Шевченко В.П. Конституційно-правові основи військового правосуддя в Україні

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі роботи розкривається актуальність теми дослідження,  формулюються мета, завдання, методи дослідження, визначаються об’єкт і предмет дослідження, характеризуються наукова новизна, теоретична та практична значимість результатів дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами та планами, наводяться відомості про структуру і обсяг дисертаційного дослідження.

У першому розділі - “Конституційні засади здійснення правосуддя військовими судами в Україні” досліджуються місце і роль військового правосуддя в системі судової влади, аналізуються конституційні засади функціонування військових судів в Україні та забезпечення гарантій їх незалежності.

У цьому розділі зазначається, що з проголошенням незалежності в Україні будується самостійна суверенна держава, яка передбачає формування відповідних державних інститутів, включаючи створення власних Збройних Сил та інших структур, призначених для  забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, а також формування правоохоронних органів, власної судової системи.

Конституція України визначає Збройні Сили України як особливий державний інститут, що має винятковий суспільний статус і виняткове значення для самого існування незалежної держави. Система відносин та діяльність у цій сфері становить військову справу, а державне управління військовою справою спеціально визначеними військовими органами – військове  управління.

Особливості військового управління в сучасних державах полягають, насамперед, в особливостях реалізації принципу поділу влади, зокрема, в розмежуванні функцій між Збройними Силами і Кабінетом Міністрів, у розподілі повноважень у сфері національної безпеки та оборони між парламентом, президентом та Кабінетом Міністрів України. Здійснюючись на основі загальних принципів реалізації виконавчої влади, військове управління передбачає, разом з тим, послідовну жорстку централізацію, повну єдиноначальність і сувору воїнську дисципліну.

Відповідно до специфіки функціонування Збройних Сил система органів військового управління будується як відносно відокремлена частина державної виконавчої влади, пристосована до основних ланок організаційної будови Збройних Сил України. Первинною структурною ланкою загальної системи Збройних Сил визнається військова частина, як специфічна організаційно самостійна бойова і адміністративно-господарська одиниця Збройних Сил, що є постійним місцем роботи військовослужбовців та осіб цивільного персоналу. У зв’язку з цим у дисертації підкреслюється, що військове управління передбачає досить складну розгалужену специфічну сферу відносин, яка об’єктивно зумовлює відповідні особливості її правового регулювання, в тому числі особливості здійснення правоохоронної функції держави у цій сфері.

Військове законодавство України включає десятки законів та інших нормативно-правових актів парламенту, значну кількість указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, нормативних актів Міністерства оборони, що регулюють різні сфери діяльності окремих військових формувань. Відтак, можна говорити про існування в національному законодавстві окремого військового правового інституту, в якому об’єднуються відповідні норми конституційного, адміністративного, кримінального та інших галузей права. Специфіка правоохоронної діяльності у військовій сфері виявляється у визначенні законом особливого різновиду правопорушень, в тому числі військових злочинів і особливих видів покарань для військовослужбовців, а також у факті існування органів військової прокуратури та військових судів.

Питання про місце військового правосуддя в системі державної і, зокрема, судової влади на різних етапах історичного розвитку суспільства, як свідчить порівняльний аналіз відповідних актів законодавства, вирішувалося неоднаково. У побудовах системи судоустрою різних країн значний вплив мають національні особливості, культурні та правові традиції, економічні, соціальні і політичні умови, консерватизм судової системи, запозичення іноземного досвіду та інші фактори. Тому для розуміння судоустрою певної країни суттєве значення має врахування конкретно-історичних умов створення та функціонування судової системи даної країни. Однак, загальним можна вважати факт існування окремої військової юстиції, яка має певну специфіку.

