Скомороха В.Є. Конституційний Суд України в механізмі державної влади

Краткое содержание

Зміст роботи. У вступі обґрунтовується вибір теми Дисертаційного дослідження, ступінь її наукової розробленості, мета і завдання роботи, методологія проведеного наукового аналізу, а також основні положення, які виносяться на захист, підкреслюється практична значимість дослідження, наводяться дані про апробацію дисертації та її висновків.

Розділ 1 “Місце і роль Конституційного Суду України в системі судової влади та контрольно-наглядових органів” складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Судова влада в системі поділу державної влада” дається загальна характеристика судової влади, йдеться про її місце в системі поділу державної влади, говориться про організаційну, кадрову, матеріально-фінансову незалежність суддів. Автор розглядає різні точки зору вчених щодо поняття судової влади та її законодавчого визначення і робить висновок, що судова влада - це право судових органів, яким вони наділені за законом, здійснювати самостійно і незалежно широкі юрисдикційні повноваженню а також їх правовий статус як органів державної влади.

Другий підрозділ “Конституційний Суд України в системі органів судової влади” присвячено дослідженню юридичної природи, місця Конституційного Суду в системі судової влади, його взаємовідносинам із судами загальної юрисдикції, розгляду понять окремих термінів, які стосуються стосовно діяльності судів. Дисертант аналізує різні точки зору науковців щодо визначення таких понять, як “конституційна юстиція”, “конституційна юрисдикція”, “конституційне правосуддя”, “конституційне судочинство” та інших.

У підрозділі в історичному аспекті викладаються етапи виникнення і становлення інституту конституційного правосуддя американської моделі -здійснення конституційного контролю на основі прецедентів судами загальної юрисдикції та європейської моделі - здійснення конституційного контролю спеціальним органом - конституційним судом. Автор розглядає різні погляди вчених щодо юридичної природи, призначення та місця конституційного суду в механізмі судової влади, аналізує сучасний інститут конституційного правосуддя, різноманітність, його форм у різних країнах Це дає підстави автору зробити висновок, що конституційний суд є одним із вищих конституційних органів державної влади і судовим органом конституційного контролю, який самостійно і незалежно здійснює конституційне правосуддя шляхом конституційного судочинства у сфері питань юридично-конституційного характеру.

Особливу увагу в підрозділі дисертант приділяє правовому статусу Конституційного Суду України, його взаємовідносинам із судами загальної юрисдикції. Виділяються спільні риси, властиві Конституційному Суду України і судам загальної юрисдикції: а) здійснення судової влади виключно судами; б) недопустимість делегування своїх функцій, привласнення їх іншими органами чи посадовими особами; в) поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі; г) єдиний статус суддів, носіїв судової влади; д) здійснення правосуддя незалежно від законодавчої і виконавчої влади на професійній основі; е) єдині принципи діяльності - верховенство права, колегіальність, повнота і всебічність розгляду справ та обгрунтування прийнятих рішень, гласність судового процесу, незалежність суддів; є) здійснення діяльності в процесуальних формах.

Одночасно в підрозділі розглядаються притаманні Конституційному Суду України особливості, які випливають із визначеного чинним законодавством його статусу, організації роботи, повноважень. До них належить: а) наявність спеціального Закону України “Про Конституційний Суд України”; б) встановлення процедури конституційного судочинства як окремого виду судочинства; в) наявність свого Регламенту, який визначає організацію його внутрішньої роботи; г) особливий порядок виконання його рішень і висновків, обов'язковість їх публікації в офіційному виданні і можливість призначення порядку і строків їх виконання, покладення обов'язку виконання на відповідні державні органи щодо забезпечення виконання рішень; д) остаточність, обов'язковість і неоскарженість рішень; е) спеціальний порядок призначення суддів та припинення їх повноважень.

На завершення підрозділу автор робить висновок, що Конституційний Суд України за своїм юридичним та фактичним статусом є одним із вищих конституційних органів державної влади і єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який самостійно і незалежно здійснює судову владу у формі конституційного судочинства з метою обмеження публічної влади, забезпечення балансування влад, верховенства права, гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України, офіційного тлумачення Конституції України та законів України, а також захисту конституційних прав і свобод.

Крім того, обґрунтовуються та вносяться пропозиції щодо вдосконалення законодавства про порядок відправлення судочинства судами загальної юрисдикції - закріплення положення про правомочність судів усіх рівнів звергатися до Конституційного Суду України для вирішення питань щодо конституційності законів, додаткового врегулювання процедури розгляду питання щодо конституційності закову, який застосовується судом, у процесі загального судочинства.

У третьому підрозділі “Конституційний Суд України в системі органів державного контролю” розглядається поняття конституційного контролю, місце в системі державного контролю, його поняття, зміст і особливості, а також дається загальна характеристика органів, які здійснюють державний контроль.

