| Краткое содержание: | У Вступі аргументовано актуальність теми, її зв'язок з науковими програмами та планами відділу музикознавства ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, сформульовано мету та завдання дослідження. Визначено об’єкт, предмет та методологічну основу дисертації, а також розкриті наукова новизна та практичне значення роботи. Подано відомості про апробацію результатів праці та публікації автора.
У І розділі «розглядаютьсяісторичні передумови та етапи формування професійного духового виконавства в Україні (ХVI – перша половина ХІХ ст.) в рамках якого еволюціонувало мистецтво гри на трубі, зокрема:
Пункт 1.1.1. присвячений висвітленню діяльністі музичних цехів, кріпацьких оркестрів, виникнення та функціонування рогових оркестрів, створення і утвердження основних функцій військово-оркестрової служби, появи нових військових ритуалів.
Пункт 1.1.2. простежує факти навчання інструментальної музики в навчальних закладах України середини XVII–XVIII ст., визначається роль оркестрів Києво-Могилянської академії та Харківського університету в розвитку музичної культури.
1.2. «Регіональні виконавські школи гри на трубі в Україні: процес становлення, провідні представники, характерні ознаки» вперше подаються відомості про виконавські школи різних регіонів України, їх особливості.
Пункт 1.2.1. «Центральний регіон (київська виконавська школа)» представлений осередками виконавства та навчання (вищі та середні рівні навчання) міст Києва, Вінниці, Житомира, Умані, Чернігова. Зокрема, важливими складовими розвитку київської школи гри на трубі стали, з одного боку, самобутні історичні традиції духового виконавства в Україні, насамперед у її одвічному центрі — Києві, з другого, — традиції і здобутки німецької школи гри на трубі, успадковані й органічно розвинені В. Вурмом під впливом російської культури, а також традиції російської музичної школи. Його учень М. Подгорбунський з 1907 р. викладав гру на трубі, валторні і тромбоні у Київському музичному училищі. З класу М. Подгорбунського вийшов видатний музикант і педагог В. Яблонський, якому належить першочергова історична роль у становленні київської школи. Разом зі своїми учнями й послідовниками — С. Поповим, Н. Полонським, М. Бердиєвим, І. Бобровським, І. Кобцем, М. Рудим, Л. Степановським, М. Юрченком, колегами М. Карашевським та Д. Ямпольським В. Яблонський вивів сучасну київську школу на міжнародний рівень. Продовжувачами художніх принципів київської школи стали сучасні викладачі, відомі виконавці, учні визнаних майстрів – В. Посвалюк (учень проф. В. Яблонського), О. Чуприна (учень проф. М. Бердиєва).
До типових ознак виконавського напряму даної школи можна віднести: яскравість, силу (але без форсування), шляхетність та свободу звука в усіх регістрах, неприпустимість манірності (що проявляється у деяких виконавців у вигляді «видування» звуків), масштабність фразування, знання і відчуття стилю виконуваної музики, різноманітність штрихів, ритмічну точність. Характерною особливістю можна вважати яскраво-піднесену, “лідируючу” манеру виконання як концертних соло, так і фрагментів оркестрових партій. Такі риси київскої виконавської школи неодноразово відзначали видатні диригенти, композитори, музикознавці. “Київська школа трубачів завжди вирізнялась справжнім професіоналізмом і високою культурою звука” — неодноразово підкреслював доктор мистецтвознавства, професор Московської консерваторії Ю.О.Усов.
Велику роботу з підготовки кадрів для вищих навчальних закладів України проводять у цьому регіоні навчальні заклади середнього рівня – музичні училища й музичні коледжі.
Житомирське музичне училище ім. В. С. Косенка – один з найстаріших музичних навчальних закладів України, заснований 1905 року ІРМТ Волинської губернії. З перших днів його заснування тут функціонують класи духових інструментів. Першими викладачами відділу були В. Скленічка, П. Поперек, С. Григорьєв, А. Шухман, Р. Рабинович, М. Шнайдерман. Більшість із них викладали гру на декількох інструментах, як це було розповсюджено у ті часи.
