| Краткое содержание: | Вступ містить аргументацію актуальності обраної теми, сформульовані мета й основні завдання дослідження, вказано, розв’язанню якого з завдань буде присвячено кожний з п’яти розділів роботи.
аспект” коротко представлена історія виникнення синергетики як нової загальнонаукової парадигми. Синергетичний дискурс, будучи насамперед дискурсом процесуальності і самостановлення системного порядку, не претендує на винятковість свого бачення цих явищ. У розділі показано особливість синергетичних моделей системних трансформацій. Розв’язується завдання розкриття міждисциплінарного, загальнонаукового змісту основних понять і того теоретичного конструкта, що пропонується синергетичною парадигмою.
У першому параграфі даного розділу представлено історію синергетики у зв’язку з історією становлення певного бачення світу, що в основі своїй спирається на нелінійну логіку розвитку світових подій (стрибкоподібну, розгалужену, залежну від випадковості), їх холістичність і синергічність (узгодженість ритмів та енергій).
Розробки в рамках наукового руху “концепція самоорганізації”, що зараз постійно поглиблюються, як один з головних своїх результатів пропонують осмислення самоорганізаційних ідей не як чергового кумулятивного кроку в науковому пізнанні, а як революційного моменту у розвитку західної науки, що підбиває підсумок класичному періоду та закладає основи принципово іншого погляду науки на світ, його становлення і місце людини в цьому світі. У фокусі уваги синергетичного світобачення опиняється неперервне самостановлення світового порядку зі споконвічно властивою йому хаотичністю.
Подібна модель реальності в різних модифікаціях існувала в древніх космогонічних уявленнях, міфологічних оповіданнях про народження Космосу з Хаосу, у працях багатьох західних філософів, зокрема у діалектиці Гегеля, циклічних теоріях Шпенглера, Тойнбі, Сорокіна, філософії Ніцше, його ідеї поєднання аполонічного та діонісійського начал. Східна філософія практично вся пронизана ідеєю самоорганізації, єдності двох начал, життя як необхідності балансування між Буттям і Небуттям.
Ретроспектива, що таким чином вибудовується в роботі, ґрунтується на твердженні, яке може бути сформульоване так: близькі синергетичному баченню моделі світовідтворення не є недавнім відкриттям власне синергетики й сягають своїм корінням як філософських, так і інших властивих людині способів осягнення світу.
Динаміка представлених у древніх космогоніях відносин між порядком і хаосом, при всій існуючій їх варіативності, вказує на близькість двох картин світу — міфологічної і синергетичної. Основні положення цих поглядів можуть бути сформульовані в такий спосіб: 1) Хаос і Космос (порядок) тісно пов’язані і перебувають в амбівалентних відносинах; Хаос — не тільки джерело руйнування порядку, але і сила, що творить, утримуючи у своїх глибинах напередзадані структури порядку; 2) Хаос завжди існує як внутрішня сторона порядку, він має в собі потенцію нового переструктурування, що й складає основу невпинного перетворення світу; 3) світ існує в циклічному чергуванні Порядку і Хаосу, однорідності і неоднорідності, розмежування та єднання, напруженості (конфліктності) і гармонії; 4) ці закони світовпорядкування універсальні, притаманні мікрокосму і макрокосму, Всесвіту, людським спільнотам і внутрішньому світові людини.
Системно-синергетичний принцип єдності і цілісності світу знайшов відображення в ряді циклічних європейських концепцій, що беруть свій початок від робіт Д.Віко, І.Гердера і які відзначали єдину для суспільства закономірність зародження, розквіту і загибелі. Найбільш завершені ідеї, близькі до системно-синергетичного сприйняття світу і суспільства, на думку історика синергетики В.Шалаєва, пов’язані з іменами Г.Лейбниця, А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, Г.Гегеля, К.Маркса, Г.Спенсера, А.Бергсона, Й.Хейзінги, Х.Ортеги-і-Гассета, О.Шпенглера, А.Тойнбі, К.Ясперса, К.Поппера. П.Сорокіна й ін.
Діалектичність самоорганізаційних уявлень — це те, на чому неодноразово акцентували увагу засновники синергетики, до цієї ж характеристики звертаються і більшість дослідників, що працюють у межах нової парадигми. Одним із перших фундаментальних досліджень зв’язку категорій і понять гегелівської філософії (пов’язаних з формоутворенням, детермінацією, таких як “елемент”, “структура”, “ціле”, “частина”, “внутрішнє”, “зовнішнє”, “цілісність”, “тотальність”, “інтеграція”, “диференціація”) з поняттями, що використовуються в синергетичних побудовах (дисипація, синхронізація, когерентність), запропоновано в роботах вітчизняного філософа, теоретика постнекласичної науки І.Добронравової.
Хоча уявлення про світопорядок, що випливає із синергетичних побудов, мають немало попередників у філософській думці Заходу, багато дослідників вважають, що ще більшою мірою вони співвідносяться з ідеями східних філософських і релігійних вчень. Розгорнуту аргументацію цього положення ми знаходимо в роботах Ф. Капра. Синергетика, як і філософія Сходу, намагається повернути людину до уявлення про єдність світу, про неадекватність погляду, що розтинає світ на шляху його аналітичного розгляду.
У другому параграфі вибудована історична панорама, пов’язана з безпосередньою науковою історією синергетики. Об’єктом уваги в цьому параграфі є конкретний етап становлення синергетики як сучасного міждисциплінарного наукового напряму, із властивим йому формуванням предмета й об’єкта дослідження та кристалізацією понятійного апарату.
З позиції такого погляду, родові витоки синергетики як міждисциплінарного наукового напряму треба шукати, насамперед, у загальній теорії систем і кібернетиці. Загальним моментом для представників усіх цих напрямів є їхнє прагнення розглядати системні об’єкти, абстрагуючись від їх конкретної елементної наповнюваності, зосереджуючи увагу на способі організації зв’язків і відносин між елементами, що і забезпечувало свого часу широку міждисциплінарну методологічну затребуваність кібернетики і теорії систем.
З теорією систем синергетику споріднює як прагнення до пізнання деяких універсальних принципів буття, так і обрання відкритих систем, що обмінюються із середовищем речовиною, енергією, інформацією, як центрального об’єкта дослідження, а також концентрація уваги на процесах системної протидії процесам ентропійного зростання.
