| Краткое содержание: | У ВСТУПІ обґрунтовується актуальність і наукова новизна обраної теми, визначається мета, завдання і методологічні засади дослідження, окреслюється предмет і об’єкт літературознавчого пошуку, а також наводяться дані про апробацію основних положень дисертації.
У ПЕРШОМУ РОЗДІЛІ – “Проблеми формування шекспірівського дискурсу в німецькому культурному ареалі” – концептуалізовано такі базові поняття, як шекспірівський дискурс та його структура, шекспіризація, міф про Шекспіра, німецький гамлетизм і представлено теоретико-методологічні засади дослідження. Останні, зокрема, включають застосування основних концептів і категорій теорії дискурсу (при визначенні поняття “шекспірівський дискурс”) та аналітичних стратегій рецептивної естетики (при аналізі продуктивного, репродуктивного і аналітичного рівнів цього дискурсу), а також використання окремих елементів теорії інтертекстуальності (при розгляді процесу шекспіризації) та імагології (при дослідженні природи міфу про Шекспіра та німецького гамлетизму). У цьому розділі розглянуто також специфіку зародження інтересу до вивчення творчості великого англійського драматурга в Німеччині.
У підрозділі 1.1 визначено поняття “шекспірівського дискурсу”, обґрунтовано правомірність його розгляду крізь призму таких сучасних методологій, як теорія дискурсу (М.Фуко), текстологія постструктуралізму, зокрема теорія інтертекстуальності (Р.Барт, Ю.Крістева, Ж.Женетт та ін.), рецептивна естетика (В.Ізер, Г.Яусс та ін.) та імагологія (Д.Наливайко, В.Орехов та ін.).
Під шекспірівським дискурсом у даній дисертації розуміємо присутність Шекспіра в німецькому культурному просторі, яка спричинила цілу низку різноманітних інтерпретаційних стратегій і мисленнєвих практик, а також сприяла появі оригінальних інтелектуально-духовних продуктів, біля витоків яких стояло Шекспірове слово. Тобто шекспірівський дискурс розглядається як різновид того, що M.Фуко називає “літературним дискурсом”. При цьому сам Шекспір виступає як “засновник дискурсивності”: він не лише є автором власних текстів, а й створює дещо більше – можливість народження інших текстів, інтерпретацій, полемічно спрямованих продовжень.
Присутність Шекспіра в німецькій культурі (зародження і канонізація шекспірівського міфу, концепт німецького гамлетизму, найрізноманітніші прояви принципу-процесу шекспіризації, деміфологізація постаті англійського драматурга та ін.) постає як прояв інтертекстуальності, що поряд з такими культурними практиками, як переклади Шекспірових творів, їх театральні постановки та шекспірівська критика, є основними формами оприявлення німецького шекспірівського дискурсу.
У підрозділі 1.2 виокремлено фактори, що сприяли формуванню німецького шекспірівського дискурсу. Важливим чинником формування інтересу до творчості англійського драматурга була гостра полеміка просвітників навколо проблем розвитку національного театру. Попри упереджене ставлення ранніх просвітників до драматургічної техніки Шекспіра, німецьким теоретикам мистецтва зрештою вдалося вийти за рамки того горизонту очікування, тих естетичних стереотипів, що були сформовані класицизмом. Активна популяризаторська діяльність таких видатних культурних діячів, як Й.Шлегель, Ф.Ніколаї, Г.Лессінг, Й.Гердер та ін. призвела до того, що В.Шекспір був визнаний взірцем для наслідування при відродженні національної театральної традиції.
При цьому підкреслювалася геніальність великого англійця та близькість його творів німецькому національному духові. Переклади шекспірівських п’єс, які вийшли з-під пера К.Борка, Х.Віланда, Й.Ешенбурга, успішне функціонування літературно-критичних журналів, на сторінках яких обговорювалися окремі питання, пов’язані з шекспірівською творчістю, наявність творів англійського драматурга в університетських бібліотеках, театральні постановки його п’єс, здійснені Ф.Шредером, Й.Хойфельдом, Ф.Шіллером – усе це створило онтологічні передумови для інтенсивної популяризації творчості англійського генія в Німеччині XVIII століття.
