СМЫСЛЫ ЖИЗНИ КАК СОЦИАЛЬНАЯ ПРОБЛЕМА В ГЛОБАЛИЗИРУЮЩЕМСЯ ОБЩЕСТВЕ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, вказано зв’язок роботи з науковими програмами і темами, визначено мету і задачі дослідження, його об’єкт, предмет і методи, аргументується наукова новизна одержаних результатів, а також їх практичне значення, вказується на особистий внесок здобувача, апробацію результатів дисертації, відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі – «Теоретичні витоки дослідження смислу життя в традиціях гуманітарного знання»  – представлено узагальнений аналіз основних розробок та концептуальних підходів щодо смислів життя в системі гуманітарного пласту знань з урахуванням соціально-історичної еволюції, а також особливості соціологічних уявлень щодо смислової проблематики.

          Обґрунтовано, що соціум можна визначити як самодостатню частину загального процесу природної еволюції саме з моменту виникнення смисложиттєвої атрибутивності. Уже перші системи соціально-релігійного знання характеризуються спробами пояснення смислів існування в їх змістовному вимірі. Розвиток та ускладнення соціальних відносин, формування та закріплення внутрішніх та зовнішніх ієрархічних структур соціально-політичного устрою призводить до того, що смисложиттєві настанови отримують більш чіткі, структуровані форми, з’являється і конституціоналізується в культурному просторі смисл життя саме як окрема індивідуальна та суспільно значуща проблема. Древні цивілізації надають уявлення відносно цілої низки принципових (вузлових) смисложиттєвих проблем. Зокрема, щодо розуміння й сприйняття сенсу життя крізь призму усвідомлення факту фізичної смерті, протиріч, що виникають у зв’язку з контрастуванням між декларативними смисложиттєвими принципами та фактичною стороною життєдіяльності стародавніх імперій тощо. Індійські та китайські духовні соціально-філософські традиції заклали концепти смислів життя, що мають значення й для сьогодення: домінуюча роль етичної складової смислів життя; суспільне благо як вищий смисл життя, і відповідно – ідея служіння (родині, імператору…) як головний стрижень смисложиттєвих настанов; усвідомленість щодо вибору смислів життя; полюсність (протиріччя), що виникає при спробах активного здійснення смислів життя, тобто, з одного боку, – залежність від обставин, що склалися, а з іншого, – значення вольової складової їхньої реалізації. Ці аспекти смисложиттєвої проблематики знайшли своє відображення та продовження в розробках древньогрецьких та древньоримських соціальних філософів та суспільних діячів. Серед найбільш розповсюджених напрямків щодо оцінки виборів смисложиттєвих стратегій в античний період розвитку соціально-філософського знання вказують кіністичне (Антисфен) та гедоністичне (Аристипп). При оцінці спадкоємності смисложиттєвої проблематики, враховуючи досвід попередніх цивілізацій, важливо розуміти соціально-економічні умови, що сприяють актуалізації сенсів життя як соціальної проблеми. Це переважно міська культура (елементи урбанізації в її локальних формах), активна фінансова, торгівельно-  експансіоністська складові суспільної діяльності древніх держав, включаючи також і військово-політичну компоненту.

Констатовано, що домінуючі й сьогодні релігійні трактування смисложиттєвих виборів пов’язані переважно з християнським та мусульманським віровченнями, що демонструють спадкоємність основних ідей щодо смисложиттєвих орієнтирів: знаходити сенс життя в служінні Богу, слідування його вченню та виконання його заповідей; здійснення божественних настанов забезпечить реалізацію кінцевого смисложиттєвого орієнтиру – спасіння та потрапляння до раю. Принциповим щодо оцінки впливу релігійних постулатів відносно здійснення життєвих стратегій є також таке: земний шлях – це випробування та боротьба за право жити щасливо після фізичної смерті; вітається та заохочується (надією на достойне життя після смерті) соціально відповідальна (праведна) поведінка. У соціальному плані важливо, що світові релігії вирівнюють смисложиттєві привілеї, постулюючи ідеї соціальної рівності (усі одвічно рівні в своєму виборі життєвого шляху, і тільки від індивідуальних зусиль залежатиме кінцевий підсумок – кара чи милість). Визначається, що саме світові релігії (буддизм, християнство та іслам – за хронологією), уособлюючи перший етап глобалізації (в її духовно-культурному вимірі), розпропагували та уніфікували в масовій свідомості фабулу смислу життя, надаючи їй проблемного (з позицій свідомого індивідуального вибору) характеру.  Хоча у той же самий час смисли життя в більшості релігійних інтерпретацій доцільно сприймати як цільові настанови, жорсткі орієнтири, що потребують більшою мірою не розмірковувань, а неухильної віри. Їх також слід сприймати більше, як «смисли-заборони» ніж «смисли-дозволи».

Промислова, наукова, освітня революції, процеси урбанізації, зміни що відбувалися у соціально-класовій структурі суспільства, – усі ці взаємопов’язані процеси, що проходили з різною мірою інтенсивності в окремих частинах світу (передусім у Північній Америці та на європейському континенті), обумовили початок домінування ідей особистої свободи над постулатами релігійного служіння. Революційні рухи та потрясіння, починаючи з XVII століття, пропагують переважно особистісно-ціннісний смисложиттєвий напрямок, а найбільш поширені й досі лозунги: «Свобода! Рівність! Братерство!» можна розглядати як ідейну квінтесенцію протиріччя між: індивідуальною фабулою вибору життєвої стратегії («Свобода») та соціально відповідальною поведінкою, що не припускає соціальної несправедливості («Рівність»); секуляризованим мисленням з ідейними відголосками та фразеологізмами християнської традиції («Братерство»). Виникає конфлікт, що існує й донині між смислом життя як соціальною проблемою в її світському та релігійному вимірах. Ідеї зв’язку смислу життя, свободи вибору та християнським віровченням і, відповідно, пошуки компромісу між значною кількістю людей з розвинутою індивідуальною самосвідомістю та християнською доктриною поширено з’являються наприкінці XIX – початку XX століть у роботах європейських та російських письменників та соціальних філософів (Ф.Достоєвський, С.К’єргекор, С.Франк, Є.Трубецькой). Основна ідея – незважаючи на соціальну невизначеність, страх та невпевненість, проблема смислу життя може бути знята чи пом’якшена тільки якщо керуватися у своїй діяльності вірою у християнське віровчення. Стосовно ж різноманітних світських концепцій, що висували у цей час представники гуманістичного знання, фіксується, що навіть, враховуючи їх протиріччя, несхожості за багатьма позиціями та оцінками, вони заклали традицію, згідно з якою: суспільні умови не досконалі та обмежують людину у прояві її особистісної свободи; людське існування передбачає небайдужість до процесів, що відбуваються в соціумі; ці позиції обумовлюють необхідність активної участі у перетвореннях, що спрямовані на удосконалення суспільних умов; церква – консервативна структура, що перешкоджає соціальним перетворенням. Потрібно шукати та знаходити сенс існування в земному, а не в потойбічному житті.