Сам термін “самоорганізація” виникає спочатку в рамках класичної кібернетики. Послідовність смислових трансформацій, після яких цей термін з’являється в понятійному арсеналі синергетики, приводить до значної зміни його смислового навантаження. Кібернетика мала справу із системами на межі ентропійного парадоксу, тоді як синергетику цікавлять процеси системного впорядкування й організованості, що виникають після переходу ентропійного бар’єра.
Значно ближче до синергетичного розуміння самоорганізації з’являється в посткласичній кібернетиці, що бере початок у роботах того ж Н.Вінера. Але в рамках кібернетики ці ідеї не мали серйозного розвитку, оскільки вся стратегія кібернетичної методології була спрямована на роботу з цільовими системами, в той час як синергетика досліджує системні реакції, що їх можна віднести у кращому випадку до квазіцільових, маючи на увазі те, що ціль самоорганізаційних змін не задається системним суб’єктом управління.
Результати, що їх треба віднести вже до безпосередньої історії становлення синергетичних ідей, з’являються в середини минулого століття. Тут насамперед треба послатися на роботи І.Пригожина в області хімічної термодинаміки незворотних процесів, Г.Хакена в області фізики лазера, М.Ейгена з кінетики біологічних реакцій і теорії гіперциклів.
Синергетика як окремий міждисциплінарний напрям у науці знаходить своє визнання тоді, коли проблема самоорганізаційно виникаючого порядку з другорядної стає центральною і приходить усвідомлення того, що вона не є специфічною для фізики, хімії, біології, а має міждисциплінарний і кроссистемний характер. Відбувається формування основного ядра майбутньої дослідницької програми — концепції самоорганізації. Об’єктом досліджень, що провадяться у рамках цієї програми, стають відкриті нелінійні системи всілякої природи, які перебувають у стані, значно віддаленому від термодинамічної рівноваги (яка в певному смисловому спрощенні може трактуватись як однорідність). Основний предмет дослідження — процеси спонтанного виникнення порядку, що відбувається в точках критичних значень керуючих параметрів, і йде шляхом виникнення. структур, які несуть упорядкованість системному середовищу. Цей процес відбувається через раптову і спонтанну появу кооперування (узгодженостей) між елементами системи, які до цього перебували в хаотизованому, автономізованому стані.
Наступний етап розвитку концепції самоорганізації дослідники її історії називають початком “глобалізації” і відносять його на кінець сімдесятих років минулого сторіччя. В цей час з’являються нові роботи І.Пригожина, Г.Хакена, М.Ейгена, у яких уже проводиться думка про універсальність ідей синергетики і її можливість успішно працювати в галузях економіки, екології, політики, соціології, психології, естетики.
У третьому параграфі розділу подано основні поняття і принципи, якими оперує синергетика.
Понятійний апарат, що обслуговує потреби синергетичного погляду на проблеми системної динаміки, нині ще не склався остаточно, хоча вже звичними стали такі поняття, як нелінійність, складність, нерівноважність, відкритість, що характеризують властивості розглянутих системних визначеностей, і такі як ентропія, дисипація, біфуркація, атрактивність, флуктуація, фрактальність, що дають змогу описувати особливості процесів породження самоорганізаційного порядку.
Принципи, яким підкоряються процеси виникнення впорядкованостей у системах, що самоорганізуються, формулюються як принципи індетермінізму (нелінійного детермінізму), непередбачуваності, квазітелеологічності, незворотності, варіативності.
Ентропія — це в загальному розумінні міра невпорядкованості системи. Поняття ентропії дозволяє пов’язати невпорядкованість системи на макрорівні з мікрорівнем — положенням і станом окремих елементів системи. Це дає можливість вибудовувати теоретичний місток між макроподіями і мікросвітом.
Моменти досягнення керуючими параметрами певних граничних меж, у які відбувається стрибкоподібна зміна внутрішньої впорядкованості системи, дістали назву точок біфуркації. Це точки розгалуження можливих шляхів системної динаміки. Унаслідок цього подальший системний рух виявляється принципово непередбачуваним, і такий невід’ємний від класичних наукових моделей принцип детермінізму тут втрачає силу, а мова вже може йти лише про наявність деякого квазідетермінізму або нелінійного детермінізму.
Після проходження системою точки біфуркації з’являються нові впорядкованості, що народжуються з нелінійності, відкритості і дисипації, і які мають назву атрактивних структур. Як їх істотні властиві назвемо: 1) напередіснування потенції таких структур у системному середовищі, пов’язане з самою сутністю цього середовища; 2) наявність у точці біфуркації спектра конкуруючих атракторів; 3) спонтанність виникнення нових упорядкованостей; 4) локальність, процесуальність самоорганізаційних структур — це структура-процес, локалізована у певних ділянках середовища (системного простору); 5) атрактивні стани притягують до себе еволюційні шляхи системного розвитку.
Важливою характеристикою біфуркаційної точки в системній динаміці є збільшення чутливості системи до малих випадкових коливань — флуктуацій. Наявність у точці системної біфуркації рівноймовірних траєкторій майбутнього руху, актуалізація через флуктуацію лише одного з них, вводить у коло уваги концепції самоорганізації уявлення про актуальні і потенційні стани. Про історію, зокрема й соціальну, вже можна говорити в умовний спосіб, і це може бути предметом наукового дослідження.
адаптації”. Метою цього розділу було провести аналіз процесів, що відбуваються у сфері соціального пізнання у зв’язку з появою синергетичної парадигми на загальнонауковому методологічному горизонті.
Завданням першого параграфа було побачити соціосинергетичну парадигму в макропарадигмальному просторі соціального пізнання, співвіднести її з установками класичної, некласичної, постмодерністської методологічної традиції. Постнекласичний дискурс — це дискурс цілісності, міждисциплінарності, синтетичності, інтегративності. У цьому зв’язку можливості нової парадигми бути постнекласичним методологічним підґрунтям соціального пізнання обговорюються з погляду її потенційності в плані розв’язання інтегративних завдань, що постають перед соціальними науками, а також у плані можливості пропонувати нелінійні моделі соціальної динаміки як альтернативу лінійним, прогресистським установкам.
Світоглядні основи класичного погляду на світ визначалися базисними установками культури Просвітництва. Прогресивність як основна траєкторія світового розвитку для такої установки була безсумнівною. Проблема соціального порядку, перебуваючи у центрі уваги класичної соціальної науки, вирішувалася через пошук об’єктивних законів його виникнення та зміни, а моделі соціального порядку вибудовувалися за зразками моделей класичної динаміки. В цьому разі всі зміни розглядалися як лінійні, зворотні, однозначно пов’язані з початковими умовами, передбачувані й такі, що не залежать від випадковості та відповідають принципу детермінізму і каузальності.