В Україні з перших років її незалежності військові трибунали були перетворені у військові суди в системі загальних судів, зі звільненням їх від будь-якої залежності від військового командування. Визначення в новій Конституції України головного обов’язку держави утверджувати та забезпечувати права і свободи людини, відповідальності держави та усіх її органів перед людиною, утвердження України як правової держави передбачає особливу роль органів правосуддя. Цим зумовлюються конституційні засади організації судової влади та здійснення правосуддя в нашій країні, в тому числі військового правосуддя. Враховуючи, що Конституція України прямо не передбачає існування військових судів, як і будь-яких інших конкретних видів судів (господарського, адміністративного, кримінального тощо), в дисертації зроблено висновок, що визначення окремих судових юрисдикцій у межах судів загальної юрисдикції, визначення системи судів віддано на розсуд законодавця. При цьому є достатні підстави для визначення відносин у сфері військового управління як окремої сфери правовідносин, що вимагає відповідно й окремої судової юрисдикції, яку покликані реалізувати військові суди. Разом з тим, аналіз законодавства України свідчить, що воно не передбачає якогось виключного чи особливого порядку утворення та функціонування військових судів. Тому безпідставними є твердження про те, що існування військових судів суперечить демократичним принципам судочинства. Виходячи з детального аналізу законодавства з питань судоустрою, статусу суддів та судочинства, в роботі зроблено однозначний висновок, що функціонування військових судів в Україні грунтується на правових основах, єдиних для всієї системи судів загальної юрисдикції.

Враховуючи необхідність реалізації повноважень військових судів у сфері військового управління, законом передбачається формування складу суддів цих судів з числа військовослужбовців. Дана обставина вимагає вивчення проблеми забезпечення гарантій незалежності військових суддів від військового командування. Аналіз чинного законодавства про статус суддів та забезпечення діяльності військових судів дає підстави стверджувати, що конституційні гарантії незалежності військового правосуддя забезпечуються однаковою мірою з гарантіями діяльності усіх судів загальної юрисдикції. Разом з тим, необхідно більш чітко визначити в законі особливості правового статусу військових суддів, зумовлені специфікою їх діяльності.

У другому розділі – “Питання правового статусу, організації та діяльності військових судів” досліджено на основі аналізу та узагальнення чинного законодавства ( з урахуванням напрямів і тенденцій змін, що відбувалися в ньому) загальні питання статусу військових судів у системі судоустрою України, організаційні засади утворення і функціонування цих судів та практику реалізації ними завдань військового правосуддя. При цьому, з метою пізнання специфічної юрисдикції військових судів було досліджено теоретичні аспекти принципу спеціалізації, як одного з визначальних принципів організаційної будови системи правосуддя. Потреба в такому дослідженні є тим більш нагальною, що з моменту проголошення України як незалежної держави уявлення про необхідну систему судоустрою принципово змінювалися, і ця система навіть після прийняття нової Конституції України залишилися невизначеною, такою, що потребує додаткового осмислення і відповідного правового врегулювання. Це стосується насамперед визначення видів спеціалізованих судів, статусу військових судів, повноважень різних рівнів судів тощо.

Аналіз законодавства, яке регулює організацію та діяльність військових судів в Україні, в тому числі процесуального законодавства, дає підстави стверджувати, що військові суди не є “надзвичайними” чи “особливими” судами, як  їх намагаються представити автори пропозицій про ліквідацію цих судів. Військові суди діють виключно на підставі Конституції та законів, за юридичними процедурами розгляду справ, встановленими для інших загальних судів. Такий висновок зроблено, виходячи з визначення окремих судових юрисдикцій на основі запропонованого в роботі розуміння принципу предметної спеціалізації. Це розуміння зводиться до того, що принцип спеціалізації при здійсненні правосуддя передбачає кілька рівнів її визначення, а саме, загальну спеціалізацію, окрему (вторинну) і внутрішню спеціалізацію суду. Загальна спеціалізація – це поділ предмету діяльності судів на окремі сфери правосуддя (загальне правосуддя, що включає здійснення судами правосуддя у цивільних та кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, та спеціальне правосуддя, що включає здійснення судами правосуддя у справах окремих категорій, які за своєю природою можуть бути предметом як судового розгляду, так і розгляду адміністративного, господарського, конституційно-юрисдикційного тощо). Світовий досвід підтверджує такий підхід до принципу загальної спеціалізації. Справи загальної юрисдикції розглядаються у практиці розвинених держав загальними судами, тоді як господарські (або торгові) справи можуть розглядати як загальні суди, так і спеціалізовані торгові (комерційні), арбітражні, третейські суди; те ж саме можна сказати про адміністративну юстицію, а також про конституційну юрисдикцію.

