| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, актуальність проведеного дослідження, зазначено мету та завдання, висунуто основні положення на захист, окреслено матеріал дослідження та методи його аналізу, розкрито наукову новизну, теоретичне значення та практичну цінність отриманих результатів.
У першому розділі – “Характеристика умовних конструкцій та їх місце у системі складного речення сучасної японської мови” – проводиться визначення позиції умовних конструкцій у системі типів речення сучасної японської мови, виходячи з семантико-структурних особливостей даних синтаксичних одиниць.
У першому підрозділі першого розділу – “Загальна характеристика умовних конструкцій японської мови” – проводиться огляд праць із синтаксису японських та вітчизняних фахівців, присвячених виявленню головних характерних рис умовних конструкцій в сучасній японській мові та проблемі визначення поняття “умовні конструкції”. Як результат проведеного аналізу, ми пропонуємо оптимальне, на наш погляд, визначення даного поняття.
Питання про адекватну інтерпретацію складнопідрядних речень сучасної японської мови постало досить давно. Майже всі японські складнопідрядні речення мають таку структуру, у якій на першому місці стоїть підрядне речення, а на другому головне. Зв’язок між цими частинами речення і є тим каменем спотикання, стосовно якого існує багато різних поглядів, а дослідження цієї проблематики мають доволі суперечливий характер.
У більшості джерел виділяються чотири основні умовні конструкції з такими засобами поєднання предикативних частин: ТО, ВА, TARA, NARA. Якщо виходити з того, що умовні конструкції представлені виключно складнопідрядними реченнями, частини яких поєднані за допомогою яскраво вираженого умовного зв’язку типу “якщо...то...” (if…then…), то можна погодитися з думкою ряду дослідників на чолі з Масуока Такасі і вважати умовними лише згадані вище форми (для зручності подальшого розгляду ми об’єднали їх терміном “кондиційні”).
Але крім речень типу “Якщо зробити ..., відбудеться ...” або “Якщо відбудеться ..., зроблю ...” існують ще й речення типу “Хоч і зроблю ..., не відбудеться ...” або “Хоч і відбудеться ..., не зроблю ...” тощо. На думку переважної більшості науковців обидва наведені вище типи належать до умовних конструкцій. Зв’язок першого типу у працях японських фахівців називається JUNSETSU (“прямий зв’язок”), а зв’язок другого типу – GYAKUSETSU (“зворотний зв’язок”).
Представник російської школи японістів М. О. Сиром’ятников називає кон-струкції, які розглядаються у нашій роботі, умовно-часовими і дає їм таке визначення: “Умовно-часові конструкції – це особливі серединні форми, які окрім значення умовно-часового зв’язку мають також власне часові значення”. На часове значення цих форм указує в одній із своїх робіт і Н. І. Фельдман. Яскраво виражена тенденція до об’єднання форм за семантичною ознакою зумовлена близькістю умовних, часових та причинно-наслідкових відношень, що забезпечує співіснування даних значень у таких складних синтаксичних одиницях, як умовні речення.
У концепціях японістів радянського періоду домінує думка про те, що всі умовні конструкції слід поділити на такі, що виражають допустову умову, і на такі, де висловлюється реальна умова. Помітною є тенденція до розуміння під терміном “умовні конструкції” лише двох форм з формантами TARA та BA. При цьому зазначається, що в усному варіанті ці форми взаємозамінні, а на письмі існує чітке розмежування сфер їх використання.
Особливу точку зору висловлює О. М. Колпакчі. Вона вважає, що умова кон-кретного характеру виражається за допомогою форми TARA, а для вираження умови загального характеру використовується форма BA. Однак у сучасній мові, як уже згадувалося, існує тенденція до взаємозаміни цих форм у ряді випадків.
Ми вважаємо, що граматичні структури під терміном “умовні конструкції” об’єднує наступне: які б типи умовних форм не розглядалися, здійснення (виконання) того, про що йдеться у другій частині речення, безпосередньо залежить від виконання (здійснення) того, про що говориться у першій його частині, а отже, дія першої частини завжди передує дії другої. Це правило є вірним у випадку умов-них конструкцій, і не завжди – у випадку, наприклад, власне часових конструкцій.