Поява некласичної парадигми як альтернативної у сфері соціального пізнання свої витоки має у феноменології Е.Гуссерля і В.Дільтея і являє собою реакцію соціогуманітарного знання на кризу, що переживала культура і наука Модерну на початку –в середині ХХ ст. Тепер у центрі уваги нової суб’єктивістської парадигми вже не об’єктивні процеси виникнення соціальної впорядкованості, а порядок, що виникає у свідомості суб’єкта в процесі інтерпретації соціального світу.
Позитивістські і феноменологічні методологічні установки зумовили поділ усього корпусу соціологічного знання на два табори. Їх протистояння в результаті було трансформовано в протистояння, що широко позначалося як розведеність мікро- і макросоціологічних підходів. Смисловий бік неузгодженості і суперечливості цих двох основних позицій можна визначити як протистояння між системним і діяльнісним детермінізмом. Процеси світової глобалізації, що набирають все більшої сили, стали одним з істотних стимулів інтегративних пошуків, що прагнуть до теоретичних конструкцій, здатним примирити ці два погляди. Пік таких пошуків припадає на 80–ті роки минулого століття і відзначений роботами Дж.Александера, Р.Будона, Е.Гідденса, Дж.Рітцера, Н.Смелзера, Дж.Тернера, Ю.Хабермаса, П.Штомпки, П.Бурдьє. Постмодерністський проект, що воліє відмовитися від будь-якого онтологізму, холізму і макропогляду, не виявився переконливою альтернативою мікро-макро інтеграції.
Можливість побудови інтегративної моделі, що відкривається в рамках синергетичної парадигми, пов’язана насамперед із тим, що отримані на її підставі наукові конструкти не тільки не виключають зі свого розгляду кризові моменти соціальної історії, а й роблять їх центральними. Те, що в синергетиці позначається як принцип індетермінізму, у самоорганізаційних соціальних моделях може бути подане як певного роду конфлікт між системним і діяльнісним детермінізмом, що виникає в зоні їхніх конкурентних відносин. Весь корпус понять, що їх використовує синергетика, — ентропія, дисипація, атрактор, біфуркація — орієнтовано на діалектику мікро- і макрорівнів системної реальності з урахуванням процесів, що відбуваються в околі кризових точок.
Поява нової парадигми завжди має значний резонанс у проблемному полі тієї сфери знання, де ця парадигма починає працювати. Ці питання обговорені в другому параграфі розділу. Основний зміст актуалізованих у світлі нової парадигми проблем соціальної науки — непередбачуваність соціальної динаміки, лавиноподібність соціальних революцій, відродження етнічності, посилення ірраціональних компонент у соціальній поведінці, проблеми вождя і натовпу, дезінтеграційні процеси, проблема відчуження й інші можуть бути з успіхом розглянуті через призму тих евристик, що випливають з ідей синергетики.
Одним з основних стимулів розвитку концепції самоорганізації, її активної експансії в різні наукові і ненаукові сфери людської діяльності стала ситуація, що її позначають як проблематичність виживання людства як такого. Це усвідомлюється як проблема кризи цивілізації, кризи попереднього трактування гуманізму. У зв’язку з цим виникає необхідність більш поглибленого і всебічного аналізу місця і ролі людини у світі, а це означає передусім зміну картини світу, на підставі якої людина вибудовує свої стосунки з природним і соціальним оточенням. Смислоутворюючий потенціал самоорганізаційної парадигми полягає в здатності подивитися на зазначені проблеми з “нелінійного погляду”, структуруючи їх на підставі тих мислиннєвих конструктів, що у філософії позначаються як “нелінійне, цілісне мислення”.
Найцікавішим моментом у контексті інтерпретаційних можливостей самоорганізаційної парадигми є питання про особливості нелінійних соціодинамічних процесів. Багато які з загадок революцій, їх непередбачуваність, вибухоподібність, закономірність чи випадковість (П.Штомпка) можуть знайти інтерпретаційну логіку в рамках самоорганізаційних підходів до проблеми соціальних змін, для яких криза системи, революція, катастрофа є найсуттєвішим моментом у плані активізації самоорганізаційних явищ.
Одним із парадоксів сучасності можна вважати явище повсюдного “відродження етнічності”. У рамках самоорганізаційних уявлень етнічність трактується насамперед як підстава для виникнення атрактивних самоорганізаційних структур, що поряд з різними іншого роду самоорганізаційними структурами (релігійними, клановими, кримінальними, клубними, структурами громадянського суспільства і т.ін.) виникають у моменти соціальних біфуркацій і стають підґрунтям для нових соціальних упорядкованостей.
Параграф третій присвячений демонстрації правомірності твердження про зростаючу популярність синергетичної парадигми в гуманітарному пізнанні, її потенційності для різних його напрямів. На підставі аналізу значного масиву такого роду робіт показано, як по суті один і той самий методологічний конструкт різні автори успішно застосовують до інтерпретації, здавалося б, зовсім різних явищ соціогуманітарного порядку, породжуючи нові концепції у сфері соціальної філософії, філософії і теорії науки, соціальної теорії, соціальної і культурної динаміки, психології, граматології, аналізу простору дискурсивних практик та ін.
На тій великій множині робіт, які варто віднести до соціогуманітарного крила синергетичного наукового руху, уже зараз можна ввести певну типологізацію:
1) Роботи філософсько-світоглядного плану, що акцентують увагу на пізнавальних можливостях, що їх відкриває синергетика. Це роботи, що оперують поняттями “нелінійне мислення”, “нове світобачення”, “нова картина світу”. Постійно поповнюється множина робіт, присвячених потенційності синергетики як нової методології науки. (Це роботи В.Стьопіна, І.Добронравової, С.Кримського, С.Курдюмова, О.Князєвої, І.Пригожина, І.Стенгерс, К.Делокарова, І.Іонова, Б.Бродського, В.Аршинова, Я.Свірского, К.Майнцера й ін.)
