Кожелянко,
П. Васюченко). Квазіісторичний роман сформувався в російському постмодернізмі також завдяки такому претексту, як утопія та антиутопія.

Західнослов’янська проза, орієнтована на поетику та жанрові конструкції літературно-побутових жанрів (щоденника, мемуару, сповіді, записок, заміток, хроніки, автобіографії), не виробила нових жанрових модифікацій роману. Причина вбачається в тому, що національні модерністські чинники тут давно і глибоко закорінені в прозу ХХ століття, поступово творчо освоєні нею, а проза більшою мірою зазнала впливу західноєвропейської традиції (“нового роману”, вестерну).

Зіставлення неоміфологічної поетики в обидвох постмодерністських версіях показало, що найбільш розповсюдженими в них є міфи історії, міфи про подальшу долю культурних надбань людства, інтерпретація уявлень про сучасного героя. Міфи історії несуть виразну християнську символіку та деконструюють міфологеми братньо-сестринської єдності, героїчної жертви, національної та загальнослов’янської культурної єдності, колективістської ідеології. У творах російського постмодернізму вони пов’язуються з борисоглібською братньою традицією та ідеєю кровної спорідненості нації.  Нетерпимість до Іншого, крайній індивідуалізм, національне розпорошення, попри всі постмодерністські стратегії, у слов’янських літературах залишаються катастрофічними варіантами існування людства.

“Хаографічна” міфологізована постмодерністська стилістика переважає в східнослов’янській версії, що пояснюється гостротою та непередбачуваністю соціальних змін, чутливістю новітньої естетики до деконструктивно переглянутих романтизму, модернізму, авангарду. На відміну від цього, західнослов’янському постмодернізму притаманний інтерес до пульсування життя на мікрорівні, до екзистенції існування людини, якій ближчі тілесність, природня чуттєвість. Для неї залишаються актуальними позбавлення від психічних комплексів, душевний комфорт, розширення засобів самовиявлення, заглиблення у світ інтуїції.

Обидві постмодерністські слов’янські версії розширили ґендерну проблематику. Збагачується проза секс-меншин (М. Вітковський, О. Слаповський), але найбільш визначними стають досягнення жіночої прози, в якій феміністичні переконання набувають сили деконструктивних стратегій. Слов’янські версії в жіночій прозі демонструють пошуки, пов’язані з оновленням жіночої творчої самопрезентації, відображають духовну та тілесну самотність жінки, обмеження її суспільної ролі, недооцінку материнського покликання, розповсюдження чоловічого насилля у сім’ї. Ключову роль у названій царині постмодерністської прози зіграли деконструкція модерністського феміністичного радикалізму і радянської маскулінізації жінки. Поряд із цим, присутні естетизація ідеї андрогінності, несприйняття “чоловічої” міфології, жіноче бачення глобалізаційних і транскультуральних тенденцій світової спільноти. В обидвох версіях жіноча проза відзначається автобіографічністю, авторефлексивністю, орієнтацією на розмовність стилю та побутову сферу, що сприяє інтенсифікації метапрози, суб’єктивації нарратора, стильовій поліфонії та високому ступеню репрезентативності автора.

Російська мова, культура та література в ранні періоди постмодернізму проходять через деконструктивні стратегії слов’янських постмодерністських літератур у якості “колоніальних”, “тоталітарних”, “репресивних” явищ, що сьогодні можна вважати своєрідними стратегіями вироблення національної самодостатності. На початку третього тисячоліття західнослов’янський постмодернізм екстраполює російський інтертекст, передовсім прозу
Ф. Достоєвського, Л. Толстого, В. Набокова, Вен. Єрофеєва на проблематику гетерогенного європейського існування. Ключовим знаковим автором східно- та західнослов’янського постмодерністського контексту залишається
Ф. Достоєвський, творчість якого стає метатропною для окремих творів у чеській, польській, російській, словацькій літературах і гіпертекстуальною для духовно-культурного самовизначення нової Європи.