Важливу роль у процесі розгортання шекспірівського дискурсу відігравали також і гносеологічні чинники: співзвучність німецького національного духу з англійським з огляду на спільність германського культурного коріння; перевага, яку діячі німецького Просвітництва надавали англійському художньому смаку перед французьким; співвіднесення творчої особистості Шекспіра з концептом “позачасового генія”.
Цілісний модус існування шекспірівської парадигми в Німеччині в єдності онтологічних і гносеологічних чинників зумовив глибоке укорінення постаті і творчості видатного англійського драматурга в німецькому культурному просторі.
У ДРУГОМУ РОЗДІЛІ – “Репродуктивний рівень шекспірівського дискурсу другої половини XVIII – першої половини ХІХ століть” – аналізуються перші перекладацькі спроби, завдяки яким широкий німецький загал отримав реальну можливість ознайомитися з шекспірівськими творами німецькою мовою, а також театральні пошуки, пов’язані з репрезентаціями шекспірівських п’єс на німецькій сцені за часів Просвітництва, преромантизму і романтизму.
У підрозділі 2.1 запропоновано дослідження німецькомовних перекладів творів Шекспіра, здійснених у другій половині XVIII – першій половині ХІХ століть.
Уже перші переклади К.В.Борка (1741), Й.Е.Шлегеля (1741-1749) і С.Гринеуса (1758) відіграли надзвичайно важливу роль в історії формування шекспірівського дискурсу, оскільки поява німецькомовних текстів п’єс великого англійця уможливила залучення широких мас до процесу театральної і читацької рецепції. Характер німецькомовних перекладів другої половини XVIII століття значною мірою детермінований специфікою тогочасних перекладацьких установок, зокрема орієнтацією на передачу ідейно-смислового аспекту при очевидній недооцінці аспекту суто естетичного. Крім того, деякі перекладачі, зокрема Х.Віланд (1762-1766), не приділяли належної уваги вибору тексту англомовного оригіналу, тож інколи невдалий вибір слугував причиною перекладацьких похибок і прорахунків. Багатьох неточностей, яких припустився Х.Віланд, вдалося уникнути професору філології Й.Ешенбургу, котрий у 1775-1777 рр. здійснив перший повний німецькомовний переклад шекспірівського канону.
На ранніх етапах розгортання перекладацьких проектів, пов’язаних з шекспірівськими текстами, домінував комунікативний тип перекладання (термін П.Ньюмарка), що, вочевидь, зумовлювалося цільовими установками німецьких літераторів. Орієнтовані на досягнення максимальної зрозумілості для вітчизняного реципієнта переклади К.Борка, Й.Е.Шлегеля, С.Гринеуса, Х.Віланда добре вписувалися у тогочасну літературну традицію Німеччини, що сприяло органічному входженню “перших” Шекспірових творів в духовно-культурний універсум німецької нації.
Згодом перекладачі все більше починають опікуватися і формальними аспектами відтворенням неповторності шекспірівських текстів. При цьому підвищення їхнього інтересу до стилістики і семантичної багатовимірності Шекспіра не в останню чергу зумовлювалося їх тісними контактами зі знавцями творчості англійського драматурга (зокрема І.Бодмером, Й.Гердером, Й.В.Гете та ін.) .
Стрімке розгортання шекспірівського дискурсу на рубежі XVIII – XIX століть сприяло появі низки доволі вдалих перекладів шекспірівських творів, здійснених А.Шлегелем (1797-1810). Невдовзі побачив світ і найбільш досконалий повний переклад шекспірівського канону – колективна праця групи літераторів, на чолі якої стояв Л.Тік. Це видання, що ввійшло в історію як переклад А.Шлегеля – Л.Тіка (1839-1940), не втратило своєї цінності і в наш час. Установка перекладачів – прагнення створити у читачів враження, подібне до того, яке виникає у читачів англомовного оригіналу – сприяла появі першого повноцінного семантичного перекладу шекспірівського канону німецькою мовою. Відповідаючи прагненню німецької духовної еліти до функціональної повноти національної культури, цей переклад давав додатковий духовний імпульс на шляху формування нової літератури.
Підрозділ 2.2 присвячений аналізу репрезентацій творів англійського драматурга на німецькій сцені часів преромантизму і романтизму.
