Савченко І.В. Адміністративно-територіальний устрій Південної України (1775 - 1822 рр.)

Краткое содержание

ОСНОВНий зміст РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету та завдання дослідження, його об’єкт і предмет, розкрито наукову новизну та практичну цінність теоретичного дослідження, пропозиції і рекомендації.

У першому розділі „Методологічні основи відносин власності в управлінні сільськогосподарськими підприємствами” розглянуто сутність та економічний зміст відносин власності, досліджено процес трансформації відносин власності в аграрному секторі економіки України, сформовано методологічні основи розробки механізму управління сільськогосподарськими підприємствами. Трансформація відносин власності в Україні відбувається в умовах збереження значної інерційності в господарській і інституціонально-правовій сферах. Однак, хоч і повільно, але ці процеси супроводжуються якісними змінами у змісті, структурі форм і правах власності.

У сільському господарстві земля виступає не тільки просторовим базисом виробництва для розміщення виробничих споруд, але водночас є предметом і засобом праці та основним засобом виробництва. Трансформація відносин власності в АПК безпосередньо впливає на способи та форми залучення трудових ресурсів у сільськогосподарське виробництво, на концентрацію розмірів земельних ділянок, на обсяги і рівень товарного виробництва сільгосппідприємств. Складність проблеми трансформації відносин власності на землю в Україні пов’язана зі специфікою економічної реалізації права приватної земельної власності, а також зі специфікою земельної реформи, яка супроводжувалася поділом крупних земельних і майнових комплексів великих господарств.

Трансформація відносин власності в аграрному секторі вимагає трансформації системи управління сільськогосподарськими підприємствами. Фетишизація перебудови організаційної структури, що найбільш легко реалізується на практиці, створювала видимість змін в управлінні, не сприяла підвищенню його ефективності. Часткові управлінські перетворення, не погоджені за кінцевими цілями, етапами і засобами їх реалізації, не змогли стати досить ефективними. Перехід до ринкової економіки повинний передбачати не чергове удосконалення системи управління, а її глибоке комплексне реформування на основі науково обґрунтованої концепції з використанням структурного та функціонального підходів і врахуванням трансформації відносин власності. Це відбувається, тому, що, по-перше, економічні інтереси власників земельних і майнових паїв, підприємців і найманих працівників обумовлені характером виробництва. По-друге, організаційна структура управління виникає в результаті синтезу різних її складових, більш міцний взаємозв’язок яких сприяє збережен­ню стійкості системи управління. По-третє, відносини управління щодо реалізації загальних цілей передбачають розстановку працівників згідно з їх професійною підготовкою: визна­чення раціональної системи зв'язку між ланками виробництва й управління, а також окремими виконавцями; розподіл прав, обов'язків і відповідальності; визначення схеми підпорядкування і співпідпорядкування; налагодження та систематизація по­токів інформації; поєднання централізації та децентралізації прийняття рішень. По-четверте, економічний механізм мотивації, розроблений на основі оптимального управління сільськогосподарськими підприємствами дозволить усунути глибокі суперечності між економічними інтересами учасників агропромислового виробництва, власниками землі та засобів праці і сприятиме збільшенню соціально-економічного ефекту трансформаційних перетворень.

Основними відмінними характеристиками комплексної системи управління сільськогосподарськими підприємствами повинні стати новий підхід щодо побудови системи органів управління, адекватна реакція системи на трансформацію економічних відносин і ринковий підхід до формування функціонально-міжгалузевих зв'язків.

Методологічні положення щодо відносин власності в управлінні сільськогосподарськими підприємствами покладено в основу аналізу стану та тенденцій розвитку аграрного сектора Донецької області.

У другому розділі „Економічний аналіз розвитку аграрного сектора Донецької області в умовах трансформації відносин власності і форм господарювання” визначені етапи ринкових трансформаційних перетворень на селі.

