СИСТЕМА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визнається зв’язок з науковими планами та програмами, встановлюється мета й завдання, об’єкт і предмет, методологія дослідження, новизна та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів роботи, наводяться відомості про публікації.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні основи дослідження правового регулювання суспільних відносин» складається з чотирьох підрозділів і містить у собі аналіз специфіки правового регулювання суспільних відносин як предмету сучасних юридичних досліджень, характеристику системи спеціальних ознак правового регулювання, дослідження співвідношення правового регулювання з суміжними юридичними поняттями, комплексну характеристику об’єктів і суб’єктів процесу правового регулювання суспільних відносин.

У підрозділі 1.1 «Правове регулювання суспільних відносин як предмет юридичних досліджень» доведено, що розвиток будь-якого державно організованого суспільства пов’язаний з підтриманням та забезпеченням, наявними у розпорядженні держави засобами, певного рівня впорядкованості суспільних відносин, що формуються на трьох основних рівнях: а) рівень міжособистісної взаємодії окремих індивідів як носіїв певної сукупності визначених прав, свобод та обов’язків, б) рівень взаємодії цих індивідів (а також їх груп, що у своїй сукупності можуть утворювати громадянське суспільство) з державою, в) рівень взаємодії органів державної влади між собою. На кожному з цих рівнів існують та розвиваються певні суспільні інтереси, які, по-перше – вимагають певного рівня упорядкування, і по-друге – певного рівня гарантій їх стабільності й передбачуваності. Важливим засобом такого упорядкування суспільних відносин та впливу на них є правове регулювання.

У підрозділі 1.2 «Система спеціальних ознак правового регулювання: поняття і методи дослідження» доводиться, що основу системи спеціальних ознак правового регулювання становлять його юридична формалізованість, системність та результативність. Всі вони є взаємопов’язаними і корелюють як з універсальною властивістю державної забезпеченості правового регулювання, так і з природою самого права. Кожна з цих ознак дозволяє конкретизувати відмінності між правовим регулюванням та іншими видами соціального регулювання, а також більш повно охарактеризувати сутність процесу правового регулювання суспільних відносин. Кожна зі спеціальних ознак має свою правову сутність та зміст. Зокрема, правова формалізація є необхідною властивістю правового регулювання, яка може забезпечуватись як шляхом генералізації, коли визначається певний загальний тип суспільних відносин, що регулюються даною групою правових норм, так і шляхом абстрагування одних характеристик, які притаманні об’єктам або суб’єктам правового регулювання, від інших. Ознака системності правового регулювання розкриває свій зміст через формування спеціальної системи інститутів та засобів, а також спеціальних правових механізмів, які дозволяють гарантувати стабільність, неупередженість і законність правового регулювання. При цьому, системність правового регулювання чітко пов’язана з його повнотою, яка виражається у відсутності «правового вакууму» в частині правової визначеності тих відносин, що є предметом правового регулювання. Результативність правового регулювання означає, що на відміну від інших типів соціального регулювання, правове регулювання завжди має конкретний результат, що може бути юридично оціненим, а у разі негативної оцінки обов’язково застосовуються передбачені законодавством засоби відновлення правопорядку та режиму законності.

У підрозділі 1.3 «Співвідношення правового регулювання з суміжними юридичними поняттями» зазначається, що не зважаючи на свою теоретичну близькість та взаємопов’язаність поняття правового регулювання та правового впливу не можна вважати тотожними. Говорячи про правовий вплив як про родове поняття, слід зважати на те, що існує ряд ознак, які є притаманними правовому регулюванню і не є притаманними правовому впливу, що не дозволяє на методологічному рівні встановити між цими поняттями зв’язок простого логічного включення. Серед основних критеріїв розмежування змісту цих понять можна назвати: характер, природу та об’єкт впливу права, передбачуваність результатів цього впливу, а також коло осіб, на яких він поширюється. Таким чином, лише у процесі комплексного аналізу взаємодії правового регулювання та правового впливу утворюється загальна теоретико-методологічна основа для вивчення специфіки взаємодії права, суспільства та людини, яка завжди реалізується на декількох рівнях та через складну систему засобів і взаємовпливів.

