СИСТЕМА ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ МОЛОДІ В УКРАЇНСЬКИХ І ПОЛЬСЬКИХ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКОЛАХ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)

Краткое содержание

 ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, хронологічні межі і дослідницькі методи роботи, розкрито наукову новизну й практичне значення дисертації, подано відомості про апробацію та впровадження її основних результатів.

У першому розділі – «Розвиток системи фізичного виховання молоді в українських та польських загальноосвітніх школах як предмет наукових досліджень (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)» – уточнено сутність базових понять, висвітлено стан досліджуваної проблеми у літературі; систематизовано та класифіковано джерельну базу дослідження, обґрунтовано періодизацію розвитку системи фізичного виховання молоді досліджуваного періоду.

Історіографічний огляд містить загальну характеристику досліджуваної проблеми, аналіз наукових праць, періодики, оцінку головних аспектів фізичного виховання молоді в українських та польських загальноосвітніх школах. У процесі дослідження з’ясовано, що теоретичним підґрунтям розвитку системи фізичного виховання молоді були погляди відомих українських і польських педагогів, які мали багато спільного, однак містили відмінності, зумовлені політичними, соціально-економічними чинниками.

Для забезпечення конкретних потреб у кожному суспільстві формуються відповідні системи, що є сукупністю певних елементів, організаційно об’єднаних в одне ціле спільною функцією для забезпечення тієї чи іншої потреби.

Для задоволення потреби у формуванні всебічно розвиненої особистості суспільство формує систему виховання, складовою якої є фізичне виховання. Її трактуємо як сукупність взаємопов’язаних компонентів виховного процесу (мети, завдань, змісту, принципів, напрямів, форм, методів і засобів взаємодії вихователів та вихованців, результату), спрямованого на фізичний розвиток особистості. Досліджувана система є відкритою, оскільки простежується
взаємозв’язок її складових із суспільно-політичними й освітніми чинниками, взаємопов’язані також урочні й позаурочні, шкільні та позашкільні формифізичного виховання. Кожній суспільній формації притаманна своя система фізичного виховання, рівень розвитку якої зумовлений рівнем матеріальної та духовної культури суспільства; вона тісно пов’язана  із системами освіти, охорони здоров’я, оборони, матеріального виробництва, культури, науки і розвивається під впливом змін, що відбуваються в них.

Історико-педагогічні дослідження процесу становлення та розвитку системи фізичного виховання молоді в українських та польських загальноосвітніх школах зумовлені  специфічними соціальними та культурними умовами розвитку цих двох держав. Особливостями цього розвитку є відсутність власної державності, економічна нестабільність та участь у війнах.

Літературні джерела систематизовано на такі групи: 1) архівні документи; атестати, свідоцтва про закінчення навчальних закладів, складання іспитів; акти загальних шкільних розпоряджень; рапорти шкільних інспекторів; протоколи вчительських конференцій, засідань шкільних педагогічних рад; річні шкільні звіти; 2) дидактичні джерела: навчальні посібники, підручники; навчальні програми, плани; 3) періодична преса; 4) енциклопедично-довідкова література: довідники, тлумачні словники, енциклопедії з історії, філософії, педагогіки. У  фондах архівів досліджено достовірні факти, які висвітлюють стан фізичного виховання молоді в українських та польських загальноосвітніх школах другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Ці документи дають змогу провести науковий аналіз досліджуваної нами проблеми, теоретично обґрунтувати основні тенденції становлення та розвитку системи виховання молоді. Питання фізичного виховання молоді порушувалися на шпальтах періодичних видань як українських, так і зарубіжних. Цікавими і корисними для тогочасного читача були часописи: «Сокільські вісти», «Вісти з Лугу», «Спортові вісті», «Учительське слово», «Січові вісти», «Рідна школа», «Промінь», «Ruch», «Wychowanie fizyczne», «Sport», «Sokol».  Огляд періодичних видань дав змогу ґрунтовніше дослідити окремі аспекти досліджуваної проблеми, такі, як ідея про національне самовираження, фізичне виховання з урахуванням гендерних особливостей, дотримання санітарно-гігієнічних умов.