Своєю популярністю серед широких мас Німеччини у другій половині XVIII – на початку XIX століть англійський драматург завдячує не тільки талановитим перекладачам, але й тогочасним театральним діячам, зокрема Ф.Шредеру, Ф.Хойфельду, А.Іфланду, Ф.Шіллеру, К.Імерману, Л.Тіку. У 1750-ті – 1770-ті роки на німецькій сцені панувала тенденція до переробок шекспірівських п’єс, при цьому режисери (зокрема Ф.Шредер та Ф.Хойфельд) орієнтувалися на свідому адаптацію текстів великого англійця до смаків німецької публіки, до вимог тогочасної естетики, і зрештою, до світоглядних орієнтацій доби Просвітництва.
Постановки штюрмерського періоду спрямовувалися на відтворення духу і атмосфери шекспірівського твору. Найяскравіше ця традиція втілилася у постановках А.В.Іфланда, режисерська концепція якого передбачала створення емоційно-психологічної ілюзії занурення глядача в шекспірівську епоху. І акторська гра, і декорації, і костюми, і сценічні ефекти – все спрацьовувало на досягнення потрібного ефекту.
Важливе місце твори Шекспіра посідали в репертуарі Веймарського театру, головні принципи роботи якого були викладені Й.Гете у “Правилах для акторів” (1803). Постановки п’єс Шекспіра на німецькій сцені спричинювали відчутний критичний резонанс (К.Т.Дальберг, Й.Рейнек, Й.Ф.Шинк та ін.), пов’язаний з творчою спадщиною великого англійця, стимулюючи розвиток театрального мистецтва.
Щодо першої половини XIX ст., духовна атмосфера якої визначалася інтенсивним розвитком романтизму як потужного культурного руху, то особливості сценічної репрезентації шекспірівських творів у цей час були детерміновані здебільшого прагненням відкрити справжнього Шекспіра, донести до німецького реципієнта глибинну сутність його драматичних шедеврів, що було цілком суголосним з магістральним вектором тогочасних перекладацьких пошуків (А.Шлегель, Л.Тік, В.Баудісін). І режисери романтичного театру (Л.Тік, К.Імерман), і його актори (Й.Флек, Л.Деврієнт) при відтворенні шекспірівських характерів надавали перевагу драматичній експресії, що призвело до витіснення раціональної манери, властивої класицистичній естетиці, манерою емоційно-інтуїтивною. Л.Тік, детально вивчивши особливості театральних практик шекспірівської доби, запропонував низку цікавих інновацій, пов’язаних з реконструкцією сценічного майданчика та розширенням спектру виражальних засобів. Традицію використання активної взаємодії музики, декорацій та сценічних ефектів з метою посилення емоційного впливу на глядача продовжив К.Імерман, який протягом 1834-1837 років здійснив постановки восьми шекспірівських п’єс.
У 40-ві роки ХІХ ст. на зміну орієнтації на психологізацію конфліктів шекспірівських творів приходить акцентування соціально-політичної проблематики. Шекспірівський репертуар німецьких театрів помітно розширюється: до трагедій і комедій додаються ще й історичні хроніки (Ф.Дінгельштедт, пізній К.Імерман). Це сприяє ще більшій популяризації творчості англійського драматурга в тогочасній Німеччині, водночас стимулюючи розгортання теоретичних розмислів як власне шекспірознавчого, так і театрознавчого характеру.
У процесі сценічного втілення Шекспірового слова, коли горизонт очікування твору вступав у конструктивний діалог з горизонтом очікування театрального діяча (режисера, актора, трупи), якраз і відбувалося оприявлення прихованих смислів, що були суголосні умонастроям певного соціуму на певному етапі його розвитку.
ТРЕТІЙ РОЗДІЛ – “Актуалізація шекспірівської творчості в літературі німецького преромантизму і романтизму як продуктивний рівень дискурсу” – складається із двох підрозділів, у яких представлено аналіз основних конституентів шекспірівського дискурсу.