Окрема (вторинна) спеціалізація  передбачає наступну диференціацію за різними ознаками тих юрисдикцій, які утворюються внаслідок загальної спеціалізації (суди у соціальних справах, фінансові, патентні суди, суди, спеціалізовані за суб’єктом – у справах неповнолітніх, подружжя тощо). Щодо військових судів в Україні, вони не є судами суб’єктної спеціалізації, як іноді вважають, їх специфіка визначається сферою їх функціонування – військовою сферою, в якій складаються специфічні відносини, пов’язані з військовою службою.

Внутрішня спеціалізація суду – це спеціалізація суддів у рамках поділу праці в конкретній судовій установі, закріплення суддів за певними категоріями справ, віднесених до юрисдикції даного суду.

Такий підхід до визначення принципу спеціалізації дає можливість з чітких методологічних позицій розглядати пропозиції щодо судоустрою України, а також визначити устрій системи військових судів. Військові суди в Україні за законом утворюють специфічну ланку судів, що належать до підсистеми загальних судів у системі судів загальної юрисдикції, на відміну від спеціалізованих судів.

У дисертації водночас зроблено висновок, що світова практика у вирішенні проблеми статусу військових судів є багатоманітною, і однією з причин цього слід вважати теоретичну невизначеність принципу спеціалізації у сфері правосуддя. Не можна визнати повним і послідовним також конституційне визначення принципу спеціалізації в Україні, що породжує різне розуміння не лише місця і статусу військових судів, але й взагалі різні уявлення науковців про систему судоустрою.

Враховуючи специфіку завдань військового правосуддя, у роботі досліджується  проблема визначення юрисдикції військових судів. На підставі цього дослідження зроблено висновок, що вказана юрисдикція визначається не лише в залежності від специфіки суб’єкта правовідносин (військовослужбовця), але й специфіки об’єкта злочину (державна безпека, порядок несення або проходження військової служби). У зв’язку з визначенням кола суб’єктів, що належать до військовослужбовців, у роботі здійснено логічний аналіз застосування в законі такого поняття як “інші військові формування”, оскільки потрібно чітко розрізняти такі поняття як “воєнізовані формування”, “збройні формування” та “військові формування”; виходячи з цього, визначено, що військовослужбовцями є лише службові особи військових формувань. Разом з тим, наведено достатні підстави для віднесення законодавцем до юрисдикції військових судів справ про службові злочини, вчинені особами начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, що не належать до військових формувань.

Аналізуючи розвиток законодавства з цього питання, автор робить висновок, що існує потреба упорядкування термінології, необхідність більш чіткого визначення в законодавстві понять, пов’язаних з військовою службою та іншими видами державної служби у військових та воєнізованих формуваннях. У даному розділі роботи розглядається також питання віднесення окремих категорій цивільних та адміністративних справ до юрисдикції військових судів, в тому числі з урахуванням повноважень військових судів різних рівнів. Розгляд проблеми визначення юрисдикції військових судів в Україні доповнюється порівняльним аналізом вирішення даного питання в інших країнах. Світовий досвід показує, що проблема визначення юрисдикції військових судів вирішується виходячи або з особливості суб’єкта (військовослужбовця), або категорії справ (про військові злочини), або з особливості сфери правовідносин (військове управління), або зважаючи на кілька названих умов одночасно. В роботі зроблено висновок, що визначення юрисдикції військових судів як окремої специфічної юрисдикції в межах загальної юрисдикції має певні теоретичні підстави та підтверджується світовою практикою. Разом з тим, конкретне законодавче визначення вказаної юрисдикції в Україні має враховувати усю сукупність потреб правосуддя, практики та умов його здійснення в нашій країні. Саме з таких позицій необхідно підходити до реформування судової системи в цій частині, визначаючи юрисдикцію військових судів як органічну складову юрисдикції системи судів загальної юрисдикції.