З 1945 року на відділі почав працювати Й. Древецький. У 50–60-ті роки клас труби вели В. Паржицький та Т. Чумак. З 1965 року і дотепер у Житомирському училищі трубу викладає досвідчений педагог, заслужений працівник культури України Г. Бєлінський. Його учні після закінчення вищих навчальних закладів працюють у провідних оркестрах України, Росії, Європи і США. За їхньою участю і спонсорською підтримкою у Житомирі неодноразово проводилися крайові конкурси трубачів.
Уманське обласне музичне училище ім. П. Д. Демуцького завжди демонструвало якісний рівень підготовки кадрів до вищих навчальних закладів. У 60-ті роки клас труби очолював М. Бовкун, учень проф. В. Яблонського. Нині клас труби веде В. Безпоясний. Досконалу роботу демонструють педагоги класів валторни і тромбона.
Клас труби Чернігівського музичного училища представляють випускники Київської державної консерваторії В. Тихолаз та О. Журбін, а в останні роки – О. Вишнепольський, єдиний серед викладачів музичних училищ автор методичного посібника “ Труба. Ступені досконалості” (Київ, 2004).
Один з провідних середніх музичних навчальних закладів України – Вінницьке музичне училище. Його студенти отримують належні знання не тільки для подальшого навчання у вищих навчальних закладах, а й для професійної роботи в оркестрах і музичних театрах.
Клас труби впродовж останніх десятиріч очолюють В. Гуцал і В. Дербеньов. В. Гуцал – провідний педагог, учень проф. В. Яблонського. З його класу вийшли відомі виконавці, нагороджені почесними званнями України, які нині працюють солістами не тільки у знаних оркестрах Києва (А. Таращенко, Ю. Кафельников, М. Стойко), Тбілісі (М. Бондаревський), інших міст СНД, а й у далекому зарубіжжі: О. Гуцол – у Канаді, заслужений артист Росії В. Кафельников – у Франції.
Вихованці класу В. Дербеньова своєю діяльністю також підтверджують високу репутацію училища. Його учень М. Баланко після закінчення Одеської консерваторії працював в Одеському симфонічному оркестрі, а згодом – у симфонічному оркестрі Національної опери України ім. Т. Г. Шевченка, викладає у НМАУ ім. П. І. Чайковського.
Характеризуючи роботу навчальних закладів середнього рівня, що відносяться до центрального регіону України, не можна сказати, що всі учні, яких вони виховують, є представниками і носіями традицій саме київської школи. Об’єктивно цього й не може бути, бо викладацький склад відділів духових та ударних інструментів не завжди комплектується випускниками київських навчальних закладів. Вихованці консерваторій, академій та університетів культури різних регіонів України стають носіями традицій та особливостей (методичних, стильових) тих вищих навчальних закладів, де вони вчилися, і цей останній вирішальний етап їх навчання накладає найбільший відбиток на формування їх музичного світогляду. У даному випадку носіями традицій київської школи виступають численні випускники Уманського та Вінницького музичних училищ 80–90-х років ХХ ст., оскільки їх виховували викладачі, які закінчили Київську консерваторію.
Підсумовуючи сказане вище, слід ще раз підкреслити творчий і педагогічний вплив видатного українського музиканта проф. В. Яблонського на розвиток української виконавської школи гри на духових інструментах упродовж двох останніх третин ХХ ст. не лише в Києві, а й далеко за його межами (крім трубачів, він мав учнів і з інших спеціальностей: М. Юрченко, В. Антушевський – валторна, О. Безуглий, О. Козиненко – гобой, В. Гарань – тромбон та ін.). Його учні, які працювали і працюють у середніх та вищих навчальних закладах України і Росії (М. Бердиєв, І. Кобець, О. Бєлофастов, В. Посвалюк – Київ; Л. Степановський, М. Солонський – Донецьк, В. Гуцал – Вінниця, М. Бовкун – Умань, А. Жубр – Львів, Й. Бобровський – Новосибірськ) тривалий час – від середини 30-х років ХХ ст. й донині – були послідовниками його методики і творчої манери виконання, визнаної музичними критиками, диригентами, колегами.