У підрозділі 3.1 розглядається “шекспіризація” як принцип-процес (термін Вл.Лукова) у художній творчості німецьких літераторів. Практичне освоєння Шекспірового доробку було для них настільки важливим, що майже кожний вважав для себе необхідним вступити з англійським генієм у своєрідний творчий діалог. Письменники не лише захоплено вивчали твори Шекспіра, запозичували його образи і мотиви, але й не зрідка продукували нові художні форми, що доповнювали і розвивали його творчі ідеї. І хоча іноді ці форми, що починали функціонувати за власними законами, ставали цілком самодостатніми, усе ж таки вони залишалися співпричетними до загального феномену німецької рецепції Шекспіра. Взяті у сукупності всі найрізноманітніші прояви інтертекстуальності, пов’язаної з персональними моделями (постать і творчий доробок Вільяма Шекспіра), є елементами німецького шекспірівського дискурсу. Вони встановлюють зв'язок між вічно живою класикою, новим текстом і безмежним текстом світової культури.
Найбільш яскравим прикладом наслідування шекспірівської драматичної форми є “Гец фон Берліхінген” (1773) Й.Гете. В цьому творі має місце не стільки пряме цитування чи алюзивність, скільки імпліцитний вияв інтертекстуальності. Чимало епізодів репрезентовано Й.Гете цілком у дусі Великого Барда – у шекспірівських фарбах, зі справжньою напругою пристрастей, з епічною масштабністю, властивою історичним хронікам. Наслідування Шекспіра у структурній площині, зокрема використання його драматичної техніки, спостерігається й у п’єсі Л.Тіка “Кіт у чоботях” (1797), де німецький романтик досить оригінально використовує шекспірівський прийом “сцена в сцені”.
Шекспіризація була одним із засадничих принципів художнього методу драматурга Я.Ленца. У його п’єсах “Домашній вчитель” (1774), “Солдати” (1776), “Новий Меноза” (1774) вона відчувається як на рівні структури (характер кореляції сюжетних колізій, роль хронотопу в розгортанні сюжету та його невідповідність класицистичному принципу трьох єдностей, збільшення питомої ваги і функції внутрішніх монологів), так і в стильовій палітрі (зростання ролі мовної характеристики у формуванні образу персонажу, поєднання трагічного і комічного модусів). Неодноразово Я.Ленц використовує алюзії, що відсилають до шекспірівських текстів (приміром, у “Домашньому вчителі” є декілька згадок про Ромео і Джульєтту).
Присутність Шекспіра прослідковується і у проблемно-тематичній площині романів Й.Гете “Літа науки Вільгельма Майстера” (1795), Е.А.Гофмана “Життєва філософія кота Мура” (1821) та драм Ф.Шіллера “Розбійники” (1779-80) і Г.Клейста “Сімейство Шроффенштейн” (1802).
Певна подібність зазначених авторів і Шекспіра простежується також на рівні системи образів (Гамлет – Вільгельм Майстер, Гамлет – Крейслер, Річард ІІІ – Франц Моор, Ромео і Джульєтта – Оттокар і Агнеса). При цьому Й.Гете ототожнює свого героя з шекспірівським, для Е.А.Гофмана Шекспір виявляється таким собі партнером, з яким романтикові вкрай цікаво вести філософський і творчий діалог, а Г.Клейст пропонує власну версію розвитку сюжету про юних закоханих, які належать до ворогуючих родин.
У багатьох тогочасних художніх творах англійський геній сам постає в якості літературного персонажа. Показовими у цьому плані є п’єси “Шекспірівська гра у віршах” (1818) К.Лебруна і “Шекспір-коханець” (1818) Ф.Курлендера, драматична феєрія “Літня ніч” (1789) і “Шекспірівські новели” (1826) Л.Тіка, а також драма “Шекспір на батьківщині. Друзі” (1840) К.Голтея. У цих творах німецькі літератори пропонують сповнені художнього вимислу власні трактування чи то певних рис характеру великого англійського драматурга (ревнивий коханець), чи то окремих реальних фактів біографії (здебільше пов’язаних з так званими “темними роками”), намагаючись краще зрозуміти його життєвий і творчий шлях.
Отже, представники німецького преромантизму та романтизму, що апологетично ставилися до творчого генія В.Шекспіра, свідомо чи несвідомо наслідували окремі структурно-композиційні елементи його драматичних творів, намагалися відтворити властиву йому епічність та мальовничість зображення, активно розробляли шекспірівські мотиви, теми і образи.