Особливе місце серед видатних польських педагогів, пропагандистів традицій фізичного виховання належить Е. П’ясецькому. Він заснував і редагував щомісячний журнал «Фізичне виховання». У праці «Засади фізичного виховання» відобразив вплив занять фізичними вправами на організм і психіку молоді. Е. П’ясецький вважав, що різні форми руху, які виконують на заняттях з фізичного виховання, можуть бути корисними у практичному житті. Вагомий внесок у справу зародження, становлення та поширення фізичного виховання молоді у Польщі належить Е. Снядєцькому. Він вказував, що потрібно прагнути до гармонійного розвитку сильного тіла, думки мають бути досконалими. Е. Снядєцький першим у Польщі сформулював основні  правила керування  процесом фізичного і психічного розвитку людини на науковому рівні, обґрунтував потребу застосування фізичних занять у процесі виховання молодого покоління. Е. Сипінський у другій половині ХІХ ст. видав методичну працю «Про гімнастику». Автор вважав, що головним завданням фізичного виховання є протидія негативному впливу цивілізації, що обмежує рухову активність людей різного віку, в тому числі дітей і молоді, що призводить до ослаблення їхнього здоров’я. Виокремимо ідеї Е. Мадейського – лікаря, вчителя, пропагандиста шведської гімнастики. У своїх працях він аналізував оздоровчу цінність гімнастики, наголошував  на необхідності запровадження її до шкільних програм, вивчав її вплив на організм людини. У 1858 р. у Варшаві відомий польський доктор медицини А. Барок видав працю «Гімнастика з погляду свого впливу на утримання і відновлення здоров’я», в якій звертав увагу на тісний зв’язок фізичного виховання із здоров’ям і необхідністю засновувати заняття на знанні людського організму і фізіологічних процесів.

І. Боберський відомий діяч спортивно-гімнастичного руху в Західній Україні, автор багатьох праць з проблем фізичного виховання – був одним із засновків галицької системи тіловиховання. У 1906 р. він організував при академічній гімназії «Український спортовий кружок», який став організаційним, методичним та пропагандистським спортивним центром Галичини. І. Боберський пропагував футбол, читав лекції на спортивну тематику, видавав підручники, методичні посібники, правила для різних видів спорту, щомісячний  гімнастичний часопис «Вісти з Запорожа», а потім «Сокільські Вісти». У 1906 р. з’явився перший українською мовою посібник з футболу «Копаний м’яч», яким користуються в Галичині аж до вересня 1939 р. Згодом виходять «Сітківка», «Гаківка», «Впоряд», «Про рух», «Народні вправи». Він завжди прагнув розкрити українській молодій людині значення та вагомість фізичного виховання в житті окремої особистості та всієї нації. Тарас Франко та Петро Франки пропагували зародження «руханки» на Галичині. П. Франко є автором книжок «Пластові ігри та забави», «Правила до сітківки», «Підручник шведської руханки», підготував рукописний спортивний матеріал до «Українсько-німецького словника». Він був одним із засновників пластового руху в Галичині. Своєю різнобічною й невтомною діяльністю значною мірою сприяв формуванню організаційно-методичних, ідеологічних засад пластових товариств.

Вагомий внесок у розвиток фізичного виховання зробив Т. Франко. Він вважав, що до засобів фізичного виховання необхідно зарахувати різноманітні способи загартування. Проаналізувавши літературу з досліджуваної проблеми початку ХХ ст., знаходимо намагання науковців знайти спільне та відмінне між фізичним вихованням і фізичною працею. У народі через нерозуміння суті руханки існувала думка, що для людей, які важко працюють вона не потрібна, як і спорт та фізичні вправи. Проте Т. Франко писав, що фізичними вправами повинні займатися навіть ті, хто працює фізично.

Про організацію фізичного виховання на українських землях на рубежі ХХ ст. можна дізнатися з численних статей, опублікованих в журналах «Освіта», «Руська школа», «Народне навчання», «Вісник виховання».