Також констатується, що в минулому сторіччі закладається багато соціально-філософських традицій щодо тлумачення смислу в найбільш поширених сьогодні змістовних контекстах – від семантичного до феноменологічного. І хоча у цих напрямках теоретизування безпосередньо тема смислів життя часто не розкривається чи розглядається периферійно, принциповим є те, що категорія «смисл» стає ключовою. Це дозволяє звертатися також і до словосполучення «смисл життя» як до усталеного наукового поняття. Усе різноманіття семантичних, лінгвістичних, герменевтичних, феноменологічних, екзистенціальних та інших теорій та концепцій, що безпосередньо чи опосередковано пов’язані з темою смислу, створили (та продовжують підтримувати) стійкий інтелектуальний фон, моду та відповідну атмосферу, яка впливає на умонастрої сучасного соціуму. Розрізняють декілька основних течій, в яких «смисл» виступає як основна чи принципово важлива категорія, зокрема: логіко-семантичне (Г.Фреге), герменевтичне (Х.-Г.Гадамер), феноменологічне (Е.Гуссерль), екзистенціальне (М.Хайдеггер). Підкреслюється, що останній напрямок (екзистенціалізм) стає домінуючою течією, в рамках якої категорія «смисл життя» розглядається більш деталізовано. Саме екзистенціалізм як органічне породження XIX сторіччя (С.Кьеркегор, Ф.Ніцше), виступає об’єднуючою характеристикою всіх головних напрямків гуманітарного знання (екзистенціальна філософія, екзистенціальна соціологія, екзистенціальна психологія) та мистецьких течій. Різноманіття персоналій, поглядів, аргументацій та навіть стилів аргументації (від журналістсько-літературних до соціологічних та філософських) знаходять точки дотику за принциповими моментами, що пов’язані зі смислом життя як соціальною проблемою: в дослідницькому полі кожного з напрямків головне значення має людина в усьому комплексі її особистісних та міжособистісних проявів; саме людина знаходиться в полі смислів, розпредмечує смисли, завдяки чому смисл взагалі з’являється, як соціальний, психологічний, філософський, лінгвістичний та інші феномени; принципово значимим є розуміння особистістю внутрішніх протиріч, особливостей діяльності свідомості та ролі діяльнісних виборів, які вона здійснює чи не здійснює; ідея свободи стає значним іспитом особистості, що потребує самовизначення та відповідальної поведінки; комплекс складних життєвих завдань, включаючи вибір сенсів існування, що стоять перед цивілізованою людиною, супроводжує тривога, переживання чи навіть страх. Страх релігійний, що базувався на постійному очікуванні кари, змінюється на анонімний острах, що базується на переживаннях відносно безглуздості життя. Відмінність у характеристиках невпевненості (наприклад, «страх» у С.К’єркегора, «тривога» у К.Ясперса, «нудьга» у А.Камю) засвідчує розростання соціальної проблемності щодо усвідомлення та реалізації смисложиттєвих настанов у загальнолюдському вимірі. Соціально-культурні витоки екзистенціалізму як інтелектуальної традиції також слід пов’язувати з кардинальними трансформаціями, що були зумовлені зміною аграрної цивілізації спочатку на аграрно-індустріальну, а потім і на індустріально-аграрну. Перша світова війна та її соціально-політичні наслідки для євразійського континенту наочно продемонструвала глобальну вразливість соціуму, ставши для багатьох інтелектуалів поштовхом щодо пошуку відповідей на запитання щодо смислів існування особистості, суспільства та навіть всесвіту.

Доведено, що соціологічне знання з моменту свого оформлення як самостійного наукового напрямку, з одного боку, спиралося та продовжує спиратися на такі категорії, як «цінності», «мотивації», «цілі», що значною мірою кореспондуються з категорією «смисл життя», а з іншого, – феноменологічна та розуміюча соціології (М.Вебер, А.Шюц) саме категорію «смисл» представляли як базову. Однак слід відзначити, що в роботах родоначальників цих напрямків мова не йде саме про смисли життя, а про смисли, які доцільно розуміти в інших контекстах («смисл дії», «смисл взаємодії» тощо). У багатьох соціально-філософських та соціально-психологічних розробках зустрічається змішування термінів «смисл» та «смисл життя». Хоча така синонімічність та ототожнювання не завжди є виправданими. Обґрунтовується, що на сучасному етапі розвитку суспільства саме соціологія повинна розглядатись, як платформа щодо синтезування та узагальнення багатьох розрізнених підходів відносно смисложиттєвої проблематики. Філософське, культурологічне та педагогічне знання більше уваги приділяють морально-оціночним характеристикам щодо смислів життя в епоху глобалізації, численні психологічні школи у багатьох випадках фокусують увагу на внутрішньоособистісних контекстах смисложиттєвих проблем. Інструментарій та базові принципи соціологічної науки дозволяють поліфакторно розглядати якісні та кількісні показники, пов’язані зі смисложиттєвою проблематикою, фіксувати та досліджувати їх, спираючись на аналіз соціальних факторів, які все частіше проявляють свою тотожність в умовах суспільства, що глобалізується.

Наведено аргументи щодо доцільності використання для аналізу смислів життя в суспільстві, що глобалізується, теоретичних розробок представників різних напрямків соціологічної науки, зокрема символічного інтеракціонізму (Г.Блумер, Дж.Мід), екзистенціальної соціології (Дж.Джонсон, Дж.Дуглас, Дж.Котарба, Э.Тірік’ян), функціоналізму (Р.Мертон), намагаючись вирізняти смисложиттєві контексти серед традиційних для цих напрямків підходів, термінів та категорій. Розглянуто оцінки та погляди П.Сорокіна та І.Валлерстайна, як соціологів, які намагалися досліджувати соціальні процеси з позицій щодо циклічного розвитку цивілізацій. Особливе значення для смисложиттєвої проблематики в цих розробках мають декілька положень: існування глобальних смислових парадигм, що задають соціальну та загальнокультурну тональність та впливають на діяльність ключових соціальних інститутів суспільства; загальна критична оцінка сучасних форм західної культури та обґрунтування глобальності кризи; характеристика індивідуальних та соціальних проблем глобального суспільства, що обирає за орієнтир споживчі ідеали.

У другому розділі – «Методологічні основи дослідження смислів життя» –основна увага приділена проблемним моментам, що виникають при спробах деталізованого аналізу смислів життя, з урахуванням дефіциту усталених соціологічних концепцій за даною тематикою та домінування цінністно-мотиваційної парадигми в системах соціологічного та соціально-психологічного знання, сформульовані основні засади та вибір подальшого напрямку дослідницької діяльності.

Зокрема, обґрунтовано, що труднощі використання соціологічного методологічного базису при дослідженні смислів життя як соціальної проблеми в умовах глобалізації зумовлені: відсутністю масштабних загальносоціологічних теоретико-прикладних концепцій з даної тематики; визначальною міждисциплінарністю предмета дослідження та полемікою, що триває відносно методології соціологічних досліджень за цим напрямком. Крім того, сьогодні в методологічному просторі нерідко превалює таке явище, яке Є.Головаха характеризує, як «метафорична соціологія». Звертається увага, що гострота соціальної проблеми смислів життя, загальні кризові явища, щодо соціологічної рефлексії глобальних трендів знаходять своє відображення в спробах інституціоналізації окремих нових напрямків (наприклад, «соціологія життя»). Надається конструктивна критика намаганням підмінити завдання послідовної трансформації методологічних та методичних соціологічних засад щодо дослідження старих/нових соціальних феноменів маніфестуванням доцільності розвитку нових галузевих соціологій, що претендують на узагальнюючий статус. Смисложиттєва проблематика з базису її універсальності в суспільстві, що глобалізується, навпаки, демонструє необхідність методологічного синтезу.