У підрозділі 3.2 увага концентрується на таких провідних конституентах шекспірівського дискурсу, як міф про Шекспіра та німецький гамлетизм.
Наприкінці XVIII – початку XIX століття в Німеччині під вплив шекспірівського генія потрапляє практично вся духовна еліта нації, з’являються численні публікації, присвячені творчості Шекспіра, відбуваються театральні та літературно-критичні дискусії, що набувають широкого суспільного резонансу. Протягом кількох десятиліть у німецькому інтелектуальному і культурному просторі відбувається зародження і розвиток надзвичайно потужної традиції вивчення творчого доробку великого англійського поета.
Одним із наслідків цього процесу стає формування німецького міфу про Шекспіра, в якому поєднується його ідеалізація як генія, що є близьким романтичному духові, та ототожнення німецької нації з шекспірівськими образами. Тобто німці зі своєю ментальністю немов би інкорпоруються у шекспірівське імаго. Йдеться про усвідомлене чи несвідоме прагнення німецької еліти співвідносити аксіологічні орієнтири власного світосприйняття з цінностями, проголошеними у шекспірівських творах. Річ у тім, що в ті часи роздрібненій Німеччині явно бракувало власної ідентичності, вона навіть не мала єдиної мови. Тож, новостворений міф про Шекспіра-поета, що найбільш яскраво і переконливо відобразив основні риси національного характеру англійців, стимулював процес самоусвідомлення і самоідентифікації німецької нації, сприяючи її об’єднанню.
Деякі діячі німецької культури, а серед них були як літератори (Й.Гете, Ф.Фрейліграт), так і філософи (Г.Гегель, Ф.Ніцше), неодноразово підкреслювали спорідненість німецького національного характеру з гамлетівським. Принца Датського, чия бездіяльність, на їхню думку, зумовлювалася надмірною схильністю до саморефлексій та розривом між думкою і волею, вони вважали дзеркальним відображенням сучасного німця, який багато теоретизує та рефлексує, але не здатний до рішучих дій і єднання.
У двадцяті роки XIX століття в німецькому шекспірівському дискурсі поступово почала викристалізовувалася тенденція критичного ставлення до культу Шекспіра та романтичного міфу про нього. Процес деміфологізації, розпочатий Й.Гете, X.Д.Граббе та ін., призвів до певної десакралізації постаті Шекспіра, а це, у свою чергу, дало імпульс для стрімкого розвитку суто наукового вивчення як біографії, так і художньої спадщини англійського генія.
У ЧЕТВЕРТОМУ РОЗДІЛІ – “Аналітичний рівень німецького шекспірівського дискурсу: від літературно-критичних розмислів до інституалізації наукових пошуків” – проаналізовано характер дискусій стосовно поетики та естетики шекспірівської драми, які сприяли зародженню наукового вивчення творчості англійського драматурга.
У підрозділі 4.1 представлений огляд і аналіз літературно-критичних розмислів німецької духовної еліти щодо шекспірівської творчої спадщини.
Рецепція Шекспіра в Німеччині другої половини XVIII – першої половини XIX століття здійснювалася в контексті інтенсивних естетичних та філософських пошуків. Німецькі просвітники і преромантики (Г.Лессінг, Й.Гердер, Г.Герстенберг, Я.Ленц, Й.В.Гете, Ф.Шіллер), які переймалися проблемами національної самоідентифікації, вважали, що саме трагедія повинна сприяти пробудженню національної самосвідомості німців. Найгеніальнішим автором трагедій вони проголошували саме Шекспіра, якому вдалося з надзвичайною силою узагальнити й виразити не тільки природну сутність людини, динаміку її почуттів і силу пристрастей, але й дух своєї нації.
Німецькі літератори кінця XVIII століття (Й.Гердер, Й.В.Гете, Ф.Шлегель), аналізуючи драматургію Шекспіра, порівнювали його п’єси зі спадщиною античних поетів, вказували на оригінальність ідей англійського драматурга, визнаючи його творчість взірцем для наслідування при створенні власних трагедій.
Згодом романтики, що спиралися на дослідження просвітників і штюрмерські трактування шекспірівських творів, додали нових імпульсів у дискусію стосовно спадщини англійського драматурга та перспектив розвитку національної театральної традиції. При цьому в центрі уваги А.Шлегеля, Л.Тіка, Р.Вагнера та ін. перебували питання, пов’язані з художньою структурою шекспірівської драми, специфікою поєднання трагічного та комічного у художньому просторі його п’єс, характером використання фантастичного і чудесного.