Проведений історико-педагогічний аналіз дав підстави виокремити в межах досліджуваного періоду три етапи розвитку системи фізичного виховання молоді в українських та польських школах (1850–1890 рр., 1891–1899 рр., 1900–1914 рр.). Перший етап у дослідженні представлено як організаційний етап, який характеризувався запровадженням предмета фізичного виховання у школах, виданням педагогічних часописів, популяризацією фізичного виховання серед молоді. У ці роки також видається ряд інструкцій, програм, циркулярів, які започатковують організацію фізичного виховання з молоддю. Другий етап визначено як інтеграційний, оскільки він характеризується виникненням молодіжних спортивних організацій, запровадженням фізичного виховання до жіночих шкіл, ухваленням припису, згідно з яким фізичне виховання молоді враховує потреби національних збройних сил. Третій етап обґрунтовується в дисертації як модернізаційно-методичний. У цей час відбувається модернізація системи фізичного виховання, науково-методичне забезпечення виховного процесу.

У другому розділі – «Теоретико-методичні аспекти фізичного виховання учнів в українських та польських загальноосвітніх школах» – визначено його принципи, висвітлено підготовку педагогічних кадрів та особливості наукового забезпечення виховного процесу. На засадах компаративістики проведено порівняльний аналіз системи фізичного виховання в польських та українських школах.

Фізичне виховання молоді в українських та польських загальноосвітніх школах має глибокі історичні корені. Значного розвитку воно досягло в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. У цей час польські землі входили до складу трьох імперій – російської, німецької та австро-угорської, українські – російської та австро-угорської. На землях, що перебували під владою Росії, фізичне виховання було розвинене найгірше. Не вистачало вчителів гімнастики, гімнастичних залів. У 1905 р. виникло гімнастичне товариство «Сокіл», проте на шкільну молодь воно не мало належного впливу. Західні та північні польські землі (Помор’я, Познанщина, Вармія, Мазури) увійшли до складу Німецької імперії. Становище поляків у національному відношенні було доволі важким, хоча на них і поширювалася дія загально-німецької конституції. На землях, що перебували під гнітом Пруссії, фізичне виховання було запроваджене у шкільну програму як обов’язковий предмет. Прусська влада приділяла велику увагу створенню умов у школах для фізичного виховання. Спочатку навчання фізичним вправам у прусських школах базувалося на системі гімнастики Ф. Яна. Здебільшого фізичне виховання призначалося для хлопців. У жіночих школах, як обов’язковий предмет, уроки фізичного виховання впроваджено в 1894 р. Якщо Росія і Німеччина проводили жорстку антипольську політику, то в Австрійській монархії склалася дещо краща ситуація. У популяризації фізичного виховання велику роль відігравали спілки лікарів-гігієністів і педагоги. У медичних і педагогічних літописах того часу зверталася увага на значення фізичного виховання для загального розвитку молоді. У 1890 р. опублікована вказівка Крайової шкільної ради про запровадження обов’язкових рухових ігор і забав у середніх школах. У тому ж році видано вказівку про обов’язкову вчительську опіку над фізичним вихованням у школі. Поступово почалося послідовне впровадження гімнастики до шкільних програм, перш за все, у початкових класах, а потім у старших. У 1902 р. затверджено функції інспектора фізичного виховання для народних шкіл, а у 1912 р. – для середніх шкіл, що мало велике значення для піднесення рівня навчання гімнастики  у школах Галичини.

В кінці ХІХ ст. поступово сформувалася своєрідна галицька система фізичного виховання. Основними засобами в ній були фізичні вправи як головні чинники  формування тіла і розвитку психічних можливостей.

Дещо відмінна ситуація була на українських землях, які перебували в складі Російської імперії. З ініціативи окремих педагогів почався рух за поліпшення фізичного виховання у школах. З огляду на це велику активність виявило «Товариство сприяння фізичному розвитку учнівської молоді», яке було організовано в Одесі (1892 р.), Києві (1893 р.) та інших містах. Члени товариства відкривали майданчики для ігор, влаштовували прогулянки та екскурсії для учнів. За наполяганням громадських організацій, передових педагогів, лікарів і літераторів 15 серпня 1902 р. міністр народної освіти видав циркуляр, у якому передбачалося запровадження у школах рухливих ігор, військової гімнастики, гімнастики на спортивних снарядах, катання на ковзанах, лижах, плавання і веслування, їзду на велосипедах, фехтування, ручної праці, танців і співу. Заняття фізичними вправами рекомендувалося проводити щодня протягом 30 хвилин, переважно в середині навчального дня, а не на перших чи останніх уроках. Новий циркуляр від 10 червня 1904 р. ще більше розширив ці рамки, передбачивши прогулянки учнів з викладацьким персоналом і з родичами учнів. У ньому рекомендувалося поширення водного спорту, організація шкіл плавання, ознайомлення учнів старших класів з вогнепальною зброєю.