Фіксується протиріччя, що виникає при спробі застосовувати традиційний антропологічний підхід як методологічний принцип дослідження смислів життя. З одного боку, він є невід’ємною і необхідною частиною методології сучасних досліджень, а з іншого, – саме аналіз смислів життя як важливої соціальної проблеми в умовах глобалізації наводить приклади резонування між декларуванням щодо значущості людини, як головного суб’єкта сучасних процесів і соціальними практиками, що нівелюють саме особистість, обумовлюють, зокрема, ті ж такі масові фрустрації смислів життєдіяльності. Проблематичним виглядає системне застосування й соціокультурного підходу при оцінці смислів життя як соціальної проблеми суспільства, що глобалізується. Передусім тому, що цей підхід використовується при дослідженні особливостей та унікальностей окремих соціальних феноменів. У даному ж дослідницькому просторі смисли життя доцільніше розглядати як універсальну проблему, що схожа в багатьох цивілізаційних нішах саме з урахуванням тотальності впливу глобалізаційних чинників. Відстоюється позиція щодо одвічної універсальності основних сенсів життя та штучного розосередження їх у культурних, релігійних, ідеологічних та інших системах. Підкреслюється, що не спільність ключових соціальних смислів є похідною від процесів глобалізації, а безпосередньо глобалізація виступає тільки формою більш чіткої візуалізації змістовної єдності та усталеності універсальних сенсів життя. У концептуальному ж аспекті, розглядаючи смисли життя як соціальну проблему в суспільстві, що глобалізується, потрібно виходити з таких постулатів. Смисл життя – одне з базисних устремлінь людини, яке протягом еволюції соціуму в обов’язковому порядку відтворювалось в релігійно-ідеологічних доктринах. В.Франкл називав це «волею до смислу». Існує багато спільного в позиціях різних дослідників щодо смислової природи людини. Незважаючи на оперування різними категоріями, базовою виступає ідея відносно того, що особистість не може бути духовно, соціально, психологічно та повною мірою фізично здоровою, якщо вона не знаходить конструктивного смислового фундаменту своїй діяльності, не намагається концентрувати свої вольові зусилля у напрямку втілення смислів життєдіяльності (А.Лєнгле, Р.Мей, П.Тілліх, С.Франк, Е.Фромм, І.Ялом). У цьому ж контексті потрібно розглядати й розробки А.Маслоу щодо особистості, що самоактуалізується. Наводяться аргументи щодо недостатньої уваги спеціалістів до вищих потреб, метапотреб, які А.Маслоу вважав невід’ємною частиною біологічної природи людини, підкреслюючи необхідність включати їх до повноцінного аналізу соціальних процесів, що відбуваються в сучасному суспільстві. Ігнорування (повне чи часткове) смислової домінанти призводить до суттєвих помилок при соціальній діагностиці. Між тим недоцільно й перебільшувати значення «смислового потенціалу» соціуму, звертаючи особливу увагу на існування у ньому багатої кількості людей, які не знайшли, втратили сенси життєдіяльності чи ігнорують (уникають) їх. Саме своєрідний кумулятивний ефект діяльності цієї частини суспільства (від локального до глобального рівня) стає одним з факторів стримування волі до смислу людей, що активно шукають смисложиттєві настанови. Таким чином, реалізація потреби щодо втілення життєвих смислів набуває рис стратегії поведінки опору загальноконформістським настроям.

Смислоформуюча функція знаходить своє відображення й на макросоціальних рівнях. Кожне суспільство намагається надати смисл своєму існуванню, культивуючи відповідні смисложиттєві орієнтири. Смисли, які ретранслюються в суспільних системах мають піднесений характер. Соціум не може вважатися життєздатним, якщо у ньому відсутній вищий сенс існування. Ідея – релігійна чи світська, проникнута духом перспективи та подвижництва – найбільш розповсюджений інструмент надання суспільного смислу. Кожна політична, економічна та й інші революції освічувались всесвітніми смисловими настановами. Глобалізація почала демонструвати абсурдність використання універсальних ідей та смислів в якості рудиментарного механізму ідейного впливу одних політико-економічних суб’єктів проти інших. Сучасна криза характеризується масовізацію того, що В.Франкл назвав «екзистенціальним вакуумом».

Актуалізація своєрідного концепту смислу життя та визрівання соціальної проблеми життя, що осмислено проживається, зростає у зв’язку з комплексом різних соціально-економічних, соціально-технологічних, соціально-політичних та соціально-культурних чинників, що визначають процеси глобалізації. Проаналізовано основні риси глобалізації та представлено полеміку відносно деяких аспектів трактування глобалізаційних процесів (З.Бауман, У.Бек, П.Бергер, І.Валлерстайн, С.Хантінгтон тощо). Наведено авторську диференціацію напрямків дискурсу в сучасній українській соціології з проблем глобалізації: концептуальний (теоретичний), політико-соціальний (геополітичний) та аналітичний. Також після узагальнення соціологічних наукових розробок, пов’язаних з глобалізацією, представлено такий перелік основних підходів щодо оцінки глобалізації як соціального феномену: галузевий, ідеологічний, оціночний, синтетичний.

Виокремлено та охарактеризовано радикальні трансформаційні складові, що обумовлюють виникнення та загострення соціальної проблеми смислів життя, а саме: промислово-технологічну, інформаційно-комунікаційну, біотехнологічну, споживацьку, екологічну, соціально-політичну, освітню, глобально-гуманітарну, антиклерикальну, інтелектуальну, антистанову, гендерну, сексуальну та поколінську. Згруповано їх у три ключові взаємозалежні сфери: виробничо-технологічну, гуманітарну та статусно-рольову, які формують загальний проблемний простір щодо смислів життя.

Особливу увагу звернено на соціально-економічні (зростаюча єдність світової економіки, універсалізація та легітимізація правил діяльності промислової, банківської та торгівельної сфер, динамічне посилення впливу транснаціональних корпорацій), соціально-політичні (розповсюдження загальних принципів улаштування політичної сфери, включаючи насамперед виборчі процедури, конституційне закріплення принципів верховенства права, пріоритетів громадських прав та свобод) та соціально-психологічні аспекти (формування у представників різних рас, етносів, мовних, релігійних та інших груп сприйняття цілісності світу, відчуття тотальної взаємозалежності, уразливості планетарного простору). Окремо підкреслено вплив соціально-технологічних факторів та загального підвищення освітнього рівня громадян у багатьох країнах світу на загострення проблеми смислу життя в умовах глобалізації.

У методологічному плані слід враховувати, що соціальна проблема смислів життя в суспільстві, що глобалізується, має багаторівневу структуру, в якій доцільно вирізняти три рівні (макроблоки): а) безпосередньо глобальний, на якому сконцентрована смислова проблематика розвитку загально планетарного соціуму;  б) рівень функціонування соціальних інститутів; в) особистісний.

На першому рівні мають місце два проблемних вектори: від глобального до локального (загальна криза щодо конструювання та ретрансляції дійсних та дієвих цивілізаційних сенсів розвитку) та від локального до глобального (складнощі визначення особистісної смислової канви в період розвитку глобалізаційних процесів). На другому рівні – проблеми, що виникають при трансформації усталених соціальних інститутів (криза смислових настанов, що продукують соціальні інститути в умовах переходу від індустріалізму до постіндустріалізму). На третьому рівні – загальна фрустрированість смислів життя значної кількості індивідів при зростаючих можливостях особистісної самореалізації та динамізації соціальних процесів.

