Селіхов Д.А. Аграрне законодавство царської Росії в Україні епохи капіталізму (IIпол.ХIХ - поч.ХХ ст.)

Краткое содержание

У Вступі обгрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано її мету, розкрито методи дослідження, аналізується стан її наукової новизни, теоретичне і практичне значення роботи.

Розділ перший –“Історіографія та джерельна база дослідження” складається з трьох підрозділів: “Історіографія”; “Джерела” та “Методологія дослідження”.

Не можна сказати, що аграрне законодавство епохи капіталізму не отримало свого висвітлення у відповідній літературі існує немало праць, автори яких у тій чи іншій мірі торкались вищезазначеної проблеми. Вже у перші пореформені десятиліття з’явились фундаментальні праці  юристів   за   фахом   О. Скребицького, М. Семенова та І Іванюкова. На початку XX ст., коли актуальність вивчення досвіду законодавчого забезпечення реформування аграрного сектору економіки різко зросла, з’явилось ряд грунтовних досліджень апологетичного характеру таких істориків права як,  О.  Корнілов, Г. Джаншиєв, В. Євреїнов та О. Леонтьєв. На відміну від своїх попередників ці дослідники намагалися розкритій! не лише зміст основних законодавчих актів б0-х років XIX ст., але й з’ясувати їх вплив на подальший розвиток сільського господарства      Російської    імперії.      Ряд     істориків   права,     зокрема,     О. Кістяківський, М. Василенко, О. Ковалевський, П. Дорошенко та інші, опублікували низку праць, у яких ставили за мету показати особливості правовідносин у такому специфічному з багатьох точок зору регіоні, як Україна.

Праці дослідників радянської доби характеризуються різкою критикою усіх, без винятку, законодавчих актів царського уряду, включаючи і ті, що стосуються періоду скасування кріпосного права та столипінських реформ. Спираючись на відомі постулати марксистської історіографії у центр своїх досліджень радянські вчені ставили питання класової боротьби, тоді як законодавство їх цікавило лише як тло на якому розгорталась ця боротьба. Типовими у цьому відношенні були праці таких   відомих   радянських      істориків  —   аграрників,     як      П.  Зайончковський,    С.  Дубровський,       М. Лещенко, В. Теплицький, О. Погребинський,  С. Сидельников, О. Михайлюк та Ф. Лось.

Хоч напередодні розпаду СРСР огульна критика царського законодавства і продовжувала супроводжувати кожну публікацію вітчизняних істориків, однак не можна залишити поза увагою і той факт, що дослідникам все ж вдалося значно розширити коло наукових проблем. Поряд з традиційною характеристикою законів 1861 та 1906-1911 років з’являється ряд праць, присвячених організації у роки столипінської реформи селянських переселень (М. Якименко), умовам діяльності Селянського поземельного банку  (А. Опря), а   також   селянському   правопорядку   (А. Анфімов,  О.Ткач,  О. Дубровіна,  О. Авраменко, В. Кириченко). На початку 90-х років останній із названих авторів захистив кандидатську дисертацію, у якій прослідкував основні етапи розвитку царського законодавства, що стосувалося селянського землеволодіння і землекористування в Україні наприкінці ХІХ і на початку XX століття. Суспільно-політичний лад і право України в період утвердження  і розвитку капіталізму об’єктивно і неупереджено було охарактеризовано В. Гончаренком у двотомнику “Історія держави в права України”, що вийшов з друку у 2000р, за редакцією В. Тація та А. Рогожина. Таким чином, є усі підстави констатувати, що, по-перше, у розпорядженні сучасника є значна література, автори якої з різних причин дають не однакову, а в ряді випадків, і діаметрально протилежну оцінку найважливіших аграрних законів епохи ринкових   реформ  І8б1-1917   років.   По-друге,  навіть  у  спеціальній  праці К. Софроненко (“Аграрное законодательство России вторая половина XIX начало XX вв.”- М.:Изд-во МГУ, 1981.-159с.) відсутній систематичний виклад усього законодавства, що  прямо чи  побічно стосувалося  тогочасного сільськогосподарського виробництва не кажучи вже про розкриття його особливостей в Україні.