На розвиток польської системи фізичного виховання молоді значний вплив мали погляди та діяльність Г. Йордана, завдяки якому в систему шкільного навчання було запроваджено уроки гімнастики (пізніше відомі як фізичне виховання) та медичної допомоги, організовано курси для вчителів фізичного виховання в Ягелонському університеті. У 1889 р. міська Рада м. Кракова виділила за проханням Г. Йордана 8 гектарів для будівництва рекреаційного парку, який було названо його прізвищем. У ньому було запроектовано 12 ігрових та спортивних майданчиків для дітей та молоді різного віку, а також майданчики для ігор у теніс, крокет і стрілецький тир, павільйони, де можна було переодягнутись у спортивний костюм. У систему функціонування парку була покладена концепція Г. Йордана про створення найкращих умов для фізичного відпочинку дітей та молоді. У 1906 р. Г. Йордан започаткував нові форми рекреації для молоді, які базувалися на практично-технічній основі. Почали проводитися заняття з ручної праці: теслярської, токарської справи, а також вирощування квітів, овочів та фруктів. Вони були особливо популярні у працюючої молоді. Парк був не тільки місцем, де діти та молодь мали можливість цікаво і корисно для себе активно відпочити та пізнати на практиці користь фізичних вправ, ці заняття були для них також певною школою виховання патріотичних почуттів.

У процесі фізичного виховання вирішувалося багато завдань, але всі вони можуть бути умовно об’єднані у три групи: освітні, оздоровчі і виховні. Наприклад, Т. Франко завданнями фізичного виховання вважав: 1) розвиток фізичних якостей; 2) розвиток духовних якостей молоді; 3) розвиток національної свідомості молоді.

Основною формою фізичного виховання учнів у загальноосвітніх навчальних закладах був урок. Розпорядженням Міністра Просвіти від 12 лютого 1897 р. було затверджено план науки «руханки» для шкіл і гімназій. Переважно урок складався з трьох частин: у першій виконувалися стройові вправи, загальні вільні вправи; у другій частині – вправи на гімнастичних приладах, а також стрибки та бойові вправи; третя частина базувалася на ходьбі та помірному бігу. Стан фізичного виховання залежав від матеріальної бази.

Найпоширенішими засобами фізичного виховання були гра, забава, розвага, фізичні вправи, боротьба, загартування, гігієна, танець; найефективнішим засобом фізичні вправи. П. Франко їх поділяв на такі групи: 1) вправи для ніг; 2) вправи для хребта; 3) вправи на рівновагу; 4) вправи для рук; 5) ходьба і біг; 6) стрибки; 7) вправи для м’язів живота; 8) вправи для дихання.

З кінця ХІХ ст. спостерігається організація фізичного виховання і спорту серед жінок. Важливу роль у цьому відіграли заклад і школа шведської гімнастки Х. Кучальської у Варшаві, жіночі відділи «Сокола». Створюються організації і клуби жінок, наприклад, клуб веслування у Варшаві в 1912 р. Варто теж додати, що жінки перші брали участь у заняттях з деяких спортивних дисциплін у Польщі, наприклад, баскетболу.

Доведено, що розвиток молодіжного гімнастично-спортивного руху на польських теренах відбувався порівняно з країнами Європи із певним запізненням та в гірших умовах. Перші вияви руху виникли на території Галичини та згодом поширилися на всю територію Польщі. У Варшаві та в інших містах Королівства Польського спорт був популярний серед заможного населення. Бідна молодь не мала змоги займатися спортом через брак коштів, оскільки, наприклад, заняття із фехтування, гімнастики вимагало дорогого устаткування. Такий стан речей вплинув на запізнілий розвиток молодіжного гімнастично-спортивного руху. Розвиток гімнастично-спортивних організацій спочатку відбувався у межах гімнастики, яка охоплювала спортивні заняття, трактуючи їх як одну із груп гімнастичних занять. У зв’язку із цим проводилися окремі спортивні заняття, наприклад, спортивні ігри входили до програми «Сокіл».