Уточнено специфіку понятійного апарату дослідження смислів життя як соціальної проблеми, узагальнено змістовні, семантичні та інші особливості апелювання категорією «смисл». З урахуванням різноманітних концептуальних підходів у визначеному дослідницькому полі наведено такий перелік основних змістовних навантажень, що вкладаються в поняття «смисл»: смисл як основа мотивованої дії загалом, внутрішня фабула всілякої раціональної дії; смисл як значення того чи іншого акту знака, символу тощо; смисл як значуща, усвідомлена внутрішня мотиваційна настанова, надмета (надзавдання). З цим пов’язано сприйняття смислу як переживання щодо правильності/неправильності життєвих рухів, сумнівів відносно здійснення/нездійснення обраного смислу; смисл як зовнішньо заданий і в зв’язку з цим такий, що внутрішньо сприймається як обов’язковий (так має бути) атрибут самоусвідомлення себе в соціумі; смисл як втілення пристрасного бажання (любов, помста…); смисл як ірраціональна, надчуттєва субстанція. У методологічному плані також потрібно враховувати неоднозначність часових вимірів смислів при спробах їх факторного аналізу. Звертається увага на достатньо вузьку представленість формулювань саме смислів життя в соціологічних джерелах.

В авторському викладі під смислом життя розуміється комплекс прийнятих для себе людиною внутрішніх настанов, що надають йому життєвий імпульс чи імпульси, що спонукають визначати особисту життєву стратегію та намагатися її реалізувати. У буденному значенні доцільно фіксувати під смислом життя чітке внутрішнє розуміння людиною того, заради чого вона живе; уявлення щодо того, як повинно складатися її життя, наскільки воно реалізується відповідно до даної смислової стратегії (якщо така в неї є чи була), а також усвідомлення його (смислу життя) відсутності, що, зі зворотного боку, надає уявлення щодо наявності смислу через його втрату, пошуки, незнаходження тощо.

Синтезуючи категорії «смисл», «мотив» та «цінність» можна вважати, що смисл життя – це насамперед активний та усвідомлений складник мотивів реалізації цінностей. Обґрунтовано необхідність у багатьох випадках соціального діагностування процесів, що відбуваються під впливом глобалізаційних чинників, зміщення з традиційної ціннісної парадигми на смисложиттєву. Досліджується співвідношення між категоріями «смисли життя-потреби», «смисли життя-мотивації», «смисли життя-цілі», «смисли життя-цінності», розглядаються окремі приклади співпадіння/неспівпадіння змістовних контекстів цих категоріальних пар, зокрема, на прикладі таких цінностей, як «здоров’я» та «родина». Відносно ж співвідношення між «ціллю» та «смислом» відзначено диспозиції коли: життєві цілі зумовлюють існування смислів життя; життєві цілі не зумовлюють появу смислів життя. Зафіксована практика, коли цілі виступають засобом компенсування неможливості знайти та реалізувати смисли життя.

З’ясовано, що особливе значення при розгляді смислів життя як наочної соціальної проблеми сьогодення, має розуміння смислоформуючої функції в діяльності соціальних інститутів. Під смислоформуючою функцією в її концентрованому вигляді розуміється діяльність конкретного соціального інституту щодо знаходження, артикуляції та підтримки значення смислів життя на особистісному та суспільному рівнях, що дозволяє реалізовувати потребу індивідів в усвідомленому існуванні. Трансформації, що відбуваються в традиційних соціальних інститутах під впливом глобалізації обумовлюють кризові явища, які передусім проявляють себе у тому, що ставлять під сумнів усталені смисли.

Визначено, що подальший аналіз буде базуватись також на таких позиціях: суспільство в його глобальній якості дозріло до такої стадії розвитку, коли значний відсоток індивідів здатний тією чи іншою мірою чітко ставити перед собою проблему смислу життя; виникає резонанс між цінностями, що фактично, а не декларативно, превалюють в соціумі та сприйняттям життя як такого, що повинно осмислено реалізовуватись та бути щасливим; труднощі, неможливість конструктивної реалізації соціально відповідальних смислів життя в умовах, що на зовнішньому рівні вибудовують примарні можливості, формують цілу низку соціальних кризових наслідків локального та глобального порядків. Недостатня наукова увага щодо значимості смисложиттєвої парадигми при дослідженні глобалізаційних процесів звужує дослідницький потенціал сучасного соціологічного знання.

У третьому розділі – «Смисли життя як універсальна соціальна проблема» – обґрунтовано універсальність основних смисложиттєвих настанов та штучність їх розмежувань, розглянуто спадкоємність смислових принципів та загальна проблемність їхнього втілення в епоху глобалізації, досліджено вплив феномену кінцевості існування (смерті), як універсального фактора, що актуалізує смисли життя як глобальну соціальну проблему та окремі наслідки біотехнологічної революції, що поступово формують елементи нової смисложиттєвої реальності.

Наведено аргументи щодо тотожності ключових принципів у найбільш розповсюджених  релігійних та ідеологічних доктринах щодо фундаментальних смисложиттєвих постулатів з позицій їх загальногуманістичного вектора. Доведено штучність, сценарність розподілу та намагань представити як альтернативні, навіть конфліктогенні, смислові настанови, що традиційно сприймаються як притаманні Заходу та Сходу. Відстоюється позиція щодо більш складних конфігурацій у рамках діяльності світових релігій та ідеологічних систем, у кожній з яких існують свої «ліберали» та «консерватори», «праві» та «ліві», «помірковані» та «радикали». Одначе універсальне смислове поле постійно відтворює чіткі пріоритети: важливість дотримання моральних принципів, соціальна справедливість, розвиток особистісних здібностей тощо. Проаналізовано значення світових релігій та ідеологій як складних етапів історичної еволюції людства щодо спроб глобальної універсалізації правил, принципів та смислів життєдіяльності. Ще більш наочніше умовність розподілу цивілізаційних, релігійних та ідеологічних анклавів демонструє розвиток та становлення фактично єдиної технолого-комунікативної цивілізації (Д.Белл, Ж.Еллюль, М.Маклюен). Саме вона формує «матеріальний фундамент» універсалізації смисложиттєвих настанов. Між тим, її становлення не знімає, а тільки загострює соціальну проблему смислів життя. Глобалізація саме завдяки тотальним інформаційно-комунікаційним мережам, висвічує універсальність соціальної проблеми смислу життя незалежно від характеру та умов проживання, приналежності до тієї чи іншої соціальної, професійної та гендерної групи. Загальною платформою  ідеальних смисложиттєвих настанов є безкорисливість (в ім’я когось чи чогось), служіння та самовдосконалення. По кожній з цих позицій виникають відповідні труднощі щодо їхнього безпосереднього втілення. Так, зокрема, дослідники, підкреслюючи роль глобалізаційних процесів у виокремленні ролі особистості в суспільній та професійній діяльності, постійно звертають увагу, що основна канва системи управління залишається орієнтованою на нівелювання ролі особистості, залишаючи її, особистість, переважно вузькоспеціалізованою та виконавчою ланкою в роботі соціальних організацій. Таким чином, постіндустріальне, глобалізоване суспільство, що формується, розширює потенційні можливості для індивідів щодо більш досконалої та менш прив’язаної до важкої трудової повинності життєдіяльності і водночас народжує нові елементи утримання смисложиттєвих настанов у вузькому колі життєвих стратегій, фактично відтворюючи в більш цивілізованих умовах намагання виживати.