Пункт 1.2.2. Південний регіон (одеська виконавська школа). Одеса від часу свого заснування була містом, де перетиналися різноманітні торговельні шляхи, що брали свій початок у багатьох портах Європи, Азії, Америки. З кінця
ХІХ ст. Одеса стала одним із музичних центрів Російської імперії. За нею міцно закріпився титул «Південної Пальміри». Майже всі значні музичні й театральні події, що відбувалися у столичних містах Росії, повторювалися потім в Одесі. Концерти проходили в залах Оперного театру, Одеської біржі, в музичних салонах та різних концертних аудиторіях. Вагомий внесок у концертне життя міста внесли, зокрема, виконавці на духових інструментах – як солісти-концертанти, так і оркестрові музиканти.
Активізація концертної діяльності музикантів-духовиків стала помітною ще на початку ХІХ ст. За свідченням преси, в Одесі у 1829 р. з сольними програмами виступали італійці – кларнетист Л. Філіпіні, у 1830 р. – валторніст А. Кредацці, німці – флейтисти Фріц і Фольц, трубач Вендт, француз – гобоїст оркестру Паризької опери Олів'є та багато інших. У 1850 р. в концерті, присвяченому вшануванню художника І. Айвазовського, чеський трубач А. Якеш, «з великим почуттям» виконав соло з оркестром – тірольську мелодію Г. Проха «Альпійській ріжок». Серед визначних подій в культурному житті Одеси 1871 року слід згадати концерти відомих музикантів, професорів Петербурзької консерваторії — корнетиста В. Вурма та віолончеліста К. Давидова. З-поміж інших творів тут звучали романси та арії з опер О. Даргомижського, музика А. Рубінштейна, Г. Доніцетті, Ф. Мендельсона, В. Белліні, Ф. Флотова, Фантазія на теми Ш. Гуно «Фауст».
У 1884 р. на базі «Общества любителей музыки» й «Общества изысканных искусств» було створене Одеське відділення Імператорського російського музичного товариства. У 1886 р. при ньому відкрилися музичні класи. Викладати гру на музичних інструментах запросили кращих одеських музикантів, у тому числі артистів оркестру Оперного театру. Більшість з них були іноземцями, отримали освіту у Празі, Відні, Неаполі. Керівництво класів, прагнучи надати їм статусу серйозного навчального закладу, ввело навчальні плани, програми, інструкції і правила вступу, аналогічні до вже існуючих у Київському музичному училищі (відкритому у 1863р.), а з 1889 р. — програму Санкт-Петербурзької консерваторії. На посаду директора й інспектора запросили видатного піаніста, диригента, музично-громадського діяча проф. Д. Климова. У 1887/1888 навчальному році класи духових інструментів нараховували тільки чотири спеціальності - гобой, кларнет, валторна і труба. Трубу викладав артист оркестру Оперного театру Д. Парпурін.
1897 р. музичні класи були реорганізовані в Одеське музичне училище. Клас труби впродовж першого півріччя очолював М. Адамов (1874–1946), згодом соліст оркестру Большого театру в Москві, професор Московської консерваторії. З другого півріччя його змінив А. Грабау, перший трубач Оперного театру, згодом – артист міського оркестру Р. Козловський. З 1909 р. посаду викладача класу труби обійняв Л. Могилевський (1886–1959) — відомий трубач, соліст міського оркестру.
Як навчально-методичний матеріал у ті часи в Одесі (як і в інших містах, де були музичні училища) широко використовувалися вправи і етюди Ж. Арбана і Г. Томсена; 20, 40, 60 етюдів В. Вурма; етюди Е. Троньє, В. Брандта. Концертний репертуар складався з п'єс салонного характеру – фантазій та варіацій на теми з опер та популярних мелодій в обробці Ж. Арбана (найвідомішими до наших днів залишилися Варіації та тему «Карнавал у Венеції»), фантазія «Перлина океану» Т. Гоха, Концерт і Тарантела О. Бьоме, концертні романси, польки та мазурки різних авторів, транскрипції для труби і фортепіано творів Ш. Гуно, В. Белліні, Дж. Верді, Ч. Пуні, Л. Мінкуса та ін.