Автор критично аналізує погляди окремих авторів щодо поняття, природи і змісту конституційного контролю, його незалежності до судової влади. Значна увага в підрозділі приділяється розгляду характеру діяльності та функціональному призначенню контрольно-наглядових органів - прокуратури, омбудсмена, рахункової палати та інших, поглядам щодо їх належності до четвертої - контрольно-наглядової гілки влади. Дисертант робить висновок, що зазначені органи не входять до жодної з гілок влади, виконують за визначеним законом статусом своєрідні функції в державному механізмі.

Розглянувши теоретичні питання стосовно віднесення Конституційного Суду України до четвертої контрольно-наглядової гілки влада чи його самостійності як органу конституційного контролю, вирішення цього питання в Конституції України і в конституціях інших держав, автор дійшов висновку, що Конституційний Суд України є однією з ланок єдиної судової влади і єдиним органом конституційної юрисдикції, який здійснює судочинство шляхом вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України.

У підрозділі розглядаються своєрідні риси конституційного контролю різних країн стосовно часу, форми, виду контролю. Автор наводить і аналізує наявну у науковій літературі класифікацію конституційного контролю: за часом здійснення - попередній і наступний; за правовими наслідками - консультативний і постановляючий; за своєю обов'язковістю –обов'язковий і факультативний; за обсягом - повний і частковий; за формою здійснення - абстрактний і конкретний; за змістом - формальний і матеріальний; з точки зору дії в часі (зворотної дії) - ех tunc (зворотна сила рішення) і ех nunc (дія рішення на майбутнє).

Другий розділ “Теоретично-правові проблеми організації та діяльності Конституційного Суду України” складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Структура і особливості формування Конституційного Суду України” розглядаються питання становлення Конституційного Суду України, говориться про структуру Конституційного Суду: формальну (організаційну), неформальну (внутрішні міжособові контакти), функціональну (склад і підпорядкованість підрозділів), кваліфікаційну (рівень фахової підготовки кадрів); Автор подає аналіз законодавче визначеної організаційної структури конституційних судів та інших органів конституційної юрисдикції різних країн.

Значне місце в підрозділі приділяється характеристиці шляхом порівняння відповідних норм законодавства різних країн, порядку формування Конституційного Суду України, обрання (призначення) судців, Голови Конституційного Суду, його заступника (заступників), секретаря, вимогам до кандидатів у судці, питанням строків перебування на посаді суддів, голови суду, порядку і підстав припинення строку їх повноважень. Дисертант критично оцінює пропозиції про можливість повторного призначення на посаду суддів Конституційного Суду, обрання ще на 3 роки на посаду Голови Конституційного Суду, що на думку автора послаблює принцип незалежності суддів.

У цьому підрозділі автор висуває і обґрунтовує пропозиції доповнити Закон України “Про Конституційний Суд України” положеннями, які врегулювали б: а) випадки призначення суддів у разі дострокової вакансії;

б) продовження виконання обов'язків суддею, термін перебування якого на посаді закінчився до вступу на посаду новопризначеного судді; в) призначення Президентом України судді Конституційного Суду у випадках непризначення його Верховною Радою України чи з'їздом судців; г) питання соціальних і матеріальних гарантій суддів у разі припинення (дострокового припинення) їх повноважень, у тому числі і за станом здоров'я; д) процедуру звільнення суддів.

У другому підрозділі “Загальна характеристика повноважень Конституційного Суду України” розглядається поняття компетенції Конституційного Суду як сукупності його матеріально-правових, процесуальних та організаційно-правових повноважень, дається порівняльний аналіз повноважень Конституційного Суду України з часу його створення на різних етапах становлення та законодавчого регулювання. Автор говорить про особливість регулювання повноважень Конституційного Суду, його вичерпність і робить висновок про неможливість змінювати законом конституційно визначені повноваження Суду.

У підрозділі характеризуються напрями і критерії одного із основних повноважень Конституційного Суду України - перевірка і вирішення питань про конституційність заковів та інших нормативно-правових актів. Виходячи зі змісту Конституції України визначається, що питання їх конституційності може бути вирішено за: а) суб'єктами прийняття; б) змістом нормативно-правового акта, який перевіряється, і тексту Конституції України для встановлення змістової тотожності або суперечливості; в) формою акта; г) процедурою розгляду, ухвалення і набрання чинності.