Глобалізація руйнує притаманні для аграрного та індустріального суспільств гендерні, професійні та інші соціальні ролі та статуси. Проблема смислу життя стає менш пов’язаною з виконанням усталених для традиційних суспільств видів діяльностей та все більшою мірою стає суто особистісною. Таким чином, процеси глобалізації рельєфніше виокремлюють усталені проблеми щодо вибору та реалізації смислів життя, візуалізуючи типовість конфігурування соціальних відносин та обмеженість у їх синтетичній формі загальнолюдських смислів. Але слід також відзначити, що саме глобалізація породжує в масовому масштабі соціальну проблему смислів життя, яка до речі, виступає показником не тільки його (суспільства, що глобалізується) кризи, але й свідоцтвом розвиненості. Звертаючись до міжнародних порівняльних досліджень цінностей Р.Інглхарта та розглядаючи з критичних позицій низку його положень, зокрема характеристик переходу від індустріалізму до постіндустріалізму, вказується на граничність та спрощеність деяких показників щодо постіндустріальних суспільств, якщо не звертати увагу на смисложиттєві складові, ігнорувати реальні практики обмеження реалізації соціально відповідальних сенсів життєдіяльності та збереження авторитарних практик управління в економічно розвинутих суспільствах.

Відзначено, що загальна культурна традиція, яка саме спирається на світові релігійні та ідеологічні доктрини, базується на підходах, що вже самі по собі формують проблемну середу щодо їхнього дотримання. У суспільне середовище здійснюється масована ретрансляція вимог-позицій щодо життєвих стратегій: а) жити зі смислом; б) смисл повинен бути позитивним, корисним для людини, оточуючих, суспільства; в) така стратегія надає змогу відчути своє життя щасливим та отримати суспільне схвалення. Але у той же час має місце пропагування та розвиток численних соціальних практик щодо ігнорування усіх цих настанов, представлення життя як цілковитого «свята» примітивного споживання, ігнорування норм моральної поведінки, що знаходить свою значну та поширену фінансово-економічну підтримку. Крім того, сучасна людина в глобалізованому світі потрапляє в складну систему самоідентифікації, тому що вона одночасно повинна виступати й «людиною світу», й патріотом субрегіону (наприклад, європейцем), громадянином своєї держави, пов’язуючи таким чином смисли життя з рівновеликими, а нерідко різновекторними соціальними системами, та бути при цьому в кожній з цих систем самовизначення гуманістично орієнтованим. Також, незважаючи на лібералізованість та зовнішню демократичність суспільних відносин, навіть у державах, які вважаються постіндустріальними, спроби реалізації «позитивних» смислів, представляють собою протидію соціальним умовам, що обмежують чи нищать бажання до осмисленої та суспільно значущої реалізації. Виокремлено три умовних пороги, що зумовлюють проблематичність позитивних смисложиттєвих устремлінь: загальна інертність та тенденційність соціального середовища; традиціоналізм форм та принципів управління; роздробленість загального соціуму, а, відповідно, збереження ідентифікацій «свій-чужий» за багатьма лініями соціальної диференціації.

Наведено приклади дезактуалізації усталених смислів життя, таких як служіння, в традиційних родинних, професійних та державницьких системах координат під значним впливом глобалізаційних чинників (гендерні зсуви, зростаюча мобільність, відхід від стратегії «одне життя – одна професія», нівелювання патріотичної налаштованості в зв’язку зі зростаючим впливом міжнародних інституцій та транснаціональних корпорацій тощо). Усе більш актуальною стає необхідність відчуття загальної смисложиттєвої реалізованості, не спираючись на вузько спрямовані звичайні гендерні (мати, батько…), поселенсько-міграційні чи навіть еміграційні (жити в престижному місті, державі...) та професійні орієнтири.

Розглянуто вплив на смисложиттєву сферу особистості та суспільства соціального феномену кінцевості існування (смерті), досліджуючи його у якості універсального фактору, що детермінує (хоча й не тотально) проблему пошуку та реалізації сенсів існування індивідів та локальних соціумів, людської цивілізації та всесвіту. Посилаючись на розробки соціологів, соціальних психологів, політичних дослідників (Е.Дюркгейм, П.Сорокін, Е.Тоффлер, П.Тіллих, О.Шпенглер, З.Фройд) зазначена принципова значимість урахування цієї компоненти суспільного життя (в латентному чи відкритому вигляді) при соціальній діагностиці. Саме факт усвідомлення смертності задає два ключові (зазвичай протилежних за змістом) вектори вибору напрямку смисложиттєвих стратегій. З одного боку, намагання встигнути отримати насолоду від швидкоплинного життя, з іншого, – роздуми щодо кінцевого змісту усього життєвого шляху, наслідків життєдіяльності. У фромовському дуалізмі – це «мати» чи «бути», в розумінні П.Сорокіна це ідеаціональна чи почуттєва парадигми, с позицій А.Маслоу – вибір різних базових потреб.

Вказано на неоднозначність релігійних підходів щодо задавання смисложиттєвих настанов з урахуванням актуальності проблеми невідворотності кінцевості життя. У загальному вигляді (основні ідеологеми світових релігій) має місце традиція використовувати страх смерті, як поштовх до більш досконалого, морального та більш соціально налаштованого життя. Але фіналізація шляху праведного служіння як кінцевої нагороди має досить прагматичний зміст – безтурботне життя після фізичної смерті. Наукове знання також не знімає тривоги щодо сенсів існування враховуючи передбачуваний кінець. Тим більше, саме наукове знання доповнює остороги та загрози щодо існування людства. У сучасному глобалізованому світі традиції численних релігійних пророцтв щодо апокаліпсисів, доповнюються науковими прогнозами з аналогічними смертельними наслідками. Крім того глобалізація загострює проблемність сенсів існування, руйнуючи соціальні системи, наочно показуючи їх уразливість від макрофакторів. Смертельна загроза виступає одним з найбільш ефективних соціальних регуляторів життєдіяльності суспільства. Загроза смерті придає тонус, більшу упорядкованість, зосередження та усвідомленість життя. Протягом історії людства війни ставали чинником мобілізації смисложиттєвого потенціалу (індивідів і суспільств), формуючи соціальну реальність, що героїзує масове вбивство, надаючи йому підвищеного смислу. Глобалізація позбавляє війни ореолу позитивної смислової значущості, розглядаючи їх як аномалії в гуманістичній траєкторії розвитку соціуму. Тим не менш, в умовах суспільства, що глобалізується, стає все більш постмодерновим та постіндустріальним зберігаються принципи, згідно з якими концентрація зусиль, отримання смислу життя в його соціально значимому вимірі досягається під впливом загроз (родині, державі, цивілізації), включаючи й військові.

Загалом смерть доцільно визначати як своєрідний «соціальний фон». Вона загострює, посилює значимість проблеми смислу життя. Одначе недоцільно абсолютизувати її значущість. Навіть пом’якшення чи перспектива зникнення даного фону не знижує актуальності запитань щодо сенсів життя, навпроти, тільки загострює. Наочним підтвердженням цього стають проривні досягнення біотехнологічної революції. Масштабні наслідки біотехнологічних досліджень залишаються поза увагою фахової соціологічної аналітики, не зважаючи на те, що біомедичний комплекс фактично формується як важливий соціальний інститут глобалізованого суспільства. Біотехнології стають одним з головних та найменш передбачуваних атрибутів глобалізації, значною мірою змінюють уявлення про життя, форми та смисли існування, впливають на зміни суспільної моралі, вступають в конфлікт з ключовими постулатами світових релігій, формують нові реальні та уявні загрози. Резюмуючи вплив розвитку біотехнологічної революції на смисложиттєву сферу соціуму, що глобалізується, визначається: можливості по забезпеченню умов фізичної життєдіяльності, що спираються на біотехнологічні досягнення, народжують специфічні проблеми відносно якості смислового наповнення людського існування; низка розробок у сфері біотехнологій безпосередньо пов’язана із впливом на соціально-психологічну та психоемоційну сфери діяльності особистості, які обумовлюють активно-свідоме відношення до смисложиттєвих проблем, і саме біотехнологічне втручання здатне подавляти, нівелювати значущість усвідомленого самовизначення щодо смислових виборів; можливості збільшення тривалості життя зі збереженням фізичної та мозкової активності в результаті вдосконалення біотехнологічних розробок загострює конфлікти між поколіннями, а також ускладнює загально смислову життєву фабулу.