Діяльність педагогів музичного училища дістала високу оцінку відомих композиторів і музикантів, і в березні 1913 року було прийнято рішення про реорганізацію Одеського музичного училища в консерваторію. ЇЇ урочисте відкриття відбулось 8 вересня того ж року.
Першими викладачами класів духових інструментів стали провідні педагоги музичного училища: Л. Роговий – флейта, В. Шамраєв – гобой, П. Фідлер – кларнет, Г. Гауер – фагот, В. Ріхтер – валторна, Л. Могилевський – труба, Г. Лоецца – тромбон.
З Одесою пов’язана діяльність видатних трубачів, які навчалися і працювали тут у ХІХ – на початку ХХ ст. Це відомі в музичному світі професори, засновники одеської школи М. Адамов, М. Табаков, Л. Могилевський, Г. Орвід, Г. Леонов, викладачі середньої ланки навчання Р. Свірський, Г. Белінський. Їхня гра приваблювала тембровим багатством звука, віртуозною технікою, витонченим смаком. Їх учні працюють в оркестрах Одеси та інших міст СНД. Традиції уславлених музикантів продовжили сучасні виконавці. Свіжий напрям у розвитку одеської виконавської школи пов’язаний з ім’ям В. Луба. Його методичні концепції щодо технології виконавства й використання сучасного інструментарію засвідчують зміни у виконавстві на духових інструментах у 70 – 90-х роках ХХ ст. Учні В. Луба – Г. Кисельников, заслужені артисти України Ю. Кафельников, М. Баланко, В. Подольчук, І. Борух – після закінчення Одеської консерваторії працюють у відомих творчих колективах та навчальних закладах.
Характерними ознаками, притаманними сучасній одеській школі виконавства на трубі, є невеликий зібраний звук, технічна рухливість, розвинутий діапазон. Манера гри більш наближається до корнетової, аніж до трубної – потужної і силової. Такі манерні і звукові властивості виробилися в одеських трубачів, мабуть, ще за часів роботи М. Адамова, який був корнетистом і закладав основи трубного і корнетового виконавства в Одесі ще в кінці ХІХ ст., і були продовжені його послідовниками.
Серед навчальних закладів середнього рівня південного регіону слід виділити Херсонське музичне училище (викладач класу труби Л. Лисенко). Його випускники успішно продовжують своє навчання у вищих навчальних закладах Украіни, зокрема Національній музичній академії України ім. П. І. Чайковського, працюють у провідних колективах України.
Пункт 1.2.3. Західний регіон (львівська виконавська школа). Виконавська школа гри на духових інструментах і музична освіта Львова з моменту виникнення в кінці ХVІ століття музичних “братств”, або цехів cформувалися під впливом кількох європейських музичних культур — української, чеської, німецької, польської. У другій половині ХVIII — першій половині ХІХ ст. культурне життя цього регіону пожвавилося, чому сприяло відкриття німецького театру (1776 р.), виникнення інших мистецьких колективів. Великого значення набула діяльність створеної у 1854 р. консерваторії Галицького музичного товариства. Таким чином, у Львові існували мистецькі школи, що охоплювали більш ніж півтора століття розвитку виконавства на духових інструментах.
Педагоги-духовики того часу були прихильниками академічного напрямку в навчанні. Вони виховували оркестрових музикантів та ансамблістів, здатних виконувати усі вказівки диригентів, а не яскравих музичних особистостей. У музичних закладах працювали німці, поляки, чехи, навчалися здебільшого поляки. Викладачі початку ХХ ст. почали застосовувати прогресивніші методи виховання студентів.
Після 2-ї світової війни, в кінці 40-х років, сформувалася секція духових інструментів Львівської державної консерваторії. Клас труби очолив А. Жубр, а згодом – В. Швець, з діяльністю якого пов’язаний подальший розвиток трубного виконавства західного регіону України. Якщо манера виконавства А. Жубра наближалася до яскраво піднесеної манери В. Яблонського, учнем якого він був, то до характерних ознак виконавства і педагогічного методу В. Швеця можна віднести, перш за все, неприпустимість надмірної емоційності й форсування динаміки. Тому розглядаючи звукові особливості львівської школи (а саме вони є вирішальними), поряд з зосередженням уваги на легкості звуковидобування, роботі дихання, уважності до штриха можна виділити такі властивості, як невеликий звук, відсутність екстатичності і яскравості в манері виконання, всіляке запобігання випадковостям, обережність.