Значний вклад в осмислення змісту аграрного законодавства царської Росії, визначення його характерних рис та застосування на території України, внесли  такі  відомі  вчені-правники,  як:  В.Д. Гончаренко, О. Л. Копиленко, В.С.  Кульчицький,   І.П. Сафронова,    М.М. Страхов,     О.М. Мироненко,   Б.Й. Тищик,  І.Б. Усенко,   С.Л. Фукс,    В.А. Чехович,    Ю.С.  Шемшученко,     О.Н. Ярмиш. Їх висновки, положення та наукові оцінки, викладені у численних працях, були використані автором під час роботи над дисертацією.

Аналіз відповідної літератури дає підстави стверджувати, що аграрне законодавство України другої половини XIX - початку ХХст. як єдиний комплекс, певна система законодавчих актів, а також технологія їх підготовка ще не були предметом спеціального вивчення, хоч в ряді праць присвячених окремим або суміжним проблемам історії державні і права України, зібрано значний фактичний матеріал, показані результати різноманітних спостережень, висловлені певні міркування, сформульовані, відповідні висновки. Дисертант намагався осмислити одержані результати, врахувавши у своїй роботі досягнення попередників, спираючись як на відомі., так і маловідомі джерела. Основу джерельної бази дисертації склали законодавчі акти, опубліковані у “Полном собрании законов Российской империи” та “Собрании законов Российской империи”, що вміщувало в собі (на відміну від першого джерела) лише діючі на території імперії закони. Окремі нормативні акти сенату та міністерств, яким надавалось загальнообов’язкове значення, публікувалася у “Собрании узаконений й распоряжений правительства”, що друкувалось в міру нагромадження відповідного матеріалу.

Для з’ясування технології розробки відповідних нормативних актів важливе значення має таке джерело, як “Труды” різноманітних комісій, що безпосередньо займалися розробкою проектів майбутніх законів. Однією з характерних рис цього джерела є те, що в ньому відображена позиція щодо тих чи інших проблем губернських земських зборів, земських управ і особливих земських комісій українських губерній. Проте переважна більшість законопроектів з відомих причин опублікована не була, що спонукало дисертанта звернутися до центральних і місцевих архівів„ Знайомство з фондом Міністерства юстиції (№ 1405) Російського державного історичного архіву дало можливість познайомитися з численними законопроектами, підготовленими у різний час з того чи іншого питання. В архіві Канцелярії міністра внутрішніх справ (ф. 1281) зберігаються звіти губернаторів українських губерній, в яких можна знайти пропозиції місцевої державної адміністрації щодо коректив існуючого законодавства або розробки нових правових актів з поясненням причин необхідності активізації зусиль центральних органів влади у відповідному напрямку.

Окрім центральних архівів Російської Федерації дисертантом виявлено значний масив відповідного документального матеріалу в архівах Полтавської, Харківської, Сумської, Чернігівської областей та Центральному державному історичному архіві України м. Києва. Усе вищесказане свідчить про те, що джерельна база обраної теми, яка включає 28 архівних фондів, є багатою і різноманітною, що дає можливість досягти поставленої дисертантом мети.

Методологічну основу дисертації склали основні методи історичного дослідження, а саме: історіко-генетичний; історико-порівняльний; історико-типологічний та історико-системний методи. З допомогою історико-генетичного методу було проаналізовано аграрне законодавство пореформеної Росії в його історичному русі від епохи скасування кріпосного права до початку першої світової війни. Історіко-порівняльний метод був застосований для виявлення загального і особливого у законодавстві, яке регулювало сферу сільськогосподарського виробництва. Історико-типологічний метод було використано для виявлення загальних закономірностей розвитку аграрного законодавства в умовах переходу економіки країни до ринкових відносин. Застосування історико-системного підходу  в даному дослідженні обумовлено необхідністю розкриття внутрішніх механізмів підготовки, відповідних правових актів, що дає можливість краще зрозуміти причини появи відповідної норми аграрного права на тому чи іншому етапі суспільно-політичного розвитку країни.

Розділ другий – “Аграрне законодавство 60-80 років XIX століття та його роль в утвердженні капіталістичних відносин в українському селі” — присвячений характеристиці основних законодавчих актів 1861-го та наступних пореформених років.