У четвертому розділі – «Смисли життя в суспільстві, що глобалізується: оцінка проблем реалізації» – досліджено соціальні та індивідуальні фактори, що стримують позитивну реалізацію смислів життя в умовах глобалізації, представлено проблеми смислів соціального розвитку українського суспільства в період глобалізаційних трансформацій та домінуючі смисложиттєві настанови українських громадян, а також з урахуванням проблемних чинників наведено підходи щодо класифікації смислів життя.

Констатовано комплексний вплив соціальних та індивідуальних факторів,  які значною мірою знижують намагання щодо реалізації смислів життя, що пропагуються в суспільстві як позитивні. В індивідуальному вимірі передусім виокремлено обмежувачі часу (усвідомлення швидкоплинності та непередбачуваності життя), обмежувачі в соціальних ресурсах, обмежувачі фізичних, психологічних і моральних сил. Останні – значною мірою результуюча двох попередніх позицій. Авторська концепція соціальних обмежувачів включає декілька основних чинників. Зокрема соціальну нерівність, яка в суспільстві, що глобалізується, зберігає свої головні історичні атрибути. Вона, з одного боку, задає певні мобілізаційні тонуси щодо реалізації смислів життя і особливо для тих, хто перебуває на низьких шаблях соціальної драбини, але водночас відтворює умови, за якими смисли життя зациклюються в колі концентрації надзусиль, фокусуючи цілі (не смисли) особистостей виключно в кар’єрно-статусному плані, що приводить до фрустрації смислів позитивної самореалізації. Багато з тих, хто утвердився завдяки відвойовуванню майнових, посадових та інших прерогатив, втративши позитивні смисложиттєві орієнтири, формують соціальне середовище, що перешкоджає іншим реалізовувати більш досконалі смислові настанови («соціальна дідівщина»), підтримують неформальну кастову систему вже у постіндустріальному та постмодерновому суспільстві. Загальносоціальна інертність та конформізм, які знаходять свій прояв ще в одному з обмежувачів – відтворенні системи масового безглуздого проведення часу – стають перешкодою для тих, хто перебуває у пошуку смисложиттєвих настанов. Якщо соціальна нерівність ініціює підміну смислів, цілей та цінностей, то ці чинники ставлять під сумнів будь-який раціональний сенс реалізації смислових потреб індивідів. Розвиток глобальної системи розваг посилює вплив цих обмежувачів. 

Окремим чинником, є виробничо-економічна система, в якій продовжують домінувати прибутковий складник та відчужений характер праці. Значним обмежувачем щодо намагань реалізовувати соціально налаштовані смисли життя залишається криміналізація суспільних відносин. Процеси глобалізації надали криміналу глобального простору, підсилюючи уявлення щодо його впливовості завдяки телебаченню, кінематографу, а останнім часом і Інтернету, культивуючи песимістичні настрої та відчуття безнадійності перед його впливовістю. Смисли життя стають значною соціальною проблемою в глобалізованому суспільстві, яке продовжує спиратися на мілітаризм (у різних його формах). Загальнолюдські цінності, цивілізаційна соціально відповідальна тональність принципів міжнародного права не позбавляють глобальний соціум від постійних намагань політичних та економічних суб’єктів щодо силового ствердження своїх прерогатив. Світове співтовариство, глобально об’єднуючись, водночас продовжує масштабно та інноваційно озброюватися, мобілізуючи найкращі інтелектуальні сили соціуму, зводячи нанівець очікування в деагресизації мислення, переходу суспільних відносин з силового на консенсусно-договірний базис. Аналіз фінансово-майнової домінанти та превалювання ірраціоналізму над раціоналізмом доповнюють уразливість смисложиттєвої сфери перед впливом багатьох негативних чинників.

При системному аналізі чинників раціонального усвідомлення проблем реалізації смисложиттєвих настанов виокремлено три рівні – внутрішньо-особистісний, міжособистісний та загальносоціальний. На внутрішньо-особистісному передусім необхідно враховувати усвідомлення кінцевості життя, незалежності (фатальності) багатьох обставин, зважування особистих можливостей/неможливостей, оцінку зовнішніх обставин. Міжособистісний рівень характеризується підвищеною конфліктогенністю по багатьох лініях: професійних, поколінських, родинних, у рамках яких не сприймаються активні смисложиттєві стратегії, панують раціонально-ірраціональні спроби спротиву. Загальносоціальний рівень надає чимало прикладів унеможливлення позитивної загальнолюдської смисложиттєвої налаштованності в умовах збереження різноманітних форм відкритої та латентної агресії та протидії в хоча й глобалізованому, але розрізненому соціумі. Песимізм закріплюється оцінкою негативних прикладів щодо долі тих, хто намагався зменшити цю напругу у практиці міждержавних, міжконфесійних та інших відносин.

Доведено, що український соціум, виступаючи органічною частиною глобалізованого світу, слідує у загальних проблемних трендах щодо сенсів свого існування, демонструючи типовість труднощів, у які потрапили більшість країн пострадянського простору: загальна розгубленість, перманентна соціально-економічна криза, постійні вибори векторів «приєднання», «входження», панування «будівельної фразеології» (державне будівництво) як компенсаторної форми смислоорієнтацій в умовах геополітичної та геоекономічної невизначеності тощо. Також у макросмислових настановах постійно відтворюються: переважно економізовані мотиватори (здійснення економічних реформ заради добробуту та подолання кризи); постійна присутність своєрідної фабули порятунку (якщо не буде зроблений той чи інший вибір, то держава, народ, нація… загине); панівна орієнтація на більш сильного союзника чи балансування між сильнішими, якщо їх сили паритетні. Українська проблемна ситуація висвітлює, що загальна структура смислів, що функціонують сьогодні у суспільстві, повинна включати в себе, як мінімум, три компоненти: абстрактно-гуманістично-глобальні, що відображають загальнолюдський контекст існування окремих держав (цілі тисячоліття, демократичний розвиток, підтримання миру тощо); автентичні, які повинні утримувати національну матрицю існування; адаптаційні, що зумовлені необхідністю пошуків сценаріїв та технологій  «виживання» локальних соціумів у глобалізованому суспільстві (наприклад, «модернізація»). Крім того, в суспільстві, що стрімко глобалізується, потрібно сприймати як даність не тільки взаємозв’язок між зовнішніми та внутрішніми смислоформуючими чинниками, але чітко визнавати домінування перших (зовнішніх), навіть у тих випадках, коли мова йде про виконання начебто цілком внутрішніх смислових та цільових орієнтирів. Настійливі намагання пошуку оновлених сенсів існування українського соціуму в умовах глобалізації дисонують з реальними смисловими фабулами пересічних громадян.