Отже, львівська школа має багату історію формування й розвитку цієї галузі музичного мистецтва. Її визначні представники працювали в оркестрах і театрах Львова, починаючи з XVI ст. Варто назвати видатних трубачів, які навчалися і працювали у Львові в післявоєнний період. Це А. Жубр, В. Швець, Ю. Міхлін, П. Брільман, В. Чижик, Ю. Карпинський, В. Копоть, І. Гишка, Р. Наконечний. Традиції славних попередників продовжили сучасні музиканти М. Попович, І. Вар’янка, Є. Шелест. Значний внесок у розвиток львівської виконавської школи зробив кандидат мистецтвознавства, доцент І. Гишка. Його методичні концепції та використання сучасних технологій виразно засвідчують зміни у виконавстві на трубі на сучасному етапі розвитку мистецтва гри на духових інструментах.
Проведення низки всеукраїнських конкурсів музикантів-духовиків у регіоні (Львів, Тернопіль, Рівне та ін.) стало важливим кроком у справі розвитку й популяризації українського мистецтва гри на духових інструментах. Організація в рамках деяких конкурсів (Рівне) науково-практичних конференцій, присвячених вивченню історії й розвитку виконавства на духових інструментах в Україні – новий крок у педагогічній і науковій роботі вітчизняних музикантів-духовиків. Всі ці заходи підтверджують зростання інтересу до здобуття професії музиканта, підвищення престижності діяльності у музичній сфері. Музиканти-духовики західного регіону України приділяють нині більше уваги науковій роботі (за останній рік саме трубачами захищено три кандидатські дисертації). Проводиться наукова робота і в рамках національних конкурсів виконавців на духових інструментах. Це свідчить про бажання поглибити дослідження сучасних технологій виконавства і дає змогу краще зрозуміти та вдосконалювати на практиці всі тонкощі сучасного виконавства.
Пункт 1.2.4. Східний регіон (харківська виконавська школа). Перші осередки фахового духового виконавства, так звані музикантські цехи, у східних регіонах України утворилися значно пізніше, ніж на заході України. Так, виникнення музичного братства у Харкові датується 1780 роком. Та ще до його створення з 1773 року на базі Харківського колегіуму почали функціонувати класи вокальної та інструментальної музики. Як писав Г. Квітка-Основ’яненко «при класах з вихованців був повний оркестр музики і хор півчих, все під управлінням знаючого справу учителя Максима Прохоровича Концевича». Навчання музикантів-духовиків мало різні форми, але основним педагогічним принципом М. Концевича було не обтяжування учнів теоретичними знаннями, а досягнення результатів шляхом тривалих практичних вправ у грі на інструменті.
1805 року було відкрито Харківський університет. У програмах навчання в ньому передбачалося оволодіння грою на різних музичних інструментах. Заняття в університеті були поставлені серйозно і давали помітні результати. За ініциативою попечителя, відомого мецената графа С. Потоцького, викладати в інструментальних класах був запрошений освічений музикант І. Вітковський. Прекрасний організатор і диригент, І. Вітковський зробив чималий внесок у розвиток музичної культури Харкова й інших міст України того часу. З архівних документів відомо, що керівництво університету постійно дбало про справний інструментарій та нотний матеріал для студентів. Щорічно на ці потреби виділялися певні кошти. На жаль, не збереглися відомості про інших педагогів, які викладали гру на музичних інструментах. Але той факт, що студенти брали участь у відповідальних концертах, де виконувались складні твори європейської класики, свідчить про високий професійний рівень навчання в університеті.