Основу нормативного регулювання аграрних відносин в Україні другої половини ХІХ — початку XX століття складали загальноімперські законодавчі акти, видані у зв'язку із скасуванням 19 лютого 1861 року кріпосного права. Разом з тим в Україні діяли і три специфічні закони, сфера діяльності яких розповсюджувалась на такі різні в соціально-економічному відношенні регіони, як Правобережжя (Київська, Подільська і Волинська губернії), Лівобережжя (Полтавська, Харківська і Чернігівська) та Південь (Катеринославська, Херсонська і Таврійська) губернії.

Проведений правовий аналіз дев’яти законодавчих актів, що мали пряме відношення до України, свідчить про прагнення законодавців застосувати щодо селянської надільної землі норми цивільного права. Однак у певній мірі це право так і не було реалізоване через спротив дворянства, яке із зрозумілих причин не бажало зрівняння у правах дрібного селянського і великого дворянського землеволодіння латифундистського типу. Визначивши у законодавстві 60-х років XIX століття багато ключових моментів ринкового типу, правлячі кола у той же час не відкрили простору для розвитку підприємницької ініціативи так званих непривілейованих класів, що врешті-решт зумовило виникнення нових проблем в аграрному секторі економіки країни.

У дисертації зроблено акцент на докорінній зміні правового становища селянства в ході відповідних реформ 60-х років XIX століття. Відтепер колишні кріпосні селяни отримували особисті та майнові права, у числі яких було право викупу земельного наділу у повну власність. Законодавство дозволяло селянинові одружуватись без дозволу поміщика, самостійно вирішувати свої сімейні і майнові проблеми. У “Загальному положенні” було прямо вказано, що віднині усім селянам надається право здійснювати вільну торгівлю без одержання торгових свідоцтв і платежу мита, відкривати і утримувати фабрики та різні промислові, торгові, ремісничі заклади, виробляти та продавати свої вироби як у селах, так і у містах (Полное собрание законов Российской империи. Собр. 2-е, Т. XXXVI.- СПб., 1863.- № 36657).

Небажанням поширювати норми цивільного права на різні категорії селянства, включаючи і колишніх державних у значній мірі пояснюється прагнення правлячих кіл зберегти існуючі норми українського звичаєвого права. Іншою причиною збереження звичаєвого права була в ряді випадків аморфність відповідності визначень, що містились у чинних законоположеннях, або навіть повна відсутність в них потрібних норм права. Як свідчить аналіз рішень волосних судів, норми звичаєвого права регулювали життєво важливі питання поземельних відносин, а також відносин власності всередині селянської родини.

Після аграрних реформ 60-х років XIX століття царський уряд не тільки не скасував більшість раніше чинних у межах України норм звичаєвого права, зафіксованого ще у Литовських Статутах XVI століття, але й санкціонував їх подальше використання, що підтверджується “Тимчасовими   правилами про волосний суд” 1889 року. Царський уряд всіляко охороняв інститут звичаєвого права, намагаючись з його допомогою консервувати патріархальність села. Проте неухильний процес соціально-економічного розвитку, проникнення товарне грошових відносин капіталістичного типу в усі сфери життєдіяльності селянства зумовлювали поступове розмивання юридичного звичаю, уніфікацію законодавства в усіх регіонах України.

Окремі норми звичаєвого права, зокрема, такі, як сервітути, нерідко зумовлювали соціальні конфлікти, адже ринкові методи господарювання вимагали чіткого визначення змісту права власності. Поняття сервітуту, як відомо, означає право користування чужою власністю, головним чином землею. Після скасування кріпосного права спільне користування селянами і поміщиком сільськогосподарськими угіддями все частіше викликало конфлікти внаслідок узурпації однією із сторін (поміщиком) права власності. З метою урегулювання сервітутних відносин царський уряд відповідним законом від 4 квітня 1865р. здійснив спробу окреслити повноваження суб’єктів права цієї власності. Проте недосконалість закону дала про себе знати практично відразу ж після його оприлюднення.