2) Роботи, що мають конкретно-спеціалізований характер, в яких загальні синергетичні конструкти (порядок, хаос, ентропія, біфуркація, атрактор, фрактал і т.п.) наповняються змістом, що відповідає конкретній гуманітарній дисципліні і стає основою для нових гуманітарних концептуалізацій. Так виникають синергетика політики, синергетика історії, соціальна синергетика, економічна синергетика, культур-синергетика, психо-синергетика і т.п. У роботах такого роду синергетичні уявлення використовуються зазвичай у певному розумінні в метафоричному плані, пропонуючи нове осмислення дисциплінарних проблем, якісно інші інтерпретаційні моделі відповідних явищ.
3) Роботи, що вимагають спільних зусиль математиків і гуманітаріїв. Такі роботи звертаються до математичного апарату, що обслуговує синергетичні побудови, пропонують математичні чи комп’ютерні моделі досліджуваних явищ. Ці моделі більш конкретні, тому що їх автори намагаються виходити на певні кількісні показники.
Основна ідея робіт, що у самому загальному вигляді підпадають під тему “нелінійного еволюціонізму”, може бути позначена, за словами М.Мойсєєва так: “Єдиний процес розвитку охоплює неживу природу, життя і, нарешті, суспільство”. Ця ідея міститься в роботах М.Мойсєєва, А.Назаретяна, І.Валлерстайна, В.Василькової, Е.Сєдова. Роботи з нелінійної історії Г.Малинецького акцентують увагу на біфуркаційності, варіативності історичних процесів. Погляд на особливості постнекласичної історичної науки, її методологічний зв’язок із феноменологічною герменевтикою з одного боку і синергетичними концептуалізаціями — з іншого пропонує І.Іонов.
Темою четвертого параграфа даного розділу став аналіз соціокультурних контурів адаптації синергетичної парадигми до проблем соціального пізнання.
Той досить великий корпус робіт соціосинергетичного напряму, що має місце у пострадянській (домінантно — російській) суспільствознавчій літературі, уже дає змогу аналізувати його як певне культурне явище і побачити особливості становлення синергетичного дискурсу у відповідних культурних координатах. Популярність синергетики в російській гуманітарній науці варто вважати закономірним явищем, пов’язаним з особливостями російської (і навіть ширше — слов’янської, православної) ментальності. З одного боку, уявлення про “синергію” як про узгоджену дію двох енергій — божественної і людської — глибоко вкорінено в православній свідомості, і витоки її знаходимо в практиці православного ісихазму. З іншого боку, нелінійність синергетичного мислення, хоча й далеко не в усьому, але збігається з діалектичними логічними конструкціями, демонструє значну співзвучність із ними, а це забезпечує позитивне ментальне тло для сприйняття синергетики в тих культурних ареалах, де ідеї діалектики мають досить глибоке коріння.
Третій розділ: "Самоорганізаційна модель соціальних змін". Завданням цього розділу було запропонувати проект інтерпретації процесів соціальних змін, що задається самоорганізаційним парадигмальним простором.
У розділі пропонується реконструкція процесів виникнення самоорганізаційного порядку в соціальному середовищі, яка проводиться шляхом розпізнавання притаманних самоорганізаційним структурам властивостей у вже відомих соціальних явищах. В отриманій моделі соціальних змін основні синергетичні поняття присутні у вигляді своїх соціологізованих аналогів, таких як соціальний хаос і порядок, соціальна ентропія, соціальна біфуркація, соціальна атрактивність. Ступінь соціологічної новизни цих понять не є абсолютним, але доцільність їх уведення аргументується тими смисловими відмінностями стосовно близьких понять, що зумовлюється їх замкненістю на загальну самоорганізаційну динамічну картину.
Параграф перший присвячений тим принциповим баченням процесів соціальної самоорганізації, що випливають із прагнення надати загальним синергетичним схемам і підходам власне соціального змісту. Головним положенням, що передувало побудові запропонованої моделі, є положення про необхідність виокремлювати в процесах соціальних змін організаційну і самоорганізаційну складові, вважаючи, що вони діють одночасно, підсилюючи або послаблюючи одна одну, але мають різні механізми свого порядкотворення.
Галузь соціології, що її позначають як “соціологія соціальних змін”, являє собою одну з тих галузей соціологічної науки, що розвивається найбільш динамічно, і вирізняється багатопарадигмальністю та великим розмаїттям виникаючих у її рамках концепцій. До найвідоміших моделей соціальних змін відносяться функціональний підхід Т.Парсонса, конфліктологічні моделі, що беруть початок у роботах К.Маркса, феноменологічні концепції, що їх пов’язують з іменами П.Бергера і Т.Лукмана, постструктуралістські і постмодерністські моделі, наявні в роботах М.Фуко, Р.Барта, Ж.Бодрійяра, Ж.Ліотара, П.Бурдьє. П.Штомпка відзначає системний і морфогенетичний підходи як два альтернативні напрями в поглядах на соціальні зміни, вказуючи на їхню фундаментальну відмінність, яка полягає у спрямованості перших на субстанціональне бачення соціальних явищ, а других – на їх процесуальність. Одним з актуальних завдань соціології стає пошук концепцій, здатних інтегрувати ці два підходи.
Синергетична метафора, взята за основу моделювання процесів соціальних змін і запропонована як певна розширювальна методологічна установка щодо системної метафори, забезпечує своє розширююче уявлення насамперед за рахунок збільшення набору тих механізмів, що кладуться в основу таких змін. Це механізми біфуркаційного плану, що доповнюють механізми адаптаційні, і механізми самоорганізаційного порядку, що доповнюють механізми організаційні. Уявлення про структуру як про структуру-процес, невіддільне від синергетичних уявлень, дає змогу вбачати в методологічній базі синергетики потенціал об’єднання системного і морфогенетичного поглядів на соціодинамічні процеси.
Моделі соціальних змін, що можуть бути породжені в рамках синергетичного підходу, мають бути розділені на два класи, які визначаються двома принципово різними вихідними припущеннями, а саме: 1) самоорганізаційні процеси вичерпним чином описують картину динаміки соціальної системи; 2) самоорганізаційні процеси відбуваються паралельно з організаційними, а результуюча картина є наслідком поєднання організації й самоорганізації як основних механізмів виникнення і зміни соціального порядку. Позиція автора полягає у визнанні необхідності виокремлення соціальних систем із усієї множини систем іншого елементного складу на підставі тієї принципової відмінності, що в них самоорганізація доповнюється організацією, оскільки в суспільстві діють люди, наділені свідомістю, волею, здатністю свідомо ставити певні цілі і досягати їх.