Історія розвитку музичної культури Харкова ХІХ ст. тісно пов’язана з ім’ям видатного музичного діяча І. Слатіна. За його ініціативою у 1871 році було засновано Харківське відділення ІРМТ (друге в Україні після Києва). Розуміючи, що концертну діяльність у Харкові не можна розгорнути без створення симфонічного оркестру, дирекція Харківського відділення ІРМТ на чолі з І. Слатіним одразу приступила до організації музичної освіти в місті.
1871 року при Харківському відділенні ІРМТ відкрилися музичні класи, 1883 року – музичне училище, засновано духові класи й виділено значні кошти на придбання необхідних духових музичних інструментів.
Першими викладачами гри на духових інструментах були Кестнер (гобой), Й. Прохаска (флейта, фагот) та Ю. Юр’ян (труба). Згодом, у 1888 році, гру на дерев’яних духових інструментах викладав Е. Прілль, якого у 1890 році змінив німець Г. Гек. Класи мідних духових інструментів тривалий час вели брати Юріс та Андрій Юр’яни — вихідці з Латвії. У Андрія та Юріса було ще два брати — Павулс (1866–1948) та Петер (1851–1961), теж валторністи. Створений спільними зусиллями квартет валторн успішно працював у Харкові до кінця 80-х років ХІХ ст., виїжджав на гастролі до інших міст Російської імперії.
Як свідчать документи, у 1892/1893 навчальному році на духовому відділі Музичного училища навчалося 26 учнів, серед них – 4 валторністи, 4 трубачі і 2 тромбоністи — учні Ю. Юр’яна. Попри невелику кількість учнів, діяльність класів була досить активною. Часто відбувалися учнівські концерти – як закриті, де були присутні тільки учні й викладачі, так і відкриті – для сторонніх слухачів. У програмах цих концертів виконувалися сольні твори для духових інструментів, зокрема, для труби та корнет-а-пістона — фантазії Т. Гоха, Ю. Козлека, Романс А. Лядова. До програм концертів часто включались різноманітні ансамблі – дуети, тріо, квартети Дж. Россіні, Ф. Шуберта, Л. Бетховена
На відміну від сучасного репертуару музикантів-духовиків, репертуар студентів Харківського училища того часу, як і студентів Одеського та Київського училищ, складався з однотипних творів (в основному, перекладень) композиторів ХІХ – початку ХХ ст., написаних у досить обмеженому звуко-висотному діапазоні. В репертуарному списку відсутні оригінальні твори композиторів попередніх часів – епохи бароко і класичного періоду. Це підтверджує припущення автора дисертації про те, що стиль clarino, дуже поширений в країнах Європи, в Росії, вочевидь, не використовувався, а також вказує на обмеженість репертуару тих часів творами романтичного спрямування.
Харків, як і інші міста, де існували відділення ІРМТ, неодноразово відвідували П. Чайковський та О. Глазунов. Під час таких визитів дирекція Музичного училища влаштовувала концерти студентів, до програм яких входили складні оригінальні твори західноєвропейських композиторів — К. М. Вебера, Х. Глюка, Ф. Давида, Р. Штрауса, транскрипції вокальних та інструментальних творів російських авторів О. Даргомижського, М. Римського-Корсакова, П. Чайковського та ін. Концерти мали схвальні відгуки, відмічалась сумлінна робота викладачів, постійне зростання технічного і творчого рівня талановитої молоді, що значною мірою сприяло розвитку виконавської культури і музичної освіти в місті. За порівняно короткий час викладачі класів духових інструментів досягли значних успіхів у вихованні музикантів, педагогів, які згодом посіли гідні місця у провідних симфонічних та оперних оркестрах, музичних навчальних закладах Росії. Потреба в музичних кадрах та позитивні відгуки відомих композиторів, музично-громадських діячів спонукали у 1917 році до реорганізації музичного училища (як це вже відбулося раніше в Одесі та Києві) у Харківську консерваторію.