У підрозділі 1.4 «Об’єкти і суб’єкти процесу правового регулювання суспільних відносин» визначено, що об’єктом правового регулювання є конкретні суспільні відносини («суспільний простір»), які не можуть бути упорядковані, стабілізовані або систематизовані поза межами нормативно-юридичного впливу з боку держави, та утворюють певну єдність у межах загального предмета правового регулювання. Сукупність об’єктів правового регулювання утворюють сферу правового регулювання і можуть бути описані як сфера потенційних правових відносин. Ці потенційні відносини зароджуються в суспільстві і за необхідності зазнають на собі регулятивного впливу держави. Попри варіативність суспільних відносин, що є об’єктом правового регулювання, можна виділити певні загальні групи, які утворюють стабільне ядро і мають універсальні властивості об’єкта правового регулювання у сучасних умовах державного і суспільного розвитку. Таких основних груп є три: а) відносини щодо забезпечення правопорядку і підтримання законності; б) відносини економічного і майнового характеру, а також відносини власності, які утворюють основу економічного життя та розвитку суспільства; в) відносини політичні, тобто ті, що пов’язані з публічною владою та управлінням суспільними процесами. Натомість, основним суб’єктом процесу правового регулювання є держава в особі органів державної влади, їх службових та посадових осіб, що мають відповідні повноваження та компетенцію. Але при всій значущості держави як суб’єкта правового регулювання суспільних відносин вона не може вважатись монополістом у його здійсненні, оскільки разом з розвитком та утвердженням принципів демократії й демократичного управління дедалі більш широку участь у правовому регулюванні беруть інші суб’єкти, до яких відносяться: органи місцевого самоврядування, профспілки, різноманітні об’єднання громадян, третейські суди, комісії з трудових спорів на підприємствах тощо. Повноваження зазначених суб’єктів у сфері правового регулювання чітко визначені та гарантовані на законодавчому рівні.

Розділ 2 «Правове регулювання суспільних відносин в умовах формування правової державності» складається з трьох підрозділів, у яких розкривається роль правового регулювання в системі функцій сучасної правової держави, досліджуються трансформації предмета правового регулювання у взаємодії правової держави і громадянського суспільства, а також обґрунтовуються шляхи забезпечення ефективності правового регулювання у правовій державі.

У підрозділі 2.1 «Правове регулювання і система функцій сучасної правової держави» продемонстровано, що реалізація кожної з функцій держави прямо засвідчує, що всі вони пов’язані із застосуванням юридичних засобів з метою цілеспрямованого впливу на суспільство та окремих індивідів. Тобто, правове регулювання постає не стільки як одна з багатьох функцій держави, ‒ незалежно від того, яка саме номенклатура цих функцій застосовується у тому чи іншому конкретному випадку, ‒ скільки як універсальна форма, завдяки якій реалізуються всі без виключення функції держави. Вагомим аргументом, який заперечує правомірність функціональної редукції правового регулювання є те, що, на відміну від функцій держави, які завжди спрямовані на вже сформовані та об’єктивно існуючі суспільні відносини певного типу (у цьому сенсі економічна функція держави корелює з економічними відносинами, політична – з політичними, екологічна – з екологічними тощо), правове регулювання саме породжує правові відносини. Це означає, що до того, як було застосовано механізм правового регулювання, не існувало як таких правових відносин, оскільки зазначені суспільні відносини є не причиною правового регулювання, а його наслідком. З огляду на це, правове регулювання може бути поширено на найрізноманітніші суспільні відносини, адже варіативність суспільних відносин компенсується варіативністю методів та способів юридичного впливу. З цим же пов’язана така властивість правового регулювання, яка істотно відрізняє його від функцій держави, як чітко виражена стадійність.