При аналізі законодавства в частині, що визначає порядок утворення військових судів, у дисертації відзначено недостатню послідовність і цілеспрямованість процесу формування військового правосуддя в Україні. У роботі досліджується зміст конституційного повноваження Президента України утворювати суди у визначеному законом порядку, характеризуються елементи цього порядку. До них, зокрема, відносяться призначення керівника суду та його заступників. Практика реалізації даного повноваження на різних етапах була неоднаковою, що не в останню чергу зумовлено недостатнім теоретичним дослідженням проблеми співвідношення загального статусу судді та його посадового статусу як працівника певної судової установи. В роботі зроблено висновок, що адміністративна посада судді є похідним фактом від наявності статусу судді; це має важливе практичне значення, оскільки в процесі прийняття нового закону про судоустрій одним із принципових дискусійних питань виявилося питання про право Президента України призначати суддів на адміністративні посади в суді. Виходячи з цих уявлень, у роботі вирішується проблема визначення статусу судді у зв’язку із здійсненням ним повноважень у відповідному суді, відзначається, що, незважаючи на однаковий загальний статус усіх суддів судів загальної юрисдикції, в законодавстві проводиться конкретизація цього єдиного статусу з урахуванням виду юрисдикції, спеціалізації та ієрархічного рівня судів. Автором пропонується розрізняти поняття “статус судді”, “посада судді” та “адміністративна судова посада”, з чим безпосередньо пов’язано вирішення проблем переведення суддів до інших судів та їх дисциплінарної відповідальності як суддів і як керівників судових установ.

Досліджуючи співвідношення таких елементів порядку утворення судів, як “призначення” та “обрання” суддів, проаналізовано рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2001 року у справі за конституційним поданням  Вищої ради юстиції  щодо офіційного тлумачення положень статті 131 Конституції, встановлено недосконалість конституційного застосування названих понять. Разом з тим у дослідженні відзначено певну непослідовність і суперечливість вирішення питання про призначення суддів на адміністративні посади у військових судах при внесенні змін до Закону “Про судоустрій” в процесі  “малої судової реформи” у червні 2001 року.

У другому розділі роботи розглядається також питання реалізації військовими судами завдань військового правосуддя, наводяться та аналізуються статистичні дані про розгляд ними різних категорій судових справ в останні роки, відзначається загальна тенденція зростання кількості звернень військовослужбовців із заявами і скаргами про захист порушених конституційних прав і свобод та відновлення військовими судами законності і правопорядку у військовій сфері.

Визначаючи проблеми в діяльності військових судів, основними з яких є недосконалість матеріального законодавства, застарілі процесуальні форми судочинства, недосконалість законодавства про судоустрій та статус суддів, а також низький рівень організаційного забезпечення та фінансування судів і діяльності суддів, автор зазначає, що ці проблеми є однаковими для всіх судів загальної юрисдикції.

Третій розділ – “Удосконалення діяльності військових судів в умовах здійснення судово-правової реформи в Україні” присвячений визначенню напрямів удосконалення діяльності військових судів, виходячи із загальних передумов  реформування військового правосуддя в Україні, у зв’язку з чим у роботі розглянуто теоретичні питання судово-правової реформи та визначено  співвідношення  останньої з  реформуванням  військових судів. Принциповою є думка про те, що проблема вдосконалення діяльності військових судів на даному етапі може повноцінно вирішуватися лише за умови здійснення широкомасштабної судово-правової реформи і лише в процесі цієї реформи, оскільки військові суди є органічною складовою судової системи України.