Спираючись на результати соціологічних досліджень («Всеукраїнський моніторинг «Українське суспільство 1992-2010. Соціологічний моніторинг», Міжнародне порівняльне дослідження «Європейське соціальне дослідження» (ESS) 2005-2007-2009, які виконуються Інститутом соціології НАН України та моніторинг суспільно-політичної ситуації в Луганській області (кафедра соціології СНУ імені В.Даля)) слід відзначити, що смисли життя багатьох українців (якщо вони взагалі залишаються в раціональному вимірі) – це переважно смисли «загнаних» людей, які у багатьох випадках вже не сподіваються прожити гідно своє життя, намагаючись сформулювати для себе сенси існування хоча б у забезпеченні майбутнього дітей чи онуків. Існує також й інший полюс, що демонструє значну фрустрацію смислових настанов в українському соціумі  – відвертий гедонізм низького гатунку. І ці смислові позиції складаються в парадоксальну розповсюджену (й не тільки в Україні) конфігурацію, коли, з одного боку, життя виступає як наднапруга, майже громадянський подвиг, а з іншого, – проявляє свою смислову тупиковість та безнадійність у тотальному споживанні. Відбувається відтворення смислів життя у замкнутому колі між виживанням та споживанням як компенсаторним механізмом щодо відчуття безглуздості існування. Постійна боротьба за «життя для того, щоб вижити» та «вирватись» з обставин, що склалися (у майновому та у просторовому відношенні) характеризує сенси (у якісному значенні досить абсурдні) представників полярних полюсів соціальної драбини, не збігаючись лише по деяких формах реалізації. Подібні утилітарні смисли ідуть урозріз з постіндустріальними та постмодерновими тенденціями щодо смислових орієнтацій, в яких превалюють настанови на розвиток творчих здібностей, конструктивної самореалізації та розширення на цьому тлі відчуття повноти життя.

Проаналізовано підходи до класифікації смисложиттєвих настанов. Відмічається загальний дефіцит фундаментальних розробок щодо класифікації смислів життя в українській соціології. Зокрема, А.Ручка, звертаючись до підходів французьких дослідників Л.Тевено та Л.Болтанські, представив типологію з шести смисложиттєвих орієнтирів: «творчість і гармонія», «досягнення і популярність», «сім’я і любов», «справедливість і демократія», «добробут і гедонізм», «раціональність і сучасність». Констатується, що нерідко автори концепцій диференціації недостатню увагу звертають на таке розширене явище, як відсутність у значної кількості людей осмислення своєї життєдіяльності як активного акту самоусвідомлення. У соціально-філософських працях, як правило, превалює якась одна смисложиттєва фабула (ідейна канва), наприклад, релігійна (Є.Трубецькой, С.Франк) чи присутня загальна критика сучасних смисложиттєвих настанов. При спробах наукової класифікації сенсів життя присутня (свідомо чи несвідомо) традиція брати за відправний пункт ідеально-правильні смисли життя (Д.Леонтьєв) чи «об’єктивні» (Ю.Александрова), що відповідним чином задає моральне підґрунтя до класифікаційних процедур. Розгалужену (за десятьма критеріями) систему класифікації смислів життя людини пропонує В.Терехович: причини та наслідки, зовнішні та внутрішні зв’язки, активні та пасивні зв’язки, типи причин, ступінь загальності і частковості, форми зв’язків, процеси та етапи процесів, сфери об’єктів, що розглядаються, рівні усвідомлення зв’язків, троїчне відношення «ціле – багате – індивідуальне». Хоча автор також не враховує належним чином ігнорування та втечу від смислів життя.

У дисертаційній роботі запропановано розрізняти такі смисли життя: світські та релігійні, «поцюсторонні» та «потойбічні», меркантильні та альтруїстичні, раціональні та ірраціональні. У системі класифікації смислів життя необхідно враховувати також: часовий чинник, динамічні критерії (виходячи з того, що смисли життя можуть бути спрямовані на зміну соціальної реальності чи, навпаки, на збереження становища), рівень конкретизації (абстрактні та предметні), а також ступінь стійкості чи нестійкості обраних смислів життєдіяльності. Запропоновано класифікацію соціальних груп, спираючись як на основний чинник диференціації на критерії усвідомлення-ігнорування проблеми смислів життя та стійкості-нестійкості смиложиттєвих настанов. Зокрема виокремлено групи тих, що: «знайшли та впевнені», «перебувають у пошуку та сподіваються», «вагаються», «втратили та приречені», «індиферентні». Підкреслено важливість враховувати при дослідженні соціальних нерівностей у постіндустріальних анклавах глобалізованого світу критерій рівня вирішення соціальної проблеми смислу життя, де ключовим виступає розшарування на тих, хто, знаходячи позитивні смисли життя, свідомо формує та втілює навички щодо використання матеріальних можливостей у напрямку оптимального розвитку себе та своїх близьких, і тих, хто не вирішує для себе в конструктивному плані проблему сенсів життєдіяльності, маючи достатньо ресурсів. На цьому базовому принципі виникають складні та поки що менш явні формати соціальних нерівностей соціуму, що глобалізується. У зв’язку зі зростанням соціального простору постіндустріального світу все більш актуальним стає відхід від головного критерію щодо розшарування –  «багатство-бідність» – до критеріїв, що характеризують вміння чи невміння відчувати себе повноцінною, самодостатньою людиною з насиченими  смисложиттєвими настановами.

У п’ятому розділі – «Смисли життя, як соціальна проблема в умовах невизначеності смислів розвитку суспільства, що глобалізується» – проаналізовано вплив на соціальну проблему смислів життя відсутності консолідованого конструктивного вектору розвитку глобального соціуму, розглянуто роль загроз у формуванні загальних смислових завдань людства та труднощі, що виникають у представників смислоформуючої еліти щодо пошуку смислових настанов суспільства, що глобалізується.

Зазначено, що проблемності смислів життя в епоху глобалізації надає й факт відсутності чіткої направленості самої глобалізації. Дискредитація та десакралізація під впливом глобального техно-промислового та інформаційно-комунікаційного середовища державних та релігійних консолідуючих смислових домінант не компенсується смисловими настановами загальноцивілізаційного характеру. Навіть постановка такої проблеми в суспільній думці сприймається досить насторожено оскільки: а) на тлі історичних прецедентів існує певне неприйняття всіляких спроб об’єднання людства на фундаменті світських (комунізм, лібералізм тощо) та релігійних ідей; б) спроби досліджень у цьому напрямку асоціюються з пошуком нової «месіанської ідеї»; в) виникають підозри щодо розробників у їхній заангажованості та виконанні певних соціальних замовлень. Складається парадоксальна ситуація, згідно з якою аналіз можливих сценаріїв у відношенні майбутнього глобалізованого соціуму здійснюється, але безпосередньо людство як цілісність, яка має (може чи повинна мати) сенс свого існування часто не досліджується. Для локалізованих суспільств сприймається аксіоматично необхідність існування соціальної, національної чи релігійної ідеї як матеріалізації потреби соціуму в смисловому базисі свого існування. Тим часом глобалізоване суспільство не сформувало навіть чернеток сенсів свого розвитку. Все, що відбувається в глобальному світі, продовжує носити характер неусвідомленості. Навіть ті, хто очолює поступ глобалізації не можуть чітко сформулювати соціальні смисли та цілі даного руху. Інші ж формулюють смисли та цілі в мобілізаційній тональності («не відстати», «наздогнати», «не залишитись на узбіччі» і т.п.). Проявляє себе закономірність, що коли важко означити смисл та цілі процесу, вже сам процес (в даному випадку процес глобалізації) визнається і, як смисл, і як ціль. Тобто в пошуках смислу розвитку суспільства, що глобалізується, пропонується бачити сенс в самій глобалізації, фетишизуючи її значення.