У підрозділі 2.2 «Трансформації предмета правового регулювання у взаємодії правової держави і громадянського суспільства» доводиться, що право регулює не просто процес реалізації тих чи інших функцій у правовій державі, але й одночасно – визначає самі ці функції (а також їх зміст), ухилитись від виконання яких держава не може у жодному разі. Причому у правовій державі, завдяки багаторівневій системі правового регулювання, утворюється специфічний механізм нормативного гарантування реалізації державою своїх функцій. У правовій державі правове регулювання і правотворчість стають рівню мірою втіленням універсальних принципів права. У цьому аспекті, реалізуючи ті чи інші функції, держава керується не стільки міркуваннями доцільності та прагматичним розрахунком, скільки загальною правовою вимогою забезпечення і гарантування прав і свобод людини і громадянина, дотримання певного рівня соціальних та економічних гарантій, забезпечення політичних прав і свобод людини і громадянина, сприяння сталому прогресивному розвитку політичної та економічної системи країни тощо. Це дозволяє не лише діаметрально змінити співвідношення між державою, правом та суспільством, але й внести значний елемент прогнозованості та стабільності у функціонування держави. В умовах правової держави та утвердження її принципів, правове регулювання стає тим основним механізмом стимулювання суспільних відносин, які дозволяють гарантувати ефективний розвиток економіки, політичних відносин, соціальної сфери, сприяти екологічній безпеці тощо. Тобто, правова держава завжди звертається до правового регулювання і притаманних йому методів, намагаючись у такий спосіб реалізовувати свої функції та досягати суспільно значимі цілі. Це дозволяє звести до мінімуму елемент насилля у діях держави, і водночас – надати державному примусу ознак не лише легальності, але й легітимності.

У підрозділі 2.3 «Проблема ефективності правового регулювання у правовій державі» аргументовано, що аналізуючи зміст поняття ефективності правового регулювання необхідно враховувати два елементи, які визначають, з одного боку – безпосередній стан дотримання тих чи інших юридичних норм, а з іншого – те соціальне призначення і ту соціальну роль, яку вони відіграють. Такий теоретико-методологічний підхід дозволяє комплексно дослідити процес правового регулювання і вписати його у загальний процес впливу права на становлення і розвиток суспільних відносин у правовій і демократичній державі. Визначаючи результативність правового регулювання необхідно брати до уваги як власне юридичну ефективність, яка виражається у слідуванні юридичним нормам і у їх забезпеченості наявними у держави засобами, так і фактичну ефективність, яка встановлює взаємозв’язок між конкретними правовими нормами або правовими інститутами і суспільно очікуваними наслідками правового регулювання, а також ступенем реалізації об’єктивно існуючих у суспільстві цілей. Це дозволяє продемонструвати спільне і відмінне між такими поняттями як ефективність, корисність та економічність правового регулювання. Зроблено висновок, що ефективність правового регулювання – це одна з характеристик процесу правового регулювання, яка розкриває свій зміст як результативна єдність юридичних і фактичних наслідків процесу правового регулювання, що відображає повноту втілення у суспільній практиці юридичних норм, а також ступінь їх сприяння досягненню суспільно значимих цілей. Хоча, попри проведене дослідження, варто констатувати, що проблематика правового регулювання і, зокрема, дослідження різних аспектів проблеми ефективності правового регулювання, ще потребує свого подальшого аналізу і є перспективним напрямом теоретично-правових досліджень з огляду на її теоретичну і практичну актуальність для сучасної юридичної науки, державотворчої і правотворчої практики.

Розділ 3 «Розвиток системи правового регулювання в контексті сучасних державотворчих і правотворчих процесів в Україні» складається з двох підрозділів у яких досліджено сутність та зміст державного забезпечення правового регулювання суспільних відносин, а також визначено засоби удосконалення системи правового регулювання суспільних відносин в Україні.