Судово-правова реформа розглядається автором як спосіб реального вдосконалення системи правосуддя в Україні, що передбачає необхідність чіткого визначення ролі судової влади в системі поділу влади. Питання про поняття судової влади, як відзначається в літературі, перестало бути суто академічним. Судова влада є не лише інституційною характеристикою правової держави, вона тісно пов’язана з принципом верховенства права. Судову владу можна визначити за тими суттєвими ознаками, що відрізняють її від законодавчої та виконавчої влади. Виходячи з цього, автор підтримує  висловлену в літературі точки зору про необхідність розглядати судову владу як складову реалізації правоохоронної функції держави. Визначаючи роль і місце судової влади в суспільстві, необхідно, разом з тим, враховувати і принцип єдності державної влади та напрацьовувати наукове обгрунтування доктрини взаємодії гілок влади, а також організаційно-правовий механізм поєднання зусиль владних структур для забезпечення верховенства права.

Відзначивши необхідність комплексного, системного підходу до судово-правової реформи, автор розглядає зміст і хід здійснення прийнятої парламентом у 1992 році Концепції судово-правової реформи в Україні, дає її критичний аналіз, а також порівнює закладені в ній підходи до реформування судової системи з відповідними ідеями судоустрою і судочинства, закладеними в новій Конституції України. У роботі сформульовано висновок, що необхідність певної концепції судово-правової реформи зумовлюється не лише потребою загального бачення напрямів і перспектив реформування судової влади, але й відсутністю у Конституції України чіткого визначення судової системи. При цьому в роботі проблеми реформування судової влади розглянуто по трьох основних напрямах, якими є судоустрій, судочинство, статус суддів. На підставі проведеного аналізу вказаних напрямів зроблено висновок, що головною проблемою судово-правової реформи в Україні залишається запровадження нових демократичних засад судочинства на основі реформування системи судоустрою.  Принципово важливо розглядати реформу судової системи в тісному зв’язку з організацією судочинства, в єдиному комплексі з ним, а також враховуючи зміни у матеріальному праві та загальний хід державно-правової реформи; однак ця вимога, на жаль, послідовно не реалізується. Реформування військового правосуддя необхідно здійснювати також з урахуванням існуючого стану і перспектив функціонування Збройних Сил України, у зв’язку з чим слід звернути увагу на загальносвітову тенденцію демілітаризації суспільних відносин, зміну  співвідношення громадянського суспільства і збройних сил.

Водночас у роботі наведено детальну характеристику проблем, що існують у Збройних Силах, з якими так чи інакше пов’язана необхідність здійснення військового правосуддя. Посилення зловживань з незаконним продажем озброєння, неналежний контроль за військовим бюджетом, розкрадання матеріальних цінностей, марнотратство, поширення нестатутних відносин, проблеми соціальної незахищеності військовослужбовців та їх сімей, – основні проблеми, які вимагають належного реагування держави, в тому числі заходами військового правосуддя. З цієї точки зору, устрій військових судів, що існує на даний час в Україні, адекватно відображає вказану об’єктивну тенденцію світового розвитку військової юстиції і загальновизнану практику Ради Європи, тому військові суди в Україні повинні зберігатися у системі судів загальної юрисдикції в тому статусі, який вони мають сьогодні, тобто як загальні суди з певною специфікою.

На думку автора, світовий досвід показує, що військова юстиція розвивається від реалізації правосуддя органами військового управління, через здійснення правосуддя напівсудами (квазісудами) та спеціалізованими військовими судами, до усе більшого наближення військової юстиції до загального правосуддя, здійснюваного загальними судами.