Значна увага в підрозділі виділяється питанню, чи всі закони, інші нормативно-правові акти є об'єктом перевірки на предмет їх конституційності Конституційним Судом України. Робиться висновок, що Конституційний Суд має право згідно зі статтею 150 Конституції України перевіряти усі нормативно-правові акти, прийняті визначеними, цією статтею суб'єктами, у тому числі і прийняті до набрання чинності Конституцією України, якщо вони за змістом їй не суперечать, а також чинні міжнародні договори або ті, що вносяться до Верховної Ради на надання згоди на їх обов'язковість. Дисертант також виділяє нормативно-правові акти, які не може перевіряти Конституційний Суд України і до яких належать: регламент та інші внутрішні акти Верховної Ради України; прийняті або затверджені референдумом закони; закони про зміну Конституції України; нормативно-правові акти колишнього Союзу РСР; нормативно-правові акти міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади; проекти нормативно-правових актів, крім законопроектів про внесення змін до Конституції України в порядку, визначеному її статтею 159. При цьому говориться про недоцільність розглядати Конституційним Судом України політичні питання та здійснювати контроль за діяльністю політичних партій.

У дослідженні розглядається можливість вирішення Конституційним Судом України справ щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, обґрунтовується і вноситься пропозиція про введення інституту скарги як найбільш ефективної форми захисту прав людини та про надання Конституційному Суду України повноважень розглядати скарги громадян, пов'язані з порушенням їх конституційних прав і свобод. Крім того, висвітлюється конституційність як основна засада конституційного судочинства, робиться висновок, що Конституційний Суд вирішує тільки питання права, конституційності нормативно-правових актів, а не їх законності.

У кінці підрозділу досліджується питання офіційного тлумачення Конституційним Судом України законів. Автор відстоює виключне право Конституційного Суду на офіційне тлумачення законів, у той же час висловлюється проти здійснення Конституційним Судом правотворчості і надання Суду права законодавчої ініціативи.

Третій підрозділ “Конституційне провадження як організаційно-правова форма діяльності Конституційного Суду України” присвячений дослідженню основної організаційно-правової форми діяльності Конституційного Суду України, якою є конституційне провадження. В цьому підрозділі розглядаються форми звернення до Конституційного Суду України -конституційне подання, конституційне звернення та їх суб'єкти, питання щодо прийняття їх до розгляду, відкликаних, відмови у відкритті конституційного провадження та їх підстави, терміни подання чи звернення.

Аналізується порядок проведення засідань Конституційного Суду України, процедура розгляду справ. Автор висловлюється проти надання права Конституційному Суду перевіряти конституційність нормативно-правових актів за власною ініціативою, обґрунтовує і вносить пропозиції удосконалити і раціоналізувати конституційне судочинство шляхом додаткового детального правового урегулювання процедури розгляду справ у Конституційному Суді: а) введення попереднього розгляду звернень (подань) Секретаріатом Конституційного Суду; б) визначення підстав відмови у прийнятті конституційного подання (звернення) у разі, коли поставлене в них питання уже вирішене або непідвідомче Конституційному Суду України, втрати чинності нормативно-правовим актом, за винятком випадків, коли його дією було порушено конституційні права громадян; в) запровадження письмових слухань справ; г) вдосконалення процедури проведення засідань Конституційного Суду, визначення дій та повноважень головуючого на засіданні Конституційного Суду, врахування при організаційному поділі Конституційного Суду вимоги щодо наявності кворуму для прийняття рішень у справах на пленарних засіданнях - не менше 2/3 від загальної кількості суддів, а на засіданні палати Суду - не менше 3/4 її складу; д) введення в закон поняття сторін у процесі конституційного судочинства та визначення права учасників процесу, відображення питання доказів - їх поняття, предмета, відносності, допустимості, оцінки; е) закріплення права сторін відводити суддю, експерта, спеціаліста, перекладача; процедури попередження експертів, спеціалістів про відповідальність за відмову давати показання і за давання явно неправдивих показань чи висновків; є) визначення і закріплення конкретних підстав для відкладення розгляду справи; ж) закріплення обов'язковості розгляду вимог Конституційного Суду і надсилання відповідей у визначені строки; з) визначення вимог до змісту протоколу судового засідання, процесуальних ухвал, рішень і висновків Конституційного Суду.

У підрозділі досліджується питання змісту рішень та висновків Конституційного Суду України, їх юридичної природи, нормативності, обов'язковості виконання, а також перегляду шляхом відкриття нового провадження в зв'язку з нововиявленими обставинами. Дисертант пропонує визначити особи, за заявою яких переглядаються рішення або висновки і якими мають бути сторони або інші особи, що брали участь у справі. Вноситься пропозиція також закріпити наступні положення про: а) безпосередню дію рішень чи висновків Конституційного Суду України та застосування норм Конституції Україна у випадку виникнення прогалини в правовому регулюванні внаслідок визнання нормативного акта неконституційним; б) визнання, що рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності закону, іншого правового акта є підставою для перегляду справ у передбачених законом випадках; в) перегляд в установленому порядку не, лише рішень судів запільної юрисдикції, а й рішень інших органів, в основу яких покладено акти, визнані неконституційними; г) вимоги до змісту та структури рішень і висновків Конституційного Суду України (вступна, описова, мотивувальна і резолютивна частини); д) видання збірника рішень та ухвал Конституційного Суду України.