Отже, на нашу думку, найвлучнішим визначенням поняття “умовні конструкції” буде таке: умовні конструкції – це складнопідрядні речення, у яких реалізація дії (стану) головного речення залежить від реалізації дії (стану) підрядного, при цьому дія (стан) підрядного речення завжди передує дії (стану) головного. Умовні форми – це граматичні засоби поєднання предикативних частин умовних конструкцій.
У другому підрозділі першого розділу – “Місце умовних конструкцій у системі складного речення сучасної японської мови” – ми розглядали питання про визначення позиції умовних конструкцій у системі складного речення сучасної японської мови з метою уточнення семантико-синтаксичних та стилістичних властивостей даних форм. При розгляді цієї проблеми ми спиралися на систему типів та аспектизацію речення, що були розроблені свого часу І. В. Головніним.
Система типів японського речення подається І. В. Головніним у вигляді двох ієрархічних підсистем: елементарних (ядерних) речень та похідних (перетворених) речень. Ці підсистеми є органічно взаємопов’язаними, співіснують у мові як нерозривне ціле, але відображають різний ступінь глибини структур і виділяються згаданим дослідником для того, щоб показати основу та периферію синтаксису речення, перехід одних типів речення в інші, динаміку породження речення. Ще однією підставою для такого поділу І. В. Головнін називає можливість зводити ре-чення будь-якої складності та призначення до ядра, яке слугує ядерною конструктемою відповідної комунікатеми.
У другому розділі – “Види класифікації умовних конструкцій” – проводиться аналіз варіантів класифікації, запропонованих різними дослідниками, відзначаються їх основні переваги та недоліки, пропонується власний варіант семантико-синтаксичної класифікації умовних конструкцій сучасної японської мови. При проведенні класифікації умовних конструкцій ми спиралися передусім на визначення цих синтаксичних структур, дане нами у заключній частині першого розділу.
У першому підрозділі другого розділу – “Огляд видів класифікації японських умовних конструкцій” – проаналізовано варіанти класифікації умовних конструкцій сучасної японської мови, що їх пропонують різні фахівці. При цьому головна увага приділялася таким моментам: які саме граматичні конструкції автор класифікації відносить до умовних і чому; за якими критеріями проводилася класифікація (тобто, на якій підставі виділені ті чи інші типи умовних конструкцій); якими є переваги та недоліки існуючих варіантів класифікації. Ми керувалися такими принципами: чи достатньо вичерпно відображено властивості всіх умовних конструкцій; чи сприяє дана класифікація адекватній інтерпретації та правильному вживанню цих форм.
Загальна кількість конструкцій, що вважаються умовними, у різних дослід-ників неоднакова, але серед варіантів класифікації, які ми опрацювали, не зустрілося жодного, де умовні конструкції розглядалися б синкретно, або ж подавалася тільки одна умовна форма.
У другому підрозділі другого розділу – “Семантико-синтаксична класифікація умовних конструкцій сучасної японської мови” – представлено нашу власну класифікацію, розробляючи яку ми, безумовно, враховували концепції японських лінгвістів, а також спиралися на три головні принципи, що склалися в процесі дослідження складнопідрядних речень у вітчизняній лінгвістичній традиції, а саме: на логіко-граматичний принцип, що ґрунтується на співвідносності підрядних частин речень із членами простого речення, згідно з якою серед складнопідрядних речень розрізняють підметові, присудкові, додаткові, означальні і різні типи обставинних речень; формально-граматичний принцип, що спирається на засоби зв’язку підрядної і головної частин речення, згідно з яким серед складнопідрядних речень розрізняють безсполучникові, сполучникові і складнопідрядні речення зі сполучними словами, а сам аналіз цих речень по суті зводиться до аналізу сполучників і сполучних слів, за допомогою яких поєднуються їх предикативні частини; структурно-семантичний принцип, в основі класифікації складнопід-рядних речень якого – установлення структурних і семантичних співвідношень між підрядною і головною частинами цих речень.
|