Водночас постало питання про розмежування педагогів за спеціальностями. У музичному училищі викладачі ще могли одночасно вести кілька інструментів, однак у вищому навчальному закладі таке сумісництво було неможливим, оскільки викладання фаху висувало більш високі вимоги до володіння звуком, технічної досконалості, знання стилістики творів різних напрямів та часів, штрихової культури. Тому при відкритті консерваторії було передбачено створення відділів з розширеним складом викладачів з кожної спеціальності. На відміну від інших консерваторій України, класи труби і корнет-а-пістона у Харкові функціонували окремо і викладалися різними педагогами.
Першими викладачами Харківської консерваторії були Г. Гек (гобой, кларнет), Б. Кричевський (флейта), М. Гольдштейн (кларнет), К. Бринкбок (фагот), В. Кокотов (валторна), Ф. Губічка (труба, туба), Д. Катанський (тромбон). Завідувачем відділу духових інструментів було призначено Д. Катанського – здібного організатора, здатного залучити до роботи на відділі визначних виконавців, досвідчених педагогів. Згодом трубу в консерваторії викладали кращі музиканти-трубачі Харкова — Ф. Губічка, Ф. Пархомов, Ф. Антонов, Ф. Жогов, А. Родман, О. Бевз, Ю. Тарарак.
Методичні принципи педагогів класу труби з часу відкриття закладу (Ф. Губічка, Ф. Антонов), грунтувалися на традиціях Ж. Б. Арбана. Наслідувачем тих принципів був відомий в Україні корнетист і педагог П. В. Рязанцев – випускник Харківського музичного училища, який згодом (1917–1932) працював у Києві. Сучасна харківська школа, починаючи з 30-х років ХХ ст. формувалася під впливом московських колег, з якими постійно спілкувалися і консультувалися харківські педагоги та їхні учні. Умовою надійної, професійної гри вважалося зміцнення губного аппарату, вироблення яскравого оркестрового звука. До характерних рис харківської школи гри на духових інструментах тих часів можна віднести: вольовий початок, щирість та емоційність у розкритті змісту музики, прагнення до глибини й цілісності охоплення твору, часом навіть за рахунок деякого послаблення уваги до окремих технічних деталей.
Нове покоління харківських педагогів і виконавців розширює свої інтереси і налагоджує зв'язки з музикантами різних країн Європи та Америки, спілкування з якими веде до взаємозбагачення національних культур.
Пункт 1.2.5. Південно-східний регіон (донецький, дніпропетровський, луганський осередки духового виконавства). Місто Донецьк, хоча відносно молоде у порівнянні з Києвом, Львовом, Одесою, Харковом, стало визначним центром музичної культури східного регіону України. Його Державний театр опери та балету ім. А. Солов’яненка, Симфонічний оркестр, Донецька державна музична академія ім. С. Прокоф’єва, одне із найвідоміших музичних училищ є знаними в Україні осередками культурного життя. З Донецьком пов’язана творча діяльність багатьох відомих в Україні трубачів.
Однак, якщо виконавські школи Києва, Львова, Одеси, Харкова, почавши свій розвиток із середини ХІХ ст., мають глибокі традиції, вагомі творчі напрацювання, і про них може йти мова як про школи, що цілком склалися, то донецька виконавська школа (як і дніпропетровська та луганська) є більш молодшою і, на наш погляд, перебуває сьогодні на стадії становлення. Відносно недавнє відкриття Донецької консерваторії (нині Музичної академії), Театру опери та балету підтверджує той факт, що традиції духового виконавства в Донецьку тільки-но набирають силу й потрібен час та праця не одного покоління виконавців і педагогів, щоб ці традиції зміцніли й утвердилися. На даному ж етапі розвитку ми можемо лише говорити про формування цієї «школи», спираючись на результати конкурсів, концертну діяльність та відгуки відомих митців. І все-таки, розглядаючи виконавство на трубі в усіх регіонах України, варто врахувати позитивну роль цих міст у розвитку майстерності гри і зростанні якості інструментального виконавства.