У підрозділі 3.1 «Державне забезпечення правового регулювання суспільних відносин» доводиться, що державна забезпеченість правового регулювання у правовій державі є його фундаментальною властивістю, суть якої полягає у постійній та активній участі держави на всіх стадіях правового регулювання, починаючи від правотворчого процесу, і закінчуючи реалізацією права та забезпеченням конкретних правових норм. Однак пріоритетна роль держави не означає, що держава є єдиним та виключним суб’єктом правового регулювання, оскільки така позиція істотно звужує коло суб’єктів правового регулювання і тлумачить його виключно як один з різновидів реалізації нічим не обмеженої волі держави. Державна забезпеченість правового регулювання у правовій державі спричиняє появу таких двох важливих характеристик правового регулювання, як його загальність та єдність. Сутність загальності державного регулювання проявляється у його поширеності на всю територію держави, тоді як його єдність розкривається через моністичну природу процесу правового регулювання, яка не передбачає можливості виникнення або співіснування одразу ж декількох альтернативних систем правового регулювання у межах однієї й тієї ж держави.

В умовах правової державності держава забезпечує правове регулювання таким чином, що для кожного виду суспільних відносин обирається такий тип правового регулювання, що найліпше та найбільш ефективно сприяє реалізації ключової для правової держави цілі правового регулювання, якою є забезпечення та захист прав і свобод людини та громадянина. Коли реалізація прав людини пов’язана зі стимулюванням активності, утвердженням свободи індивідів та їх ініціативності, правова держава застосовує загальнодозвільний тип правового регулювання. Такими є відносини у сфері підприємництва та певні види політичних відносин. На відміну від цього, виходячи зі змісту принципу правової визначеності держави та її діяльності, суспільні відносини, що формуються і розвиваються у сфері застосування публічної влади, навпаки – регулюються на основі спеціально дозволеного принципу, або ж є предметом спеціально дозволеного типу правового регулювання. В процесі державного забезпечення правового регулювання можуть бути обрані дві відмінні стратегії. Перша з них орієнтується на максимальне розширення сфери державного втручання у суспільні відносини при незаперечному домінуванні центральних органів державної влади, на які покладаються практично всі повноваження з юридичного вирішення будь-яких суспільних проблем. Але в умовах об’єктивного урізноманітнення суспільних відносин та підвищення рівня складності суспільної організації, модель жорстко централізованого забезпечення правового регулювання виявляється неспроможною вчасно та у належному обсязі реагувати на суспільні запити та суспільні інтереси. За цієї причини дедалі більш очевидними стають переваги іншої стратегії, в основі якої лежить ідея знаходження «оптимального балансу» між централізацією і децентралізацією у державному забезпеченні правового регулювання.

У підрозділі 3.2 «Засоби удосконалення системи правового регулювання суспільних відносин в Україні» аргументовано, що удосконалення системи правового регулювання повинно починатись із забезпечення процесів формулювання, санкціонування та закріплення у правових нормах юридичних правил поведінки індивідів, які визначають загальну міру дозволеного і недозволеного у сфері правового життя соціуму. Цей процес неможливий поза налагодженням механізмів постійної співпраці та взаємодії між державою і громадянським суспільством, коли держава керується у своїх рішеннях щодо прийняття тих чи інших юридичних норм не лише власним розумінням та власною волею, але й знанням тих суспільних потреб та інтересів, які виникають, розвиваються у суспільстві та спричиняють потребу у їх правовому регулюванні за допомогою відповідних юридичних засобів. Паралельно з вказаним, удосконалення системи правового регулювання передбачає постійний моніторинг чинного законодавства України. Причому одним з основних завдань такого моніторингу має стати не лише відповідність нормативно-правових актів суспільним потребам та регульованих ними суспільним відносинам, але й дотримання загальної ієрархії цих актів, їх відповідність як на вертикальному, так і на горизонтальному рівні.