Динаміка аналізу драматургії Шекспіра, що на перших етапах характеризувалася здебільшого лише започаткованим ще Г.Лессінгом загальним оглядом його трагедій, згодом, у працях Г.Гетнера, О.Людвіга і Г.Фрайтага, набула потужності за рахунок розширення кола теоретичних питань. В поле зору літературних критиків 1850-1870-х років потрапили такі проблеми, як художній метод драматурга та специфіка його історизму. Важливу роль у розгортанні німецького шекспірівського дискурсу відіграли і філософи, зокрема Ф.Шеллінг, Г.Гегель, Ф.Ніцше. Їх цікавила здебільшого психологія та логіка вчинків шекспірівських персонажів, а також масштабність і характер драматичних конфліктів.
Таким чином, вдаючись до аналізу драматургії Шекспіра, німецькі діячі культури, літературні критики та філософи не тільки сприяли тому, що широкий німецький загал більш глибоко розумів її ідейно-смислову глибину і художню цінність, але й долучалися до розв’язання гостроактуальних проблем національного культурного і політичного життя.
У підрозділі 4.2 аналізується інституалізація шекспірознавчих пошуків у німецькому культурному просторі.
Одним із численних наслідків загального захоплення німецької нації постаттю і творчістю Шекспіра, яке зародилося у XVIII столітті й набуло розвитку в епоху романтизму, стала подальша інституалізація шекспірівського дискурсу. Під інституалізацією мається на увазі процес створення онтологічних гарантів, спрямованих на легітимізацію і популяризацію наукового та загальнокультурного інтересу до постаті В.Шекспіра, а також на збереження, стимулювання і поглиблення рецепції його творчості у німецькому культурному просторі. Одним із таких онтологічних гарантів є, зокрема, Німецьке шекспірівське товариство, засноване у 1864 р. впливовим у фінансових і політичних колах промисловцем В.Ехельгаузером, який був палким шанувальником геніального англійського драматурга.
І хоча у суто хронологічному плані створення цієї інтелектуально-культурницької асоціації виходить за межі аналізованого періоду, розгляд початкової фази її діяльності в даній дисертації є науково виправданим. Німецьке шекспірівське товариство правомірно вважати цілком закономірним результатом розгортання літературно-критичних розмислів просвітників, преромантиків і романтиків, інституціональним втіленням попередніх інтенсивних наукових пошуків німецьких літературних критиків, філософів, театрознавців. Суспільне визнання та публічне проголошення Шекспіра об’єктом наукового вивчення і популяризації призвели до суттєвих зрушень у самій природі німецького шекспірівського дискурсу, до появи нової його якості, що не в останню чергу детермінувалася академізмом. Популяризаторський імператив у рецепції творчості великого англійця поступово поступився місцем інтерпретативно-дослідницькому, а шекспірівська критика сама стала об’єктом теоретичного дослідження, розширивши межі шекспірівського дискурсу.
У зв’язку з інституалізацією шекспірівської константи в Німеччині виникла нова хвиля інтересу до творчості великого англійця: його п’єси не сходили зі сцен театрів, з’являлися нові бібліографічні та довідкові видання, була створена шекспірівська бібліотека, якій у майбутньому судилося стати одним із найбільших спеціалізованих зібрань на континенті. Німецькі переклади його творів почали активно перевидаватися: у 1867 р. виходить друком дев’ятитомне видання Шекспіра під редакцією Ф.Дінгельштедта, у 1867-1871 рр. – дванадцятитомне, під редакцією Г.Ульріці, протягом 1867-1872 рр. перекладач і літературний редактор Ф.Боденштедт видав 38 томів шекспірівських творів. Особливу цінність і сьогодні зберігають двадцятитомне видання В.Ехельгаузера (1870-1878), де, крім текстів Шекспіра, представлені переробки його п’єс для німецької сцени, та шекспірівські лексикони Н.Деліуса (1852) і О.Шмідта (1866). За ініціативи Ф.Боденштедта з 1865 року починає видаватися шекспірівський збірник “Shakespeare Jahrbuch”, на сторінках якого друкуються найрізноманітніші критичні матеріали, літературознавчі розвідки, театральні рецензії.