Проблемне поле полеміки відносно глобалізаційних процесів сфокусовано переважно на питаннях, далеких від смислоформуючих завдань: перспективи традиційних культурних укладів під тиском глобалізаційних чинників, співвідношення між «глобалізацією» та «вестернізацією», боротьба за лідерські позиції у глобалізаційній гонитві тощо. Спроби ж головної легітимної структури об’єднаного світу – ООН – щодо формулювання завдань для всього людства відображають переважно рівень потреб аграрно-індустріальних суспільств («Цілі тисячоліття»): викорінювати крайню бідність та голод, досягти загального рівня навчальної освіти, сприяти гендерній рівності, зменшити дитячу смертність, покращити здоров’я матерів, побороти ВІЛ/СНІД, малярію та інші небезпечні інфекційні захворювання, забезпечити стійкий розвиток навколишнього середовища та розвивати глобальне партнерство заради розвитку. Таким чином, у «Цілях тисячоліття» не враховано необхідність поступового акцентованого переходу від важливих, але примітивних завдань щодо забезпечення умов існування до сенсів існування для тих, хто вже має достатній рівень елементарних умов, але не розуміє, навіщо їм ці сприятливі умови. Адже покращення матеріального становища автоматично не сприяє підвищенню рівня самопочуття. Навпаки мають місце підвищення рівня суїцидів, проявів асоціальної та антисоціальної поведінки. Наведено смислову проблемну дилему: економіка не може бути офіційно проголошена смислом розвитку глобального соціуму, одначе саме вона фетишизована і негласно виконує консолідуючу смислову функцію, задаючи відповідні цільові пріоритети.

Зафіксовано, що традиційними засобами вирішення соціальної проблеми фрустрації об’єднавчих смисложиттєвих настанов, що періодично пропонуються окремим сегментам глобалізованого суспільства, є архаїчні смисли. Під архаїчними смислами (смисли минулого чи смисли про минуле) розуміють настанови на життєву реалізацію, тобто активний характер внутрішніх та зовнішніх ініціацій, який базується на уявленнях відносно того, що майбутнє повинно вибудовуватись, як відтворення атрибутів соціально-економічних та соціально-політичних укладів, що мали місце в найближчій чи віддаленій історичній практиці, а також у міфах та легендах. В умовах невизначеності смислів глобального розвитку, загострення соціальної проблеми смислів життя саме локалізовані та хронологічно пройдені зразки устрою соціальних відносин пропонуються як смислова програма, реалізація якої надасть можливість вирішити значну кількість складних протиріч глобалізованого суспільства. Виникає небезпека завдяки зверненню до минулого відсторонитись від активних та складних пошуків абсолютно нових форм та способів світоустрою, включаючи й інноваційні, соціально насичені смислові орієнтири.

Представлено деталізований аналіз загроз, як важливого засобу консолідації соціуму, що глобалізується, на тлі дефіциту позитивних смислових конструктів. Постійна заданість принципу «до смислу через загрози» базується на проаналізованому раніше факті смертності індивіда, соціальних систем та всього людства. Багато процесів соціокультурної та політико-економічної інтеграції обумовлювались та продовжують обумовлюватися впливом реальних чи уявних  загроз. Саме такий процес – переборення одних небезпек та боротьба з новими – забезпечує суспільний ритм. Окремі індивіди, групи та соціум мобілізується, отримує самозначущість та смисли життєдіяльності, як правило, тільки перед лицем загроз існуванню. Сучасна управлінська діяльність також представляє собою відтворення та регуляцію соціальних острахів та фобій, що виникають на цьому ґрунті. Суспільство, що глобалізується, перенасичене своєрідними смисло-загрозами. Під смисло-загрозами розуміють смислові настанови на діяльність, спрямовану на боротьбу зі зниженням рівня небезпеки від існуючих небезпечних чинників. Запропонована така класифікація смисло-загроз з урахуванням історичних та сучасних прецедентів: глобально-релігійні, глобально-політичні, глобально-економічні, глобально-екологічні, глобально-пандемічні, глобально-терористична, глобально-технологічні, глобально-демографічні, космічні, глобально-мілітаристські. Існує необхідність розподілу смислів, що продукуються загрозами на: смисли, що ініціюються реальними загрозами, але використовуються в системі маніпуляційних дій представниками соціальних інститутів та організацій та смисли, що повною мірою породжені штучними (уявними) загрозами. У загальному значенні існування глобальних смисло-загроз задає фактично абсурдні смисложиттєві настанови – жити, щоб забезпечувати виживання глобального соціуму.

Дослідники все частіше звертають увагу на загрози, що виникають перед свідомою та смислоспрямованою людиною в технотронну епоху. Зокрема Г.Рейнгольд вважає, що в особистісно-глобальному плані існує три ключові загрози, які є продуктом бурхливого та всеохоплюючого розвитку інформаційно-технологічної революції: загроза свободі, загроза якості життя, загроза людській гідності. Усі ці загрози напряму пов’язані з соціальною проблемою смислів життя в суспільстві, що глобалізується. Таким чином, замість зростання позитивного соціально-психологічного фону щодо перспектив становлення глобалізованого світу має місце домінування алармічних настроїв та виникають відповідні характеристики (наприклад, «суспільство ризику», за У.Беком). Піддано критиці практику стимулювання акумуляції суспільних зусиль та знаходження смислових настанов, використовуючи категорію «Виклики». Такі спроби нівелюють суб’єктний характер глобальних проблем, надаючи їм фантомний, абстрактний, завуальований вигляд. Можливості пом’якшення гостроти соціальної проблеми смислу життя в умовах суспільства, що глобалізується, пов’язані з готовністю знаходити та впроваджувати соціальні механізми поступової відмови від катастрофічної свідомості, яка дозволяє примітизувати життєві смислові устремління під впливом прямих чи побічних загроз. Виникає завдання зміни смислової парадигми глобального соціуму, що спирається на страх перед можливими економічними, військовими, екологічними, біотехнологічними та іншими катастрофами, на змістовно-конструктивну смислову парадигму.

Обґрунтовано позицію, згідно з якою сучасна глобальна криза – це передусім показник того, що світова управлінська еліта (як би полемічно не сприймався цей термін) при всій різноманітності засобів впливу на глобальні процеси не в змозі:     а) комплексно прогнозувати витоки, динаміку розповсюдження, терміни та наслідки світової кризи; б) оперативно та системно аналізувати її розвиток; в) узгоджено здійснювати поліфакторні дії щодо пом’якшення кризових явищ; г) задавати значущі смислові тренди, що дозволяють бачити гуманістичну перспективу планетарного розвитку. Світова управлінська еліта не здатна змінити смислові пріоритети з економічних на соціально-відповідальні, відмовитись від отримання прибутку в галузях, які постійно продукують соціальні кризи та фруструють позитивні смисли життя. Має місце продовження жорстокої конкурентної боротьби за економічну, фінансову та політико-ідеологічну монополії в світі, який інфраструктурно та технологічно цілісно сконфігурований. Капітал не вкладається в моральний інтелект, у підтримку інновацій, які можуть ініціювати соціогуманітарні реформи. Навпаки, підтримує системний порядок, в якому домінують орієнтації на спрощення потреб, розосередження устремлінь щодо здійснення соціально відповідальних та творчо налаштованих смислів життєдіяльності.

Локальними, однобічними спробами щодо виходу з глобального ідейно-смислового кута виступають такі ініціації: нові-старі релігійні настанови, спроби відродження лівої ідеї в її рудиментарних зразках, продовження культивування лібералізму, регіоналізм, загальний рефрен щодо освітнього та морального саморозвитку глобального соціуму. У роботі надано аналіз та критичні зауваження до кожної з цих ідейних платформ, що пропонуються для вирішення тотальної проблеми щодо визначення та можливого втілення сенсу (чи сенсів) існування глобалізованого суспільства.