Соціальні зміни в роботі концептуалізовано як процес революційної чи еволюційної зміни соціального порядку. Під соціальним порядком мається на увазі не його аксіонормативний аспект, а позбавлене ціннісного змісту уявлення про впорядкованість як наявність зв’язаності, погодженості між елементами системи. Соціальні зміни не протистоять порядку, а через нього проявляються.
За одиницю соціальної впорядкованості береться соціальна структура, що визначається як комплекс елементів разом із процесами взаємодії між цими елементами, що здійснюються за певними правилами. Структурованість виникає за рахунок обмеження на свободу дії членів структурно заданої групи, обумовленого залученістю до цих процесів.
Відповідь на питання, що саме варто вважати елементом соціальної системи, визначається метою побудови самоорганізаційної моделі соціальних змін. Тому як елемент такої системи розглядається людина в її цілісній соціоантропокультурній даності, взятій з урахуванням темпоральної перспективи.
Обране аналітичне (ідеально-типове) виділення двох основних механізмів соціальних змін, позначених як організаційний і самоорганізаційний, дає можливість говорити про виникнення під дією цих механізмів організаційних і самоорганізаційних структур і порядків. Методологічні можливості самоорганізаційного підходу дозволяють знайти особливості виникнення, збереження і зміни соціального порядку в його самоорганізаційній площині.
Основною соціально значимою ознакою поляризації організаційних і самоорганізаційних структур є їх телеологічність чи нетелеологічність (квазітелеологічність), що трактується не як наявність цілі розвитку структури, а як наявність чи відсутність соціального суб’єкта цілепокладання.
Завданням другого параграфа був пошук адекватного авторському розумінню процесів соціальної самоорганізації смислового наповнення поняття соціальна ентропія, яке покликане об’єднати уявлення про міру хаотичності (невпорядкованості) соціальної системи на мікро- (людина) і макро- (соціальна система) рівнях.
Детальніше розпізнання самоорганізаційних процесів у соціальному середовищі вимагає виявлення тих соціальних феноменів, які можна вважати соціальними аналогами явищ, що описуються основними синергетичними поняттями на загальносистемному рівні.
На відміну від існуючих уявлень про соціальну ентропію, в яких інстанція, що оцінює рівень соціального хаосу (ентропії), перебуває в позиції об’єктивного спостерігача, запропоноване в роботі розуміння вводиться виходячи із суб’єктивної перспективи. Значимими для перебігу самоорганізаційних процесів вважаються ті рівні соціальної системи, які сполучені з глибинними прошарками людської психіки. Тому поняття переживання виявляється таким, яке найбільш працює на вирішення завдання пошуку адекватного такому баченню визначення соціальної ентропії.
Під переживанням мається на увазі цілісне психічне утворення, у якому світ постає таким, яким він є для даної людини в даний момент, причому в нерозчленованій, невідрефлексованій, безпосередній даності. Присутнє в переживанні почуття затребуваності, незамінності людини в рамках відповідної соціальної структури є індивідуальним внеском людини в соціальну ентропію даної структури.
Запропоноване поняття соціальної ентропії, будучи основною динамічною характеристикою системи на самоорганізаційному рівні, дає змогу подивитися на системну динаміку в її багатофакторній даності. Економічні, політичні, культурні, природні, соціальні, правові, екологічні, психологічні й багато інших компонентів людського життя інтегральним чином проекуються на переживання людиною свого місця в соціальній структурі. І це в результаті визначає ентропійну характеристику цієї структури.
Третій параграф стосується поняття, що описує найвагоміші для даної моделі об’єкти: самоорганізаційно виникаючі соціальні структури, що носять назву атрактивних соціальних структур. Здійснюється їх реконструкція в соціальному середовищі.
Серед спеціальних понять, за допомогою яких описують процес виникнення самоорганізаційного порядку в теорії самоорганізації, самої сутності цього порядку найбільшою мірою стосуються поняття дисипативної структури і системного атрактора. Атрактивні структури є формою подолання хаосу і встановлення самоорганізаційного порядку, їх виникнення та існування ґрунтуються на процесах розсіювання (дисипації) і поглинання (негентропійного підживлення) енергії.
Завдання реконструкції самоорганізаційних структур у соціальному середовищі вирішується, виходячи з апріорного припущення, що ці і близькі феномени вже були виокремлені в дослідженнях, пов’язаних з процесами квазітелеологічного порядку, що відбуваються у соціальному середовищі. І потрібний лише такий ракурс розгляду, за якого ці соціальні утворення були б ідентифіковані як самоорганізаційні соціальні структури або соціальні атрактори.
Результат реконструкції веде автора до висновку, що серед усіх відомих соціоструктурних утворень такими, що найбільшою мірою задовольняють умовам соціальної атрактивності, є соціальні структури трьох типів. Це натовп (юрба), що спонтанно виникає й активно діє, соціальні структури, об’єднані загальним ігровим або міфологічним простором.
Юрба може вважатися першим локальним структурним утворенням, яке виникає в точках високої соціальної нестабільності, що супроводжуються виходом системи на кризові показники соціальної ентропії. Юрба відповідає тій властивості бути узгодженим, кооперативним рухом, що вирізняє будь-яку атрактивну структуру. Особливо це характерно для тих різновидів юрби, що їх Блумер характеризує як “експресивна юрба”, відзначаючи її здатність до ритмічних, узгоджених дій, що є серйозним аргументом на користь віднесення таких соціоструктурних форм до різновидів самоорганізаційної впорядкованості.