Німецьке шекспірівське товариство значною мірою сприяло встановленню тісного зв’язку між науковим вивченням тексту та сценічною практикою. Одним із важливих здобутків діяльності товариства був також і накопичений організаційний досвід, який згодом був запозичений при створенні аналогічних асоціацій чи наукових угрупувань. Невдовзі в Німеччині виникли товариства шанувальників Й.Гете, Г.Клейста, Х.Д.Граббе. Доречно пригадати тут і Українське шекспірівське товариство, яке було засноване саме у Німеччині: 25 серпня 1957 p. у Гейдельберзі за ініціативи Д.Чижевського, Я.Рудницького, І.Костецького була створена наукова група, яка проводила конференції шекспірознавців з числа українських емігрантів, стимулювала українські переклади Шекспірових творів.
У ВИСНОВКАХ запропоновано стислий виклад результатів дослідження.
Наприкінці XVIII століття в німецькому культурному ареалі розпочинається формування шекспірівського дискурсу, основними формами оприявлення якого стали такі культурні практики, як театральні постановки і переклади Шекспірових творів, шекспірівська критика, а також найрізноманітніші прояви інтертекстуальності: зародження і канонізація шекспірівського міфу, концепт німецького гамлетизму, висока частотність шекспірівських алюзій і ремінісценцій у творах німецьких письменників, деміфологізація постаті англійського драматурга та започаткування власне наукового вивчення шекспірівського канону та ін.
У процесі аналізу німецького шекспірівського дискурсу було виокремлено три основні рівні його розгортання, відповідно до трьох основних видів рецепції Шекспіра в інокультурному контексті: репродуктивний, продуктивний та аналітичний. В реальності культурного буття ці три рівні не були чимось автономним, а взаємодіяли, перехрещувалися та контактували між собою. Поява перших перекладів шекспірівських п’єс, здійснених Х.Віландом (репродуктивний рівень), уможливила німецькомовні театральні постановки Ф.Шредера та Ф.Хойфельда (репродуктивний рівень). Знайомство широкого німецького загалу з творами Шекспіра сприяло стрімкому зростанню його популярності, а це спричинило як критичне осмислення шекспірівських текстів Й.Гердером, Г.Герстенбергом, Й.В. Гете, Х.Д.Граббе, братами Шлегелями, Л.Тіком (аналітичний рівень), так i появу нових перекладів А.Шлегеля, Л.Тіка (репродуктивний рівень). В процесі розгортання шекспірівського дискурсу все відчутніше проступало прагнення німецьких літераторів (зокрема Й.В. Гете, Ф.Шіллера, Я.М. Ленца, Л.Тіка, Е.Т.А. Гофмана та ін.) вступити у творчий діалог з геніальним англійським драматургом, що призводило до шекспіризації їх власних творів (продуктивний рівень).
Аналіз шекспірівського дискурсу в Німеччині другої половини XVIII – першої половини ХІХ ст. крізь призму новітніх методологій (теорії дискурсу, текстології постструктуралізму, рецептивної естетики) уможливив системний розгляд німецької рецепції шекспірівського канону як цілісної парадигми. Сформована в інтелектуально-духовному контексті преромантизму і романтизму, ця парадигма заклала надійні епістемологічні основи подальшого засвоєння світовою культурою творчого доробку видатного англійського драматурга. Досвід німецької популяризації і вивчення Шекспіра виявився надзвичайно цінним для інших культурних спільнот, що сприяло більш глибокому осягненню шекспірівського феномену, визначенню його місця і ролі в історії Західної цивілізації.
Фуко М. Що таке автор? [пер. з француз. М.Зубрицька] / Фуко М. // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.: [за ред. М.Зубрицької]. – Львів: центр гуманітарних досліджень Львівського нац. університету, 2002. – С. 598-617. Newmark P. Approaches to Translation / Newmark P. – Oxford-NewYork-Toronto-Sydney-Paris-Frankfurt: Pergamon Press, 1988. – 200p. Луков Вл. Предромантизм / Луков Вл. – М.: Наука, 2006. – 683с. |