Намагаючись урегулювати відносини між зацікавленими сторонами сенат періодично звертався до розв’язання конкретних конфліктів, не вирішуючи проблеми в цілому. Місцеві органи державної влади Правобережної України, де проблема сервітутів була особливо актуальною, протягом другої половини ХІХ і на початку ХХ ст. робили неодноразові спроби розв’язати болючу для них проблему відносин власності, складаючи проекти звільнення поміщицьких маєтків від сервітутних обов’язків. Проте ця проблема так і не була роз’в’язана в рамках законодавства царської Росії, що гальмувало розвиток продуктивних сил, перешкоджаючи веденню багатопільної системи, застосування добрив та інших агротехнічних заходів.

Як свідчить аналіз аграрного законодавства царської Росії епохи скасування кріпосного права, яке на кілька десятиріч визначало умови господарювання в сільськогосподарському секторі економіки країни, дворянство залишалось привілейованим станом аж до періоду зміни політичного устрою країни у 1917р. Дворяни не тільки зберігали право власності майже на усі належні їм до 1861р. землі, надаючи їх селянам у користування за відповідну плату, але й звільнялись від від сплати типових для непривілейованих станів податків та різноманітних натуральних повинностей. Особливо яскраво привілейований стан дворянства проявився у фінансово-кредитній сфері. Створений урядом у 1885р. для обслуговування поміщиків Дворянський земельний банк, на відміну від аналогічного Селянського банку, мав напівблагодійний характер. Не обмежившись найкращими для дворян умовами сільськогосподарського кредиту через відповідний банк, уряд у 1894р. вніс до статуту Дворянського банку поправку, згідно якої банк одержував права не продавати з торгів маєтки своїх боржників, а брати таке майно в опікунське управління терміном до трьох років з метою своєрідної санації.

У третьому розділі – “Пошуки шляхів удосконалення аграрного законодавства в умовах економічної кризи кінця ХІХ- початку XX століття" -розглядаються шляхи вдосконалення законів, що діяли у сфері сільськогосподарського виробництва на рубежі двох століть.

Кінець XIX - початок XX століття був позначений активним пошуком з боку державної влади шляхів виходу з кризового стану аграрного сектору економіки країни, у яке він потрапив через сукупність внутрішніх і зовнішніх факторів. З метою послаблення соціальної напруги на селі, яка у поєднанні із загостренням внутріполітичної боротьби на рубежі 70-80-х років XIX ст. посилювала нестабільність державної влади, уряд створив ряд спеціальних комісій для розробки проектів нових, у тому числі і аграрних законів. Особлива увага була приділена систематизації переселенського законодавства, яке на думку його авторів повинно було впорядкувати міграційні процеси в країні що після звільнення колишніх поміщицьких селян із кріпосної залежності набирали все більшого розмаху. Суперечливість внутрішньої політики царського уряду особливо яскраво проявилась у переселенському законі від 13.VІІ. 1889 року, що діяв майже до початку столипінських реформ. З одного боку потреби економічного розвитку країни вимагали таких законів, які б забезпечували безперешкодне переміщення по усій території країни робочої сили, з іншого - консервативне дворянство, представники якого були найближчим оточенням царя, намагалися всіляко обмежувати відтік дешевої робочої сили з села у промислові центри та на малозаселені землі окраїн імперії. Саме тому, дозволяючи, у принципі, можливість переселення селянських родин на інші території, законодавство кінця XIX ст, створювало на цьому шляху численні перешкоди. Особливе значення серед антиринкових заходів уряду епохи контрреформ, тобто кінця ХІХст., мав закон від 14. ХІІ. 1893 року, яким колишнім поміщицьким селянам заборонялось продавати свої надільні землі навіть при умові внесення домогосподарем викупної суми згідно відповідних законодавчих актів 1861 року у повному обсязі. Проте селяни шукали і знаходили найрізноманітніші шляхи обходу нав’язаних їм всупереч здоровому глузду і економічним законом того часу правових норм. Отже, природній процес мобілізації земельної власності у непривілейованих станів продовжував неухильно розвиватися і поглиблюватися, однак численні перешкоди на цьому шляху зумовлювали наростання гострих конфліктів у стосунках дрібних товаровиробників і органів державної влади. Конкретним проявом цього конфлікту стало знамените повстання селян у Полтавській і Харківській губерніях 1902 року, в ході якого обидві сторони понесли значні матеріальні збитки.