Проведений аналіз історико-педагогічної літератури дав змогу констатувати, що основною метою фізичного виховання було задоволення певних потреб суспільства та окремих його громадян, пов’язаних з біологічним і духовним розвитком, здоров’ям та високопродуктивною працею і захистом від несприятливих природних та соціальних чинників, що характеризують суспільно активну особу.

Дослідження процесу фізичного виховання учнів в українських та польських загальноосвітніх школах дали змогу окреслити принципові позиції, які були основою «тіловиховання»: природовідповідності, здорового способу життя, гармонійності, врахування вікових особливостей, відповідності національним традиціям. Суть принципу гармонійності полягає у розвитку в молоді, окрім фізичних якостей, також її духовних сил. В означений період цей принцип реалізовувався в тісному взаємозв’язку з патріотичним, трудовим, розумовим, естетичним і моральним вихованням. Здійснення принципу природовідповідності у досліджуваний період відбувалося через проведення фізичних вправ на природі.  У праці «Повітря й сонце – добродії людства» Е. Жарський пише, що молодий юнак, який займається фізичними вправами на свіжому повітрі, віддає своє тіло його цілющій силі і тим самим не лише загартовує свою шкіру, а й вправляє свої нерви, а ті впливають на дихання, кровообіг, переміну матерії, травлення, тобто загалом на людину в цілому.

Однією з умов успішного функціонування системи фізичного виховання є забезпечення її висококваліфікованими фахівцями-професіоналами. Однією з важливих проблем фізичного виховання молоді другої половини ХІХ – початку ХХ ст. була недостатня кількість спеціалістів з фізичної культури. Варто зазначити, що ця професія вважалася складною. У період з другої половини ХІХ початку ХХ ст. на територіях, які відповідають сучасному територіально-адміністративному устрою Польщі виникли три типи осередків, що розпочали підготовку вчителів фізичної культури. До них належали: курси гімнастичного товариства «Сокіл», школа гімнастики та масажу Х. Кучальської, курси (студія) при Ягеллонському університеті в м. Кракові, в яких зміст та організація дидактичного процесу не поступалися західноєвропейським навчальним закладам, що проводили підготовку вчителів за цим напрямом. Особливу роль у становленні системи підготовки вчителів фізичної культури у Польщі відіграли курси при Ягеллонському університеті, що надавали можливість студентам інших факультетів університету здобувати додаткову кваліфікацію учителя гімнастики й працювати у середніх школах. Підготовка спеціалістів фізичного виховання у Польщі в цей історичний період відбувалась за різних суспільно-політичних умов, оскільки країна перебувала під владою різних держав. Вона мала відмінний зміст та форми організації. Завдяки ініціативі спортивно-гімнастичного товариства «Сокіл» на українських землях почали створювати перші організаційні структури з підготовки вчителів фізичної культури. Серед них можна виділити такі: 1) 6-ти тижневі літні курси у Львові; 2) підвищення кваліфікації для вчителів гімнастики; 3) жіночі гімнастичні курси (1896 р); 4) 2-х місячні вечірні курси, організовані активістами львівського «Сокола»; 5) курси за ініціативою «Сокола» від 1910 р., на яких учителів знайомили з методикою навчання учнів шведської гімнастики. Необхідно відзначити, що вчителі, які навчалися, велику увагу приділяли гімнастиці як основному засобу фізичного виховання, тоді як у країнах західної Європи широко розповсюджувалися інші види спорту, а саме легка атлетика, спортивні ігри.

Вивчення досвіду фізичного виховання молоді в українських і польських загальноосвітніх школах досліджуваного періоду переконує, що він є важливим джерелом збагачення навчально-виховного процесу в сучасних умовах, оскільки доцільне використання педагогічних досягнень минулого сприятиме реформуванню сучасної школи.