Багато років клас труби у Музичному училищі очолював відомий музикант та педагог, учень проф. В. Яблонського Л. Степановський (1909–1978). Він періодично працював в Оперному театрі та Симфонічному оркестрі, а впродовж своєї солідної педагогічної кар’єри виховав чимало прекрасних виконавців. Ще до війни, у 1940 році випускником його класу був І. Павлов (1921–1974), який згодом закінчив Московську консерваторію ім. П. І. Чайковського (клас проф. С. Єрьоміна), став лауреатом двох міжнародних конкурсів (Прага – 1947, ІІ премія та Берлін – 1951, І премія), у 1952 р. – посів місце одного з солістів групи труб симфонічного оркестру Большого театру. У післявоєнні роки з класу Л. Степановського вийшли відомі трубачі М. Солонський, В. Колесников, В. Ренгач, С. Грималюк та багато інших. У цьому випадку може йтися про окрему виконавську школу, що дала Україні цілу низку першокласних виконавців. Згадані представники школи Л. Степановського працюють у різних галузях мистецтва в провідних колективах України.
М. Солонський (нар.1926 р.), закінчивши 1958 р. Київську консерваторію (клас проф. В. Яблонського), працював у симфонічному оркестрі Донецької філармонії, в оркестрі Донецького театру опери та балету, з 1967 року — викладає в Донецькому музично-педагогічному інституті. Ім’я В. Колесникова (нар.1945 р.) добре відоме шанувальникам джазу як в Україні, так і далеко за її межами. Воно увійшло до джазових енциклопедій Чехословаччини, Великої Британії, Німеччини. З Донецьком тісно пов’язана творча діяльність відомого трубача-віртуоза М. Кормушина та його учня М. Єрьоменка.
Серед трубачів Донецька молодшого покоління слід виділити В. Подольчука, С. Лавриненка. Успішно працюють у різних колективах міста випускники Музичної академії С. Грималюк, Є. Жуков, О. Гавлієвський.
Донецьку державну консерваторію заочно закінчили відомі музиканти, які зараз працюють у Києві – це Г. Постой (труба), О. Пильников (тромбон), Ю. Федоренко (кларнет). Початкову музичну освіту в Донецьку одержав лауреат численних міжнародних конкурсів трубач В. Кісниченко, який згодом навчався у Москві, пізніше – в Гетеборзі (Швеція), зараз працює у Новій Зеландії.
Розповідаючи про творчу діяльність трубачів у містах південно-східного регіону України (а саме в Луганську), не можна не згадати відомого музиканта, який виступає в різних жанрах класичної і сучасної музики, лауреата Всеросійського конкурсу виконавців на духових інструментах (Саратов, 1983) – В. Лисенка.
Ще одне місто, в якому успішно готувались професійні кадри музикантів-духовиків, зокрема трубачів, для вищих навчальних закладів – Дніпропетровськ (колишній Катеринослав). Музичне училище у ньому було відкрито ще 1901 р. І лише у 70-і рокі ХХ ст.– Державний театр опери та балету, а 2006 року на базі музичного училища – Державна консерваторія ім. М. Глінки. З музичного училища вийшли трубачі, які згодом стали відомими у Радянському Союзі музикантами. Це В. Богданов – згодом військовий диригент, нині педагог, науковець (доктор мистецтвознавства), автор численних публікацій; Ю. Кривошеєв – соліст Державного симфонічного оркестру СРСР та В. Гончаров – соліст Великого симфонічного оркестру телебачення та радіо Росії, лауреат Міжнародного конкурсу. Всі вони – учні одного з провідних педагогів училища П. Іванова.
Сьогодні провідними трубачами Дніпропетровська є соліст симфонічного оркестру Дніпропетровського театру опери та балету В. Голуб та соліст Дніпропетровського симфонічного оркестру В. Дигтяренко.
Як можна пересвідчитися з наведених вище даних, мистецтво гри на трубі в Україні розвивається вельми успішно, й інтерес до цієї музичної спеціальності не згасає впродовж останніх століть. Багато випускників українських музичних навчальних закладів вже з початку ХХ ст. стали провідними музикантами й посіли перші місця у відомих симфонічних та оперно-балетних колективах СРСР. На підставі представлених фактів і матеріалів можна впевнено говорити про існування української школи гри на трубі, а також інших духових інструментах (сподіваємось, що підтвердженням цьому стануть відповідні дослідження історії й методики, що здійснюватимуться у недалекому майбутньому). |