Формулюючи конкретні пропозиції щодо подальшого вдосконалення діяльності військових судів, автор відзначає необхідність внесення змін до діючого законодавства про судоустрій, судочинство та статус суддів; слід, зокрема, завершити побудову системи судів таким чином, щоб забезпечити можливість апеляційного розгляду справ, вирішених військовими судами регіонів по першій інстанції, оскільки чинне законодавство не врегульовує цього питання. Новий Закон “Про судоустрій України” передбачає утворення військової судової палати Апеляційного суду України, проте ще залишається необхідність у відповідних змінах процесуального законодавства. У роботі звернуто увагу на необхідність правильного визначення адміністративної юстиції, враховуючи теоретичні напрацювання та світовий досвід. Автор пропонує за прикладом деяких держав визначити окремо юрисдикцію справ, що стосуються оборони і національної безпеки, у зв’язку з чим доцільно акти і дії органів військового управління віднести до юрисдикції військових судів, а не спеціальної адміністративної юстиції, створення якої передбачено новим Законом “Про судоустрій України”.

Характеризуючи проблеми реформування судоустрою і системи військового правосуддя, автор, по суті, вперше аналізує ряд положень нового Закону “Про судоустрій України”, прийнятого у лютому 2002 року. На думку автора, військову юрисдикцію повинна здійснювати єдина ланка військового правосуддя, яку складають місцеві суди (військові суди гарнізонів), апеляційні суди (військові суди регіонів та Військово-Морських Сил, військова судова палата Апеляційного суду України), та касаційні інстанції – військова судова палата Касаційного суду України і Військова судова колегія Верховного Суду України.

Що стосується реформування судочинства, як одного з основних напрямів удосконалення військового правосуддя, то найважливішим критерієм системи судочинства повинні стати втілення в ній демократичних ідей правосуддя, вироблених світовою практикою і наукою, гарантування і забезпечення права громадян на оперативний компетентний розгляд та законне вирішення справ. Необхідно запровадити диференціацію форм судочинства, прийняти нові процесуальні кодекси, змінити роль суду в процесі судочинства, а також існуючого порядку перевірки судових рішень, тощо. В роботі також досліджується проблема запровадження суду присяжних в Україні, зокрема, у військовому правосудді, і зроблено обгрунтований висновок, що присяжні не можуть брати участь у розгляді справ про військові злочини, а участь присяжних можлива при розгляді справ про інші злочини військовослужбовців, вчинені не у зв’язку з їх службовою діяльністю, поза сферою військового управління. Проте цей інститут ще потребує детального законодавчого вирішення і перевірки практикою.

Висловлюючи пропозиції щодо удосконалення законодавства про статус військових суддів, автор вважає, що законом повинні більш чітко визначатися вимоги до професійного рівня військового судді в частині його відношення до військової служби та наявності офіцерського звання, як це передбачено законодавством інших країн, наприклад, Польщі. У зв’язку з цим доцільно законом передбачити порядок проходження військової служби офіцерами юстиції (військовими суддями, військовими прокурорами та слідчими) і  встановити порядок присвоєння їм військових звань. Необхідно також узгодити в частині, що стосується військових суддів, положення Закону “Про статус суддів” з відповідними положеннями нового Закону “Про судоустрій України”, оскільки положення нового Закону щодо порядку присвоєння військових звань суддям військових судів не досить точно відповідають Конституції України. Більш детального правового регулювання  потребує і процедура притягнення судді до кримінальної відповідальності.   

 Законодавче вирішення питань статусу суддів в Україні має чіткий орієнтир – Європейську хартію про статус суддів, зважаючи на положення якої повинні формуватися правові, організаційні та матеріальні умови діяльності усіх суддів, в тому числі військових суддів. 

У роботі також підкреслено важливість вирішення проблеми завантаженості судів і суддів, в якій концентровано виявляються усі недосконалості судової системи і яка безпосередньо визначає рівень доступу громадян до правосуддя. У цьому зв’язку автор пропонує взяти до уваги російський досвід запровадження нормативів навантаження суддів і працівників апарату судів.  Відзначається також, що новим Законом “Про судоустрій України” чи не вперше детально регламентовані загальні питання організаційного забезпечення та фінансування судової влади, передбачено затвердження за погодженням з Радою суддів відповідних єдиних нормативів та контроль органів суддівського самоврядування за їх дотриманням.