Соціальні спільноти, що виникають як певні соціальні цілісності на підставі дії інтегруючої сили загальної гри або загального міфологічного світобачення, розглянуто як інших претендентів на те, щоб бути включеними в ряд самоорганізаційних соціальних утворень. Аргументацію твердження, що ігрові і міфологічні соціальні структури великою мірою відповідають характеристикам, притаманним самоорганізаційним атрактивним структурам, проведено шляхом послідовного виявлення цих ознак у таких властивостях гри і міфу, що відзначалися їх дослідниками (Хейзінга, Гадамер, Мід, Кулі, Юнг, Еліаде та ін.):
1) атрактивна структура — форма, у якій відбувається народження самоорганізаційного порядку — є іманентною властивістю самого середовища; гра як форма соціального єднання являє собою іманентний, притаманний соціальності спосіб утворювати структури у власному середовищі;
2) самоорганізаційно виникаючу атрактивну структуру не можна довільно зруйнувати зовнішніми зусиллями чи надати їй іншої форми; спроба насильницького припинення гри не може увінчатися успіхом, гра може трансформуватися, змінити форму, але не сутність;
3) самоорганізаційні структури не можна створити штучно; згідно з Хейзінгою, гра за наказом уже більше не гра, у крайньому разі вона може бути нав’язаною імітацією, відтворенням гри;
4) самоорганізаційні структури-атрактори є станами, до яких тяжіють елементи системи; це “гравітаційні” базові форми кооперування; згідно з Гадамером, зменшення ступенів свободи, приборкування хаосу відбувається в грі через зачарування, коли добровільно діється соціальний порядок шляхом занурення в ігрові взаємодії;
5) атрактивні структури являють собою області локального порядку, вищого відносно інших областей системи; Хейзінга стверджував, що всередині ігрового простору панує власний безумовний порядок; стосовно соціальної системи це означає, що ігрові структури — це низькоентропійні, високовпорядковані (у самоорганізаційному розумінні) соціальні цілісності; зменшення ентропії відбувається за рахунок зниження числа ступенів свободи елементів; при цьому, у разі ігрової несвободи, спостерігається парадоксальне небажання з нею розлучатися, що й забезпечує стійкість структури.
6) іманентно наявні в середовищі структури-атрактори, представлені набором, спектром рівноймовірних можливих атрактивних станів; у випадку соціального простору ця властивість атрактивних структур легко розпізнається в міфі і грі; згідно з Юнгом, у колективному несвідомому міститься набір архетипових переживань, що потенційні втіленням у нових міфах, Богах і Героях, і відповідних соціальних спільнотах, що на цій підставі об’єднуються.
Організаційні, цільові у своїй суті процеси соціального структуроутворення в психологічному просторі спираються насамперед на людську раціональність, здатність до цілепокладання, уміння діяти алгоритмічно, послідовно, співвідносити ідеальний план з реальними дієвими актами. Свідомість у її аналітичній, розумовій даності являє собою основну опору організації. Планомірність, логічність, проективність мислення, уявлення про детермінізм і каузальність, що існують у світі, обумовлюють участь людини в організаційних структурах.
Самоорганізаційні механізми соціальної впорядкованості мають у своєму розпорядженні переважно неусвідомлювані психічні змісти. Кооперативність, когерентність самоорганізаційних структур виявляє себе як колективність — реальна, а не агрегативна. Одновимірність агрегативної зв’язаності змінюється на багатовимірність, що спирається на поліфонічність міфологічної логіки, де причинності протистоїть синхронізм.
У мотиваційній площині привабливість атрактивної структури спирається на зміщення мотиваційних акцентів з результату соціальної дії на процес, що завжди відрізняло ігрову складову соціальної дії (Ю.Левада).
Багато механізмів реалізації соціосамоорганізаційних ефектів варто трактувати як культурні. Особливо виразно дія культурних механізмів виявляється в процесах локалізації атрактивної структури. Своєї культурної окресленості набувають такі властивості, як атрактивність (у розумінні привабливості) та когерентність. Локальне ціннісне, нормативне, семантичне, символічне середовище, процедури ініціації — основні культурні механізми, що забезпечують локальність атрактивної структури.
Смислова ретроспектива соціальних проекцій понять атрактивної структури, організації й самоорганізації, виводить на широке коло близьких за змістом соціологічних понять. Це дихотомія спільноти і суспільства, що з’являється у роботах Тьоніса і продовжує працювати в соціології Зіммеля, Дюркгейма, Вебера, Кулі. Належна Ч.Кулі ідея первинних груп прямо пов’язана із соціальними утвореннями, заснованими на ігровому начал або генетично до таких структур сходить. Ідея значимості того, що ми назвали атрактивними структурами, як соціоструктуруючих елементів найбільше послідовно подана в тих соціологічних роботах, що стосуються соціології релігії (Е.Дюркгейм, М.Вебер). На близьких ідеях ґрунтуються роботи тих філософів і соціологів, яких заведено відносити до консервативного і неоконсервативного крила, наприклад Р.Нісбета. Активізація соціальної самоорганізації й атрактивності в точках соціальної біфуркації найбільшою мірою проступає у своїй соціокультурній визначеності. У цьому розумінні близькими за змістом можна вважати роботи Л.Іоніна, присвячені процесам культурних трансформацій, що відбувалися в Росії в останні роки минулого століття. Проведення поглибленого порівняльного аналізу не входило до завдань дослідження. В першому наближенні можна вказати на узагальнюючий потенціал поняття атрактивної структури, що виводить за межі специфічних форм спонтанних соціальних утворень (релігійних, етнічних, політичних і т.п.), а також на поглиблення смислу появи таких структур, що випливає з загальної моделі соціальних змін, особливо в момент біфуркаційних переломів.
У четвертому параграфі дається соціологічне наповнення поняття біфуркаційної точки в системній динаміці. Відзначається основний смисл точки біфуркації як точки розгалуження соціальної еволюції, порушення детермінізму в принципових, базових механізмах соціальних змін.
Дослідники, які спираються на системний підхід — у тому числі й стосовно соціальних моделей — простежують шляхи збереження утвореного структурного портрета системи завдяки дії адаптаційних механізмів. Останні спираються на механізм негативного зворотного зв’язку (реакція на відхилення від стану рівноваги, корекція, повернення до цього стану). У разі, коли ми спираємося на синергетичні моделі, в центрі уваги виявляються процеси переструктурування, що виникають як результат дії біфуркаційних механізмів позитивного зворотного зв’язку, — посилення малої ініціативи в момент раптового руйнування старої структурної визначеності і, як наслідок, прямування до нових структурних, кооперативних зв’язків.
Для точок соціальної біфуркації історична наука має близькі найменування — соціальна криза, соціальна революція, соціальна катастрофа. Трактуючи кризи і революції як точки біфуркації, маємо змогу подивитися на особливості цих станів соціальної системи зовсім з іншого боку. Наприклад, одним із найзагадковіших моментів у проблемі революцій, за словами П.Штомпки, є їхня непередбачуваність. Відносячи революції до біфуркаційних станів, ми дістаємо можливість підійти до цієї загадки, вже маючи деякі ключі до її розв’язання. Непередбачуваність системних подій у точці біфуркації тісно пов’язана з їх варіативністю, що з’являється в цей момент. Який із варіантів реалізується принципово не можна передбачити однозначно, оскільки поштовхом до руху у напрямі відповідного атрактивного стану є, як правило, дуже мала випадкова флуктуація. Випадок, що діє в точці біфуркації, штовхає систему до нової самоорганізаційної структурної визначеності, і першими її проявами найчастіше є спонтанні масові рухи, що підпадають під визначення юрби. Стійкіші форми нової самоорганізаційної структурованості, що в цей час з’являються, виникають на основі загальних ігрових порядків, під впливом об’єднуючої сили нових або відроджених старих міфів. Так починає діяти в біфуркаційній точці структуруюча сила атрактивності.