Перший етап (1991-1993 рр.) став переломним, оскільки ще зберігалися елементи адміністративного регулювання земельних відносин, успадковані від радянських часів, з одночасним формуванням національної законодавчої бази для проведення земельної реформи. Усі землі України, які були винятково державною власністю, з 15.03.1991 р. проголошені об'єктом земельної реформи. З метою створення умов для приватизації сільськогосподарських земель було введено в 1992 р. поряд з державною колективну та приватну власність на землю. Так був покладений початок демонополізації власності на землю і встановлено порядок передачі громадянам України земельних ділянок у приватну власність для ведення особистих підсобних господарств. У ці роки відроджується фермерський рух, проводиться курс на лібералізацію ринків, у тому числі продовольчих, при надмірному втручанні державних органів (як у центрі, так і в регіонах) у виробничу діяльність сільськогосподарських підприємств. На момент скасування у 1992 р. виключної державної власності на землю практично всі придатні для ведення сільськогосподарського виробництва землі знаходилися в користуванні колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), в які були перетворені майже всі колгоспи та радгоспи. Тому 13.03.1992 р. була затверджена нова редакція Земельного кодексу України, тобто вводилася колективна власність на землю, та розпочався процес передачі земель у колективну власність КСП і деяких інших сільськогосподарських формувань.

Другий етап (1994-1996 рр.) обумовлений указами Президента України по активізації земельної реформи, паюванню земель, переданих у колективну власність КСП. Прискореними темпами проводяться роздержавлення та паювання сільськогосподарських угідь. Працівники та пенсіонери всіх КСП одержують сертифікати на право приватної власності  на земельну частку (пай). Конституцією України гарантовано право власності на землю, що здобувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. Усі суб'єкти права власності визнані рівними перед Законом. Однак колективна власність на землю в той час функціонувала як власність самих КСП, а більшість їх членів фактично залишилися відчуженими від землі, результатів господарювання й управління господарствами. За міждержавними угодами в Україні починають діяти кілька технічних проектів приватизації землі та майна, а також структурної реорганізації КСП.

Третій етап (1997-1999 рр.) відзначений врегулюванням принципів оренди земельних ділянок, визначенням суб'єктів договорів оренди, наданням можливості здавати в оренду спільну земельну ділянку декількох осіб, які мають відповідні сертифікати. Реалізуються заходи, спрямовані на посилення захисту прав власників земельних часток (паїв) і гарантування поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів – колишніх членів КСП. Однак ці заходи були паліативними щодо здійснення селянами їх повноважень по земельних і майнових паях. Спостерігається перехід сільського господарства від стану системної кризи в депресивний стан. У 1998 р. порівняно з 1990 р. обсяг виробництва валової продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств знизився в 2,2 раза, в тому числі в сільськогосподарських підприємствах – в 3,4 раза, в господарствах населення – на 0,7%. За той же час питома вага сільгосппідприємств у структурі валової продукції знизилася з 77,0 до 49,6%, а господарств населення підвищилася з 23,0 до 50,4%.

Четвертий етап (грудень 1999 р. – теперішній час) обумовлений прийняттям указу Президента України від  3 грудня 1999 р. “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”, яким передбачалася реструктуризація КСП і визначалися організаційно-правові структури сільгосппідприємств ринкової орієнтації. Із завершенням реформування КСП на засадах приватної власності на селі створено умови для вільного вибору форм господарювання та формування класу приватних власників. Основою функціонування більшості новостворених сільськогосподарських підприємств стали орендні відносини. Реалізація заходів для втілення зазначеного указу в життя виявила недосконалість правового поля, пов'язаного з масовою трансформацією колективних господарств в агроформування ринкового типу. Протягом цього періоду були розроблені та прийняті Земельний кодекс (2001 р.), законопроекти про угоди щодо земельної частки (паю), іпотеки, про деякі заходи з поліпшення умов господарювання недержавних сільськогосподарських підприємств, про формування  та функціонування  аграрного ринку тощо.

На початок 2002 р. у Донецькій області було розпайовано 1432,1 тис. га земель, власниками сертифікатів і державних актів стали 231,3 тис. громадян, з яких майже 90% здали землю в оренду новим агроформуванням. У результаті проведених заходів була створена нова соціально-економічна й організаційна структура агропромислового виробництва, основою якої є принцип приватної власності й оренди землі та майна. За даними дослідження,  в Донецькій області станом на 1.01.2003 р. на базі колишніх 426 КСП створені 594 нових агроформування, з яких 71,9% припадало на товариства з обмеженою відповідальністю; а на всі інші організаційно-правові форми (приватно-орендні підприємства, сільськогосподарські виробничі кооперативи тощо) – 28,1%.

Відповідно до аналізу реформованих підприємств кожний другий договір оренди був укладений терміном на чотири-п’ять років, 29% – на шість-десять років і 7% – понад десять років. У 2002 р. розмір орендної плати за земельний пай по кожному другому підприємству склав 1% від його вартості, по кожному третьому – 1,1-2,0%. За оренду земельних і майнових паїв господарствами було видано сільськогосподарської продукції на суму 58,1 млн грн.