 Загалом же реалії життя свідчили про неефективність з усіх точок зору прийнятих в період контрреформ практично усіх аграрних законів, що врешті-решт стало причиною активізації законотворчого процесу на початку XX століття, коли соціальний вибух створив реальну загрозу самому існуванню тогочасної правової системи.

Четвертий розділ - “Роль столипінського законодавства у ліквідації громади і утвердженні індивідуального землеволодіння в Україні” - складається з трьох підрозділів: “Підготовка царського указу від 9 листопада 1906 року та механізм його реалізації в Україні”; "Закон від 14 червня 1910 року та положення про землеустрій від 29 травня 1911 року, як правова основа розвитку індивідуального селянського господарства”; “Майнові права сільських станів України згідно із законом від 3 червня І912 року”.

У першому підрозділі розглядається процес підготовки царського указу від 9 листопада 1906 року та механізм його реалізації в Україні. Беручи до уваги виняткову гостроту соціальних протиріч в українському селі, що посилювались національною дискримінацією корінного етносу, царський уряд з рідкісною оперативністю створив тут з допомогою надзвичайного указного законодавства землевпорядні комісії, на які було покладено обов'язки по реалізації ідеї ліквідації громадського землеволодіння із заміною його індивідуальним. Координатором діяльності губернських і повітових землевпорядних комісії було зазначено щойно створений Комітет в земельних справах при Головному управлінню землеустрою та землеробства. Склад землевпорядних комісій, які в губерніях очолював сам губернатор, дозволяв вирішувати будь-які питання, пов’язані з реалізацією столипінської ідеї приватизації селянських надільних земель.

В ході здійснення намічених законодавчими актами 1906 року змін правового статусу селянства у відповідності з вимогами ринкового господарства з'явилась необхідність вдосконалити ухвалені раніше юридичні норма, що гальмували економічний прогрес. З цією метою на обговорення ІІІ Державної думи і був винесений законопроект “Про деякі зміни і доповнення деяких постанов щодо селянського землеволодіння”, який І4.VІ. 1910 року після підписання царем набрав силу закону. Україна виявилася тим регіоном, де приватизація надільних земель зустріла найменший опір селянства. Основним об’єктом боротьби було не столипінське законодавство як таке, а відсутність землі у значної маси безпосередніх товаровиробників при наявності латифундистського за своєю формою дворянського землеволодіння. Найважливішою причиною схвального загалом сприйняття українським селянством столипінських нововведень було розповсюдження тут подвірного землеволодіння без традиційного для російської общини періодичного перерозподілу сільськогосподарських угідь.

Розвиток юридичної бази створення індивідуальних селянських господарств (у тому числі і з допомогою переселення сотень тисяч селянських родин на казенні землі окраїн імперії), продовжувався і після усунення з політичної арени прем’єр міністра Петра Столипіна. Важливе значення у цьому плані влада відводила закону від 3.VІ. 1912 р. “Про поширення успадкування по закону осіб жіночої статі і заповіту родових маєтків”, яким майнові права жінок з числа не привілейованих станів були суттєво розширені, а у відношенні успадкування майна по закону прирівняні до прав осіб чоловічої статі. Виключення становили лише сільськогосподарські угіддя, в яких жіноча частка не могла перевищувати сьомої частини нерухомого майна.

Розширення майнових прав осіб жіночої і чоловічої статі в роки столипінської аграрної реформи було враховано і при черговій реформі волосних судів. Закон “Про перетворення місцевого суду” від 15.VІІ.1912 року стосувався майже виключно України (до дев’яти українських додавалась лише одна Воронезька губернія Росії), Однією з важливих рис нового законодавства стало вилучення із компетенції волосних судів питання успадкування земельної власності, що було пов’язано головним чином з невисоким рівнем кваліфікації суддів. Майнові спори, особливо в такому принциповому питанні як засоби виробництва, яким була і є земля, вимагали у цей час не суб'єктивного тлумачення аморфних норм звичаєвого права, а чіткого законодавчого регулювання із невід’ємним при цьому суворим контролем за виконанням судових рішень.

Загалом же у дисертації обгрунтовано висновок не лише про успішний хід реалізації столипінського законодавства в Україні, але й економічну його ефективність.