Найяскравіші та найбільш ілюстративні приклади появи нових міфів і ігор у точках соціальної біфуркації, їх ірраціональної основи й інтегруючого впливу можна знайти в політичній сфері. Лідер, харизма, вождь, герой — це соціальні явища, безпосередньо пов’язані з темою самоорганізації й біфуркації. Політична еліта стає соціальним явищем (вершиною організаційної соціальної структури) у стабільні часи суспільної історії. У моменти соціальних переломів еліта може стати елітою тільки шляхом утвердження свого лідерства не лише як соціального, а й як духовного. Це відбувається перш за все через лідерство в атрактивному міфологічному середовищі.
управління" має на меті продемонструвати методологічні можливості синергетичного підходу стосовно деяких напрямів соціального пізнання, об’єктом яких є динамічні процеси в суспільстві; проаналізувати існуючі методологічні тенденції в цих напрямах і аргументувати твердження, що вони йдуть (без прямого звернення до ідей синергетики) у руслі посилення уваги до процесуальності соціальних явищ, до самоорганізаційної компоненти соціальної динаміки.
У фокусі уваги даного розділу перебувають інституціональні процеси і проблеми соціального управління, розглянуті як з погляду можливості нових інтерпретацій цих явищ, пов’язаних із запропонованим самоорганізаційним поглядом на соціальну динаміку, так і з погляду виявлення неявних самоорганізаційних мотивів, наявних у вже існуючих методологічних інноваціях. Останні розглянуто як у науковій, теоретичній площині, так і в площині практичних управлінських прийомів.
У першому параграфі провідною є тема самоорганізаційного генезису соціальних інститутів і необхідності вважати інституціональні процеси складовою соціальних змін, вирізняючи в них організаційну й самоорганізаційну складову. Причому не як історично розведені, а як такі, що актуально присутні на будь-якому етапі інституціонального становлення і функціонування.
Проблема осмислення інституціональних трансформацій, механізмів інституціональних змін переживає в даний час період серйозних методологічних пошуків, особливо в пострадянських країнах, де ці процеси йдуть гостро і неоднозначно. Плідність цих пошуків часто корелює з тими ідеями, що несе в собі парадигма самоорганізації. Суть таких підходів в основі своїй може бути визначена як зміщення акценту з організаційної визначеності соціальних інститутів на їх самоорганізаційну процесуальність, та з інституціональної статики на інституціональну динаміку. При цьому особлива увага, як правило, приділяється тим моментам, які можна було б позначити як різноспрямованість векторів організаційних і самоорганізаційних інституціональних змін і амбівалентності виникаючої при цьому результуючої інституціональної структури соціуму.
З погляду самоорганізаційного бачення інституціональної динаміки кожен соціальний інститут може бути розглянуто з погляду динаміки і співвідношення своїх організаційних і самоорганізаційних складових, що загалом можна описати наступними положеннями:
— усі соціальні інститути мають самоорганізаційну природу в тому сенсі, що спочатку виникають як самоорганізаційні, атрактивні утворення;
— процес зміцнення і становлення соціального інституту містить у собі нарощування організаційної складової інституційної структури; у періоди стабільних станів соціальної системи спостерігається відносний баланс між формами інституціональних стосунків, що задаються самоорганізаційно та організаційно, між організаційно і самоорганізаційно прийнятими соціальними правилами і відповідними формами контролю;
— у кожен момент існування соціального інституту інституціональна статика відбита у відносно стабільній організаційній складовій, зміни в якій носять дискретний характер, що припускає формальну фіксацію; інституціональна динаміка пов’язана із самоорганізаційною складовою і має неформальний характер; у цій динаміці можна виділити, відповідно, два механізми змін — перший полягає в безупинному процесі самоорганізаційного відтворення неформальних інституціональних порядків за рахунок їхньої атрактивності, а другий — у різкій трансформації самоорганізаційної сторони інституціональних відносин у біфуркаційні моменти;
— у найбільш явній формі самоорганізаційна сутність соціальних інститутів виявляється в кризові, біфуркаційні моменти соціальних змін; це момент найбільшої неузгодженості організаційної і самоорганізаційної складових соціальних інститутів при безумовному практичному домінуванні останньої; процес самоорганізаційного утворення нових загальносистемних упорядкованостей закладає основи нових інституціональних порядків або принципово трансформує самоорганізаційне наповнення старих організаційних оболонок, що при цьому мають скоріше імітаційний характер; поява неформальних інституціональних порядків пов’язана з нормами і правилами поведінки, що виникають у рамках відповідних соціальних атрактивностей.
У загальному випадку самоорганізаційні структури, що наповнюють організаційні оболонки різних інститутів, можуть як функціонально підсилювати, так і послаблювати такі інституціональні утворення.
У другому параграфі під самоорганізаційним кутом зору розглянуті теорія і практика сучасного менеджменту. Самоорганізаційно орієнтовані менеджерські прийоми найчастіше використовують інтегруючу силу атрактивних соціальних спільнот і той особливий стан ігрової напруженості, ігрового конфлікту, що наявний у таких структурах. Тому найбільшу увагу приділено питанням самоорганізаційного розуміння консолідації і конфлікту. У параграфі викладені основні принципи самоорганізаційного управління в його порівнянні з організаційним, а також розглянуті деякі нові управлінські технології, засновані, з погляду автора, на самоорганізаційному образі суспільства. До таких управлінських технологій віднесені як уже визнані, що спираються на принципи корпоративізму, так і в деякому розумінні маргінальні або авангардні, відомі під назвами психонетики, онтосинтезу.
Зміна управлінських і соціотехнологічних підходів — один з найбільш затребуваних результатів самоорганізаційного погляду на суспільство. Суть цих підходів полягає у використанні консолідуючої сили атрактивних структур, продуктивності наявної в них ігрової напруженості (ігрового конфлікту). Менш задіяним є потенціал стратегій уникнення високоентропійних станів соціальної системи (як таких, що несуть в собі непередбачуваність і низьку керованість) і розведення принципів гомеостатичного і біфуркаційного управління.
Особливості самоорганізаційних принципів управління рельєфно проступають на тлі значно поширених організаційних управлінських установок. Відмінність таких поглядів варто простежити за рядом ознак. Насамперед це уявлення про міру керованості системи, зворотність управлінських впливів, прогнозованість і передбачуваність результатів соціодинамічних змін і дотичної до цього проблеми можливості цілепокладання в керуванні цими процесами. У контексті вибору менеджерських стратегій істотним є уявлення про суб’єкта утворення соціальних консолідованих цілісностей, що поляризує організаційні й самоорганізаційні підходи до управлінських завдань. Суб’єктом самоорганізаційної консолідації окрема особистість (менеджер) може вважатися умовно, оскільки головним консолідуючим чинником у процесі виникнення самоорганізаційних спільнот є залученість до загального атрактивного простору.
інтерпретацій" присвячений демонстрації інтерпретаційних можливостей запропонованої моделі соціальної динаміки.
Самоорганізаційний погляд на соціальні процеси неодноразово використовувався автором для інтерпретації всіляких соціальних феноменів, як ось: особливості соціальної експертизи, питання соціального управління та соціальних технологій, проблема стосунків народу і влади, особистісна криза, особистісний успіх, психологія творчого процесу, соціальна криза й роль елітних груп, феномен чорнобильських самоселів, суспільство ризику, феномен гри, механізми соціальної консолідації, етнокультурної взаємодії, мовний простір в Україні, проблема соціальної маргінальності, проблема інтеграції теоретичних підходів до соціального конфлікту, аналіз динаміки інституціональних відносин у рамках інституту церкви, аналіз інших загальносоціальних і особистісних феноменів.
У розділі як об’єкти інтерпретації взяті феномен чорнобильських самоселів, трастові компанії типу АТ "МММ", а також мовний простір України.
У першому параграфі мовна ситуація в Україні коментується з погляду запропонованої моделі соціальних змін. Кризові ситуації в соціальній динаміці, відповідно до запропонованої моделі, відрізняються від стабільних насамперед тим, що для них самоорганізаційна складова в механізмах соціального структурування є превалюючою. До складу основних атрибутів виникаючих у точці біфуркації соціальних атрактивностей, як одне з найважливіших, входить лінгвістичне оснащення спільноти, що утворюються. Організаційні структури гнучкіші в плані мовних змін, оскільки основна задача виникаючих у них комунікативних потоків — інформаційний обмін. У самоорганізаційних соціальних структурах говорити треба вже не лише про інформацію, а й про фасцинацію — створення певного емоційного тла, на якому така інформація сприймається. З цього погляду шлях до зміни мовної ситуації лежить через зміну того міфологічного й ігрового реєстру, на якому ґрунтуються актуальні соціальні атрактивності, а не через прямий силовий вплив у мовній сфері.
Другий параграф присвячений феномену фінансових пірамід типу АТ “МММ”, що були і нині залишаються соціальним явищем, осмисленим не повною мірою. Прагнення віднести їх до певної аномалії не узгоджується з закономірністю і повсюдністю їх виникнення, а також з масштабами їхньої діяльності. У роботі це явище розглядається під самоорганізаційним кутом зору, для чого використовується емпіричний матеріал, пов’язаний з діяльністю АТ “МММ”, отриманий московським соціологом А.Зотовою.
У результаті робиться висновок, що у виникненні, досить тривалому періоді існування і картині розпаду АТ “МММ”, що спостерігалася, були задіяні самоорганізаційні механізми соціоструктуруючих процесів. З такого погляду “МММ”-подібні структури — це соціальні утворення, що виникають у кризові моменти суспільного розвитку на базі загального міфу (загальної гри).
У фокусі уваги третього параграфа — феномен чорнобильських самоселів. Як емпіричний матеріал використано результати досліджень, проведених у чорнобильській зоні М.Саппою та О.Карасюком, роботи психолога А.Хараша, а також дослідження, проведене групою співробітників Інституту соціології НАНУ під керівництвом Ю.Саєнка. Самоорганізаційний підхід дає змогу аргументувати твердження, що феномен утворення спільнот самоселів є прикладом дії соціосамоорганізаційних механізмів у ситуації соціальної нестабільності. Виникнення і стійкість спільнот самоселів — демонстрація сили соціальної самоорганізації і соціальної атрактивності.
У підсумках зроблено висновок про перспективність використання синергетичних парадигмальних установок у сфері соціального пізнання, на користь чого говорять як уже наявні напрацювання, панорамно подані в роботі, так і запропонована самоорганізаційна модель соціальних змін.
У проблемному полі соціології синергетична методологічна установка має великий евристичний потенціал і відкриває можливість для концептуального вирішення низки проблем, як то: етнічний та релігійний ізоляціонізм, непередбачуваність революцій, зростання сепаратистських тенденцій, ірраціоналізація соціального життя.
У рамках запропонованої концепції на підставі отриманої самоорганізаційної моделі соціальних змін можна стверджувати, що непрозорість соціальності проявляється як непрозорість самоорганізаційної складової соціальної реальності та процесів соціальних змін. Це, у свою чергу, виводить на зв’язок цього прошарку соціальної реальності з непрозорістю свідомості, хоча й не є її наслідком. Міфологічне, асоціативне, конотативне мислення є не причиною, а психологічною передумовою соціосамоорганізаційних процесів.
Самоорганізаційна складова в соціальних змінах, несучи в собі силу спонтанного, мимовільного механізму зміни соціальної впорядкованості, вимагає до себе підвищеної уваги в ситуації пошуку соціоуправлінських і соціотехнологічних рішень, що полягає насамперед в урахуванні явищ, описаних у роботі поняттями соціальної ентропії, соціальної атрактивності й соціальної біфуркації.
Подальше розкриття методологічного потенціалу синергетичної парадигми в контексті запропонованої моделі соціальних змін можливе через адекватне трактування синергетичних понять, мало використаних у роботі. Це такі поняття, як детермінований хаос, фрактал, керуючі параметри, параметри порядку та ін. Це дасть можливість запропонувати нові інтерпретації ряду соціальних явищ, насамперед пов’язаних зі складністю їх динамічних траєкторій, ієрархічністю соціального порядку й невизначеністю контурів його керованості. |
